1. Публічне акціонерне товариство "Закарпатнафтопродукт-Мукачево" (Далі - ПАТ "Закарпатнафтопродукт-Мукачево", позивач) звернулось до Господарського суду Закарпатської області з позовом до Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" (Далі - ПАТ "Райффайзен Банк Аваль", відповідач) про визнання недійсним договору поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2017.

2. В обґрунтування своїх доводів, з урахуванням заяви про зміну підстав позову, позивач вказує на те, що договір поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2015 не відповідає вимогам ст. 6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", оскільки у договорі відсутні умови щодо розміру фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків; строку дії договору; порядок припинення дії договору; підтвердження, що інформація, зазначена в частині другій статті 12 Закону України Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", надана клієнту. Крім того, цей договір не містить окремого розділу чи пункту, який визначає права та обов'язки сторін;

2.1. у договорі поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2015 питання оплати послуги позивача за надану поруку взагалі не врегульовано, договір не містить ні умов щодо оплати послуги поручителя, ні щодо надання поруки на безоплатній основі;

2.2. Умови п.п. 4.4., 4.5. договору поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2015 обмежують право і дієздатність позивача, суперечать ст.ст. 91, 92 Цивільного кодексу України (Далі - ЦК України (435-15) ), нормам Закону України "Про акціонерні товариства" (514-17) , які визначають порядок функціонування акціонерних товариств, відповідним нормам ДК України і ГК України (436-15) , що встановлюють порядок укладення договорів купівлі-продажу, оренди, поруки, позики, спільної діяльності тощо;

2.3. пункт 1.5. договору суперечить ч. 1 ст. 523, ч. 3 ст. 559 ЦК України, оскільки після заміни боржника в зобов'язанні та у разі переведення боргу, порука припиняється, якщо поручитель не погодився забезпечувати виконання зобов'язання новим боржником (не поручився за нового боржника);

2.4. пункт 1.6. договору суперечить ч. 2 ст. 556 ЦК України, оскільки часткове виконання зобов'язання боржника не надає Поручителю прав Кредитора по Кредитному договору у виконаній частині;

2.5. також позивач вважає, що вимога кредитора не може бути "єдиним та достатнім доказом настання підстав для виконання Поручителем Забезпечених зобов'язань в розмірі, визначеному Кредитором у Вимозі", оскільки факт невиконання (або виконання) божником основного зобов'язання може підтверджуватись також і іншими доказами. При цьому поручитель має право висунути проти вимоги кредитора відповідні заперечення та за наявності підстав відхилити її. Відтак, за твердженням позивача, умова п. 2.2 договору про те, що вимога Кредитора є єдиним та достатнім доказом настання підстав для виконання Поручителем Забезпечених зобов'язань в розмірі, визначеному Кредитором у вимозі, суперечить закону ст. 555 ЦК України;

2.6. у відповідності до ст. 534 ЦК України сторони у договорі можуть визначити іншу черговість погашення вимог кредитора у разі недостатності суми проведеного платежу, однак в договорі поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2015 сторони не визначили іншу, ніж встановлена ст. 534 ЦК України, черговість погашення вимог кредитора у разі недостатності суми доведеного платежу, а встановили, що Кредитор самостійно визначає черговість погашення заборгованості, що суперечить ст. 534 ЦК України;

2.7. також, як вважає позивач, всупереч вимогам частин 2-4 ст. 652 ЦК України умова п. 3.5. договору поруки №12/01- /3-3/100-Р від 07.05.2015 взагалі позбавляє позивача права вимагати зміни або розірвання договору у разі істотної зміни обставин, п. 3.5. договору поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2015 суперечить закону;

2.8. пункт 6.7. договору, як вважає позивач, суперечить вимогам параграфу 3 "Порука" глави 49 ЦК України (435-15) , оскільки всупереч вимогам закону в договорі обов'язки кредитора, а також його відповідальність обмежені лише обов'язком направити вимогу поручителю, що суперечить закону;

2.9. положення пункту 7.4 договору суперечить ст. 217 ЦК України яка встановлює, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини. Вказана норма є імперативною і не може бути зміненою за згодою Сторін;

2.10. відповідно до ст. 556 ЦК України після виконання поручителем зобов'язання, забезпеченого порукою, кредитор повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов'язок боржника. Однак, в договорі відсутня обов'язкова передбачена законом вимога.

2.11. також позивач вказує на те, що пункт 7.7. договору поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2015 про те, що права і обов'язки кредитора, викладені в цьому договорі, не заперечують наявність у кредитора прав і обов'язків обумовлених чинних законодавством України, не означає, що інший пункт цього договору (а саме п. 6.7.) відповідає законодавству;

2.12. позивач вважає безумовним невідповідність оспорюваного договору вимогам ст.ст. 91, 92, 217, 523, 534, 554, 555, 556, 558, 559, ст. 652 ЦК України, ст. 6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг";

2.13. також позивач вважає, що в даному випадку договір повинен бути визнаний недійсним в цілому, а не частково, оскільки порушення, допущені при його укладенні, мають загальний характер та стосуються усього договору.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

3. Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 06.12.2017, яке залишено без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 05.03.2018, у справі №907/759/17 позовні вимоги задоволено повністю.

Визнано недійсним договір поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2017 укладений між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ПАТ "Закарпатнафтопродукт-Мукачево".

