1.1. Заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 (далі - прокурор) звернувся до Господарського суду Миколаївської області із позовом, заявленим в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації (далі - Миколаївська ОДА), до Березанської районної державної адміністрації Миколаївської області (далі - Березанська РДА) і Фізичної особи-підприємця (далі - ФОП) Дейнеко Ірини Петрівни про визнання незаконним і скасування розпорядження Березанської РДА від 19.07.2013 № 199 про продаж Дейнеко І. П. земельної ділянки площею 1721 м-2, розташованої в межах території Рибаківської сільської ради за адресою: АДРЕСА_1; визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки площею 1721 м-2, кадастровий номер НОМЕР_1, у АДРЕСА_1, укладеного 31.07.2013 між Березанською РДА і Дейнеко І. П., нотаріально посвідченого приватним нотаріусом Березанського районного нотаріального округу Мартинюк О. Б. 31.07.2013 за № 629; скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису від 31.07.2013 № 1944479 про реєстрацію права власності на земельну ділянку, кадастровий номер НОМЕР_1, за Дейнеко І. П. на підставі статей 58- 60, 118, - 186-1 Земельного кодексу України, статей 85, 88, 90 Водного кодексу України, статті 48 Закону України "Про охорону земель", статей 203, 215 Цивільного кодексу України.

В обґрунтування позову прокурор послався на те, що оспорюване розпорядження прийнято із порушенням положень земельного і водного законодавства та із перевищенням компетенції Березанської РДА, суперечить інтересам територіальної громади та державним інтересам; акцентував, що розпорядником спірної земельної ділянки є Миколаївська ОДА; ця земельна ділянка розташована в зоні рекреації у нормативно визначених межах прибережної захисної смуги Чорного моря, а передачі земельних ділянок прибережних захисних смуг у власність законом не передбачено. Крім того, ведення комерційної діяльності з обслуговування кафе із літнім майданчиком у трикілометровій зоні узбережжя Чорного моря суперечить містобудівній документації - проекту планування та забудови Березанського району Миколаївської області, а також чинному містобудівному законодавству, будівельним нормам, державним стандартам і правилам; до того ж будівництво у трикілометровій зоні до узбережжя Чорного моря об'єктів, не пов'язаних із розвитком і обслуговуванням курорту, заборонено. Оскільки спірне розпорядження було прийнято із порушенням вимог законодавства та є незаконним, оспорюваний договір, укладений на підставі такого розпорядження, суперечить вимогам законодавства та підлягає визнанню недійсним. Також у зв'язку із визнанням незаконним спірного розпорядження прокурор вважав обґрунтованим і скасування записів у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності на зазначену земельну ділянку за Дейнеко І. П.

1.2. Заперечуючи проти позову, ФОП Дейнеко І. П. вказувала, зокрема, на те, що прокурором і позивачем не доведено, що спірна земельна ділянка розташована у межах прибережної захисної смуги Чорного моря; позивач в обґрунтування позову посилався на документи, які втратили чинність; позивачем пропущено строк позовної давності при зверненні із цим позовом.

1.3. У поясненнях у справі Миколаївська ОДА зауважила, що про порушення інтересів держави вона дізналася лише у травні 2017 року із листа Миколаївської місцевої прокуратури № 1 від 26.04.2017 та наголосила на обґрунтованості вимог, заявлених у позові, з підстав невідповідності спірного розпорядження та оспорюваного договору вимогам законодавства і порушення інтересів держави внаслідок відчуження спірної земельної ділянки.

1.4. Ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 31.10.2017 до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача залучено ФОП Бойко Вікторію Петрівну.

1.5. Ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 22.12.2017 до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача залучено малолітню ОСОБА_8 в особі її законного представника - батька, ОСОБА_9.

