ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 листопада 2018 року

м. Київ

Справа № 916/174/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т. Б. - головуючого, Пількова К. М., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Підгірська Г. О.,

за участю представників:

позивача за первісним позовом - Мірвода А. М.,

відповідача за первісним позовом - не з'явилися,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "РТС Україна"

на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 12.09.2018 (судді: Савицький Я. Ф., Головей В. М., Діброва Г. І.) і рішення Господарського суду Одеської області від 15.06.2018 (суддя Петренко Н. Д.) у справі

за позовом Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Євробанк"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "РТС Україна"

про стягнення 8 800 000,00 грн,

за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "РТС Україна"

до Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Євробанк"

про визнання частково недійсними договорів,

В С Т А Н О В И В:

1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень

1.1. У лютому 2018 року Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Євробанк" (далі - ПАТ "КБ "Євробанк") звернулося до Господарського суду Одеської області з позовом про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "РТС Україна" (далі - ТОВ "РТС Україна") 8 800 000,00 грн заборгованості за договором кредитної лінії від 19.07.2011 № ЮЛ-131/2011-КЛ (зі змінами та доповненнями), з яких: штраф у сумі 12000,00 дол. США, що в еквіваленті становить 3 368 066,76 грн; пеня за несвоєчасне погашення процентів, тіла кредиту та комісії (з 02.07.2017 по 31.12.2017) у сумі 3 828 982,20 грн; комісія в сумі 54 790,21 грн; прострочені проценти у сумі 55 159,03 дол. США, що в еквіваленті становить 1 548 160,83 грн.

Позовні вимоги обґрунтовано порушенням відповідачем своїх зобов'язань за договором кредитної лінії від 19.07.2011 № ЮЛ-131/2011-КЛ (зі змінами і доповненнями) (далі - спірний договір) і наявністю правових підстав для стягнення із відповідача спірних сум, нарахованих за цим договором.

1.2. У відзиві на позов ТОВ "РТС Україна" просило відмовити у його задоволенні, наголошуючи, зокрема, на невідповідності спірного кредитного договору вимогам закону; помилковості здійсненого позивачем розрахунку заявлених до стягнення сум, та зазначило, що позивачем пропущено позовну давність.

1.3. ТОВ "РТС Україна" звернулося до господарського суду із зустрічним позовом до ПАТ "КБ "Євробанк" про визнання недійсним пункту 1.1 договору кредитної лінії від 19.07.2011 № ЮЛ-131/2011-КЛ, а також пунктів 1.2, 7.1, 11.1, 11.2 договору кредитної лінії від 28.05.2014 № ЮЛ-131/2011-КЛ.

У зустрічному позові ТОВ "РТС Україна" наголосило на невідповідності оспорюваних пунктів договорів вимогам законодавства, що є підставою для визнання їх недійсними згідно зі статтею 215 Цивільного кодексу України. Зокрема, позивач за зустрічним позовом зазначив, що суму кредиту у договорі визначено в іноземній валюті, натомість законним платіжним засобом на території України є гривня; умови пунктів 7.1 і 11.2 спірного договору є несправедливими, дискримінаційними стосовно ТОВ "РТС Україна" та протизаконними. Зустрічний позов обґрунтовано положеннями статей 1, 6, 11, 15, 16, 192, 202, 203, 215, 421, 509, 524, 604, 626, 627, 638, 639, 653, 654, 1054 Цивільного кодексу України, статей 20, 31, 180, 345 Господарського кодексу України.

1.4. У відзиві на зустрічний позов ПАТ "КБ "Євробанк" просило відмовити у його задоволенні, акцентуючи на відсутності правових підстав, з якими положення законодавства пов'язують можливість визнання недійсними оспорюваних пунктів договорів.

2. Короткий зміст судових рішень

2.1. Рішенням Господарського суду Одеської області від 15.06.2018 первісний позов задоволено у повному обсязі. Стягнуто з ТОВ "РТС Україна" на користь ПАТ "КБ "Єврорбанк" заборгованість за договором кредитної лінії від 19.07.2011 № ЮЛ-131/2011-КЛ (із змінами та доповненнями) у сумі 8 800 000,00 грн, з яких: штраф у сумі 120 00,00 дол. США, що в еквіваленті становить 3 368 066,76 грн; пеня за несвоєчасне погашення процентів, тіла кредиту та комісії (з 02.07.2017 по 31.12.2017) у сумі 3 828 982,20 грн; комісія в сумі 54 790,21 грн; прострочені проценти у сумі 55 159,03 дол. США, що в еквіваленті становить 1 548 160,83 грн, а також 132 148,00 грн судових витрат.