Стягнуто з ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" (01011, м. Київ, вул. Лєскова, буд. 9, код ЄДРПОУ 14305909) на користь ПАТ "Закарпатнафтопродукт-Мукачево" (89600, Закарпатська область, м. Мукачево, вул. Берегівська-об'їзна, буд. 11, код ЄДРПОУ 03481371) суму 1600грн. (Одна тисяча шістсот грн. 00 коп.) у відшкодування витрат по сплаті судового збору. Видано наказ.

4. Наведені судові рішення обґрунтовані тим, що: 07.05.2015 між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ТОВ "Оптсервісойл" було укладено Кредитний договір №010/01-03-3/084-0 (Далі - Кредитний договір), згідно з умовами якого Банк зобов'язався надати Кредит в формі Невідновлюваної кредитної лінії з Лімітом кредитування 80 000 000,00 (вісімдесят мільйонів) гривень, а Позичальник зобов'язується використати його за цільовим призначенням, виконати всі обов'язки, що витікають з умов договору, і здійснити повне погашення заборгованості у межах строку кредиту відповідно до умов договору. Кінцевий термін погашення Кредиту Позичальником - " 31" грудня 2015 року.

4.1. Відповідно до п.2.1. Кредитного договору плата за користування кредитом розраховується на основі фіксованої процентної ставки в розмірі 27% річних. 19.06.2015 року було укладено додаткову угоду №010/01-03-3/084-С/2 до Кредитного договору зменшено процентну ставку до 25% річних.

4.2. В забезпечення виконання зобов'язань за вищевказаним Кредитним договором 07.05.2015 року між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ПАТ "Закарпатнафтопродукт-Мукачево" укладено Договір поруки №12/01-03-3/100-Р (Далі - Договір поруки), згідно з умовами якого Поручитель зобов'язується відповідати перед Банком солідарно з Позичальником за виконання забезпечених зобов'язань, в тому числі тих, що виникнуть у майбутньому, які випливають з умов Кредитного договору, за умовами якого позичальник зобов'язаний: повернути кредит в розмірі 80 000 000,00 грн.; сплатити проценти за користування кредитом; сплатити комісії в розмірах, передбачених Кредитним договором; сплатити пені, штрафи, передбачені Кредитним договором.

4.3. 19.06.2015 було укладено додаткову угоду №12/01-03-3/100-Р/1 до Договору поруки, яким поручитель надав згоду на зменшення процентної ставки до 25% річних.

4.4. 19.12.2016 року постановою Львівського апеляційного господарського суду у справі № 907/24/16 за позовом ПАТ "Закарпатнафтопродукт-Мукачево" до ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" про визнання недійсним договору поруки № 12/01-03-3/100- Р від 07.05.2015 задоволено апеляційну скаргу Банку, скасовано рішення місцевого суду від 27.09.2016, прийнято нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Дана постанова залишена без змін Постановою Вищого господарського суду України від 11.04.2017 року у справі № 907/24/16.

4.5. Підставою звернення з позовом у справі № 907/24/16 позивачем було обрано норми ст. 203, ч.1 ст. 215 ЦК України, оскільки оспорюваний договір є правочином на суму, яка перевищує 25% вартості активів позивача (377 311 000 грн) і відповідно міг вчинятися лише за згодою Загальних зборів акціонерів, а у даному випадку таке рішення зборів відсутнє. Не відбулося і наступного схвалення Загальними зборами акціонерів договору поруки, а рішення Загальних зборів товариства №15 від 17 квітня 2014 року про попереднє схвалення значних правочинів на оспорюваний договір поруки не поширюється, оскільки до дня його вчинення минуло більше одного року.

4.6. Також судовим рішенням при розгляді справи №907/24/16 встановлено, що представник позивача при підписанні договору поруки діяв у межах наданих йому повноважень (Наглядовою радою товариства було уповноважено представника на укладення договору поруки з метою забезпечення виконання кредитного договору (тіло кредиту 80 000 000 грн., строк виконання - 31 грудня 2015 року, відсотки - 27% річних) та на укладення відповідних договорів, додаткових угод, самостійно узгодивши всі умови цих договорів).

4.7. Позивач - поручитель за оспорюваним правочином, звернувся з позовом про визнання договору поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2015 недійсним з огляду на невідповідність положень такого правочину вимогам чинного законодавства, а саме, ст.ст. 91, 92, 217, 523, 534, 554, 555, 556, 558, 559, ст. 652 ЦК України, ст. 6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".

4.8. Звертаючись з позовом про визнання договору поруки недійсним ПАТ "Закарпатнафтопродукт-Мукачево", з посиланням на ч. 2 ст. 203 ЦК України як на одну із визначених ним підстав позову, мотивувало свої вимоги тим, що порука є фінансовою послугою, а надання фінансових послуг є специфічним видом господарської діяльності, провадити яку мають спеціальні суб'єкти, до переліку яких не входить ПАТ "Закарпатнафтопродукт-Мукачево". Крім того, позивач посилався в обґрунтування позовних вимог на ст.ст. 1, 5 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг".

4.9. Суди відхилили наведені посилання, зазначивши, що юридичні особи, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, вправі надавати таку фінансову послугу як поручительство на підставі відповідного договору. При цьому правовідносини таких суб'єктів договору позики не регулюються нормами Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (2664-14) , а регулюються нормами ст. 553- 559 ЦК України.

4.10. Суди встановили, що пунктом 1.5. договору передбачено, що поручитель погоджується та зобов'язується солідарно відповідати за виконання Забезпечених зобов'язань правонаступниками Позичальника чи будь-якою іншою особою, на яку буде переведено борг за Кредитним договором та/або яка буде визначена боржником за Забезпеченими зобов'язаннями.

