1. 30.05.2018 поштовим відправленням, направленим на адресу Дніпропетровського апеляційного господарського суду, Дніпровська міська рада звернулася до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 07.05.2018 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 19.02.2018 у справі №904/10435/17 в порядку статей 286, 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України (1798-12) ).

2. Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи №904/10435/17 визначено колегію суддів Верховного Суду у складі: головуючий суддя - Катеринчук Л.Й., суддя - Жуков С.В., суддя - Погребняк В.Я., що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15.06.2018; 25.06.2018 у зв'язку з відпусткою судді Жукова С.В. склад суду змінено на: Катеринчук Л.Й. - головуючий, Пєсков В.Г., Погребняк В.Я.

3. Ухвалою Верховного Суду від 02.07.2018 відкрито касаційне провадження у справі №904/10435/17 за касаційною скаргою Дніпровської міської ради на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 07.05.2018 та на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 19.02.2018; призначено її розгляд в судовому засіданні на 28.08.2018 о 10 год. 45 хв., яке ухвалою Суду від 28.08.2018 відкладено на 06.09.2018 о 16 год. 30 хв.

4. Регіональне відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській області подало відзив на касаційну скаргу Дніпровської міської ради.

5. На розгляд касаційного суду винесено проблему застосування положень статті 41 Конституції України, статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) , статей 1, 3, 5, 14, 18 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків", статті 14 Закону України "Про приватизацію державного майна", статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в України".

ПРОВАДЖЕННЯ У СУДАХ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Короткий зміст позовних вимог

6. 14.12.2017 поштовим відправленням Дніпровська міська рада (далі - позивач) звернулася до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Публічного акціонерного товариства "Дніпроважмаш" (далі - ПАТ "Дніпроважмаш", відповідач) про зобов'язання вчинити певні дії, а саме прийняти рішення про передачу гуртожитку за адресою: місто Дніпро, проспект Івана Мазепи, 3 від ПАТ "Дніпроважмаш" до комунальної власності територіальної громади міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради в порядку статті 14 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків".

6.1. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив про те, що 15.11.2017 до позивача - Дніпровської міської ради надійшло колективне звернення мешканців гуртожитку за адресою: місто Дніпро, проспект Івана Мазепи, 3, який увійшов до статутного капіталу ПАТ "Дніпроважмаш" в порядку приватизації державного майна, в якому заявники зазначили, що відповідач не здійснює належних дій щодо передачі зазначеного гуртожитку у власність територіальної громади міста Дніпра, інтереси якої представляє позивач, як орган місцевого самоврядування; такі дії відповідача не відповідають вимогам статей 3, 14 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" та порушують майновий інтерес мешканців спірного гуртожитку, які мають "легітимне сподівання" на отримання у власність кімнати в гуртожитку, в яких вони проживають, шляхом їх приватизації, а, відтак, є підставою для зобов'язання відповідача в судовому порядку прийняти рішення про передачу спірного гуртожитку до комунальної власності територіальної громади міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради на безоплатній основі.

Короткий зміст рішення першої інстанції

7. Рішенням від 19.02.2018 Господарський суд Дніпропетровської області у позові відмовив.

7.1. Судом першої інстанції встановлено, що спірні правовідносини виникли у зв'язку з відмовою відповідача передати у власність позивача, як органу місцевого самоврядування, що представляє інтереси територіальної громади міста Дніпро, гуртожитку за адресою: місто Дніпро, проспект Івана Мазепи, 3 в порядку статей 1, 5, 14 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" (далі - Закону №500-VІ (500-17) ).

7.2. Місцевий суд встановив, що спірний гуртожиток за адресою: місто Дніпро, проспект Івана Мазепи, 3 було передано відповідачу безоплатно на підставі статті 24 Закону України "Про приватизацію державного майна" в редакції Закону від 04.03.1992 (2163-12) як об'єкт соціально-побутового призначення, створений за рахунок коштів фонду соціального розвитку підприємства.