У зустрічному позові ТОВ "РТС Україна" до ПАТ "КБ "Євробанк" про визнання частково недійсними договорів відмовлено.

Задовольняючи вимоги первісного позову, місцевий господарський суд виходив із факту неналежного виконання відповідачем своїх зобов'язань за спірним кредитним договором та установив наявність у відповідача за первісним позовом заборгованості у сумі, заявленій до стягнення.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд виходив із недоведеності позивачем за зустрічним позовом підстав, з якими положення законодавства пов'язують можливість визнання недійсними оскаржених пунктів спірних кредитних договорів.

2.2. Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 12.09.2018 рішення Господарського суду Одеської області від 15.06.2018 залишено без змін.

3. Короткий зміст касаційної скарги і заперечення на неї

3.1. ТОВ "РТС Україна", не погоджуючись з ухваленими у справі судовими рішеннями, подало касаційну скаргу на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 12.09.2018 і рішення Господарського суду Одеської області від 15.06.2018, в якій просить частково скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити зустрічний позов, визнавши частково недійсним договір кредитної лінії від 28.05.2014, а саме його пункти 1.2, 7.1, 11.1, 11.2.

Підставами для скасування судових рішень в оскарженій частині скаржник зазначає порушення норм матеріального і процесуального права, зокрема статей 7, 8 Цивільного кодексу України, статей 11, 233, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, вважає, що рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні зустрічного позову прийнято без всебічного належного розгляду матеріалів справи, посилаючись на те, що у спірному договорі кредитної лінії зобов'язання визначено в іноземній валюті, без еквіваленту до гривні, яка є законним платіжним засобом на території України, що є порушенням норм чинного законодавства. Водночас скаржник наголошує, що пункти 7.1, 11.2 договору є несправедливими, дискримінаційними, протизаконними та акцентує на неможливості одночасного застосування штрафу і пені. Скаржник також зазначає про суперечливі, на його думку, дані щодо дати прийняття оскаржуваного рішення і правил розгляду справи у суді першої інстанції, вважає, що при складанні повного тексту рішення місцевим господарським судом не було дотримано вимог статті 233 Господарського процесуального кодексу України.

3.2. У відзиві на касаційну скаргу ПАТ "КБ "Євробанк" посилається на необґрунтованість доводів, викладених у касаційній скарзі, та правомірність висновків, викладених в оскаржених судових рішеннях, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені рішення і постанову у справі - без змін, наголошуючи на недоведеності позивачем за зустрічним позовом правових підстав для визнання недійсними оспорюваних пунктів спірного договору.

4. Розгляд касаційної скарги та встановлені судами обставини справи

4.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача за первісним позовом, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та аргументи, викладені у відзиві на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

4.2. Господарськими судами попередніх інстанцій установлено та підтверджено матеріалами справи, 19.07.2011 між ПАТ "КБ "Євробанк" - кредитодавцем і ТОВ "РТС Україна" - позичальником було укладено договір кредитної лінії № ЮЛ-131/2011-КЛ, за змістом пункту 1.1 якого кредитодавець зобов'язався відкрити відновлювальну відзивну кредитну лінію шляхом надання позичальникові грошових коштів у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання з лімітом кредитування 750 000,00 дол. США строком до 18.07.2012, зі сплатою 12,0 % річних.

За змістом пункту 1.1.1 цього договору надання кредитних коштів буде здійснюватися окремими частинами - траншами у межах кредиту лімітування.

Згідно з пунктом 1.2 спірного кредитного договору кредит надається позичальнику на поповнення обігових коштів для ведення господарської діяльності.

У пункті 2.1 цього договору сторони визначили, що видача траншів кредиту на цілі, визначені у пункті 1.2 договору, проводиться шляхом перерахування кредитних коштів на поточний рахунок позичальника № 260080219201, з позичкового рахунку № 206230219206 в ПАТ КБ "Євробанк" у межах ліміту кредитування, що діє на дату надання траншу.

У подальшому сторони неодноразово вносили зміни до цього договору, шляхом укладення відповідних договорів про внесення змін.

