Позов обґрунтовано тим, що Договір зберігання за своєю суттю є удаваним правочином з метою приховання іншого правочину - договору суборенди, який насправді вчинили сторони, а тому договір підлягає визнанню недійсним з підстав, передбачених статтями 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ). Оскільки недійсний правочин не породжує для його сторін жодних бажаних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю, Прокуратура просила суд зобов'язати Підприємця як суборендаря за недійсним договором повернути орендарю за договором оренди від 23.05.2002 № 951/2002 спірне нерухоме майно.

Рішенням господарського суду Донецької області від 19.03.2018, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 26.06.2018, у позові відмовлено.

Рішення і постанову попередніх судових інстанцій мотивовано необґрунтованістю доводів Прокуратури, оскільки саме користування майном за плату є однією з кваліфікуючих ознак оренди державного майна. Крім того, Договір зберігання на момент звернення до суду з позовом про визнання його недійсним вже було розірвано, отже, визнання недійсним Договору зберігання є неможливим, оскільки предмет спору припинив існування та, відповідно, відсутні підстави для задоволення вимоги про повернення майна.

У касаційній скарзі до Верховного Суду Прокуратура, зазначаючи про прийняття оскаржуваних судових рішень з порушенням норм матеріального і процесуального права, просить скасувати рішення господарського суду Донецької області від 19.03.2018 та постанову Донецького апеляційного господарського суду від 26.06.2018 зі справи № 905/2457/17 у частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним Договору зберігання, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги Прокуратури про визнання недійсним Договору зберігання, а в іншій частині судові рішення залишити без змін. Так, за доводами, наведеними в касаційній скарзі:

рішення попередніх судових інстанцій прийняті з порушенням статей 235, 936, 944 ЦК України, статті 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", статей 11, 76, 86, 236 Господарського процесуального кодексу України, а також неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи;

поза увагою судів залишився наданий Прокурором договір на виконання платних послуг від 01.08.2016 № 4, строк дії якого зазначений до 31.12.2017. Даним договором встановлена вартість послуг у фіксованій щомісячній сумі 161,38 грн. за місяць обслуговування; у вартість послуг, які надаються за договором, не входять: вартість спожитої електроенергії, вартість послуг, які надані комунальними підприємствами, операторами телефонного зв'язку;

судами попередніх інстанцій не надано оцінки направленню листів 07.12.2016 № 40 та 23.05.2017 № 21 директором Товариства начальнику Регіонального відділення ФДМУ щодо надання дозволу на передачу Підприємцю вбудованого приміщення в суборенду для розміщення торговельного об'єкту з продажу продовольчих товарів, що підтверджено листом Регіонального відділення ФДМУ від 08.08.2017 № 10-05-04229 на адресу Прокуратури;

з метою приховування фактичної передачі частини майна Товариства в суборенду Підприємцю Товариство змінило вид та назву договору, уклавши не договір суборенди приміщення, а два інші договори - зберігання та виконання послуг; розірвання договору сторонами, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення в майбутньому з позовом про визнання такого договору недійсним. Так само не перешкоджає поданню відповідного позову закінчення строку (терміну) дії оспорюваного правочину до моменту подання позову.

У відзиві на касаційну скаргу Регіональне відділення ФДМУ зазначає таке:

господарська діяльність Підприємця, яка фактично здійснювалася на підставі Договору зберігання, є підприємницькою діяльністю;

зміст Договору зберігання щодо передачі приміщення на зберігання для господарських потреб у власній господарській діяльності дозволяє зробити висновок, що приміщення, яке входить до складу орендованого майна, передане в суборенду;

Договір зберігання за своїм змістом суперечить Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (2269-12) та договору оренди від 23.05.2002 № 951/2002;

вимога Прокуратури щодо зобов'язання Підприємця повернути державне майно є необґрунтованою, оскільки на момент звернення Прокуратури з позовом у справі спірне приміщення перебуває у користуванні Підприємця на іншій правовій підставі, а саме договору суборенди від 01.09.2017 № 4/17.