7.3. Місцевим судом встановлено, що право власності на спірний гуртожиток зареєстровано за відповідачем на підставі рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 04.11.2002 у справі №Н30/10; із зазначеного рішення суду встановлено, що гуртожиток за адресою: місто Дніпро, проспект Івана Мазепи, 3 не увійшов до статутного фонду підприємства під час приватизації і був побудований за радянських часів колективним власником за власні кошти; за таких обставин, місцевий суд зробив висновок про те, що в силу частини 4 статті 1 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" сфера дії цього Закону не поширюється на спірний гуртожиток як такий, що побудований за радянських часів (до 01.12.1991), зокрема, вимоги статті 5 цього Закону щодо передачі гуртожитків, включених до статутних капіталів товариств, у тому числі тих, що в подальшому були передані такими товариствами до статутних капіталів інших юридичних осіб або відчужені в інший спосіб, у власність територіальних громад їх власниками на добровільних (договірних) умовах або за рішенням суду за поданням органу місцевого самоврядування.

7.4. Місцевим судом встановлено, що ПАТ "Дніпроважмаш", як власник гуртожитку за адресою: місто Дніпро, проспект Івана Мазепи, 3, рішення про передачу його у власність територіальної громади не приймало, у зв'язку з чим Дніпровська міська рада, яка представляє інтереси територіальної громади міста Дніпра, ініціювала спір про передачу зазначеного гуртожитку у власність територіальної громади міста Дніпра за рішенням суду на безоплатній основі.

7.5. Розглянувши позовні вимоги по суті, суд першої інстанції дійшов висновку, що безоплатна передача спірного гуртожитку територіальній громаді міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради без згоди ПАТ "Дніпроважмаш" матиме наслідком порушення права відповідача на власність, яке гарантоване статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) , оскільки на спірні правовідносини не поширюються приписи Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" (500-17) , тому у відповідача відсутній обов'язок щодо безумовної передачі належного йому гуртожитку у власність територіальної громади міста Дніпро.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

8. Позивач - Дніпровська міська рада подала апеляційну скаргу на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 19.02.2018, в якій просила скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове рішення про передачу гуртожитку за адресою: місто Дніпро, проспект Івана Мазепи, 3 від ПАТ "Дніпроважмаш" до комунальної власності територіальної громади міста Дніпро в особі Дніпровської міської ради в порядку статей 1, 3, 14 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків". Скаржник доводив що місцевим судом порушено вимоги статей 1, 3, 14 Закону №500-VІ, а також неправильно застосовано статтю 1 Протоколу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) , яка дозволяє обмеження права власності в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права, та частину 5 статті 41 Конституції України.

9. Постановою від 07.05.2018 Дніпропетровського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Дніпровської міської ради залишено без задоволення, рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 19.02.2018 у справі №904/10435/17 залишено без змін.

9.1. Переглянувши справу, апеляційний суд погодився з повнотою дослідження доказів у справі місцевим судом та наданою їм оцінкою як таким, що не доводять порушення прав позивача, оскільки спірний гуртожиток не перебуває у сфері дії Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" (500-17) .

9.2. Апеляційним судом встановлено реєстрацію права власності відповідача на спірний гуртожиток на підставі рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 04.11.2002 у справі №Н30/10, згідно з мотивувальною частиною якого зроблено висновки про те, що спірний гуртожиток не увійшов до статутного фонду (капіталу) відповідача на час його приватизації, однак був переданий йому безоплатно в ході здійснення приватизації як об'єкт соціально-побутового призначення відповідно до статті 24 Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств" в редакції від 04.03.1992. Зазначене рішення місцевого суду залишено без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 19.12.2002 та постановою Вищого господарського суду України від 08.04.2003 (т. 1, а.с. 36-46).