4.11. Натомість, ч. 1 ст. 523 ЦК України передбачено, що порука або застава, встановлена іншою особою, припиняється після заміни боржника, якщо поручитель або заставодавець не погодився забезпечувати виконання зобов'язання новим боржником.

4.12. Відповідно до ч. З ст. 559 ЦК України порука припиняється у разі переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не поручився за нового боржника.

4.13. Отже, суди дійшли до висновків, що дані норми закону не передбачають можливість їх узгодження сторонами на власний розсуд та є імперативними, отже п. 1.5. договору суперечить ч. 1 ст. 523, ч. 3 ст. 559 ЦК України, оскільки після заміни боржника в зобов'язанні та у разі переведення боргу, порука припиняється, якщо поручитель не погодився забезпечувати виконання зобов'язання новим боржником (не поручився за нового боржника).

4.14. Суди встановили, що пунктом 1.6. договору визначено, що поручитель набуває всіх прав Кредитора по Кредитному договору, в тому числі й тих, що забезпечували його виконання, лише після повного виконання забезпечених зобов'язань та взятих на себе зобов'язань по цьому Договору. Часткове виконання не надає Поручителю зазначених прав.

4.15. Однак, відповідно до ч. 2 ст. 556 ЦК України до поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання.

4.16. Таким чином, закон передбачає перехід до поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, усіх прав кредитора у цьому зобов'язанні, не лише у випадку повного виконання поручителем основного зобов'язання, а й у випадку часткового виконання основного зобов'язання.

4.17. Суди дійшли висновків, що дана норма закону не передбачає можливість її узгодження сторонами на власний розсуд та є імперативною.

4.18. Судами встановлено, що відповідно до п. 2.4. договору погашення заборгованості Позичальника за Кредитним договором здійснюється із застосуванням черговості, визначеної Кредитором самостійно. За письмовим запитом Поручителя Кредитор інформує Поручителя про застосовану черговість погашення заборгованості, проте у ст. 534 ЦК України визначено, що у разі недостатності суми проведеного платежу для виконання грошового зобов'язання у повному обсязі ця сума погашає вимоги кредитора у такій черговості, якщо інше не встановлено договором або законом:

1) у першу чергу відшкодовуються витрати кредитора, пов'язані з одержанням виконання;

2) у другу чергу сплачуються проценти і неустойка;

3) у третю чергу сплачується основна сума боргу.

4.19. За висновками судів, в законі визначено черговість погашення вимог кредитора у разі недостатності суми проведеного платежу, і у відповідності до ст. 534 ЦК України сторони у договорі можуть визначити іншу черговість погашення вимог кредитора у разі недостатності суми проведеного платежу, натомість, договором поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2015 сторонами не визначено іншу, ніж встановлена ст. 534 ЦК України, черговість погашення вимог кредитора у разі недостатності суми доведеного платежу, а встановлено, що Кредитор самостійно визначає черговість погашення заборгованості, що у свою чергу, суперечить ст. 534 ЦК України, тобто сторонами не визначено, у якій послідовності виконуються зобов'язання, що є суттєвою умовою для визначення заборгованості відповідача за кредитним договором, і відповідно може вплинути на розрахунок штрафних санкцій та процентів сплата яких передбачена Договором.

4.20. Посилання відповідача на те, що умовами кредитного договору, зі змістом якого обізнаний поручитель, а саме, пунктом 6.3. передбачено черговість задоволення вимог Кредитора щодо Погашення заборгованості Позичальника за Договором та закріплено право Кредитора на власний розсуд направити грошові кошти, отримані від Позичальника для Погашення заборгованості, на погашення простроченої заборгованості за Договором, у разі її наявності та посилання на те, що частиною 3 пункту 6.3. Кредитного договору визначено, що Позичальник надає Кредитору право самостійно приймати рішення щодо встановлення іншої черговості Погашення заборгованості, відхилено судами та визнано, що дані заперечення відповідача не заслуговують на увагу, оскільки необхідність визнання черговості погашення вимог за грошовим зобов'язанням є суттєвою умовою для визначення обсягу прав та обов'язків сторін та порядку здійснення розрахунків при виконанні договору, а відтак, є необхідною умовою договору.

4.21. Суди встановили, що пунктом 3.5. Договору поруки Сторони погодили умову, згідно якої Поручитель приймає на себе всі ризики, пов'язані з істотною зміною обставин, з яких Поручитель виходив при укладенні цього Договору, і встановили, що такі обставини не є підставою для зміни або розірвання Поручителем цього Договору.

4.22. За правилами ч. 1 ст. 652 ЦК України у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання.

Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.

Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених частиною четвертою цієї статті, - змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно умов, визначених ч.2 ст. 652 ЦК України.

4.23. Суди дійшли висновку, що сторони, унормовуючи положення договору поруки щодо істотної зміни обставин та прав поручителя при настанні таких обставин, позбавили останнього права на забезпечення своїх конституційних прав шляхом звернення до суду з такими вимогами, оскільки наперед визначили покладання наслідків таких ризиків на поручителя, що не відповідає конституційним засадам на захист прав та охоронюваних законом інтересів осіб у виняткових випадках, встановлених ч.4 ст. 652 ЦК України.

4.24. Суди встановили, що пунктом 6.7. Договору поруки Сторони на власний розсуд визначили умову, за якою Поручитель усвідомлює та підтверджує, що Кредитор не має за цим Договором будь-яких обов'язків та не несе будь-якої відповідальності перед Поручителем за надання/ненадання Поручителю інформації та документів про Позичальника, його правовий статус, фінансовий стан, спроможність здійснювати виконання Забезпечених зобов'язань та стан їх фактичного виконання, крім визначеного цим Договором обов'язку направлення Поручителю Вимог.

