ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 серпня 2018 року

м. Київ

Справа № 904/8978/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Селіваненка В.П. (головуючий), Пількова К.М. і Сухового В.Г.,

за участю помічника судді Лазарєвої О.С. (за дорученням головуючого судді),

учасники справи:

позивач - приватне акціонерне товариство "Дніпропетровський тепловозоремонтний завод" (далі - Завод),

представник позивача - Бахарєва Н.О. - адвокат (посвідчення від 10.06.2010 № 4172/10),

відповідач-1 - товариство з обмеженою відповідальністю "Коском плюс" (далі - Товариство),

представник відповідача-1 - не з'яв.,

відповідач-2 - приватне підприємство "Київантікор" (далі - Підприємство),

представник відповідача-2 - не з'яв.,

розглянув касаційну скаргу Товариства

на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 04.06.2018

(головуючий - суддя Чимбар Л.О., судді: Іванов О.Г. і Антонік С.Г.)

у справі № 904/8978/17

за позовом Заводу

до: Товариства;

Підприємства

про визнання договору недійсним.

За результатами розгляду касаційної скарги Касаційний господарський суд

ВСТАНОВИВ:

Позов було подано про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги від 29.12.2016 № 291216-1, укладеного Товариством і Підприємством (далі - Договір від 29.12.2016).

Позовні вимоги було мотивовано тим, що первісного зобов'язання, яке було передано за оспорюваним договором, не існувало, тому й цей договір є недійсним.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 23.01.2018 (суддя Кеся Н.Б.) у позові відмовлено.

Рішення мотивовано необґрунтованістю й недоведеністю позовних вимог.

Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 04.06.2018: задоволено апеляційну скаргу Заводу; згадане рішення місцевого господарського суду скасовано; прийнято нове рішення, яким позов задоволено; Договір визнано недійсним; з Товариства та Підприємства стягнуто на користь Заводу суми судового витрат зі справи.

У прийнятті згаданого рішення апеляційний господарський суд виходив із суперечності Договору вимогам статті 514, частини першої статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ), що є підставою визнання його недійсним згідно з частиною першою статті 215 названого Кодексу.

У касаційній скарзі до Верховного Суду Товариство, зазначаючи про прийняття оскаржуваної постанови апеляційної інстанції з порушенням норм матеріального і процесуального права, за неправильного з'ясування фактичних обставин справи, просить скасувати відповідний судовий акт та залишити в силі рішення місцевого господарського суду від 23.01.2018 з даної справи, а судові витрати покласти на позивача. Так, за доводами, наведеними у касаційній скарзі:

- реальність господарських операцій за договорами поставки була предметом дослідження в адміністративній справі № 804/5390/16;

- позиція скаржника щодо підтвердження реальності господарських операцій кореспондується з висновками Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду від 06.03.2018 у справі № 804/5444/16;

- наявність кримінальних справ, що проаналізовані в тому числі адміністративними судами, не спростовує реальності господарських операцій, що й було підтверджено судовим рішенням, яке набуло законної сили.

Скаржником подано до суду також документ під назвою "Обґрунтована позиція щодо касаційної скарги", який не підпадає під ознаки доповнень чи змін до касаційної скарги у розумінні статті 298 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України (1798-12) ), оскільки скаржником не подано доказів надіслання цього документа іншим учасникам справи, як це передбачено частиною другою зазначеної статті ГПК України (1798-12) .

За приписами частини першої статті 295 ГПК України учасники справи мають право подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції. У даному разі ухвалою Верховного Суду від 16.07.2018 учасникам справи було встановлено строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 06.08.2018. Проте Заводом відзив на касаційну скаргу подано лише 27.08.2018, тобто поза межами зазначеного строку. Водночас положеннями ГПК України (1798-12) встановлено, що:

- у суді касаційної інстанції касаційна скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції (стаття 301);

- у разі ненадання відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами (частина дев'ята статті 165).

Оскільки Заводом не подано відзив на касаційну скаргу у встановлений судом строк та не зазначено й не обґрунтовано поважних причин пропуску цього строку, Верховний Суд розглядає справу за наявними в ній матеріалами.

Від інших учасників справи відзиви на касаційну скаргу не надходили.

Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими інстанціями обставин справи правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача, Касаційний господарський суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Місцевим господарським судом у розгляді справи з'ясовано та зазначено, зокрема, що:

- Заводом (замовник) і товариством з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) "Група "Лінія безпеки" (постачальник) було укладено договір поставки від 27.03.2013 № 13039 (далі - Договір № 13039), за умовами якого постачальник зобов'язався поставити замовнику товар відповідно до специфікації, а замовник - прийняти та оплатити продукцію (запчастини до тепловоза) на умовах даного договору;

- 12.03.2013 тими ж підприємствами укладено договір поставки № 13040Т (далі - Договір № 13040Т), за яким постачальник зобов'язався поставити замовнику товар відповідно до специфікацій №№1, 2, а замовник - прийняти та оплатити продукцію (секції холодильника тепловоза) на умовах даного договору;

