Позов обґрунтовано тим, що відповідач відправив зі станцій "Явора" та "Сколе" Львівської залізниці на станцію "Лискова ЖСР" (Словаччина) вагони № 32261562, № 96289814, № 96397542, № 67610808 з деревиною. 15.05.2016 та 18.05.2016 ці вагони було затримано для проведення митного огляду, про що позивачем складено акти загальної форми. У жовтні 2016 року затримання вагонів було закінчено, про що також складено акти загальної форми. У зв'язку із затримкою вагонів з травня по жовтень 2016 року з причин, що не залежать від перевізника, позивачем нараховано відповідачу додаткові платежі за надані послуги, а саме: користування вагонами, маневрову роботу, зберігання вантажу, надання інформації про вантажні роботи (телеграми і повідомлення), подавання та забирання вагонів, зважування вантажів при затримці, а також провізну плату (тариф), які відповідач відмовляється оплатити.

Рішенням господарського суду Львівської області від 13.11.2017 (суддя Мазовіта А.Б.) у задоволенні позову відмовлено.

Приймаючи рішення зі справи, місцевий господарський суд виходив з того, що відносини між Залізницею і Транспортною компанією засновані на договорі про надання послуг з організації перевезень вантажів у власних напіввагонах та проведення розрахунків за надані послуги, пов'язані з цими перевезеннями від 24.04.2014 № 3126/167-2014 (далі - Договір надання послуг), яким не передбачено надання додаткових послуг, а тому у відповідача й відсутній обов'язок їх оплачувати. Крім того, за результатами розгляду справи суд першої інстанції дійшов висновку про недоведеність позовних вимог, оскільки відповідач за спірним перевезенням є лише експедитором, а не власником вантажу. Судом визнано неналежними частину документів, складених Залізницею за результатами надання додаткових послуг з підстав допущення недоліків при їх складанні.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 10.04.2018 рішення господарського суду Львівської області від 13.11.2017 скасовано та прийнято нове рішення, яким позов задоволено.

Суд апеляційної інстанцій, повторно оцінивши надані позивачем докази, не погодився із висновками місцевого господарського суди про недоведеність позовних вимог, визнавши належними складені Залізницею документи. За висновком апеляційного господарського суду обов'язок оплатити додаткові послуги ґрунтується як на умовах Договору надання послуг, так і нормах чинного законодавства України. При цьому апеляційний суд зазначив про відсутність пропуску позовної давності зі справи.

У касаційній скарзі Транспортна компанія просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення місцевого господарського суду. Касаційну скаргу обґрунтовано посиланнями на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, а також невідповідність висновків судів встановленим обставинам справи. За твердженнями скаржника, суд апеляційної інстанції, приймаючи оскаржуване судове рішення, надав помилкову оцінку доказам Залізниці, не спростував у повній мірі доводів відповідача, викладених у його відзиві на апеляційну скаргу, та не врахував того, що:

- відповідач виступив платником лише щодо надання послуг з перевезення затриманого вантажу, а не додатково нарахованих за результатами цього затримання послуг;

- спірні правовідносини між Залізницею і Транспортною компанією випливають з перевезення і відповідачем у суді першої інстанції заявлялося про сплив спеціальної шестимісячної позовної давності, що є самостійною підставою для відмови в позові;

- затримка вагонів, окрім здійснення митних формальностей, була також частково пов'язана з бездіяльністю перевізника, тобто відбулася, у тому числі, з його вини;

- вимоги про стягнення збору за маневрову роботу, надання інформації про вантажні роботи (телеграми і повідомлення) та провізної плати не підтверджуються належними і допустимими доказами.

Залізниця подала відзив на касаційну скаргу та додаткові пояснення до нього, в яких зазначила про безпідставність доводів скарги та просила постанову суду апеляційної інстанції зі справи залишити без змін, а скаргу - без задоволення.

Відзиви на касаційну скаргу від третіх осіб не надходили.

Перевіривши повноту встановлення попередніми судовими інстанціями обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Касаційний господарський суд дійшов висновку щодо необхідності часткового задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Місцевим та апеляційним господарськими судами у справі встановлено, що:

- 24.04.2014 Залізницею (виконавець) і Транспортною компанією (замовник) укладено Договір надання послуг (додатковою угодою від 01.12.2015 № 5 його викладено в новій редакції), за яким виконавець зобов'язався за плату і за рахунок замовника виконати або організувати виконання визначених цим договором послуг, пов'язаних з організацією внутрішніх та міжнародних перевезень вантажів у власних напіввагонах;