4.25. Позивач зазначає про невідповідність умови договору в цій частині вимогам чинного законодавства, оскільки главою 49 ЦК України (435-15) , якою регламентовано порядок укладання та виконання договору поруки, визначено певний обсяг обов'язків кредитора, зокрема, обов'язку кредитора після виконання поручителем зобов'язання, забезпеченого порукою, вручити йому документи, які підтверджують цей обов'язок боржника (ч.1 ст. 556 ЦК України).

4.26. Посилання відповідача на те, що поручителю відомі усі відомості про позичальника та встановлено його обов'язок на самостійне отримання таких відомостей судами відхилено, оскільки з огляду на невідповідність пункту 1.6 договору поруки вимогам чинного законодавства (яким встановлювався обсяг та порядок набуття позичальником прав кредитора без можливості часткового виконання зобов'язання поручителем), визначення таких умов не випливає із засад добросовісності та розумності та впливає на визначення поручителем обсягу невиконаного боржником зобов'язання за кредитним договором.

4.27. Крім того, суди встановили, що твердження відповідача про те, що за пунктом 7.7. Договору поруки права і обов'язки Кредитора, викладені в цьому Договорі, не заперечують наявність у Кредитора прав і обов'язків, обумовлених чинним законодавством України, не визначають чітких прав та обов'язків сторін при виконанні договору поруки та не спростовують недоліків договору в частині забезпечення дотримання сторонами вимог ч.1 ст. 556 ЦК України.

4.28. Суди встановили, що згідно п. 7.4. договору якщо будь-яке положення (частина) цього Договору є або стає недійсним з будь-яких підстав, цей факт не впливає на дійсність інших положень цього Договору чи Договору в цілому. У випадку недійсності будь-якого положення цього Договору Сторони зобов'язані, без зволікань на першу вимогу Кредитора внести зміни (доповнення) до відповідного положення таким чином, щоб після такої зміни це положення було дійсним і максимально відображало наміри Сторін, які існували на момент укладення цього Договору з відповідного питання.

4.29. Також суди встановили, що позивач стверджував, що вказана умова договору суперечить ст. 217 ЦК України, яка встановлює, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини, при цьому відповідач заперечує та вказує на те, що редакція пункту 7.4. Договору поруки спрямована на врегулювання Сторін оспорюваного договору на їх власний розсуд, з метою забезпечення максимального захисту інтересів як Кредитора, так і Позичальника та Поручителя, щодо належного виконання основного зобов'язання, та жодним чином не порушує вимоги закону.

4.30. Доводи відповідача судами відхилено, оскільки за умовою ст. 217 ЦК України дана норма закону не передбачає можливість її узгодження сторонами на власний розсуд та є імперативною, окрім того, аналізуючи доводи сторін з цього приводу, суди зазначили, що норми ст. 217 ЦК України регулюють питання щодо правової долі правочину, що має дефекти окремих його частин. При цьому закону може суперечити лише певна частина умов правочину, а інша - йому відповідати. Отже, за таких обставин не завжди доцільно визнавати правочин недійсним у цілому. Не призводить недійсність окремої частини правочину до недійсності інших його частин. Тому законодавець не встановлює недійсності правочину через недійсність окремої його частини, але лише за умови, якщо є підстави вважати, що правочин міг би бути вчинений без включення до нього цієї недійсної частини.

Суди зазначили, що оспорюваний договір поруки містить комплекс умов, які мають різне значення та неоднаковий вплив на досягнення юридичної мети. Зокрема, договором визначено умови, без яких існування правочину неможливе, а відтак дефекти в них, їх невідповідність вимогам закону не можуть бути правомірною підставою виникнення, зміни чи припинення цивільних прав та обов'язків, в свою чергу, за сукупністю дефектних положень договору, їх виключення з договору позбавляє таку угоду зберігати здібності задовольнити інтереси сторін чи досягнути цілі, які були ними визначені ними при її вчиненні.

4.31. Статтею 556 ЦК України закріплено права поручителя, який виконав зобов'язання, а саме:

1. Після виконання поручителем зобов'язання, забезпеченого порукою, кредитор повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов'язок боржника.

2. До поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання.

3. До кожного з кількох поручителів, які виконали зобов'язання, забезпечене порукою, переходять права кредитора у розмірі частини обов'язку, що виконана ним.

4.32. З урахуванням частини другої статті 556 та пункту 3 частини першої статті 512 ЦК України наслідком виконання поручителем зобов'язання, забезпеченого порукою, є заміна кредитора у зобов'язанні. Згідно з частиною першою статті 516 ЦК України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

4.33. Судами встановлено, що умовами кредитного договору, а саме, статтею 4 цього договору, виконання зобов'язань позичальника, що виникають (у т.ч. виникнуть у майбутньому) за договором забезпечуються заставою/іпотекою певного виду нерухомого майна за восьми позиціями, іпотекою нежитлових приміщень, порукою (що є предметом при вирішенні даної справи) та пунктом 4.1.10 визначено, що виконання зобов'язань забезпечується також будь-якими іншими договорами забезпечення, що вчинені на користь кредитора протягом строку дії договору кредитування.