Господарські суди також установили, що 28.05.2014 між ПАТ КБ "Євробанк" і ТОВ "РТС Україна" було укладено договір про внесення змін № 14 до договору кредитної лінії від 19.07.2011 № ЮЛ-131/2011-КЛ згідно з яким сторони виклали його умови у новій редакції.

Відповідно до пункту 1.2 спірного договору в редакції від 28.05.2014 ліміт кредитної лінії (граничний розмір кредиту) становить 1 200 000,00 дол. США. Процентна ставка за договором є фіксованою та становить 20 % річних (пункт 1.3 договору в редакції від 28.05.2014).

У пункті 7.1 зазначеного договору в редакції від 28.05.2014 сторони погодили зобов'язання позичальника проводити грошові кошти через свої поточні рахунки, відкриті у кредитодавця, та визначили їх обсяг, а у пунктах 11.1, 11.2 - відповідальність за порушення зобов'язань за цим договором у виді пені та штрафу.

Упродовж дії спірного договору кредитної лінії (у редакції від 28.05.2014) сторонами до нього також неодноразово вносилися зміни, а саме: додатковою угодою № 1 від 28.05.2014; договором про внесення змін № 1 від 26.08.2014 до додаткової угоди № 1 до договору кредитної лінії від 19.07.2011 (у редакції від 28.05.2014); договором про внесення змін № 2 від 09.11.2015 до додаткової угоди № 1 до договору кредитної лінії від 19.07.2011 (у редакції від 28.05.2014); договором про внесення змін № 3 від 26.05.2016 до додаткової угоди № 1 до договору кредитної лінії від 19.07.2011 (у редакції від 28.05.2014); договором про внесення змін № 4 від 30.05.2016 до додаткової угоди № 1 до договору кредитної лінії від 19.07.2011 (у редакції від 28.05.2014); додатковою угодою № 2 від 29.07.2014 до договору кредитної лінії від 19.07.2011 (у редакції від 28.05.2014); договором про внесення змін № 1 від 27.08.2014 до додаткової угоди № 2 до договору кредитної лінії від 19.07.2011 (у редакції від 28.05.2014); договором про внесення змін № 2 від 10.02.2015 до додаткової угоди № 2 до договору кредитної лінії від 19.07.2011 (у редакції від 28.05.2014); додаткову угоду № 3 від 30.07.2014 до договору кредитної лінії від 19.07.2011 (у редакції від 28.05.2014); договором про внесення змін № 1 від 27.08.2014 до додаткової угоди № 3 до договору кредитної лінії від 19.07.2011 (у редакції від 28.05.2014); договором про внесення змін № 2 від 10.02.2015 до додаткової угоди № 3 до договору кредитної лінії від 19.07.2011 (у редакції від 28.05.2014; додаткову угоду № 4 від 21.08.2014 до договору кредитної лінії від 19.07.2011 (у редакції від 28.05.2014); договором про внесення змін № 1 від 27.08.2014 до додаткової угоди № 4 до договору кредитної лінії за від 19.07.2011 (у редакції від 28.05.2014); договором про внесення змін № 2 від 10.02.2015 до додаткової угоди № 4 до договору кредитної лінії від 19.07.2011 (у редакції від 28.05.2014); додатковою угодою № 5 від 29.05.2015 до договору кредитної лінії від 19.07.2011 (у редакції від 28.05.2014); договором про внесення змін № 1 від 09.11.2015 до додаткової угоди № 5 до договору кредитної лінії від 19.07.2011 (у редакції від 28.05.2014); договором про внесення змін № 2 від 26.05.2016 до додаткової угоди № 5 до договору кредитної лінії від 19.07.2011 (у редакції від 28.05.2014); договором про внесення змін № 3 від 30.05.2016 до додаткової угоди № 5 до договору кредитної лінії від 19.07.2011 (у редакції від 28.05.2014); додатковою угодою № 6 від 29.05.2015 до договору кредитної лінії від 19.07.2011 (у редакції від 28.05.2014); додатковою угодою № 7 від 30.07.2015 до договору кредитної лінії від 19.07.2011 (у редакції від 28.05.2014); договором про внесення змін № 1 від 09.11.2015 до додаткової угоди № 7 до договору кредитної лінії від 19.07.2011 (у редакції від 28.05.2014); договором про внесення змін № 2 від 26.05.2016 до додаткової угоди № 7 до договору кредитної лінії від 19.07.2011 (у редакції від 28.05.2014; договором про внесення змін № 3 від 30.05.2016 до додаткової угоди № 7 до договору кредитної лінії від 19.07.2011 (у редакції від 28.05.2014); договором про внесення змін № 15 від 26.08.2014 до договору кредитної лінії від 19.07.2011 (у редакції від 28.05.2014); договором про внесення змін № 16 від 08.10.2014 до договору кредитної лінії від 19.07.2011 (у редакції від 28.05.2014); договором про внесення змін № 17 від 02.12.2014 до договору кредитної лінії від 19.07.2011 (у редакції від 28.05.2014); договором про внесення змін № 18 від 30.12.2014 до договору кредитної лінії від 19.07.2011 (у редакції від 28.05.2014); договором про внесення змін № 19 від 10.02.2015 до договору кредитної лінії від 19.07.2011 (у редакції від 28.05.2014); договором про внесення змін № 20 від 27.02.2015 до договору кредитної лінії від 19.07.2011 (у редакції від 28.05.2014); договором про внесення змін № 21 від 31.03.2015 до договору кредитної лінії від 19.07.2011; договором про внесення змін № 22 від 29.04.2015 до договору кредитної лінії від 19.07.2011; договором про внесення змін № 23 від 26.06.2015 до договору кредитної лінії від 19.07.2011; договором про внесення змін № 24 від 27.07.2015 до договору кредитної лінії від 19.07.2011; договором про внесення змін № 25 від 09.11.2015 до договору кредитної лінії від 19.07.2011; договором про внесення змін № 26 від 30.12.2015 до договору кредитної лінії від 19.07.2011; договором про внесення змін № 27 від 29.02.2016 до договору кредитної лінії від 19.07.2011; договором про внесення змін № 28 від 26.05.2016 до договору кредитної лінії від 19.07.2011.

