1.1. У грудні 2013 року Заступник прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської обласної ради звернувся з позовом до Одеської міської ради і Товариства з обмеженою відповідальністю "Світ Вина" (далі - ТОВ "Світ Вина") про визнання права спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Одеської області в особі Одеської обласної ради на нежитлові підвальні приміщення загальною площею 173,1 м-2, розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Рішельєвська, буд. 4; визнання недійсним і скасування пункту 1 рішення Одеської міської ради від 22.01.2010 № 4961-V "Про перелік об'єктів комунальної власності м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2010 році, та внесення змін до рішень Одеської міської ради" в частині включення до цього переліку за № 13 підвальних приміщень площею 173,1 м-2 у будинку № 4 по вул. Рішельєвській у м. Одесі; визнання недійсним договору купівлі-продажу від 22.04.2010 зазначених нежитлових підвальних приміщень, укладеного між територіальною громадою м. Одеси в особі Одеської міської ради і ТОВ "Світ Вина"; зобов'язання ТОВ "Світ Вина" повернути Одеській обласній раді ці нежитлові підвальні приміщення шляхом виселення відповідача із них, на підставі статей 15, 16, 202, 203, 215, 216, 257, 261, 316, 319, 321, 387, 388, 392, 658, 1212, 1213 Цивільного кодексу України, статей 43, 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що спірні приміщення - об'єкти культурної спадщини (Будинок Новікова 1912-1913) є спільною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст Одеської області в особі Одеської обласної ради, вибули із володіння Одеської обласної ради не з її волі, були відчужені Одеською міською радою, яка не мала права (повноважень) розпоряджатися цим майном у порушення інтересів територіальних громад сіл, селищ, міст Одеської області. Прокурор вважав, що не пропустив позовної давності.

1.2. У відзиві на позов Одеська міська рада просила залишити позов прокурора без задоволення, посилаючись на те, що вона правомірно розпорядилася спірним майном від імені територіальної громади міста Одеси, яка є власником такого майна, та зазначаючи, зокрема, що Одеська міська рада з 1991 року відкрито користувалася спірним майном і утримувала його, а рішення Одеської обласної ради від 04.05.2005 № 640-ІV рішення обласної ради від 24.04.2003 № 154-ХХІV "Про майно спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, управління яким здійснює обласна рада", на яке в обґрунтування позову послався прокурор, скасовано. Також Одеська міська рада наголосила на пропуску позовної давності під час звернення прокурора із цим позовом.

2. Короткий зміст судових рішень

2.1. Рішенням Господарського суду Одеської області від 05.05.2015 (суддя Зайцев Ю. О.) позов задоволено. Визнано право спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Одеської області в особі Одеської обласної ради на нежитлові підвальні приміщення загальною площею 173,1 м-2, розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Рішельєвська, буд. 4. Визнано недійсним пункт 1 рішення Одеської міської ради від 22.01.2010 №4961-V "Про перелік об'єктів комунальної власності м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2010 році, та внесення змін до рішень Одеської міської ради" в частині включення до цього переліку за № 13 підвальних приміщень площею 173,1 м-2 по вул. Рішельєвській, буд. № 4 у м. Одесі для викупу ТОВ "Світ Вина". Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 22.04.2010 нежитлових підвальних приміщень, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Рішельєвська, будинок 4, що в цілому складаються з нежитлових приміщень підвалу загальною площею 173,1 м-2, укладений між територіальною громадою м. Одеси в особі Одеської міської ради та ТОВ "Світ Вина". Зобов'язано ТОВ "Світ Вина" повернути Одеській обласній раді нежитлові підвальні приміщення, розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Рішельєвська, буд. 4, що в цілому складаються з нежитлових приміщень підвалу загальною площею 173,1 м-2, шляхом виселення цього товариства із зазначених приміщень.