9.3. Проаналізувавши зміст частин 3, 4 статті 1 та статтю 1-1 Закону №500-VІ (500-17) , апеляційний суд дійшов висновку про те, що сфера дії цього Закону не поширюється на гуртожитки, які під час приватизації не було включено до статутного фонду юридичної особи, утвореної внаслідок приватизації, незалежно від того, що приватизація таких гуртожитків відбулася із застосуванням певних законодавчих пільг, зокрема, відповідно до статті 24 Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств" в редакції від 04.03.1992.

З огляду на таке, апеляційний суд погодився з правильністю висновків місцевого суду про те, що норми Закону №500-VІ (500-17) не поширюються на спірний гуртожиток, який було приватизовано відповідачем із використанням пільг трудового колективу орендарів державного підприємств відповідно до статей 8, 24 Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств" в редакції від 04.03.1992, та відхилив, як необґрунтовані, доводи скаржника згідно з поданою апеляційною скаргою про неправильне застосування статей 1, 3, 14 Закону №500-VІ, статті 1 Протоколу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) , частини 5 статті 41 Конституції України.

УЗАГАЛЬНЕНІ ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ В КАСАЦІЙНОМУ СУДІ

Доводи скаржника (позивача у справі)

10. Скаржник доводив, що з метою реалізації конституційного права на житло громадян, які за відсутності власного житла тривалий час на правових підставах, визначених законом, мешкають в гуртожитках, було прийнято Закон України "Про забезпечення житлових прав мешканців гуртожитків", що передбачає обов'язок певного кола юридичних осіб передати своє майно (гуртожитки) до комунальної власності відповідних територіальних громад, в тому числі й на безоплатній основі) і такий Закон поширює свою дію на гуртожитки, які були приватизовані в складі цілісного майнового комплексу державного підприємства відповідно до статей 7, 8, 23 Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств" (в редакції від 06.03.1993). Отже, вимоги позивача не суперечать положеннями 5 статті 41 Конституції України та відповідають вимогами спеціального Закону №500-VІ (500-17) .

10.1. Скаржник аргументував, що судами не в повному обсязі досліджено та надано оцінку наданому позивачем доказу - Плану приватизації відповідача у справі у 1993 році, яким підтверджуються фактичні обставини приватизації спірного гуртожитку у складі цілісного майнового комплексу боржника з використанням пільги щодо безоплатної приватизації гуртожитку, що не виключає фактичних обставин його передачі у статутний фонд (капітал) за актом приймання-передачі цілісного майнового комплексу, а тому судами порушено правила оцінки доказів відповідно до статей 76- 79 ГПК України.

Доводи інших учасників справи

11. У відзиві на касаційну скаргу Регіональне відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській області зазначило про те, що приватизація Орендного підприємства "Дніпропетровський завод важкого машинобудування" здійснювалась на підставі наказу №25-ДП від 05.08.1993 та згідно з наказом від 25.03.1994 створено ВАТ "Дніпроважмаш". При цьому, гуртожитки у складі об'єктів соціально-побутового призначення були передані безкоштовно правонаступнику державного підприємства у власність відповідно до статті 24 Закону України "Про приватизацію державного майна", просить прийняти законне та обґрунтоване рішення за касаційною скаргою Дніпровської міської ради.

НОРМИ ПРАВА, ЩО ПІДЛЯГАЮТЬ ЗАСТОСУВАННЮ

12. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) , Протокол 1

Стаття 1 - кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

13. Конституція України (254к/96-ВР)

Частини 1-5 статті 41 - кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Частини 1-2 статті 47 - кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

14. Закон України "Про приватизацію майна державних підприємств" (2163-12) в редакції 06.03.1993, чинній на час приватизації попередника відповідача .

Частина 2 статті 3 - дія цього Закону не поширюється на: приватизацію об'єктів державного земельного та житлового фондів, а також об'єктів соціально-культурного призначення, за винятком тих, які належать підприємствам, що приватизуються.