1.6. У поясненнях до позову ОСОБА_9 наголосив на відсутності правових підстав для задоволення позову, оскільки оспорюваний договір купівлі-продажу відповідає вимогам законодавства; на спірній земельній ділянці розміщено нерухоме майно, призначене для обслуговування жителів відповідної територіальної громади та громадян, які тимчасово перебувають на її території; спірне розпорядження і договір були оприлюднені на офіційному сайті Березанської РДА, тобто перебували у загальному доступі, а тому позивачем пропущено строк позовної даності при зверненні із цим позовом; за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу спірну земельну ділянку Дейнеко І. П. було відчужено на користь Бойко В. П., яка у свою чергу подарувала її дочці - ОСОБА_8

2. Короткий зміст судових рішень

2.1. Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 10.05.2018 (суддя Коваль Ю. М.), позов задоволено. Визнано незаконним і скасовано розпорядження Березанської РДА від 19.07.2013 № 199 про продаж Дейнеко І. П. земельної ділянки площею 1721 м-2, кадастровий номер НОМЕР_1, розташованої в межах території Рибаківської сільської ради за адресою: квартал третій, будівля АДРЕСА_1. Визнано недійсним договір купівлі-продажу зазначеної земельної ділянки, укладений 31.07.2013 між Березанською РДА та Дейнеко І. П., посвідчений приватним нотаріусом Березанського районного нотаріального округу Миколаївської області Мартинюк О. Б. 31.07.2013 за № 629. Скасовано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис від 31.07.2013 за № 1944479 про реєстрацію права власності на земельну ділянку, кадастровий номер НОМЕР_1, за Дейнеко І. П.

Задовольняючи позов, місцевий господарський суд виходив із того, що законодавством не передбачено передачі земельних ділянок прибережних захисних смуг у приватну власність, тому Березанською РДА при прийнятті спірного розпорядження, а отже під час укладення оспорюваного договору, порушено положення земельного та водного законодавства, оскільки спірна земельна ділянка належить до категорії земель державної власності, розташована у прибережній захисній смузі, передачі якої у приватну власність не передбачено. Суд також зазначив, що районні державні адміністрації на час прийняття спірного розпорядження не мали права передавати земельні ділянки із земель державної власності у приватну власність для комерційного використання та, окрім того, дійшов висновку про відсутність підстав для застосування позовної давності у цьому випадку.

2.2. Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 07.08.2018 (судді: Діброва Г. І., Принцевська Н. М., Ярош А. І.) рішення Господарського суду Миколаївської області від 10.05.2018 залишено без змін із тих же підстав.

3. Короткий зміст касаційної скарги і заперечення на неї

3.1. ФОП Дейнеко І. П., не погоджуючись з ухваленими у справі судовими рішеннями, подала касаційну скаргу на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 07.08.2018 і рішення Господарського суду Миколаївської області від 10.05.2018, в якій просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Підставами для скасування судових рішень скаржник зазначає неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права. ФОП Дейнеко І. П. посилається на недоведеність прокурором факту завдання шкоди державі або громаді внаслідок прийняття спірного розпорядження та стверджує, що заборгованості зі сплати земельного податку немає, порушення вимог законодавства в частині обмежених умов використання земельних ділянок, їх захисту не встановлено. Скаржник також зазначає про пропуск позивачем строку позовної давності, оскільки Миколаївська ОДА могла дізнатися про наявність спірного розпорядження одразу після його прийняття, позаяк воно було направлено на адресу Миколаївської ОДА; крім того, відомості про зміну власника спірної земельної ділянки є у загальному доступі. Скаржник вважає, що прокурор не довів наявності підстав для представництва інтересів держави у цій справі. Окрім того, ФОП Дейнеко І. П. посилається на те, що спірна земельна ділянка є забудованою із 1974 року і належить до земель житлової та громадської забудови; проекту землеустрою із встановлення меж прибережної захисної зони у матеріалах справи немає, а отже не доведено, що спірна земельна ділянка належить до земель прибережної захисної смуги водного фонду. ФОП Дейнеко І. П. акцентує, що Миколаївська ОДА, яка вважає себе власником земельної ділянки, з 2011 року жодним чином не заперечувала права Березанської РДА на розпорядження цією землею, а також не піддавала сумніву правомірність дій Березанської РДА щодо надання земельної ділянки у користування на умовах договору оренди. Поза тим ФОП Дейнеко І. П. вважає, що суди попередніх інстанцій при вирішенні спору не надали оцінки тій обставині, що наразі спірна земельна ділянка є власністю неповнолітньої особи.