Аргументуючи судове рішення, господарський суд дійшов висновку, що спірне майно належить до спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, управління яким здійснює Одеська обласна рада; ТОВ "Світ Вина" набуло право власності на спірне майно на підставі рішення органу, не уповноваженого здійснювати розпорядження таким майном.

2.2. Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 19.07.2018 (судді: Будішевська Л. О., Таран С. В., Мишкіна М. А.) рішення Господарського суду Одеської області від 05.05.2015 скасовано. У задоволенні позову відмовлено.

Суд апеляційної інстанції визнав недоведеним позивачем факт набуття права власності територіальною громадою області в особі Одеської обласної ради на спірне майно та дійшов висновку про відсутність порушення прав позивача у спірних правовідносинах. Суд установив, що станом на час відчуження спірних приміщень у процесі приватизації на користь ТОВ "Світ Вина" право власності Одеської міської ради підтверджувалося чинними рішенням виконавчого комітету Одеської міської ради від 26.05.2005 № 196 та виданим на його підставі свідоцтвом про право власності від 30.05.2006; доказів зворотного, як і того, що на час прийняття зазначеного рішення і видачі свідоцтва існували правоустановлюючі документи, які б свідчили, що власником спірного майна є територіальні громади області в особі Одеської обласної ради, позивачем надано не було.

3. Короткий зміст касаційної скарги і заперечення на неї

3.1. Заступник прокурора Одеської області, не погоджуючись з ухваленою у справі постановою, подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Одеського апеляційного господарського суду від 19.07.2018, а рішення Господарського суду Одеської області від 05.05.2015 залишити в силі.

Підставами для скасування оскарженої постанови у справі прокурор вважає неправильне застосування і порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, зокрема статей 41, 142, 143 Конституції України, статей 256, 257, 261, 267, 319, 326, 327, 328, 329, 387, 388 Цивільного кодексу України, статей 7, 8 Закону України "Про охорону і використання пам'яток історії і культури", статей 1, 10, 43, 44, 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", статей 2, 4, 18 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", статей 13, 74, 236 Господарського процесуального кодексу України. Зокрема, прокурор посилається на те, що Одеська обласна рада не приймала рішення про передачу спірної будівлі у комунальну власність територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради; спірне майно вибуло із володіння власника поза його волею, та наголошує на незаконності відчуження Одеською міською радою спірного об'єкта ТОВ "Світ Вина", оскільки міська рада не мала повноважень на вчинення таких дій. Водночас прокурор зазначає, що приналежність пам'яток історії і культури до спільної власності територіальних громад, сіл, селищ, міст Одеської області в особі Одеської обласної ради підтверджується судовими рішеннями в інших справах, зокрема № 22/401-06-11665А, № 6/289-07-7387, № 22/54-08-1109, № 30/321-08-4792, № 30/95-09-3018, № 15/290-06-7734А.

3.2. Від Одеської міської ради надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому рада просить ухвалену у справі постанову залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, посилаючись, у тому числі, на те, що із 2002 року до 2014 року Одеська обласна рада не вчиняла жодних дій щодо реєстрації відповідного права на спірне майно; саме Одеська міська рада несла витрати на його утримання; наразі в Одеської обласної ради взагалі немає чинного акта, який би визначав перелік об'єктів культурної спадщини, що перебувають у спільній власності територіальних громад сіл, селищ, міст Одеської області.

4. Розгляд касаційної скарги та встановлені судами обставини справи

4.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників учасників справи, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та аргументи, викладені у відзиві на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судом апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

4.2. Відповідно до постанов Верховної Ради УРСР від 08.12.1990 "Про порядок введення в дію Закону Української РСР "Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування", від 26.03.1991 "Про введення в дію Закону Української РСР "Про власність" (697-12) 05.11.1991 Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 311 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)" (далі - постанова Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 № 311 (311-91-п) ), якою затвердив перелік державного майна України, що передається у власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності).