Частина 2 статті 24 - товариству покупців, створеному працівниками підприємства згідно з статтею 8 цього Закону, яке стало власником свого підприємства в результаті викупу підприємства, купівлі його на аукціоні, за конкурсом, придбання 51 і більше відсотків акцій, за його згодою відповідний державний орган приватизації безоплатно передає об'єкти соціально-побутового призначення, створені за рахунок коштів фонду соціального розвитку (аналогічних фондів) зазначеного підприємства із зменшенням ціни, за яку було придбано майно підприємства, на суму початкової ціни зазначеного майна. Ці пільги поширюються на викуп державного майна орендними підприємствами.

15. Закон України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" (500-17)

Частина 3 статті 1 - сфера дії цього Закону поширюється на гуртожитки, що є об'єктами права державної та комунальної власності, крім гуртожитків, що перебувають у господарському віданні чи в оперативному управлінні військових частин, закладів, установ та організацій Національної гвардії України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, Державної спеціальної служби транспорту, Міністерства внутрішніх справ України, Національної поліції України, Державної кримінально-виконавчої служби України, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, Державної служби України з надзвичайних ситуацій (крім тих, що знаходяться поза межами військових частин, закладів, установ, організацій), державних навчальних закладів (крім тих, яким надано статус гуртожитків сімейного типу та призначених для проживання сімей викладачів і працівників), Національної академії наук України (крім тих, яким надано статус гуртожитків сімейного типу та призначених для проживання сімей).

Частина 4 статті 1 - дія цього Закону не поширюється на гуртожитки, побудовані або придбані за радянських часів (до 01.12.1991) приватними або колективними власниками за власні або залучені кошти (крім гуртожитків, що були включені до статутних капіталів організацій, створених у процесі приватизації чи корпоратизації, у тому числі тих, що у подальшому були передані до статутних капіталів інших юридичних осіб або відчужені в інший спосіб).

Стаття 1-1 - для цілей цього Закону нижченаведені терміни вживаються в такому значенні:

2). гуртожитки, включені до статутних капіталів, - гуртожитки, збудовані за радянських часів (до 01.12.1991) за загальнодержавні кошти (у тому числі за кошти державних і колективних підприємств та організацій), що були включені до статутних капіталів (фондів) господарських товариств та інших організацій, створених у процесі приватизації (корпоратизації) колишніх державних (комунальних) підприємств (організацій), у тому числі ті, що в подальшому були передані до статутних капіталів (фондів) інших юридичних осіб або відчужені в інший спосіб, передбачений законом;

7) житловий комплекс гуртожитку - гуртожиток як цілісний об'єкт нерухомого майна (будівля гуртожитку та/або його частини, його мережі, відведена під ним земельна ділянка, його прибудинкова територія та розташовані на ній будівлі і споруди, необхідні для утримання та обслуговування гуртожитку за прямим цільовим призначенням - для проживання мешканців);

Частина 1 статті 3 - забезпечення реалізації конституційного права на житло мешканців гуртожитків, на яких поширюється дія цього Закону, здійснюється з дотриманням таких підходів:

1). всі гуртожитки, на які поширюється дія цього Закону, підлягають передачі у власність територіальних громад;

2) передача гуртожитків у власність територіальних громад відповідно до цього Закону здійснюється в порядку та строки, передбачені Загальнодержавною цільовою програмою передачі гуртожитків у власність територіальних громад, затвердженою законом;

3) передача гуртожитків згідно із цим Законом у власність територіальних громад здійснюється відповідно до порядку, передбаченого Законом України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" (147/98-ВР) та прийнятих відповідно до нього підзаконних актів, з урахуванням особливостей цього Закону;

4) гуртожитки, включені до статутних капіталів товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), у тому числі ті, що в подальшому були передані до статутних капіталів (фондів) інших юридичних осіб або відчужені в інший спосіб, передаються у власність територіальних громад відповідно до Загальнодержавної цільової програми передачі гуртожитків у власність територіальних громад з урахуванням особливостей, визначених цим Законом;