4.3. Як убачається із матеріалів справи та установлено господарськими судами, предметом первісного позову є вимога ПАТ "КБ "Євробанк" про стягнення з ТОВ "РТС "Україна" заборгованості за спірним договором кредитної лінії від 19.07.2011 № ЮЛ-131/2011-КЛ (зі змінами та доповненнями) у загальній сумі 8 800 000,00 грн. Предметом зустрічного позову є вимога ТОВ "РТС "Україна" до ПАТ "КБ "Євробанк" про визнання недійсними пункту 1.1 договору кредитної лінії від 19.07.2011 № ЮЛ-131/2011-КЛ, а також пунктів 1.2, 7.1, 11.1, 11.2 договору кредитної лінії від 28.05.2014 № ЮЛ-131/2011-КЛ, укладеного між сторонами у справі, як таких, що суперечать вимогам законодавства.

4.4. Ухвалюючи судові рішення у справі, господарські суди попередніх інстанцій дійшли висновку про наявність підстав для задоволення вимог первісного позову та необґрунтованість зустрічного позову. Як убачається зі змісту касаційної скарги, ТОВ "РТС "Україна" не погоджується із відмовою господарських судів у задоволенні вимог зустрічного позову про визнання частково недійсним спірного договору.

5. Позиція Верховного Суду

5.1. Колегія суддів вважає, що оскаржені рішення і постанову ухвалено відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, тому їх необхідно залишити без змін із таких підстав.

5.2. Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів, а загальні вимоги щодо недійсності правочину визначено статтею 215 цього Кодексу.

Згідно з частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частин 1-5 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За змістом частині 3 статті 215 Цивільного кодексу України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Тобто, правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав та із застосуванням наслідків, передбачених законом. Отже, вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними, та настання відповідних наслідків.

Разом із тим, згідно зі статтею 217 Цивільного кодексу України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Відповідно до частини 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Під час вирішення спору господарські суди попередніх інстанцій, дослідивши обставини і зібрані у справі докази, надавши оцінку спірному договору та оспорюваним його пунктам стосовно їх відповідності вимогам закону, визнали недоведеною позивачем наявність тих обставин, з якими положення законодавства пов'язують визнання недійсними оспорюваних пунктів спірного договору.

Як уже зазначалося, позивач за зустрічним позовом вважав такими, що не відповідають вимогам закону, зокрема, пункти 1.2, 7.1, 11.1, 11.2 спірного договору.