Від інших учасників справи відзиви на касаційну скаргу не надходили.

Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими інстанціями обставин справи правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників учасників справи, Касаційний господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Місцевим і апеляційним господарськими судами у розгляді справи з'ясовано та зазначено, зокрема, таке.

23.05.2002 Регіональним відділенням ФДМУ (орендодавець) та Товариством (орендар) укладено договір оренди № 951/2002 (далі - Договір оренди), за умовами якого:

орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування цілісний майновий комплекс державного підприємства "Маріупольський лікеро-горілчаний завод", яке розміщене за адресою: 87532, Донецька область, м. Маріуполь, вул. Енгельса, 28. Склад і вартість майна визначено відповідно до наведених у додатках №№ 1, 2, 3 акта оцінки, протоколу про результати інвентаризації та передавального балансу підприємства, складеного станом на 01.03.2002, і становить 5 511 002 грн. (пункт 1.1);

орендар має право за згодою орендодавця передавати окремі інвентарні об'єкти зі складу орендованого майна підприємства у суборенду і передавати свої права та обов'язки за цим договором щодо інших цінностей іншим особам за умови, що це не спричинить зміни вартості підприємства і не порушує інших положень цього договору (пункт 6.2).

Додатковими угодами до Договору оренди строк дії даного договору продовжувався; зокрема, додатковою угодою від 15.08.2008 № 3 строк дії договору було продовжено по 23.05.2033.

За актом приймання-передачі державного майна - цілісного майнового комплексу "Маріупольський лікеро-горілчаний завод" від 23.05.2002 Регіональне відділення ФДМУ передало, а Товариство прийняло державне майно - цілісний майновий комплекс "Маріупольський лікеро-горілчаний завод".

Товариством та Підприємцем укладено Договір зберігання, відповідно до умов якого:

у порядку та на умовах, визначених договором, Товариство передає, а Підприємець приймає на зберігання нерухому річ - приміщення: частину кімнати № 1 загальною площею 32 кв.м, яке розташоване на першому поверсі будівлі заводоуправління (літ. А-2), яке знаходиться за адресою: вул. Архітектора Нільсена, 28 (пункт 1.1);

зберігання за цим договором є безоплатним (пункт 1.3);

строк зберігання встановлюється до 31.12. 2017 (пункт 1.4);

Підприємець має право користуватися майном, переданим на зберігання, для своїх господарських потреб у власній господарській діяльності за умови використання майна за його призначенням та відшкодування вартості зносу майна у розмірах, узгоджених з Товариством (пункт 3.3);

цей договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками сторін (у разі наявності; пункт 6.1);

строк цього договору починає свій перебіг у момент, визначений у пункті 6.1, та закінчується 31.12.2017 (пункт 6.2);

договір вважається розірваним з моменту належного оформлення сторонами відповідної додаткової угоди до цього договору, якщо інше не встановлено у самій додатковій угоді, цьому договорі або у чинному законодавстві України (пункт 6.7).

31.08.2017 Товариством та Підприємцем укладено додаткову угоду до Договору зберігання, згідно з якою сторони дійшли взаємної згоди про те, що припиняють договірні відносини. Ця додаткова угода набирає чинності з моменту її підписання сторонами.

Зазначена додаткова угода підписана представниками сторін без зауважень.

З листа від 21.08.2017 № 11-04-04526 Регіонального відділення ФДМУ вбачається, що останнє за результатами розгляду листа Товариства від 17.07.2017 № 33 та наданого до нього пакету документів щодо надання дозволу на передачу в суборенду державного майна зі складу цілісного майнового комплексу державного підприємства "Маріупольський лікеро-горілчаний завод", переданого в оренду Товариству за Договором оренди, відповідно до частини другої статті 22 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та пункту 6.2 Договору оренди не заперечує щодо передачі у суборенду Підприємцю вбудованого нежитлового приміщення: частини кімнати №1 загальною площею 32 кв.м, розташованої на першому поверсі двоповерхової будівлі заводоуправління (літ. А-2) за адресою: Донецька область, м. Маріуполь, вул. Архітектора Нільсена (Енгельса), 28, що перебуває на балансі Товариства, строком на один рік з метою розміщення торговельного об'єкту з продажу товарів, крім товарів підакцизної групи.