Апеляційним господарським судом установлено, що на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 № 311 (311-91-п) Одеською обласною радою народних депутатів прийнято рішення від 25.11.1991 № 266-ХХІ "Про розмежування державного майна між власністю обласної ради, міст обласного підпорядкування та районів області" (далі - рішення від 25.11.1991 № 266-ХХІ), яким затверджено перелік державного майна, що передається у власність області, міст обласного підпорядкування та районів області згідно з додатками 1-3.

За змістом додатку № 1 до рішення Одеської обласної ради народних депутатів від 25.11.1991 № 266-ХХІ у переліку державного майна, що передається у власність обласної ради народних депутатів у галузі культури визначено чіткий перелік об'єктів культури, переданих у власність обласної ради народних депутатів, до якого спірне майно не включено.

Відповідно до додатку № 2 до рішення Одеської обласної ради народних депутатів від 25.11.1991 № 266-XXI у переліку державного майна, що передається у власність міст обласного підпорядкування (м. Одеса) у галузі культури зазначено об'єкти культури, серед яких спірного майна немає. Разом із тим, до цього ж додатку у галузі житлово-комунального господарства включено житловий та нежитловий фонд місцевих рад народних депутатів.

На підставі постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 № 311 (311-91-п) та рішення Одеської обласної ради народних депутатів від 25.11.1991 № 266-XXI рішенням виконавчого комітету Одеської міської ради народних депутатів від 11.01.1992 № 2 "Про порядок оформлення та передачі державного майна в комунальну власність міста" прийнято у комунальну власність міста державне майно згідно з додатком 1.

У додатку 1 до цього рішення визначено перелік об'єктів, які приймаються до передачі у комунальну власність міста, серед яких: у пункті 1 розділу І зазначено державний житловий та нежитловий фонд із матеріально-технічною базою та ремонтними організаціями, які пов'язані з обслуговуванням та експлуатацією цих фондів; у пункті 35 розділу IV зазначено пам'ятки архітектури, історії та культури на території міста без окремого наведення адрес.

На виконання рішення Одеської обласної ради народних депутатів від 25.11.1991 № 266-XXI обласне управління житлово-комунального господарства передало, а управління житлово-комунального господарства за дорученням міськвиконкому без права зміни форми власності прийняло державне майно загальною залишковою балансовою вартістю 1 187 890 тис. руб. та іншими фінансово-господарськими показниками згідно з додатком, що підтверджується актом приймання-передачі від 18.02.1992; сторони підтвердили відсутність претензій одна до одної із передачі-прийняття державного майна, що фактично завершило процедуру розмежування.

Рішенням Одеської обласної ради народних депутатів від 12.05.1993 № 449-XXI "Про заходи для охорони і використання нерухомих пам'яток історії і культури в Одеській області", серед іншого: до прийняття Верховною Радою України та Кабінетом Міністрів України законодавчих та нормативних актів, які розмежовують право власності на нерухомі пам'ятки історії та культури, прийнято в комунальну власність Одеської обласної ради нерухомі пам'ятки історії та культури в Одеській області, які є державною власністю; заявлено прохання до Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України прийняти відповідні нормативні акти, які забезпечують закріплення права власності на об'єкти національної культурної спадщини за суб'єктами власності, а також акти, які забезпечують створення відповідних державних органів охорони національної культурної спадщини, передбачені Міжнародною конвенцією про охорону культурної та природної спадщини; рекомендовано Одеській обласній державній адміністрації, міським, селищним та сільським радам народних депутатів за участі спеціально уповноважених органів охорони пам'яток сформувати єдину систему державних органів охорони об'єктів національної культурної спадщини, розробити узгоджену концепцію охорони історичної спадщини в Одеській області, а також підготувати обласній раді народних депутатів пропозиції зі створення ринкових механізмів охорони, відновлення та використання культурної спадщини; доручено секретаріату обласної ради народних депутатів разом з Одеською обласною державною адміністрацією та міськрайвиконкомами до 01.09.1993 здійснити комплексну інвентаризацію нерухомих пам'яток історії та культури в Одеській області з метою визначення суб'єктів власності на ці об'єкти та оформлення відповідних документів, що закріплюють їх права та обов'язки із забезпечення схоронності пам'яток, податкові та адміністративні пільги, а також підготовки пропозицій з передачі нерухомих пам'яток історії та культури у комунальну власність ради народних депутатів базового рівня.