3.2. У відзиві на касаційну скаргу Прокуратура Миколаївської області посилається на необґрунтованість доводів, наведених у касаційній скарзі, та правомірність висновків, викладених в оскаржених судових рішеннях, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені рішення і постанову у справі - без змін. Зокрема, прокурор наголошує, що спірна земельна ділянка належить до земель державної власності, розташована у прибережній захисній смузі, передачі якої у приватну власність законодавством не передбачено; спірне розпорядження і договір укладено із порушенням вимог законодавства та прав власника цієї земельної ділянки, від імені якого діє позивач.

3.3. Від прокуратури Миколаївської області також надійшли пояснення у справі.

3.4. Від Миколаївської ОДА надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому вона не погоджується із доводами, викладеними у касаційній скарзі, просить відмовити у її задоволенні, а судові рішення залишити без змін з мотивів, викладених у них. Водночас позивач просив розглянути касаційну скаргу за відсутності його представників.

4. Розгляд касаційної скарги та встановлені судами обставини справи

4.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та аргументи, викладені у відзивах на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування господарськими судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

4.2. Ухвалюючи судові рішення, місцевий господарський суд, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про обґрунтованість та доведеність вимог заявленого позову, зверненого до відповідачів.

Однак колегія суддів вважає висновки судів попередніх інстанцій передчасними через нез'ясування судами усіх обставин, що мають значення для правильного вирішення цього спору, із наданням оцінки усім зібраним у справі доказам і доводам учасників справи.

4.3. Господарськими судами попередніх інстанцій установлено, що Дейнеко І. П. згідно із витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, є фізичною особою-підприємцем.

Між Закритим акціонерним товариством "МЖК-БУД" - продавцем і Дейнеко І. П. - покупцем було укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна від 06.08.2009, за умовами якого продавець передав у власність покупця нежитлову будівлю кафе з літнім майданчиком, розташовану в с. Рибаківці Березанського району Миколаївської області.

Відповідно до пункту 1.2 зазначеного договору купівлі-продажу відчужувана за ним нежитлова будівля складається із кафе літ. А загальною площею 181,92 м-2, компресорної літ. Б, вбиральні літ. В, танцювального майданчику літ. Г, альтанки літ. Д-Є, башти літ Є', замощення № 1, хвіртки № 1, 2, огорожі № 3, 5, басейну № 4, воріт № 6.

Розпорядженням Березанської РДА від 13.07.2011 № 417 "Про дозвіл на виготовлення технічної документації з нормативної грошової оцінки земельної ділянки" громадянці Дейнеко І. П. надано дозвіл на виготовлення технічної документації з нормативної грошової оцінки земельної ділянки площею 0,1637 га для комерційного використання в оренду терміном на 49 років із земель державної власності (запас) за межами населеного пункту в межах території Рибаківської сільської ради Березанського району Миколаївської області, розроблену технічну документацію з нормативної грошової оцінки земельної ділянки вирішено подати на затвердження згідно з вимогами чинного законодавства.

Розпорядженням Березанської РДА від 05.10.2011 № 588 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у довгострокову оренду терміном на 49 років громадянці України Дейнеко І. П. із земель, не наданих у власність та постійне користування, для комерційного використання під розміщення кафе з літнім майданчиком у межах території Рибаківської сільської ради Березанського району Миколаївської області, за межами населених пунктів; надано земельну ділянку загальною площею 0,1721 га забудованих земель в довгострокову оренду терміном на 49 років громадянці Дейнеко І. П. із земель, не наданих у власність і постійне користування для комерційного використання, під розміщення кафе із літнім майданчиком у межах території Рибаківської сільської ради Березанського району Миколаївської області, за межами населених пунктів; запропоновано землевпорядній організації здійснити встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) відповідно до розробленої землевпорядної документації; рекомендовано Дейнеко І. П. укласти договір оренди земельної ділянки та зареєструвати його.

Рішенням Березанської РДА від 15.12.2011 № 5 "Про затвердження технічних документацій з нормативної грошової оцінки земельних ділянок" затверджено технічну документацію з нормативної грошової оцінки земельної ділянки, яка надається в оренду громадянці Дейнеко І. П. для комерційного використання під розміщення кафе із літнім майданчиком в межах території Рибаківської сільської ради Березанського району Миколаївської області площею 0,1721 га, нормативна грошова оцінка - 88 125,70 грн.