01.09.2017 Товариством та Підприємцем укладено договір суборенди № 4/17 (далі - Договір суборенди), відповідно до пункту 1.1 якого орендар передає, а суборендар приймає в строкове платне користування державне майно - вбудоване нежитлове приміщення: частина кімнати № 1, загальною площею 32 кв.м, розташованої на першому поверсі двоповерхової будівлі заводоуправління (літ. А-2), яка є державною власністю, знаходиться за адресою: м. Маріуполь, вул. Архітектора Нільсена, 28, входить до складу цілісного майнового комплексу "Маріупольський лікеро-горілчаний завод" і перебуває, згідно з Договором оренди, на балансі Товариства (балансоутримувач).

Пунктом 1.2 Договору суборенди встановлено, що майно передається в суборенду з метою розміщення торговельного об'єкту з продажу продовольчих товарів (без товарів підакцизної групи).

Суборендар вступає у строкове платне користування майном у термін, вказаний у договорі, але не раніше дати підписання сторонами цього договору (пункт 2.1 Договору суборенди).

Відповідно до пункту 3.3 Договору суборенди суборендна плата за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування суборендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за наступний місяць.

У пункті 9.1 Договору суборенди сторони погодили, що договір укладено строком на один рік, з 01.09.2017 до 31.08.2018.

За актом приймання-передачі об'єкта суборенди Товариство передало, а Підприємець прийняв у строкове платне користування приміщення площею 32 кв.м (частина к. 1 літ. А-2), розташоване за адресою: вул. Архітектора Нільсена, 28.

Посилаючись на порушення вимог законодавства під час укладення Договору зберігання, Прокуратура звернулася з позовом про визнання недійсним даного договору.

Суди попередніх інстанцій, відмовляючи у позові, виходили з такого.

На відміну від договору оренди, який укладається для надання орендареві права оплатного користування майном для здійснення своєї підприємницької діяльності з метою отримання прибутку від використання майна за його цільовим призначенням, договір зберігання майна укладається в інтересах поклажодавця з метою забезпечення схоронності майна у тому вигляді, в якому його було передано на схов і, за загальним правилом, не допускає користування майном зберігачем.

Договір зберігання не є удаваним правочином виходячи з того, що основною ознакою оспорюваного договору є прийняття майна на зберігання, безоплатність зберігання майна, а також покладення на Підприємця обов'язку із, зокрема, вжиття всіх необхідних заходів для забезпечення схоронності майна протягом строку зберігання. Саме користування майном за плату є однією з кваліфікуючих ознак оренди державного майна. Водночас умова договору щодо права зберігача користуватися у власній господарській діяльності майном, переданим на зберігання, є елементом договору зберігання, наявність якої в договорі не змінює правової природи такого договору, а тому необґрунтованими є доводи Прокуратури щодо укладення між відповідачами удаваного правочину, який вчинено для приховування іншого правочину, а саме договору оренди державного майна.

Крім того, позовні вимоги Прокуратури зводяться до визнання недійсним Договору зберігання, який сторони розірвали, тобто зобов'язання за спірним договором є припиненими. Оспорюваний договір на момент звернення до суду з позовом про визнання його недійсним вже було розірвано, а тому визнавати його недійсним на майбутнє немає підстав, оскільки сторони розірвали цей договір, і на момент прийняття судового рішення він вже не діяв. Отже, визнання Договору зберігання недійсним є неможливим, оскільки предмет спору припинив існування.