5) рішення про передачу гуртожитків, на які поширюється дія цього Закону, у власність територіальних громад приймає орган, уповноважений управляти державним майном, інший орган, якому передано в користування державне майно, або суд;

Частина 1 статті 14 - гуртожитки (як об'єкти нерухомого майна, житлові комплекси та/або їх частини), на які поширюється дія цього Закону, передаються у власність відповідних територіальних громад згідно з цим Законом у порядку та строки, визначені затвердженою законом Загальнодержавною цільовою програмою передачі гуртожитків у власність територіальних громад.

Частина 3 статті 14 - гуртожитки, включені до статутних капіталів товариств, передаються у власність територіальних громад відповідно до цього Закону в один із таких способів:

1) на безкомпенсаційній основі всі гуртожитки передаються: а) за згодою власника гуртожитку - за його рішенням; б) без згоди власника гуртожитку - за рішенням суду;

2) на частково-компенсаційній основі всі гуртожитки передаються: а) на договірних засадах з виплатою компенсації у розмірі, визначеному відповідно до частини четвертої цієї статті, - за рішенням власника гуртожитку та рішенням відповідної місцевої ради; б) відповідно до Цивільного кодексу України (435-15) з урахуванням особливостей, визначених цим Законом, у розмірі, меншому за розмір, визначений відповідно до частини четвертої цієї статті, - за рішенням суду за позовом місцевої ради;

3) на компенсаційній основі, за умови попередньої повної компенсації в розмірі, визначеному відповідно до частини четвертої цієї статті, гуртожитки передаються: а) за згодою місцевої ради - за рішенням відповідної місцевої ради за поданням власника гуртожитку; б) без згоди місцевої ради - за рішенням суду за позовом власника гуртожитку.

Частина 4 статті 14 - розмір компенсації вартості гуртожитків, що передаються відповідно до цього Закону у власність територіальних громад на частково-компенсаційній або компенсаційній основі, розраховується відповідно до вартості гуртожитків, за якою їх було включено до статутних капіталів товариств, створених у процесі приватизації чи корпоратизації, з урахуванням зменшення вартості внаслідок нарахованого фізичного зносу або збільшення вартості в результаті фактично підтверджених витрат власників на проведення капітального ремонту за час перебування гуртожитків у їхній власності. У разі наявності корпоративних прав держави у статутному капіталі таких товариств розмір компенсації визначається пропорційно до обсягу таких прав відповідно до закону. Компенсація власнику гуртожитку здійснюється у грошовій формі в національній грошовій одиниці України (гривні).

Стаття 25-1. Судовий порядок вирішення спорів щодо забезпечення майнових прав територіальних громад та власників гуртожитків

1. Спори, пов'язані з порушенням майнових прав територіальних громад та власників гуртожитків, на які поширюється дія цього Закону, незалежно від форми власності розглядаються та вирішуються в судовому порядку, якому може передувати (за згодою сторін) досудовий (договірний) розгляд, що здійснюється відповідно до законодавства.

2. Спори про порушення майнових прав територіальних громад розглядаються судами за позовами органів місцевого самоврядування.

Пункт 3 Прикінцевих положень - з метою захисту житлових прав мешканців гуртожитків, недопущення їх незаконного виселення із займаних ними на визначених цим Законом правових підставах жилих приміщень, недопущення відчуження гуртожитків, що будувалися за радянських часів (до 01.12.1991) за загальнодержавні кошти, запроваджується мораторій на виселення з гуртожитків мешканців (крім виселення мешканців гуртожитків за рішенням суду) та відчуження (крім передачі у комунальну власність відповідних міських, селищних, сільських рад відповідно до цього Закону) гуртожитків, що перебувають у повному господарському віданні або оперативному управлінні підприємств, організацій, установ незалежно від форми власності або увійшли до статутних фондів чи капіталів акціонерних чи колективних товариств (організацій), створених у процесі приватизації чи корпоратизації (у тому числі тих, що в подальшому були передані до статутних капіталів (фондів) інших юридичних осіб або відчужені в інший спосіб), протягом строку реалізації Загальнодержавної цільової програми передачі гуртожитків у власність територіальних громад на 2017-2021 роки. Цей мораторій діє на відчуження у будь-який спосіб зазначених гуртожитків як об'єктів нерухомого майна, житлових комплексів та/або їх частин, їх окремих будівель, споруд, жилих та нежилих приміщень та іншого майна, а також відповідних земельних ділянок та їх прибудинкових територій на користь фізичних чи юридичних осіб приватного права до 1 січня 2022 року.