Як на одну із підстав часткового визнання кредитного договору недійсним, позивач за зустрічним позовом послався на те, що визначення кредиту у валюті, відмінній від української гривні, є порушенням валютного законодавства, що, у свою чергу, є підставою для визнання частково недійсним кредитного договору, оскільки зобов'язання у ньому виражено в іноземній валюті та підлягає виконанню у валюті, відмінній від національної грошової одиниці України.

Проте відповідно до положень статті 3 Цивільного кодексу України однією із загальних засад цивільного законодавства є свобода договору.

Частинами 2, 3 статті 6 цього Кодексу передбачено, що сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами; сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

За змістом частини 1 статті 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі статтею 638 зазначеного Кодексу договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Частиною 1 статті 1054 Цивільного кодексу України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Укладаючи та підписуючи спірний кредитний договір, а у подальшому погоджуючись із внесенням до нього змін, позивач за зустрічним позовом був ознайомлений з його умовами, змістом та наслідками порушення зобов'язань за цим договором. При цьому, факт неналежного виконання позивачем за зустрічним позовом своїх зобов'язань за кредитним договором з'ясовано судами та ним не заперечується; обставин відмови від одержання кредиту частково або у повному обсязі суди не установили.

За змістом статті 192 Цивільного кодексу України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом (частини 1, 3 статті 533 Цивільного кодексу України).

Згідно зі статтею 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" кошти - це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.

Статті 47 та 49 зазначеного Закону визначають операції банків з розміщення, залучення коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції незалежно від виду валюти, яка використовується. Ці операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.

За змістом статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.1993 № 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (далі - Декрет КМУ) передбачено, що операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України (далі - НБУ). Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральної ліцензії) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до пункту 2 статті 5 цього Декрету КМУ.

Порядок надання дозволу НБУ на банківські операції та генеральних ліцензій було визначено Положенням про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операції, затвердженим постановою Правління НБУ від 17.07.2001 № 275 (z0730-01) (чинного на час укладення спірного договору), у пункті 5.3 (у відповідній редакції) якого зазначалося, що письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, що перераховані в цьому Положенні, є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно з Декретом КМУ.

У розумінні наведених норм банк як фінансова установа, отримавши в установленому законом порядку банківську ліцензію та відповідний письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, який є генеральною ліцензією на валютні операції, має право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.

Щодо вимог підпункту "в" пункту 4 статті 5 Декрету КМУ, який передбачає наявність індивідуальної ліцензії на надання та одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують установлені законодавством межі, наразі законодавством не встановлено межі термінів і сум надання або одержання кредитів в іноземній валюті.

Тобто надання кредитів у валюті за наявності у банку відповідної генеральної ліцензії (дозволу НБУ на здійснення кредитних операцій у валюті) не суперечить вимогам чинного законодавства України.

Наведене узгоджується із правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду України від 21.03.2011 у справі № 6-7ц11, у рішенні Верховного Суду України від 01.12.2010 у справі № 6-50418св10.

Як убачається з матеріалів справи (а. с. 10-14 ІІІ т. с.) НБУ було видано ПАТ "КБ "Євробанк" банківську ліцензію, дозвіл на здійснення банком операцій (з додатком), генеральна ліцензія на здійснення валютних операцій (з додатком).

Здійснюючи судовий розгляд, попередні судові інстанції не установили наявності обставин, які б у цьому випадку свідчили про несправедливість і дискримінаційність стосовно позичальника окремих положень спірного договору. При цьому суди визнали необґрунтованими і відхилили посилання позивача за зустрічним позовом на положення статті 31 Господарського кодексу України (яку, у тому числі, визначено підставою позову) з огляду на те, що дія цієї статті не поширюється на спірні правовідносини, оскільки унормовує дискримінацію суб'єктів господарювання саме органами влади і наводить визначення такої.

Разом із тим колегія суддів відхиляє посилання скаржника на неправомірність визначення сторонами у спірному договорі можливості нарахування пені і штрафу за порушення господарського зобов'язання, з огляду на таке.

Статтею 526 Цивільного кодексу України унормовано, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Аналогічні положення викладено у частині 1 статті 193 Господарського кодексу України.