Втім, як установлено судом апеляційної інстанції, жодних дій щодо пам'яток історії та культури, у тому числі й тих, що визначені рішенням Одеської обласної ради народних депутатів від 12.05.1993 № 449-XXI, державними органами з моменту прийняття цього рішення і до 2003 року здійснено не було; право власності на такі пам'ятки не оформлено.

Одеською обласною радою 24.04.2003 прийнято рішення № 154-ХХІV "Про майно спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, управління яким здійснює обласна рада", у розділі 11 додатку до якого наведено перелік пам'яток культурної спадщини, що належать до спільної власності територіальних громад області.

У пункті 11.1.330 цього переліку зазначено Банк Ашкіназі, 1910 (вул. Рішельєвська, 4).

Між тим, як зазначив суд апеляційної інстанції, і це підтверджено матеріалами справи, у позовній заяві прокурором зазначено об'єкт культурної спадщини - будинок Новікова 1912-1913 (вул. Дерибасівська, 12, ріг вул. Рішельєвської, 4 у м. Одеса), натомість спірний об'єкт нерухомості, що належить ТОВ "Світ Вина", є частиною об'єкта культурної спадщини - Банку Ашкіназі 1910, розташованого по вул. Рішельєвській, 4.

Суд апеляційної інстанції також установив, що 04.05.2005 рішенням Одеської обласної ради № 640-ІV задоволено протест прокуратури Одеської області та скасовано рішення Одеської обласної ради від 24.04.2003 № 154-XXIV "Про майно спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, управління яким здійснює обласна рада".

Лише 22.09.2006 рішенням Одеської обласної ради № 73-V "Про майно спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, управління яким здійснює обласна рада" затверджено нову редакцію переліку об'єктів спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, управління яким здійснює обласна рада станом на 01.09.2006, згідно з додатком 1.

У пункті 8 додатку 1 до рішення Одеської обласної ради від 22.09.2006 № 73-V наведено перелік об'єктів культурної спадщини у редакції пункту 11 рішення Одеської обласної ради від 24.04.2003 № 154-XXIV "Про майно спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, управління яким здійснює обласна рада".

Водночас суд апеляційної інстанції установив, що на підставі рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 26.05.2005 № 196 територіальній громаді м. Одеси в особі Одеської міської ради видано свідоцтво від 30.05.2006 серії ЯЯЯ № 299728 про право власності на нежилі підвальні приміщення загальною площею 173,1 м-2, розташовані по вул. Рішельєвській, 4 у м. Одесі.

Рішенням Одеської міської ради від 22.01.2010 № 4961-V затверджено перелік об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації і відчуженню у 2010 році. До цього переліку для викупу орендарем за грошові кошти включено підвальні приміщення площею 173,1 м-2, розташовані по вул. Рішельєвській, 4 у м. Одесі.

У подальшому на підставі зазначеного рішення Одеської міської ради 22.04.2010 між територіальною громадою м. Одеси в особі Одеської міської ради - продавцем і ТОВ "Світ Вина" - покупцем укладено договір купівлі-продажу, згідно з яким відчужено нежитлові підвальні приміщення загальною площею 173,1 м-2, розташовані по вул. Рішельєвській (колишня вул. Леніна), 4 у м. Одесі.