16. Господарський процесуальний кодекс України (1798-12) в редакції, чинній з 15.12.2017

Частина 2 статті 5 - у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Частина 3 статті 13 - кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Частина 4 статті 74 - суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів.

Стаття 75 - обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, можуть бути зазначені в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

А. Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій

А.1. Щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції

17. З огляду на те, що відповідно до статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, колегія суддів Верховного Суду зазначає про неприйнятність доводів скаржника про неналежну оцінку того чи іншого доказу у справі. Разом з тим, Суд вважає прийнятною касаційну скаргу щодо доводів скаржника про неправильне застосування судами частин 3-4 статті 1, статей 3, 14 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" та пункту 3 його Прикінцевих положень, частини 5 статті 41 Конституції України, статті 1 Протоколу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) .

А.2. Щодо застосування норм матеріального та процесуального права

18. Закон України "Про приватизацію державного житлового фонду" (2482-12) в редакції Закону України №2482-ХІІ від 19.06.1992 (2482-12) , чинній на час приватизації попередника відповідача у 1993 році, не передбачав включення гуртожитків (кімнат у гуртожитках) до житлового фонду України, тому чинне на той час приватизаційне законодавство дозволяло приватизацію гуртожитків у складі цілісних майнових комплексів державних підприємств, зокрема передбачало можливість безоплатної передачі гуртожитку, як соціально-побутового об'єкта, у власність приватизованого підприємства відповідно до частини 2 статті 24 Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств" в редакції 06.03.1993, чинній на час приватизації попередника відповідача.

Як встановлено судами за рішенням Господарського суду Дніпропетровської області 04.11.2002 у справі №Н30/10, яке набрало чинності та має преюдиційну силу в даному випадку, як таке, що встановлює правовий статус спірного гуртожитку, відповідач набув його законним шляхом у власність в ході приватизації державного майна у 1993 році (т. 1, а.с. 36-39).

Отже, за радянських часів зазначений гуртожиток не перебував у приватній або колективній власності, а мав статус державного майна, що було передано безоплатно відповідачу з урахуванням приватизаційних пільг відповідно до частини 2 статті 24 Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств" в редакції 06.03.1993, та змінило свій статус, набувши ознак об'єкта права колективної власності.

18.1. Системний аналіз положень частин 3-4 статті 1 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків", дозволяє зробити висновок про те, що сфера дії цього Закону поширюється на гуртожитки, які є об'єктами права державної та комунальної власності, за винятком гуртожитків, що перебувають у віданні чи в оперативному управлінні окремих відомств (казенних установ). Також, Закон не поширюється на гуртожитки, побудовані або придбані за радянських часів (до 1 грудня 1991 року) приватними або колективними власниками за власні або залучені кошти. Згідно з частиною 1 статті 3 зазначеного Закону, всі гуртожитки, на які поширюється дія цього Закону, підлягають передачі у власність територіальних громад.