- на виконання цього договору у травні 2016 року за накладними № 545590, № 545608, № 541656, № 544676 зі станцій "Явора" та "Сколе" Львівської залізниці на станцію "Лискова ЖСР" (Словаччина) було відправлено вагони № 32261562, № 96289814, № 96397542, № 67610808 з вантажем "Деревина паливна у вигляді колод";

- 15.05.2016 на станції "Батьово" Львівської залізниці вагони № 32261562 та № 96289814 було затримано митним постом "Залізничний" Закарпатської митниці ДФС України за усним розпорядженням на підставі статей 325, 338 Митного кодексу України (далі - МК України (4495-17) ) для проведення митного огляду, про що Залізницю повідомлено листом від 15.05.2016 № 05/16. Про затримку вагонів працівниками станції "Батьово" відповідно до статті 129 Статуту залізниць України складено акт загальної форми від 15.05.2016 № 10918 та направлено телеграфне повідомлення від 15.05.2016 № 75 на станцію відправлення для інформування вантажовідправника;

- у подальшому на виконання листа Закарпатської митниці ДФС України від 20.10.2016 № 07-70-61/34/2813 вагон № 32261562 направлено на станцію "Колчино" державного підприємства "Мукачівське лісове господарство";

- 22.10.2016 затримання вагонів № 32261562 та № 96289814 закінчено (вантаж вивантажено на станції "Колчино" Львівської залізниці на під'їзній колії товариства з додатковою відповідальністю "Закарпатоблагротехсервіс"), про що складено акт загальної форми № 70;

- крім того, 15.05.2016 вагон № 96397542 та 18.05.2016 вагон № 67610808 на станції "Чоп" Львівської залізниці було затримано митним постом "Чоп-Залізничний" Закарпатської митниці ДФС України на підставі пункту 5 Постанови Кабінету Міністрів України від 23.12.2012 № 465 та статей 218, 338 МК України для проведення митного огляду, про що Залізницю повідомлено листом від 15.05.2016 № 07-70-61/60/38 та листом від 18.05.2016 № 07-70-61/60/42. Про затримку вагонів працівниками станції "Чоп" складено відповідні акти загальної форми від 15.05.2016 № 7559 та від 18.05.2016 № 7568 і направлено телеграфні повідомлення від 15.05.2016 № 142 та від 18.05.2016 № 202 на станцію відправлення для інформування вантажовідправника;

- на виконання листа Закарпатської митниці ДФС України від 19.10.2016 № 07-70-61/34/2802 вагони № 96397542 та № 67610808 направлено для вивантаження на станцію "Чоп" на контейнерний майданчик приватного акціонерного товариства "Закарпатінтерпорт";

- 23.10.2016 затримання вагонів № 96397542 та № 67610808 закінчено (вантаж вивантажено на контейнерний майданчик приватного акціонерного товариства "Закарпатінтерпорт"), про що складено акти загальної форми № 7041, № 7042;

- 12.07.2017 Залізниця звернулася до Транспортної компанії з претензією від 13.06.2017 № ЦТЛ-22/327 про сплату вартості додаткових послуг у розмірі 852 074,85 грн. Претензія була залишена без задоволення, що і слугувало підставою для звернення до суду з даним позовом.

Причиною спору у справі стало питання про наявність чи відсутність підстав для стягнення з відповідача нарахованих перевізником додаткових платежів за час затримки вагонів.

За приписами статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) цивільні права та обов'язки виникають з дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав і обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків може бути настання або ненастання певної події.

Відповідно до статті 306 Господарського кодексу України (далі - ГК України (436-15) ) перевезенням вантажів визнається господарська діяльність, пов'язана з переміщенням продукції залізницями, автомобільними дорогами, водними та повітряними шляхами, а також транспортування продукції трубопроводами. Суб'єктами відносин перевезення вантажів є перевізники, вантажовідправники та вантажоодержувачі. Загальні умови перевезення вантажів, а також особливі умови перевезення окремих видів вантажів визначаються цим Кодексом і виданими відповідно до нього транспортними кодексами, транспортними статутами та іншими нормативно-правовими актами.

Права, обов'язки і відповідальність залізниць, а також підприємств, організацій і громадян, які користуються залізничним транспортом, визначаються Статутом залізниць України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 06.04.1998 № 457 (457-98-п) (далі - Статут).

Відповідно до статті 4 Статуту перевезення залізницями вантажів, пасажирів, багажу і вантажобагажу у міжнародному сполученні здійснюється відповідно до угод про залізничні міжнародні сполучення.

З огляду на те, що перевезення вантажу залізничними вагонами, за затримку яких позивачем нараховані відповідачу додаткові платежі, є міжнародними залізничними перевезеннями, на правовідносини сторін поширюється дія Угоди про міжнародне залізничне вантажне сполучення від 01.11.1951 (далі - УМВС).