- 11.03.2013 тими ж підприємствами укладено договір поставки № 13035Т (далі - Договір № 13035Т), за яким постачальник зобов'язався поставити замовнику товар відповідно до специфікації, а замовник - прийняти та оплатити продукцію (запчастини до тепловоза) на умовах даного договору;

- зазначені договори недійсними у судовому порядку не визнавалися;

- реальність господарських операцій за цими договорами була предметом дослідження в адміністративній справі № 804/5390/16 Дніпропетровського окружного адміністративного суду за позовом Заводу до Спеціалізованої державної податкової інспекції з обслуговування великих платників податків у м. Дніпропетровську Міжрегіонального Головного управління ДФС про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення. З постанови суду в згаданій справі від 07.12.2016 вбачається, що фактичний рух активів або зміни у власному капіталі чи зобов'язаннях платника податків у зв'язку з його господарською діяльністю мали місце;

- за висновком місцевого господарського суду, реальність господарських операцій за договорами від 11.03.2013 № 13035Т, від 12.03.2013 № 13040Т, від 27.03.2013 № 13039, від 27.02.2013 № 13025, що були укладені Заводом і ТОВ "Група "Лінія безпеки", є преюдиційним фактом, який до того ж був встановлений за ініціативою та безпосередньою участю Заводу;

- ТОВ "Група "Лінія безпеки " (цедент) та Підприємство (цесіонарій) уклали договір цесії № 3/2014 (далі - Договір №3/2014), за яким цедент уступає, а цесіонарій набуває права вимоги виконання зобов'язання Заводу (боржник) перед цедентом з оплати товару за Договором №13039 у сумі 26 349 грн.;

- 09.07.2014 тими ж підприємствами укладено договір цесії № 4/2014 (далі - Договір № 4/2014), за яким цедент уступає, а цесіонарій набуває права вимоги виконання зобов'язання Заводом (боржник) перед цедентом з оплати товару за Договором №13040Т у сумі 597 780 грн.;

- Підприємство направило на адресу Заводу відповідні повідомлення про відступлення права вимоги;

- Підприємство (первісний кредитор) і Товариство (новий кредитор) уклали Договір від 29.12.2016 (про відступлення права вимоги), за яким первісний кредитор передає, а новий кредитор приймає право вимоги, що належить первісному кредиторові, і стає кредитором за Основними договорами згідно з переліком у Додатку №1 до цього договору, укладеними між постачальниками (первісними кредиторами за Основними договорами), які вказані у графі № 2 "найменування первісного кредитора за Основним договором" переліку в Додатку № 1 цього договору, та Заводом (боржник);

- у Додатку № 1 до Договору від 29.12.2016 зазначені як Основні договори - Договір № 13039, Договір № 13040т, Договір № 13035т;

- Товариство звернулося з позовом до Заводу про стягнення 4 780 668,95 грн., який (позов) обґрунтовано відступленням права вимоги за Договором від 29.12.2016; Завод, у свою чергу, вважаючи такі вимоги необґрунтованими, звернувся з позовом у даній справі. При цьому він посилався на вирок Жовтневого районного суду м. Дніпро від 06.04.2015 у кримінальній справі № 201/5115/15к, яким Савчук Т.І. визнано винною у скоєнні злочину, передбаченого частиною першою статті 366 Кримінального кодексу України, а також на ухвалу Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 08.02.2016 зі справи № 203/6882/15-к щодо голови правління Заводу Тодорова М.М. Проте, на думку місцевого господарського суду, позивач (Завод), посилаючись на судові рішення (вироки) та не змінюючи при цьому обліку свого майнового стану і грошових зобов'язань, а також не змінюючи податкові показники за відповідними операціями, використовує відповідні судові акти як підставу для уникнення виконання грошових зобов'язань за господарськими операціями, про реальність яких він стверджував та доводив це перед іншим судом.

Судом апеляційної інстанції додатково зазначено, зокрема, що:

- рішення судів в адміністративній справі не має преюдиційної сили при розгляді даної справи;

- вирок Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська, вирок Дніпропетровського апеляційного суду, вирок Дзержинського районного суду м. Харкова та ухвала Кіровського районного суду м. Дніпропетровська є обов'язковими (мають преюдиційне значення) для суду і підтверджують відсутність фактичних поставок товару з боку ТОВ "Група "Лінія Безпеки" позивачу - Заводу за укладеними між ними договорами поставки, що зазначені в цій постанові.

Причиною спору зі справи стало питання про наявність або відсутність підстав для визнання недійсним оспорюваного договору щодо відступлення права вимоги.

Відповідно до положень ЦК України (435-15) :

- підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (частина перша статті 215);

- зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (частини перша-третя, п'ята, шоста статті 203);

- кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги; пункт 1 частини першої статті 512);

- до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514);

- заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 516);

- первісний кредитор у зобов'язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги, але не відповідає за невиконання боржником свого обов'язку, крім випадків, коли первісний кредитор поручився за боржника перед новим кредитором (частина перша статті 519).