4.3. Як убачається із матеріалів справи та установлено судами, прокурор звернувся з позовом в інтересах держави в особі Одеської обласної ради про визнання права спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Одеської області в особі Одеської обласної ради на нежитлові підвальні приміщення загальною площею 173,1 м-2, розташовані за адресою: м. Одесі, вул. Рішельєвська, буд. 4; визнання недійсним і скасування рішення Одеської міської ради від 22.01.2010 № 4961-V у частині внесення до переліку об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації у 2010 році, підвальних приміщень площею 173,1 м-2 у будинку № 4 по вул. Рішельєвській у м. Одесі; визнання недійсним договору від 22.04.2010 купівлі-продажу зазначених нежитлових приміщень, укладеного між відповідачами у справі, та зобов'язання повернути спірне майно, шляхом виселення ТОВ "Світ Вина" із цих приміщень.

4.4. Прокурор в обґрунтування позову послався, зокрема, на постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 17.05.2012 у справі № 2-а-412/10/1522, якою визнано протиправними дії виконавчого комітету Одеської міської ради щодо оформлення за Одеською міською радою свідоцтв про право власності на 178 об'єктів культурної спадщини спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, а також визнано протиправними та скасовано свідоцтва про право власності Одеської міської ради на ці об'єкти.

4.5. Проте як установив апеляційний господарський суд, а також підтверджено матеріалами справи, цю постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 17.05.2012 у справі № 2-а-412/10/1522 і постанову Приморського районного суду м. Одеси від 24.06.2010 скасовано постановою Вищого адміністративного суду України від 11.02.2016, а матеріали справи направлено на новий розгляду до суду першої інстанції. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 21.12.2016 провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини 1 статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України.

4.6. Скасовуючи судове рішення у справі, апеляційний господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

5. Позиція Верховного Суду

5.1. Колегія суддів вважає, що оскаржену постанову ухвалено відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, тому її необхідно залишити без змін із таких підстав.

5.2. Відповідно до частини 1 статті 316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно з частиною 1 статті 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд; усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав (частини 1, 3 статті 319 цього Кодексу).

Право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а також способи захисту цивільних прав визначено статтею 16 Цивільного кодексу України. Способом захисту цивільних прав та інтересів згідно з положеннями зазначеного Кодексу може бути, зокрема, визнання права.

За правилами статті 392 Цивільного кодексу України позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності.

Позов про визнання права власності у порядку статті 392 Цивільного кодексу України пред'являється на захист існуючого (наявного) права, що виникло у позивача за передбачених законодавством підстав і підтверджується належними та допустимими доказами. Об'єктом цього позову є усунення невизначеності відносин права власності позивача щодо індивідуально визначеного майна. Підставою для звернення до суду з позовом про визнання права власності є оспорення або невизнання існуючого права, а не намір набути таке право за рішенням суду.

Позивач у позові про визнання права власності - особа, яка вже є власником, а відповідачем - будь-яка особа, яка має сумнів у належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності власника, або така особа, що має до майна власний інтерес.

Згідно зі статтею 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Оскільки набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на окремі об'єкти, у вирішенні спорів про право власності установленню підлягає, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному статтею 392 цього Кодексу.

Статтею 35 Закону України "Про власність", який діяв на час розмежування майна між загальнодержавною власністю та власністю адміністративно-територіальних одиниць, було передбачено, що об'єктами права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території. У комунальній власності перебуває також майно, передане у власність області, району чи іншої адміністративно-територіальної одиниці іншими суб'єктами права власності.

Відповідно до статті 327 Цивільного кодексу України у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Згідно з частиною 5 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.

За змістом частин 1, 3 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до абзацу 2 частини 6 статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна" порушення встановленого законодавством порядку приватизації або прав покупців є підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу об'єкта приватизації в порядку, передбаченому законодавством України.

Інших підстав для визнання недійсними договорів купівлі-продажу об'єкта приватизації приватизаційне законодавство не передбачає.