На підставі розпорядження від 05.10.2011 між Березанською РДА - орендодавцем і Дейнеко І. П. - орендарем 29.03.2012 було укладено договір оренди землі, за умовами якого в оренду строком на 49 років передано земельну ділянку площею 0,1721 га, кадастровий номер НОМЕР_1, нормативно грошова оцінка земельної ділянки становить 88 125,70 грн.

02.07.2013 Дейнеко І. П. звернулася до голови Березанської РДА із заявою, в якій просила продати їй земельну ділянку, надану у користування на правах оренди, на якій розташовано належний їй об'єкт нерухомості.

Розпорядженням Березанської РДА від 19.07.2013 № 199 вирішено продати Дейнеко І. П. земельну ділянку для комерційного використання для обслуговування кафе із літнім майданчиком площею 1721 м-2, яка перебуває в її користуванні, що розміщена за адресою: АДРЕСА_1, встановивши вартість земельної ділянки у 103 312,00 грн.

На підставі цього розпорядження 31.07.2013 між Березанською РДА - продавцем і Дейнеко І.П. - покупцем укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, за умовами якого продавець продав, а покупець придбав земельну ділянку загальною площею 1 721 м-2, розміщену в межах Рибаківської сільської ради Березанського району Миколаївської області в зоні відпочинку "ІНФОРМАЦІЯ_1" за адресою: АДРЕСА_1, на якій розташовано нерухоме майно - нежитлова будівля - кафе із літнім майданчиком, що належить покупцеві на праві власності на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна від 06.08.2009.

Згідно з пунктом 1.2 договору від 31.07.2013 земельну ділянку надано для комерційного призначення для обслуговування кафе із літнім майданчиком; кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_1.

Земельну ділянку було передано Дейнеко І. П. за актом приймання-передачі до договору купівлі-продажу земельної ділянки від 31.07.2013.

Під час вирішення спору господарські суди попередніх інстанцій також установили, що земельна ділянка, кадастровий номер НОМЕР_1, передана у власність Дейнеко І. П., розташована у прибережній захисній смузі Чорного моря, що підтверджується даними поземельної книги, викопіюванням із проекту планування забудови Березанського району, ситуаційним планом, експлікацією земельних угідь, кресленням меж землекористування. Крім того, у листі Відділу у Березанському районі Головного управління Дежгеокадастру у Миколаївській області від 21.03.2017 № 10-14.08-0.4-475/2-17 зазначено, що приблизна відстань від урізу Чорного моря меж земельної ділянки, кадастровий номер НОМЕР_1, до південної межі - 260- 270 м, до північної - 320-325 м.

У подальшому, як установлено судами, 01.09.2017 Дейнеко І. П. і Бойко В. П. уклали договір купівлі-продажу нежитлової будівлі, кафе із літнім майданчиком та земельної ділянки, розташованих за адресою: АДРЕСА_1.

28.10.2017 між Бойко В.П. - дарувальником і ОСОБА_8 - обдарованою, від імені якої діяв законний представник - батько, ОСОБА_9, укладено договір дарування земельної ділянки, за умовами якого дарувальник передав земельну ділянку, кадастровий номер НОМЕР_1, загальною площею 0,1721 га у власність обдарованої безоплатно.

4.4. Як убачається із матеріалів справи, прокурор звернувся із позовом в інтересах держави в особі Миколаївської ОДА до Березанської РДА і ФОП Дейнеко І. П. про визнання незаконним і скасування розпорядження Березанської РДА від 19.07.2013 № 199, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 31.07.2013, укладеного між Березанською РДА і Дейнеко І. П., та скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису від 31.07.2013 № 1944479 про реєстрацію права власності на земельну ділянку, кадастровий номер НОМЕР_1, за Дейнеко І. П.

5. Позиція Верховного Суду

5.1. Згідно зі статтями 19, 20 Земельного кодексу України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі: землі сільськогосподарського призначення, землі житлової та громадської забудови, землі рекреаційного призначення, землі водного фонду. Віднесення їх до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання відповідно до статті 21 Земельного кодексу України недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо.