Місцевим господарським судом у розгляді даної справи встановлено і апеляційною інстанцією не спростовано, що зазначені в судових рішеннях зі справи, в тому числі в даній постанові, договори поставки, які були укладені Заводом і ТОВ "Група "Лінія Безпеки" і право вимоги за якими у подальшому були відступлені за оспорюваним договором, недійсними у встановленому порядку не визнавалися. Отже, в силу прямого припису статті 204 ЦК України їх правомірність презюмується. Що ж до обставин, пов'язаних з фактичним виконанням чи невиконанням, чи частковим виконанням зобов'язань за відповідними договорами, зокрема з поставки товару, то вони не визначаються жодною нормою матеріального права як підстава для визнання недійсним правочину щодо відступлення права вимоги за такими договорами. У зв'язку з презюмованою правомірністю згаданих договорів поставки у апеляційного господарського суду не було підстав для висновку про недійсність оспорюваного Договору від 29.12.2016 лише на тій підставі, що зобов'язання за відповідними договорами поставки, за якими відбулося відступлення права вимоги, не були виконані належним чином (що, до речі, також є небезспірним та може бути предметом окремого судового розгляду).

У постанові Великої Палати Верховного Суду також наведено правовий висновок, згідно з яким закріплена у статті 204 ЦК України презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі рішення суду, яке набрало законної сили; у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, пов'язані безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.

Посилання апеляційного господарського суду в цьому зв'язку на правовий висновок Верховного Суду України у постанові від 02.10.2012 № 23/236 не є доречним, оскільки відповідну постанову, як вбачається з її змісту, прийнято за іншої фактично-доказової бази, ніж у даній справі № 904/8978/17; зокрема, в ній ішлося про відступлення права вимоги за зобов'язанням, існування якого мотивувалося не підписаними в установленому порядку актами виконаних робіт, правомірність яких за законом не презюмувалося.

Твердження апеляційного господарського суду про те, що "визначення спірного договору уступки права вимоги як правомірного та дійсного, призведе до незаконного стягнення з ПрАТ "Дніпропетровський тепловозоремонтний завод" грошових коштів і таке стягнення обґрунтовано слід кваліфікувати як розкрадання державного майна", за всієї видимої трагедійності подібного висновку, насправді не відповідає ні змістові позовних вимог у даній справі, ані закону. Так, у справі заявлялися позовні вимоги про недійсність Договору від 29.12.2016, а не про визнання (визначення) його правомірним та дійсним. А в силу положення частини першої статті 518 ЦК України Завод як боржник має гарантоване законом право висувати проти вимог нового кредитора (Товариства) усі ті заперечення, які він мав проти первісного кредитора (Підприємства), в тому числі й пов'язані із згаданими судовими актами в адміністративній та в кримінальних справах, і, в разі обґрунтованості таких заперечень, ніяке "незаконне стягнення грошових коштів" із Заводу не відбудеться.

Отже, апеляційним господарським судом у розгляді даної справи неправильно застосовано норми матеріального права, у тому числі статті 203, 215, 514 ЦК України; крім того, скасувавши законне рішення місцевого господарського суду за відсутності підстав для цього, передбачених статтею 277 ГПК України, апеляційний господарський суд припустився й порушення цих норм матеріального права. Наведене згідно із статтею 312 названого Кодексу є підставою для скасування оскаржуваного судового рішення апеляційної інстанції. Рішення ж місцевого господарського суду з огляду на положення пункту 4 статті 308 та статті 309 ГПК України слід залишити в силі.

Судові витрати з даної справи відповідно до статті 129 ГПК України покладаються на позивача (Завод). У матеріалах справи відсутні відомості щодо виконання постанови апеляційної інстанції в частині стягнення сум судового збору з Товариства і Підприємства на користь Заводу, тому Касаційний господарський суд не здійснює поворот виконання рішення у відповідній частині. Водночас за наявності підстав для такого повороту заінтересовані особи вправі звернутися з відповідною заявою відповідно до статті 333 названого Кодексу.

Товариством у поданні касаційної скарги було внесено судовий збір в більшому розмірі, ніж встановлено законом. Так, ним мав бути сплачений судовий збір у сумі 3 200 грн., але фактично за платіжним дорученням від 19.06.2018 № 6 перераховано 3 524 грн. судового збору. Судовий збір, сплачений Товариством за подання касаційної скарги у сумі 3 200 грн., підлягає стягненню із Заводу. Зайво внесена сума судового збору не підлягає стягненню із Заводу, а покладається на Товариство. Однак це не позбавляє Товариство можливості звернутися до суду з клопотанням про повернення зайво сплаченої суми судового збору на підставі статті 7 Закону України "Про судовий збір".

Керуючись статтями 129, 308, 312, 315 Господарського процесуального кодексу України, Касаційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Коском плюс" задовольнити.

2. Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 04.06.2018 у справі № 904/8978/17 скасувати.

3. Рішення господарського суду Дніпропетровської області від 23.01.2018 у справі № 904/8978/17 залишити в силі.

4. Стягнути з приватного акціонерного товариства "Дніпропетровський тепловозоремонтний завод" на користь товариства з обмеженою відповідальністю "Коском плюс" 3 200 грн. судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги.

Видачу відповідного наказу доручити господарському суду Дніпропетровської області.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя В. Селіваненко

Суддя К. Пільков

Суддя В. Суховий