4.34. Водночас, як встановили суди, сторони договору поруки визначаючи умови набуття поручителем всіх прав Кредитора по Кредитному договору, в тому числі й тих, що забезпечували його виконання, не визначили, які саме засоби забезпечення основного зобов'язання із наведених у кредитному договорі перейдуть до позивача як поручителя у разі виконання основного зобов'язання, не наведено їх перелік, реквізити договорів тощо. Окрім того, сторонами не визначено, в якому порядку до поручителя переходять права по основному зобов'язанню, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання, не визначено обов'язків відповідача по передачі вказаних прав (зокрема, наприклад, щодо передачі прав іпотекодержателя, заставодержателя тощо).

4.35. Суди встановили, що у договорі не тільки відсутні вказані умови, але є умова, яка обмежує права позивача як поручителя, незважаючи на імперативну вимогу ст. 556 ЦК України.

4.36. Так, згідно з ч.2 ст. 556 ЦК України, до поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання, отже, у даному випадку, права, які належали первісному кредитору як заставному кредитору, в силу закону, при виконанні кредитного зобов'язання боржника поручителем, переходять до поручителя.

4.37. Посилання відповідача на те, що у момент укладення оспорюваного Договору поруки Сторонами було досягнуто згоди з усіх питань, жодні заяви поручителя щодо необхідності включення до договору поруки додаткових умов банку не оголошувалися, на поштову адресу не надходили, відхилено судами та не визнано як підставу щодо дотримання вимог закону при укладенні оспорюваного договору поруки, оскільки незважаючи на імперативні норми ст. 559 ЦК України, сторонами повинні узгоджуватись питання переходу прав кредитора у виконаному поручителем зобов'язанні, їх обсяг, межі та спосіб передачі прав, тощо.

4.38. У договорі №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2015 строк дії договору поруки не встановлено, а її умови (п. 7.2 договору) про припинення поруки через 5 років та 8 місяців від дня закінчення строку/настання терміну виконання забезпеченого зобов'язання не свідчать про те, що угодою встановлено строк дії поруки в розумінні статей 251, 252 ЦК України (така правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 15.04.2015 у справі № 3-42гс15, від 23.12.2015 у справі № 6-436цс15).

Короткий зміст вимог касаційної скарги з узагальненими доводами особи, яка подала касаційну скаргу

5. ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" звернулось до Суду касаційної інстанції зі скаргою, у якій просить скасувати рішення господарського суду Закарпатської області від 06.12.2017, постанову Львівського апеляційного господарського суду від 05.03.2018 у справі №907/759/17 та ухвалити нове рішення, яким відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

6. Підставою для скасування скаржник вважає невірне застосування та порушення норм матеріального та процесуального права: ст. ст. 3,6 ч. 1 ст15, ч.ч. 1,2 ст. 16, ст. ст. 91, 92, 217, 523, 524, 554, 555, 556, 558, 559, 562, ч. 1 ст. 627, ст. 652 ЦК України (Далі - ЦК України (435-15) ), ст. 207 Господарського кодексу України (Далі - ГК України), ч. 1 ст. 1, ст. ст. 4, 4-3, 4- 7, ч. 1 ст. 43 Господарського процесуального кодексу України у редакції чинній до 15.12.2017, ст. ст. 11, 13, 73, 74, 76, 77, 78, 86, 236, 269, 270, 282 Господарського процесуального кодексу України у чинній редакції;

6.1. скаржник вважає, що судами неповно встановлено обставини справи, а їх висновки, які викладені у оскаржуваних рішенні та постанові, не відповідають обставинам справи;

6.2. як зазначає скаржник, рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції взагалі не містять жодних висновків цих судів щодо порушення умовами Договору статей 91, 92, 554, 555, 558 ЦК України, суди попередніх інстанцій обмежилися лише переліком таких статей, яким, на думку судів, оспорюваний правочин не відповідає, тому визнання недійсним Договору з цих підстав є неправомірним;

6.3. висновки судів попередніх інстанцій щодо порушення умовами поруки вимог статей 217, 523, 534, 556, 559, 652 ЦК України є безпідставними та такими, що не відповідають приписам чинного законодавства України. Судами внаслідок невірного тлумачення норм ЦК України (435-15) , зокрема ст. ст. 3, 6, 15, 16, 217, 523, 534, 556, 559 ЦК України було помилково застосовано норми ст. ст. 203, 215 ЦК України, які не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, внаслідок чого безпідставно визнано недійсним поруки, який забезпечує основне зобов'язання за кредитним договором на 130 000 000,00 грн.

6.4. скаржник посилається на те, що пунктами 3.1.8 та 6.7 договору поруки встановлено, що поручитель належним чином і в повному обсязі ознайомлений з положеннями кредитного договору та договорів, що забезпечують його виконання, цілком розуміє їх зміст і будь-яке посилання в тексті цього договору на кредитний договір чи окремі його положення є достатньою підставою вважати, що ці положення застосовуються рівною мірою до виконання прав і обов'язків сторін за цим договором. Також поручитель усвідомлює та підтверджує, що кредитор не має за цим договором будь-яких обов'язків та не несе будь-якої відповідальності перед поручителем за надання/ненадання поручителю інформації та документів про позичальника. Його правовий статус, фінансовий стан, спроможність здійснювати виконання забезпечених зобов'язань та стан їх фактичного виконання, крім визначених договором обов'язку направлення поручителю вимоги;