За приписами 6 статті 28 та 1 статті 32 УМВС якщо перешкода до перевезення вантажу чи його видачі виникла з причин, незалежних від перевізника, перевізнику повинні бути сплачені додаткові провізні платежі і витрати, понесені ним у зв'язку з перешкодами, а також неустойки, якщо вони передбачені національним законодавством. Перевізнику повинні бути відшкодовані всі витрати, пов'язані з перевезенням вантажу, не передбачені застосованими тарифами і викликані причинами, які не залежать від перевізника.

Провізні платежі і неустойки сплачуються перевізнику в порядку, передбаченому національним законодавством держави, в яком здійснюється оплата ( 5 статті 31 УМВС).

Згідно з статтею 119 Статуту за користування вагонами і контейнерами залізниці вантажовідправниками, вантажоодержувачами, власниками під'їзних колій, портами, організаціями, установами, громадянами - суб'єктами підприємницької діяльності вноситься плата. Зазначена плата вноситься також за час затримки вагонів на станціях призначення і на підходах до них в очікуванні подання їх вантажовласнику. За час затримки на коліях залізниці вагонів, що належать підприємствам чи орендовані ними, стягується 50 відсотків зазначених розмірів плати. Зазначена плата стягується також з вантажовідправників, вантажоодержувачів у разі затримки вагонів (контейнерів), пов'язаної з митним оформленням.

Відповідно до пунктів 2, 13 Правил користування вагонами і контейнерами, затверджених наказом Міністерства транспорту України від 25.02.199 № 1139, за користування вагонами і контейнерами вантажовідправники, вантажоодержувачі, власники під'їзних колій, порти, організації, установи, фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності (далі - вантажовласники) вносять плату. Плата за користування стягується з вантажовласника також у разі затримки вагонів (контейнерів) під час перевезення в усіх випадках, крім тих, які залежать від залізниці.

Пунктами 8, 9 Правил зберігання вантажів, затверджених наказом Міністерства транспорту України від 21.11.2000 № 644 (z0861-00) , визначено, що збір за зберігання вантажів у вагонах (контейнерах) у разі затримки їх з вини одержувача (відправника) після закінчення терміну безоплатного зберігання сплачується незалежно від місця затримки (на станції призначення та на підходах до неї, на прикордонних, припортових станціях тощо). За зберігання на місцях загального користування та на коліях станції відправлення вантажів, завантажених у вагони (контейнери), які простоюють в очікуванні оформлення перевезення (у тому числі під митним оформленням та з інших причин, не залежних від залізниці), збір сплачується з моменту ввезення вантажу на станцію до моменту закінчення затримки.

Згідно з частинами першою, другою та четвертою статті 129 Статуту обставини, що можуть бути підставою для матеріальної відповідальності залізниці, вантажовідправника, вантажоодержувача, пасажирів під час залізничного перевезення, засвідчуються комерційними актами або актами загальної форми, які складають станції залізниць.

Комерційний акт складається для засвідчення таких обставин: невідповідності найменування, маси і кількості місць вантажу, багажу чи вантажобагажу натурою з даними, зазначеними у транспортних документах; у разі виявлення вантажу, багажу чи вантажобагажу без документів або документів без вантажу, багажу чи вантажобагажу; псування, пошкодження вантажу, багажу і вантажобагажу; повернення залізниці вкраденого вантажу, багажу або вантажобагажу. В усіх інших випадках обставини, що виникли в процесі перевезення вантажу, багажу і вантажобагажу і які можуть бути підставою для матеріальної відповідальності, оформляються актами загальної форми.

Відповідно до частини першої статті 26 Закону України "Про залізничний транспорт" обставини, які можуть служити підставою для майнової відповідальності перевізників, відправників та одержувачів вантажу, багажу, вантажобагажу, пасажирів, засвідчуються актами.

Судом апеляційної інстанції за результатами повторного дослідження доказів у їх сукупності встановлено, що перевізником на підставі актів загальної форми було розраховано плату за користування вагонами, збір за зберігання вантажу, збір за телеграфне повідомлення про затримку, плату за маневрову роботу, зважування вантажів при затримці, а також провізну плату (тариф), тобто за виконані дії, пов'язані із затримкою вагонів; акти загальної форми прийняті апеляційним судом як належні докази, оскільки вони містять достатню інформацію щодо затримки вагонів у зв'язку з проведенням митного огляду, зокрема, щодо часу затримки та розрахунку суми додаткових платежів за період простою вагонів та є належними доказами понесення перевізником додаткових витрат, що пов'язані з митними формальностями, оскільки ними, в сукупності із іншими доказами, в достатній мірі підтверджено облік часу користування вагонами (час перебування вагонів у пунктах навантаження, вивантаження та на під'їзних коліях) та нарахування плати за користування ними. Зазначені акти загальної форми відповідно до частини першої статті 26 Закону України "Про залізничний транспорт" та статті 129 Статуту є підставами для матеріальної відповідальності вантажовідправника або вантажоодержувача.