Отже, серед винятків, на які не поширюється дія цього Закону, відсутні об'єкти права державної власності (гуртожитки), які були приватизовані (передані у власність) у складі цілісних майнових комплексів державних підприємств на умовах пільгової приватизації у 1992-1993 роках без їх включення до статутного фонду (капіталу) в ході приватизації. Тільки в цей період діяло законодавство про приватизацію, яке дозволяло передачу у власність об'єктів соціально-побутового призначення, в подальшому до нього було внесено зміни, які передбачали можливість безоплатної передачі таких об'єктів у користування приватизованому підприємству, без зміни державної форми власності.

З огляду на таке, слід зробити висновок, що сфера дії даного Закону поширюється на майно державної форми власності (гуртожитки), які були передані безоплатно у колективну власність в ході пільгової приватизації у 1992-1993 роках, подібно до того, як сфера дії Закону поширюється на гуртожитки, які ввійшли до статутного фонду (капіталу) під час приватизації чи корпоратизації та були фактично викуплені у держави в ході приватизації, у тому числі ті, що в подальшому були передані до статутних капіталів інших юридичних осіб або відчужені в інший спосіб.

18.2. З огляду на зазначене та встановлення судами правового статусу спірного гуртожитку, як державного майна, набутого відповідачем безоплатно в ході приватизації у 1993 році, що підтверджується рішенням Господарського суду Дніпропетровської області 04.11.2002 у справі №Н30/10, на нього не поширюється загальний виняток згідно з частиною 4 статті 1 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків", а отже, на нього в цілому поширюється дія зазначеного Закону.

Також, судами встановлено, що спірний гуртожиток не був включений до статутного фонду (капіталу) відповідача під час приватизації, як об'єкт, який був переданий у власність відповідачу безоплатно, з урахуванням існуючих на той час пільг приватизаційного законодавства для колективу орендарів державного підприємства.

Однак, той факт, що за правовим статусом спірний об'єкт державного майна було приватизовано таким способом, який не передбачав його обов'язкового включення у статутний фонд (капітал), не змінює загального правила, передбаченого частиною 4 статті 1 Закону №500-VІ, про те, що дія цього Закону не поширюється на гуртожитки, які до 01.12.1991 перебували у приватній чи колективній власності юридичних осіб, оскільки правопопередником відповідача у справі було підприємство державної форми власності, що встановлено згідно з рішенням суду від 04.11.2002 у справі №Н30/10. Спірний гуртожиток не перебував у колективній чи приватній власності до 01.12.1991.

З огляду на зазначене, суди неправильно застосували положення частин 3-4 статті 1 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" та дійшли помилкового висновку про те, що сфера дії Зазначеного закону не поширюється на спірний гуртожиток.

З огляду на таке та керуючись статтею 25-1 Закону №500-VІ рішення судів слід скасувати як такі, що прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права, не забезпечили позивачу захисту його законних прав та інтересів та направити справу на новий розгляд до місцевого суду.

19. Аналізуючи частину 5 статті 41 Конституції в системному зв'язку з частинами 1-2 статті 47 Конституції України, Суд зазначає про те, що держава може приймати закони, які передбачають примусове відчуження права власності з мотивів суспільної необхідності, однією з яких є нестворення державою умов для забезпечення громадянам, які потребують соціального захисту, отримання житла безоплатно або за доступну для них ціну.

Отже, примусова передача за рішенням суду у комунальну власність гуртожитку, який є колективною власністю юридичної особи, для забезпечення конституційних гарантій права на житло соціально незахищеним громадянам України, здійснена з дотримання визначеної законом процедури, не може визнаватися порушенням Конституції України (254к/96-ВР) , оскільки така можливість позбавлення власника майна для забезпечення суспільних потреб гарантується зазначеними статтями Конституції України (254к/96-ВР) .

19.1. Статтею 1 Протоколу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) також передбачено можливість обмеження права на вільне володіння своїм майном, зокрема, зазначено, що "попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів".

Зважаючи на положення частини 1 статті 9 Конституції України, статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) застосовується судами України як частина національного законодавства, а практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), через рішення якого відбувається практичне застосування Конвенції, застосовується судами як джерело права.