Відповідно до статті 3 Водного кодексу України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) усі води (водні об'єкти) на території України становлять її водний фонд. До водного фонду України належать: 1) поверхневі води: природні водойми (озера), водотоки (річки, струмки), штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об'єкти; 2) підземні води та джерела; 3) внутрішні морські води та територіальне море.

Згідно з частиною 1 статті 58 Земельного кодексу України та статті 4 Водного кодексу України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Таким чином, до земель водного фонду України належать землі, на яких хоча й не розташовані об'єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.

Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.

Статтею 59 Земельного кодексу України (у відповідній редакції) передбачено обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлено можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини 4 статті 84 цього Кодексу (у відповідній редакції) землі водного фонду взагалі не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.

Випадки передачі земель водного фонду у приватну власність, зокрема громадян, передбачені положеннями частини 2 статті 59 Земельного кодексу України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин).

Громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми (частина 2 статті 59 зазначеного Кодексу).

Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина 4 статті 59 Земельного кодексу України).

Отже, за змістом зазначених норм права (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) землі під водними об'єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об'єктами; підземними водами та джерелами, внутрішніми морськими водами та територіальним морем, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватися у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.

Крім того, за змістом статті 60 Земельного кодексу України та статті 88 Водного кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60, 62 Земельного кодексу України та статтями 1, 88, 90 Водного кодексу України.

Так, згідно зі статтею 61 Земельного кодексу України, статтею 89 Водного кодексу України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, навігаційного призначення, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо. Об'єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.

Відповідно до статті 60 Земельного кодексу України, статті 88 Водного кодексу України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер 100 метрів.

Крім того, за змістом частини 4 статті 88 Водного кодексу України (у відповідній редакції) у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням містобудівної документації.

Згідно з пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 05.11.2004 № 434 (z1470-04) (чинного на час виникнення спірних правовідносин), у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об'єктів природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 Водного кодексу України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08.05.1996 № 486 "Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них" (486-96-п) , з урахуванням конкретної ситуації.

Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об'єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється окремий порядок надання й використання.

Отже, прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим.

Наявність прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачена нормами закону (стаття 60 Земельного кодексу України, стаття 88 Водного кодексу України). Отже, відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлено законом.

Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 Водного кодексу України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення. Надання у приватну власність земельних ділянок, розташованих у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 Земельного кодексу України, суперечить нормам статей 83, 84 цього Кодексу.

Аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 469/1393/16-ц, а також у постановах Верховного Суду України від 22.04.2015 у справі № 6-52цс15, від 01.07.2015 у справі № 6-184цс15.

Господарські суди попередніх інстанцій з'ясували, що спірна земельна ділянка розташована у межах прибережної захисної смуги Чорного моря, тобто є ділянкою водоохоронної зони, та дійшли правильного висновку що на неї поширюється окремий порядок надання і використання, встановлений законодавством.

Водночас, задовольняючи позовні вимоги, звернені до ФОП Дейнеко І. П., суди мали перевірити факт участі цього відповідача у спірних правовідносинах саме як фізичної особи - підприємця, тобто те, що у спірних земельних правовідносинах, зокрема щодо отримання у власність земельної ділянки, відповідач брав участь саме як фізична особа-підприємець.

При цьому колегія суддів зазначає, що отримання і використання земельної ділянки фізичною особою не пов'язано з її державною реєстрацією як підприємця; крім того, наявність такого статусу не може свідчити про те, що фізична особа-підприємець виступає у такій якості у всіх правовідносинах, зокрема і щодо отримання у власність земельної ділянки (Відповідну правову позицію викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 03.10.2018 у справі № 904/1182/17, від 20.09.2018 у справі № 902/919/17).

Крім цього, колегія суддів зазначає, що за змістом статті 1 Господарського процесуального кодексу України у редакції, чинній до 15.12.2017 (яка діяла на час звернення із позовом у цій справі), підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів; державних та інших органів, які звертаються до господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами України; прокурорів, які звертаються до господарського суду в інтересах держави; Рахункової палати, яка звертається до господарського суду в інтересах держави в межах повноважень, що передбачені Конституцією та законами України. Прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (стаття 2 зазначеного Кодексу).

Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

За змістом статті 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У розумінні закону суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи скористатися заходами правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Крім того, за змістом процесуального законодавства захисту в господарському суді підлягає не лише порушене суб'єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 поняття "охоронюваний законом інтерес" слід розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних та колективних потреб, які не суперечать Конституції та законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Так, інтерес позивача має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано у резолютивній частині зазначеного Рішення Конституційного Суду України.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, який одночасно становить спосіб захисту порушеного права, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому позивач самостійно визначає та обґрунтовує в позовній заяві, у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи і залежно від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту.

Відповідач має бути такою юридичною чи фізичною особою, за рахунок якої, в принципі, можливо було б задовольнити позовні вимоги. Тобто сторонами в судовому процесі є суб'єкти матеріально-правових відносин, які виступають на захист своїх інтересів і на яких поширюється законна сила судового рішення.

Вирішуючи спір, суд надає об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

За змістом статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною 1 статті 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Відповідно до положень частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.

Частиною 1 статті 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно з частиною 3 статті 215 Цивільного кодексу України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У розумінні наведених норм оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Способи захисту прав на земельні ділянки передбачені статтею 152 Земельного кодексу України.

За змістом цієї норми власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

Отже, суб'єкт, право якого порушено, може захистити його у конкретний спосіб, що передбачений законом або договором. Способи захисту порушеного права або охоронюваного законом інтересу, які передбачені законом (договором), спрямовані на відновлення прав та інтересів позивачів.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що ця норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони втілені у правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, ЄСПЛ наголосив, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, передбачених національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, що його застосування не повинно бути ускладнено діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005 (заява № 38722/02).

Отже, ефективний засіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права.

Однак ухвалюючи судові рішення у справі, господарські суди попередніх інстанцій наведеного не врахували; достеменно не дослідили і не з'ясували змісту, характеру права та охоронюваного законом інтересу, за захистом якого прокурор і позивач звернулися до господарського суду із цим позовом, не встановили, ким саме порушено права позивача та у який спосіб і чим це підтверджується; не з'ясували дійсних прав сторін стосовно предмета спору; не дослідили питання ефективності обраного прокурором і позивачем способу захисту порушеного права, тобто чи буде реально відновлено права позивача у цьому випадку у разі задоволення заявленого позову.

Як убачається із матеріалів справи, ФОП Дейнеко І. П. під час розгляду спору наголошувала, зокрема, на тому, що вона не є власником спірної земельної ділянки і ця земельна ділянка не перебуває у її володінні, оскільки зазначену ділянку було відчужено за договором купівлі-продажу Бойко В. П., котра у свою чергу за договором дарування подарувала її малолітній ОСОБА_8, а отже предмет цього спору безпосередньо стосується прав і обов'язків такої фізичної особи.

Втім, суди попередніх інстанцій належної оцінки наведеним доводам та обставинам у сукупності, як і відповідним доказам та правовим наслідкам настання зазначених обставин, не надали, не перевірили чи відбудеться поновлення прав позивача у разі задоволення позову, зверненого до відповідачів - ФОП Дейнеко І.П. і Березанської РДА.

Відповідно до положень статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Однак оскаржені судові рішення у справі цим вимогам не відповідають.

Таким чином, суду для правильного вирішення цього спору необхідно урахувати викладене, встановити усі обставини, що входять до предмета доказування такого позову, надати оцінку усім доводам учасників справи, взяти їх до уваги чи спростувати їх, з'ясувати дійсні права та обов'язки сторін і, виходячи з установленого, застосувати ті норми права, якими регулюються спірні правовідносини.

6. Висновки Верховного Суду

6.1. Згідно зі статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Згідно з частинами 3, 4 статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо, зокрема, суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом.

6.2. Ураховуючи, що господарські суди попередніх інстанцій допустили порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення цього спору, а суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, оскаржені судові рішення підлягають скасуванню із направленням справи на новий розгляд до місцевого господарського суду, а касаційну скаргу слід задовольнити частково.