Щодо вимоги прокурора зобов'язати Підприємця повернути Товариству частину кімнати № 1 загальною площею 32 кв.м, яка розташована на першому поверсі будівлі заводоуправління (літ. А-2) за адресою: м. Маріуполь, вул. Архітектора Нільсена, 28, суди зазначили таке.

Погодження договору суборенди відбулося у серпні 2017 року та Прокуратурі було про це відомо та нею отримано оригінали документів, що підтверджується протоколом обшуку від 28.08.2017. Крім того, з огляду на укладення Договору суборенди державного майна вимога Прокурора про зобов'язання Підприємця повернути вбудоване нежитлове приміщення є необґрунтованою, оскільки відповідне державне майно перебуває у володінні та користуванні Підприємця на іншій правовій підставі, а саме на підставі укладеного Договору суборенди.

Причиною подання касаційної скарги стала незгода Прокуратури з відмовою в позові в частині визнання недійсним Договору зберігання. В іншій частині судові рішення не оскаржуються учасниками справи.

Згідно зі статтею 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховування іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Відповідно до частини першої статті 216 ЦК недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Згідно з частиною третьою статті 207 Господарського кодексу України виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

За змістом статей 651, 653 ЦК зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються. У разі зміни або розірвання договору зобов'язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни.

Згідно з частиною першою статті 936 ЦК України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

З правової природи відповідного зобов'язання вбачається, що фактичне користування майном на підставі договору зберігання в разі визнання його недійсним унеможливлює застосування наслідків недійсності правочину відповідно до статті 216 ЦК України, оскільки передача майна на зберігання - "річ" безповоротна, і відновити первісне становище сторін практично неможливо. Тому, визнаючи договір зберігання недійсним, необхідно, серед іншого, встановити обставини, пов'язані з виконанням договору, та визначити момент, з якого вважаються припиненими зобов'язання за цим договором.

Суди попередніх інстанцій, встановивши, що позовні вимоги Прокуратури зводяться до визнання недійсним Договору зберігання, який сторони розірвали; враховуючи встановлені у справі обставини та те, що визнання Договору зберігання недійсним є неможливим, оскільки предмет спору припинив існування; встановивши перебування спірного приміщення в суборенді Підприємця на підставі Договору суборенди, за погодженням з Регіональним відділенням ФДМУ, - дійшли висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Посилання скаржника на наявність правових підстав для визнання спірного договору недійсним не знайшли свого підтвердження при здійсненні судом касаційної інстанції перегляду оскаржуваних судових рішень, тому ці посилання не приймаються судом.

Крім того, практично ніяких нових доводів, - порівняно з тими, що вже були предметом належної оцінки судом апеляційної інстанції, - у касаційній скарзі не наведено. Поряд з тим суд касаційної інстанції згідно з частиною другою статті 300 Господарського процесуального кодексу України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Водночас, як відзначено у рішенні Європейського суду з прав людини від 19.02.2009 у справі "Христов проти України" (заява № 24465/14), право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, слід тлумачити в контексті преамбули цієї Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права, одним з основоположних аспектів якого є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхні рішення, що набрали законної сили, не може ставитися під сумнів (див. також справу "Брумареску проти Румунії, заява № 28342/95). Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини (справа "Рябих проти Росії", заява № 52854/99), існування яких скаржником не зазначено й не обґрунтовано.

З огляду на викладене Касаційний господарський суд дійшов висновку про необхідність залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень попередніх судових інстанцій - без змін як таких, що ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права.

У зв'язку з тим, що суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін раніше ухвалені судові рішення, витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 129, 308, 309, 315 Господарського процесуального кодексу України, Касаційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу заступника прокурора Донецької області в особі регіонального відділення Фонду державного майна України по Донецькій області залишити без задоволення, а рішення господарського суду Донецької області від 19.03.2018 та постанову Донецького апеляційного господарського суду від 26.06.2018 у справі № 905/2457/17 - без змін.