У справі "Прессос Компанія Нав'єра С. А." та інші проти Бельгії (рішення від 20.11.1995, Series A No. 332) ЄСПЛ підкреслив, що національні органи мають широкі межі розсуду при визначенні того, що є "в інтересах суспільства". Суд наголосив, що цілком прийнятним є те, що законодавець користується більшими можливостями для здійснення соціально-економічної політики, і Суд поважає підхід законодавця до проблеми вимог, пов'язаних з "інтересами суспільства".

У справі "Україна-Тюмень" проти України (рішення ЄСПЛ 22.11.2007) ЄСПЛ зазначив, що втручання в право на мирне володіння майном повинно бути здійснено з дотриманням "справедливого балансу" між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи. Зокрема, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти шляхом вжиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності. Суд не може не скористатися своїми повноваженнями щодо здійснення перевірки та повинен визначити, чи було дотримано необхідного балансу в спосіб, сумісний з правом заявника на "мирне володіння майном" в розумінні першого речення статті 1 Першого протоколу. Позбавлення власності без сплати суми її вартості становитиме непропорційне втручання та відсутність будь-якого відшкодування може бути виправданою відповідно до пункту 1 статті 1 Протоколу лише за виключних обстави (пункти 55-57 рішення).

Судами не досліджувалися можливі варіанти передачі спірного гуртожитку з врахуванням статті 14 Закону №500-VІ, оскільки висновки судів ґрунтувалися на тому, що цей Закон не поширює свою дію на майно (гуртожиток як майновий комплекс), що є предметом спору.

Судам слід врахувати рекомендації ЄСПЛ щодо необхідності дотримання балансу публічного та приватного інтересу при вилученні майна власника для публічних потреб забезпечення житлом окремих громадян, які потребують соціального захисту, а також ті обставини, що предметом спору є передача гуртожитку в порядку статті 14 Закону №500-VІ, яка передбачає як безоплатну передачу, так декілька варіантів можливої передачі з оплатою за нього.

20. Отже, розглядаючи справу по новому, судам належить врахувати процедуру, визначену національним законодавством згідно з частиною 3 статті 14, Закону №500-VІ (500-17) , як таку, що допускає не тільки безоплатну передачу, але й різні варіанти оплатної передачі у власність територіальної громади гуртожитків, дослідити наявність державної частки у статутному капіталі відповідача, що також має значення для визначення розміру часткової компенсації згідно з частиною 4 статті 14 Закону №500-VІ та з врахуванням принципів застосування статті 1 Протоколу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) , дійти висновку про можливість передачі спірного гуртожитку до комунальної власності територіальної громади міста Дніпро в особі Дніпровської міської ради в порядку, визначеному статтею 14, статтею 25-1 Закону №500-VІ.

А.3. Мотиви прийняття (відхилення) доводів касаційної скарги

21. Доводи скаржника, зазначені в пунктах 10-10.1 мотивувальної частини даної постанови, Суд вважає частково обґрунтованими, а касаційну скаргу такою, що підлягає задоволенню з підстав, зазначених в пунктах 18-20 мотивувальної частини даної постанови. З огляду на відсутність повноважень касаційного суду щодо переоцінки доказів, вимоги скаржника в частині постановлення нового рішення є необґрунтованими, оскільки Суд дійшов висновку про скасування прийнятих судами рішень з підстав порушення як норм матеріального права, так процесуальних норм на предмет оцінки доказів можливих варіантів процедури передачі спірного майна у власність територіальної громади міста Дніпро відповідно до статті 14 Закону №500-VІ, що вимагає нового розгляду справи судами, які мають повноваження щодо оцінки доказів.

Б. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

22. З огляду на зазначене та встановлення порушення норм матеріального та процесуального права, які унеможливили прийняття законних та обґрунтованих рішень, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги позивача, скасування постанови апеляційного суду від 07.05.2018 та рішення суду першої інстанції від 19.02.2018 з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.