Викладені у касаційній скарзі доводи скаржника про надання судом апеляційної інстанції невірної оцінки актам загальної форми, складеним Залізницею за результатами надання додаткових послуг у зв'язку з проведенням митних формальностей, зводяться до переоцінки доказів у справі, а тому не приймаються Касаційним господарським судом з огляду на межі перегляду справи у суді касаційної інстанції.

Враховуючи те, що затримка вагонів відбулась у зв'язку з проведенням митного огляду вантажу, до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення МК України (4495-17) .

Відповідно до частини першої статті 4 цього Кодексу митний контроль - це сукупність заходів, що здійснюються з метою забезпечення додержання норм цього Кодексу, законів та інших нормативно-правових актів з питань державної митної справи, міжнародних договорів України, укладених у встановленому законом порядку. При цьому митні формальності - це сукупність дій, що підлягають виконанню відповідними особами і органами доходів і зборів з метою дотримання вимог законодавства України з питань державної митної справи.

Статтею 318 МК України визначено, що митному контролю підлягають усі товари, транспортні засоби комерційного призначення, які переміщуються через митний кордон України. Митний контроль здійснюється виключно органами доходів і зборів відповідно до цього Кодексу та інших законів України. Митний контроль передбачає виконання органами доходів і зборів мінімуму митних формальностей, необхідних для забезпечення додержання законодавства України з питань державної митної справи.

Відповідно до статті 336 МК України митний огляд (огляд та переогляд товарів, транспортних засобів комерційного призначення) є формою митного контролю, який здійснюється безпосередньо посадовими особами органів доходів і зборів.

Згідно з частиною другою статті 218 МК України розвантажувальні, навантажувальні, перевантажувальні та інші операції, необхідні для здійснення митного контролю та митного оформлення товарів, проводяться підприємствами залізниці за рахунок власників товарів або уповноважених ними осіб.

Оскільки дії щодо здійснення митного огляду є митними формальностями, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що на спірні правовідносини розповсюджуються вимоги статті 218 МК України (аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 03.04.2018 зі справи № 911/4080/16, від 02.05.2018 зі справи № 927/526/17, від 17.05.2018 зі справи № 911/1560/17 та від 24.07.2018 зі справи № 907/382/17).

Таким чином, виходячи із системного аналізу змісту положень статей 28, 31, 32 УМВС, статей 218, 338 МК України, статей 119, 121 Статуту, вартість проведених залізницею розвантажувальних, навантажувальних та перевантажувальних робіт, необхідних для здійснення митного контролю та митного оформлення товарів, має в будь-якому випадку оплачуватися вантажовласниками (вантажовідправниками) або уповноваженими ними особами незалежно від того, чи виявлено митницею факт незаконного переміщення товару під час здійснення митного контролю (аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 06.03.2018 зі справи № 911/4079/16 та від 03.04.2018 зі справи № 911/4080/16).

Відшкодування додаткових витрат здійснюється в поряду, встановленому статтею 31 УМВС ( 2 статті 32 УМВС).

Відповідно до 1 та 2 статті 31 УМВС якщо договором перевезення не передбачено іншого, то оплата провізних платежів є обов'язком: 1) відправника - перевізникам, що приймають участь у перевезенні, за виключенням перевізника, який видає вантаж, за здійсненим ними перевезенням; 2) вантажоодержувачем - перевізнику, який видає вантаж за здійсненим ним перевезенням. По відношенню до неустойки діє такий самий порядок. Якщо відправник або одержувач вантажу виконання своїх зобов'язань (оплату провізних платежів), покладає на третю особу, то ця особа повинна бути зазначена відправником у накладній у якості платника і повинна мати договір з відповідним перевізником.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що затримані для проведення митних формальностей вагони № 32261562, № 96289814, № 96397542, № 67610808 були відправлені за накладними № 545590, № 545608, № 541656, № 544676 на виконання Договору надання послуг, укладеного Залізницею і Транспортною компанією. При цьому за цим договором Транспортна компанія у правовідносинах із Залізницею виступає замовником послуг, тоді як за накладними вантажовідправниками є треті особи зі справи, а платником - Транспортна компанія на підставі 2 статті 31 УМВС, що підтверджується графами 3, 111 накладних, де вантажовідправники зазначили код платника № 9326187 (код Транспортної компанії).