6.5. крім того, скаржник зазначає, що пункт 7.4 договору поруки повторює (дублює) положення ст. 217 ЦК України стосовно того, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому. Окрім того, сторони договору поруки на власний розсуд доповнили вказану норму закону, визначивши, що у випадку недійсності будь-якого положення цього договору сторони зобов'язані, без зволікань на першу вимогу кредитора внести зміни (доповнення) до відповідного положення таким чином, щоб після такої зміни це положення було дійсним і максимально відображало наміри сторін, які існували на момент укладення цього договору з відповідного питання;

6.6. редакція пункту 7.4. договору поруки спрямована на врегулювання сторін оспорюваного договору на їх власний розсуд, з метою забезпечення максимального захисту інтересів як кредитора, так і позичальника та поручителя щодо належного виконання основного зобов'язання, та жодним чином не порушує вимоги закону;

6.7. отже, скаржник вважає, що усі положення договору поруки викладені за взаємною згодою сторонами, внаслідок їх вільного волевиявлення при укладенні договору;

6.8. скаржник вважає, що поручитель у своїй позовній заяві з посиланням на окремі пункти оспорюваного договору просить визнати недійсним договір поруки в цілому, що суперечить положенням ст. 217 ЦК України.

Короткий зміст вимог інших учасників у справі

7. Позивачем подано відзив на касаційну скаргу відповідача з проханням залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення попередніх інстанцій без змін.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

8. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.05.2018 розгляд касаційної скарги ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" було призначено на 20.06.2018.

8.1. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.06.2018 оголошено перерву в судовому засіданні у справі № 907/759/17 за касаційною скаргою ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" на рішення Господарського суду Закарпатської області від 06.12.2017 та на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 05.03.2018 до 25.07.2018 о 15 годині 15 хв. у приміщенні суду за адресою: м. Київ, вул. О.Копиленка, 6, зал № 330.

9. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу слід частково задовольнити, виходячи з такого.

10. Відповідно ст. 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

11. Згідно з п. 9 ч. 1 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України (1798-12) в редакції, чинній з 15.12.2017, справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких порушено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

13. Відповідно до ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

14. Згідно зі ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

15. Статтею 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, ч.ч. 1-5 передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

16. З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

17. Згідно зі ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

18. У п. 3 ч. 1 ст. 3 ЦК України закріплено, що свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства.

19. Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 ЦК України).

20. Частиною 1 ст. 628 ЦК України встановлено, що свобода договору означає можливість сторін вільно визначати зміст договору, який вони укладають і формувати його конкретні умови. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

21. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 174 ГК України господарські зобов'язання можуть виникати безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює господарську діяльність.

22. Укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором поруки та з огляду на ст. 174 ГК України, ст. 11 ЦК України, є підставою для виникнення у його сторін прав та обов'язків, визначених ним.

23. Статтею 553 ЦК України встановлено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку.

24. Згідно з ч. 1 ст. 554 ЦК України, у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

25. Отже, порука є спеціальним заходом майнового характеру спрямованим на забезпечення виконання основного зобов'язання, чим обумовлюється додатковий характер поруки стосовно основного зобов'язання.

26. Підставою для поруки є договір, що встановлює зобов'язальні правовідносини між особою, яка забезпечує виконання зобов'язання боржника та кредитором боржника.

27. Частиною 2 ст. 553 ЦК України передбачено, що порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі.

28. Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судами під час розгляду справи, п.1.5 договору поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2015 передбачено, що поручитель погоджується та зобов'язується солідарно відповідати за виконання забезпечених зобов'язань правонаступниками позичальника чи будь-якою іншою особою, на яку буде переведено борг за кредитним договором та/або яка буде визначена боржником за забезпеченими зобов'язаннями.

29. У оскаржуваних рішеннях суди дійшли висновків про те, що наведений пункт договору поруки суперечить ч. 1 ст. 523, ч. 3 ст. 559 ЦК України, оскільки після заміни боржника в зобов'язанні та у разі переведення боргу, порука припиняється, якщо поручитель не погодився забезпечувати виконання зобов'язання новим боржником (не поручився за нового боржника).

30. Однак, висновки судів попередніх інстанцій щодо імперативності ч. 1 ст. 523, ч. 3 ст. 559 ЦК України, які не передбачають можливість їх узгодження сторонами на власний розсуд ґрунтуються на безпідставному довільному тлумаченні цих норм,

31. Відповідно до ч. 1 ст. 523 ЦК України порука або застава, встановлена іншою особою, припиняється після заміни боржника, якщо поручитель або заставодавець не погодився забезпечувати виконання зобов'язання новим боржником.

32. Згідно із ч. 3 ст. 559 ЦК України порука припиняється у разі переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не поручився за нового боржника.

33. Наведені норми права є імперативними і не передбачають можливість узгодження сторонами на власний розсуд іншого правила, проте, вони не регламентують спосіб, форму і момент, а саме, на майбутнє при укладенні самого договору чи у момент безпосередньої зміни боржника, надання поручителем своєї згоди забезпечувати виконання зобов'язання новим боржником.

34. Суди не врахували, що сторони не врегулювали свої відносини по іншому, ніж передбачено у ч. 1 ст. 523, ч. 3 ст. 559 ЦК України та не встановили, чи відступили сторони від наведених законодавчих положень у п. 1.5. договору поруки чи лише досягли згоди, що поручитель одразу при укладенні договору поруки висловив свою волю та погодився забезпечувати виконання зобов'язання будь-яким іншим боржником.

35. Крім того, суди встановили, що у п. 1.6. договору поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2015 визначено, що поручитель набуває всіх прав кредитора по кредитному договору, в тому числі й тих, що забезпечували його виконання, лише після повного виконання забезпечених зобов'язань та взятих на себе зобов'язань по цьому договору. Часткове виконання не надає поручителю зазначених прав.