За порушення у сфері господарювання учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених Господарським кодексом України (436-15) , іншими законами та договором (частина 2 статті 193, частина 1 статті 216 і частина 1 статті 218 Господарського кодексу України).

Одним із видів господарських санкцій згідно з частиною 2 статті 217 Господарського кодексу України є штрафні санкції, до яких віднесено штраф та пеню (частина 1 статті 230 Господарського кодексу України). Розмір штрафних санкцій відповідно до частини 4 статті 231 цього ж Кодексу встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або в певній, визначений грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Такий вид забезпечення виконання зобов'язання як пеня та її розмір установлено частиною 3 статті 549 Цивільного кодексу України, частиною 6 статті 231 Господарського кодексу України, статтями 1, 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" та частиною 6 статті 232 Господарського кодексу України. Право визначити у договорі розмір та порядок нарахування штрафу надано сторонам згідно з частиною 4 статті 231 Господарського кодексу України. Можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов'язань передбачено частиною 2 статті 231 Господарського кодексу України.

Отже, наведене не встановлює для учасників господарських відносин обмежень стосовно застереження у договорі про одночасне стягнення пені та штрафу, що узгоджується зі свободою договору, встановленою статтею 627 Цивільного кодексу України. Одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 Цивільного кодексу України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 Господарського кодексу України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій. Наведене узгоджується з правовою позицією, викладеною, зокрема, у постановах Верхового Суду України від 09.04.2012 у справі № 20/246-08, від 27.04.2012 № 06/5026/1052/2011.

Таким чином, попередні судові інстанції установили, що сторони спірного договору при його укладенні досягли згоди щодо умов такого договору, передбачених нормами законодавства; виконували його; наявності правових підстав, з якими положення законодавства пов'язують визнання недійсними оспорюваних положень спірного кредитного договору, позивачем за первісним позовом не доведено і судами не установлено.

6. Висновки Верховного Суду

Положеннями статті 300 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Суд касаційної інстанції використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки правильності застосування норм матеріального і процесуального права судами першої та апеляційної інстанцій (частина 7 статті 301 Господарського процесуального кодексу України).

Посилання скаржника на порушення місцевим господарським судом норм процесуального права щодо строку складання повного тексту рішення, посилання у його резолютивній частині статті 252 Господарського процесуального кодексу України, яка регулює особливості розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження на той час як справу розглянуто за правилами загального позовного провадження, не можуть бути підставою для скасування оскаржених судових рішень, оскільки за змістом частини 2 статті 311 Господарського процесуального кодексу України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення, чого у цьому випадку не відбулося.

Отже, викладені у касаційній скарзі аргументи скаржника не можуть бути підставами для скасування оскаржених у справі судових рішень, оскільки їм вже було надано оцінку судами попередніх інстанцій, які обґрунтовано відхилили ці аргументи; вони суперечать дійсним обставинам справи і положенням законодавства, яке регулює спірні правовідносини, не спростовують обґрунтованих висновків судів, фактично зводяться до переоцінки обставин, належно та повно встановлених судами.

Разом із тим, аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків господарських судів попередніх інстанцій, суд касаційної інстанції ураховує, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не можна розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у контексті конкретних обставин справи. Колегія суддів касаційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що скаржникові було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають під час кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих і правомірних висновків судів попередніх інстанцій.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок і недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень, яких у цьому випадку немає.

За змістом частини 1 статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Беручи до уваги наведені положення законодавства та обставини, установлені судами, зважаючи, що позивач за зустрічним позовом належними доказами не довів наявності підстав для задоволення позовних вимог про визнання частково недійсними оспорюваних положень договору із заявлених ним мотивів, та ураховуючи межі перегляду справи судом касаційної інстанції, передбачені статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів зазначає, що оскаржені у справі судові рішення ухвалено із додержанням норм матеріального і процесуального права, тому правових підстав для їх зміни чи скасування не вбачається.

7. Розподіл судових витрат

7.1. Оскільки підстав для скасування постанови і рішення та задоволення касаційної скарги немає, судовий збір за подання касаційної скарги слід покласти на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, пунктом 1 частини 1 статті 308, статтями 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "РТС Україна" залишити без задоволення.

Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 12.09.2018 і рішення Господарського суду Одеської області від 15.06.2018 у справі № 916/174/18 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Т.Б. Дроботова

Судді: К.М. Пільков

Ю.Я. Чумак