Таким чином, суд апеляційної інстанції, повно і всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх поданими сторонами доказами, яким дав необхідну оцінку, з дотриманням норм матеріального та процесуального права, навівши в оскаржуваному судовому рішенні необхідне мотивування, встановивши факт доведеності надання Залізницею спірних додаткових послуг, пов'язаних з проведенням митних формальностей, які підлягають оплаті Транспортною компанією як платником за накладними, дійшов обґрунтованого висновку про доведеність позовних вимог Залізниці.

Водночас, як вірно наголошено скаржником у касаційній скарзі, під час розгляду справи у суді першої інстанції ним було подано заяву про застосування позовної давності.

Приймаючи оскаржувану постанову, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що при зверненні з позовом Залізницею не було пропущено строк позовної давності, оскільки в даному випадку спір виник з Договору надання послуг, який по суті є договором транспортного експедирування, та до якого застосовується загальна позовна давність у 3 роки.

Однак, Касаційний господарський суд не може погодитись з таким висновком суду апеляційної інстанції з огляду на таке.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

За приписами статті 257 та частини першої статті 258 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.

Згідно з частиною шостою статті 315 ГК України щодо спорів, пов'язаних з перевезеннями вантажів у закордонному або міждержавному сполученні, порядок пред'явлення позовів та позовна давність встановлюються транспортними кодексами чи статутами або міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.

У зв'язку з відсутністю в УМВС положень щодо строків подання перевізником позовів до вантажовідправників до спірних відносин застосуються норми національного законодавства.

Відповідно до частини п'ятої статті 315 ГК України та статті 137 Статуту для позовів перевізника до вантажоодержувача чи вантажовідправника, що випливають з перевезення, встановлено шестимісячну позовну давність.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

З встановлених попередніми судовими інстанціями обставин справи вбачається, що в даному випадку обов'язок по оплаті спірних додаткових послуг ґрунтується не лише на умовах Договору надання послуг, але й також і на умовах договорів перевезення (накладних № 545590, № 545608, № 541656, № 544676), за якими відповідач виступає платником послуг з перевезення, тому спір у справі є саме таким, що випливає з перевезення вантажів залізницею, та до нього застосовуються положення частини п'ятої статті 315 ГК України та статті 137 Статуту.

Перебіг позовної давності у даній справі починається з дня настання події, що стала підставою для подання позову, а саме: закінчення затримки вагонів, нарахування платежів і зборів та складання відповідних актів загальної форми.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що затримання вагонів № 32261562 та № 96289814 закінчилось 22.10.2016, про що складено акт загальної форми № 70, а вагонів № 96397542 та № 67610808 - 23.10.2016, що підтверджується актами загальної форми № 7041, № 7042. Таким чином, строк спеціальної шестимісячної позовної давності за заявленими Залізницею вимогами закінчився відповідно 22.04.2017 та 23.04.2017.

Натомість, як вбачається з матеріалів справи, Залізниця звернулася до суду з даним позовом лише 23.08.2017.

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив строку позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

За приписами частин першої та другої статті 300 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України (1798-12) ), переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Згідно з частиною четвертою цієї ж статті Кодексу суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Статтею 236 ГПК України передбачено, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права; обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (частини друга, п'ята).

Таким чином доводи касаційної скарги Транспортної компанії про сплив спеціальної шестимісячної позовної давності за заявленими вимогами Залізниці знайшли своє підтвердження за результатами перегляду справи в касаційному порядку, що є самостійною підставою для відмови в позові.

Водночас відповідно до частини п'ятої статті 267 ЦК України якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно ускладнювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.

Неправильне застосування попередніми судовими інстанціями відповідних норм матеріального права унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення даної справи. Так, судами не досліджувалося питання щодо причин пропуску позовної давності та їх поважності, а відповідно й можливості, у зв'язку з цим, захисту порушеного права. Разом з тим суд касаційної інстанції, з огляду на межі перегляду справи в касаційному порядку, не наділений такими повноваженнями.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема якщо суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 310 ГПК України).

З урахуванням викладеного та відповідно до статті 310 ГПК України рішення і постанова з даної справи підлягають скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до місцевого господарського суду. У новому розгляді справи суду необхідно врахувати викладене, перевірити поважність причин пропуску позивачем позовної давності, дати їм належну правову оцінку і в залежності від встановленого вирішити спір відповідно до закону. За результатами нового розгляду має бути вирішено й питання щодо розподілу судових витрат зі справи.