36. У оскаржуваних рішення суди дійшли висновків, що вказаний пункт договору поруки суперечить ч. 2 ст. 556 ЦК України, оскільки закон передбачає перехід до поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, усіх прав кредитора у цьому зобов'язанні, не лише у випадку повного виконання поручителем основного зобов'язання, а й у випадку часткового виконання основного зобов'язання.

37. Відповідно до ч. 2 ст. 556 ЦК України до поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання.

38. Тобто безпосередньо законом закріплено право поручителя вимагати від боржника відновлення свого майнового стану, який зазнав змін в результаті виконання ним обов'язку боржника.

39. Частиною першою статті 512 ЦК України встановлено вичерпний перелік підстав заміни кредитора у зобов'язанні, серед яких передбачено і виконання обов'язку боржника поручителем.

40. При цьому слід мати на увазі, що обсяг прав кредитора, які переходять до поручителя у такому випадку, повинен відповідати обсягу задоволених ним вимог кредитора за основним зобов'язанням.

41. Правовий аналіз частини другої статті 556 ЦК України дає підстави для висновку про те, що наслідки, передбачені в цій нормі, настають лише в разі повного виконання поручителем забезпеченого порукою кредитного зобов'язання. Цей висновок узгоджується з положенням частини першої статті 512 ЦК України, яка передбачає подібний спосіб заміни кредитора в зобов'язанні внаслідок виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем).

42. Часткове виконання поручителем зобов'язань за кредитним договором не породжує перехід до нього прав кредитора за цим договором. (висновок про застосування норм права викладений у постановах Верховного Суду України від 23.09.2015 у справі № 6-466цс15 та від 07.10.2015 у справі № 6-932цс15)

43. Отже, висновки попередніх судових інстанцій про невідповідність п. 1.6. договору поруки положенням ч. 2 ст. 556 ЦК України є такими, що здійснені із неправильним застосуванням судами норм матеріального права.

44. Окрім того, судами встановлено, що відповідно до п. 2.4. договору поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2015 погашення заборгованості позичальника за кредитним договором здійснюється із застосуванням черговості, визначеної кредитором самостійно. За письмовим запитом поручителя кредитор інформує поручителя про застосовану черговість погашення заборгованості.

45. У ст. 534 ЦК України визначено, що у разі недостатності суми проведеного платежу для виконання грошового зобов'язання у повному обсязі ця сума погашає вимоги кредитора у такій черговості, якщо інше не встановлено договором або законом:

1) у першу чергу відшкодовуються витрати кредитора, пов'язані з одержанням виконання;

2) у другу чергу сплачуються проценти і неустойка;

3) у третю чергу сплачується основна сума боргу.

46. Констатуючи невідповідність п. 2.4. договору поруки вимогам ст. 534 ЦК України, суди виходили з того, що у оспорюваному договорі сторонами не визначено іншу, ніж встановлена ст. 534 ЦК України, черговість погашення вимог кредитора у разі недостатності суми доведеного платежу, а встановлено, що кредитор самостійно визначає черговість погашення заборгованості, що суперечить ст. 534 ЦК України, тобто, сторонами не визначено, у якій послідовності виконуються зобов'язання, що є суттєвою умовою для визначення заборгованості відповідача за кредитним договором, і відповідно може вплинути на розрахунок штрафних санкцій та процентів сплата яких передбачена договором.

47. Разом з тим, слід відзначити, що ст. 534 ЦК України передбачає можливість узгодження сторонами на власний розсуд іншого правила стосовно черговості погашення вимог, однак вона не регламентує спосіб встановлення такої черговості.

48.Так, у диспозиції наведеної норми відсутнє словосполучення "якщо сторони в договорі не встановили іншої черговості", тому слід дійти висновку, що наведена норма допускає встановлення іншого погодженого сторонами договору правила встановлення черговості, зокрема шляхом надання одній зі сторін договору визначити таку черговість самостійно, проінформувавши другу сторону про таке визначення.

49. Отже висновки судів про невідповідність п. 2.4. договору поруки вимогам ст. 534 ЦК України здійснені із неправильним застосуванням норм матеріального права та без урахування ч. 3 ст. 6 ЦК України, про наявність у сторін договору можливості відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

50. Водночас, судами не надано належної правової оцінки доводам відповідача про те, що умовами кредитного договору, зі змістом якого обізнаний поручитель, а саме, пунктом 6.3. передбачено черговість задоволення вимог кредитора щодо погашення заборгованості позичальника за договором та закріплено право кредитора на власний розсуд направити грошові кошти, отримані від позичальника для погашення заборгованості, на погашення простроченої заборгованості за договором, у разі її наявності, крім того, умовами частини 3 пункту 6.3 кредитного договору визначено, що позичальник надає кредитору право самостійно приймати рішення щодо встановлення іншої черговості погашення заборгованості.

51. Разом з тим, судами встановлено, що відповідно до п.3.5 договору поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2015 сторони погодили умову, згідно якої поручитель приймає на себе всі ризики, пов'язані з істотною зміною обставин, з яких поручитель виходив при укладенні цього договору, і встановили, що такі обставини не є підставою для зміни або розірвання поручителем цього договору.