Статтею 321 Цивільного кодексу України встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до частини 1 статті 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

За змістом статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до статті 269 цього Кодексу суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Апеляційний господарський суд, переглядаючи справу в апеляційному порядку, дослідив обставини та зібрані у справі докази, урахував наведені положення законодавства, установив, що прокурором і позивачем не надано, і відповідно, матеріали справи не містять правовстановлюючих документів, інших доказів, які б свідчили про набуття права власності територіальною громадою області в особі Одеської обласної ради на спірне майно, та визнав недоведеним порушення прав позивача у цих спірних правовідносинах.

Суд апеляційної інстанції також установив, що на момент прийняття Одеською обласною радою рішення від 22.09.2006 № 73-V право власності на спірне майно за територіальною громадою області в особі Одеської обласної ради зареєстровано не було, а правомірність набуття Одеською міською радою (продавцем) права власності на спірні підвальні приміщення випливає із того, що станом на час їх відчуження в процесі приватизації на користь ТОВ "Світ Вина" право власності Одеської міської ради підтверджувалося чинними рішенням виконавчого комітету Одеської міської ради від 26.05.2005 № 196 і виданим на його підставі свідоцтвом про право власності від 30.05.2006 серії ЯЯЯ № 299728, які наразі також є чинними; доказів зворотного позивачем надано не було. Викладене спростовує доводи, наведені у касаційній скарзі, про порушення прав позивача у спірних правовідносинах та незаконність відчуження міською радою спірного майна.

Ураховуючи зазначені обставини, апеляційний господарський суд правомірно відхилив доводи відповідача про застосування позовної давності з підстав відмови у задоволенні позовних вимог у зв'язку з їх необґрунтованістю, а не з мотивів спливу позовної давності.

Крім того, суд апеляційної інстанції визнав необґрунтованими посилання прокурора на судові рішення в інших справах та преюдиціальність обставин, установлених у них (відповідні доводи наведено і в касаційній скарзі), оскільки преюдиціальне значення процесуальним законом (стаття 35 Господарського процесуального кодексу України у редакції, чинній до 15.12.2017) надається саме фактам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), але не правовій оцінці таких фактів, здійсненій іншим судом чи іншим органом, який вирішує господарський спір. Не надається преюдиціального значення також обставинам, зазначеним у судових рішеннях касаційної інстанції, оскільки її не наділено правом встановлювати або вважати доведеними обставини і вирішувати питання, пов'язані з доказуванням (частина 2 статті - 111-7 Господарського процесуального кодексу України в редакції, чинній до 15.12.2017). У свою чергу, відповідно до частин 4, 7 статті 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов'язковою для господарського суду.

З огляду на викладене касаційна інстанція погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позову.

6. Висновки Верховного Суду

Положеннями статті 300 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Суд касаційної інстанції використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки правильності застосування норм матеріального і процесуального права судами першої та апеляційної інстанцій (частина 7 статті 301 Господарського процесуального кодексу України).

Таким чином, доводи, викладені у касаційній скарзі, про порушення і неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті постанови у справі не отримали підтвердження, не спростовують обставин, на які послався суд апеляційної інстанції як на підставу для відмови у позові, ґрунтуються на переоцінці доказів, зібраних у справі, що за змістом статті 300 Господарського процесуального кодексу України не належить до повноважень суду касаційної інстанції, у зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування оскарженої у справі постанови не вбачається.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок і недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень, яких у цьому випадку немає.

За змістом частини 1 статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи наведені положення законодавства та обставини, установлені судом апеляційної інстанції, беручи до уваги, що прокурор і позивач належними доказами не довели наявності підстав для задоволення позовних вимог із заявлених у позові мотивів, зважаючи на межі перегляду справи судом касаційної інстанції, передбачені статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів зазначає, що оскаржену у справі постанову ухвалено із додержанням норм матеріального і процесуального права, тому правових підстав для її зміни чи скасування не вбачається.