52. Суди визнали п.3.5 договору поруки таким, що не відповідає конституційним засадам на захист прав та охоронюваних законом інтересів осіб у виняткових випадках, встановлених ч.4 ст. 652 ЦК України, дійшовши висновків про те, що сторони, унормовуючи положення договору поруки щодо істотної зміни обставин та прав поручителя при настанні таких обставин, позбавили останнього права на забезпечення своїх конституційних прав шляхом звернення до суду з такими вимогами, оскільки наперед визначили покладання наслідків таких ризиків на поручителя,

53. Згідно із ч. 1 ст. 652 ЦК України, у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання.

54. Суд касаційної інстанції вважає, що висновки судів стосовно невідповідності п.3.5 договору поруки ст. 652 ЦК України є передчасними та такими, що вчинені за відсутності правового аналізу суті домовленості сторін наведеній нормі у поєднанні із іншими положеннями цивільного законодавства, які регламентують врегулювання сторонами договору своїх правовідносин на власний розсуд (ст. 6 ЦК України) а також, ч. 1 ст. 15 ЦК України, яка визначає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання на пред'явлення позову до господарського суду та без встановлення обставин наявності або відсутності застережень під час погодження та підписання позивачем оспорюваного договору.

55. Разом з тим, суди попередніх інстанцій дійшли висновків про те, що п.6.7 договору поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2015, у якому сторони на власний розсуд визначили умову, за якою поручитель усвідомлює та підтверджує, що кредитор не має за цим договором будь-яких обов'язків та не несе будь-якої відповідальності перед поручителем за надання/ненадання поручителю інформації та документів про позичальника, його правовий статус, фінансовий стан, спроможність здійснювати виконання забезпечених зобов'язань та стан їх фактичного виконання, крім визначеного цим договором обов'язку направлення поручителю вимог, не випливає із засад добросовісності та розумності та впливає на визначення поручителем обсягу невиконаного боржником зобов'язання за кредитним договором.

56. При цьому, судами у оскаржуваних рішеннях без належних обґрунтувань, не надано відповідну правову оцінку доводам відповідача, який посилався на те, що поручителю відомі усі відомості про позичальника та встановлено його обов'язок на самостійне отримання таких відомостей, пославшись лише на невідповідність пункту 1.6 договору поруки вимогам чинного законодавства (яким встановлювався обсяг та порядок набуття позичальником прав кредитора без можливості часткового виконання зобов'язання поручителем).

57. Окрім того, судами встановлено, що у п. 7.4. договору поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2015 сторони погодили, якщо будь-яке положення (частина) цього договору є або стає недійсним з будь-яких підстав, цей факт не впливає на дійсність інших положень цього договору чи договору в цілому. У випадку недійсності будь-якого положення цього договору сторони зобов'язані, без зволікань на першу вимогу кредитора внести зміни (доповнення) до відповідного положення таким чином, щоб після такої зміни це положення було дійсним і максимально відображало наміри сторін, які існували на момент укладення цього договору з відповідного питання.

58. Як встановили суди, позивач стверджує, що вказана умова договору суперечить ст. 217 ЦК України, яка встановлює, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

59. Суди також встановили, що відповідач заперечив проти цього та зазначив, що редакція пункту 7.4 договору поруки спрямована на врегулювання сторін оспорюваного договору на їх власний розсуд, з метою забезпечення максимального захисту інтересів як кредитора, так і позичальника та поручителя, щодо належного виконання основного зобов'язання, та жодним чином не порушує вимоги закону.

60. Заперечення скаржника відхилено з посиланням на те, що за умовою ст. 217 ЦК України дана норма закону не передбачає можливість її узгодження сторонами на власний розсуд та є імперативною.

61. У даному випадку, суди аналізуючи правильне застосування положення ст. 217 ЦК України, дійшли суперечливих висновків, визнавши недійсним договір поруки в цілому, не конкретизувавши "дефектних положень договору", без яких угода не зберігає здібності задовольнити інтереси сторін чи досягнути цілі, які були визначені ними при її вчиненні.

62 Крім того судами встановлено, що у договорі поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2015 строк дії договору поруки не встановлено, а її умови (п. 7.2 договору) про припинення поруки через 5 років та 8 місяців від дня закінчення строку/настання терміну виконання забезпеченого зобов'язання не свідчать про те, що угодою встановлено строк дії поруки в розумінні статей 251, 252 ЦК України.

63. Стверджуючи наведене, суди попередніх інстанцій послались на висновкі стосовно застосування норм права у подібних правовідносинах, що викладені у постановах Верховного Суду України від 15.04.2015 у справі №3-42гс15, від 23.12.2015 у справі № 6-436цс15.

64. Відповідно до ч. 1 ст. 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку.

65. Припинення поруки пов'язане, зокрема, із закінченням строку її чинності. За змістом ст.ст. 559, 598 ЦК України припинення зобов'язання поруки означає такий стан сторін правовідношення, при якому в силу передбачених законом обставин суб'єктивне право і кореспондуючий йому обов'язок перестають існувати.

66. За змістом ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

67. Як зазначалось вище, згідно з пунктом 5.1 договору поруки цей договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами і діє до повного виконання зобов'язань за кредитним і за цим договором.

68. Відповідно до ч. 1 ст. 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

69. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (ч. 1 ст. 252 ЦК України).

70. Разом із тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (ст.ст. 251, 252 ЦК України).

71. Але ж у даному випадку відсутні правові підстави вважати тотожними правовідношення у даній справі та у справах №3-42гс15, №6-436цс15, на висновки яких щодо застосування норм права посилаються суди з огляду на те, що у справах на які посилються суди, умовами договору поруки про його дію визначено до повного припинення всіх зобов'язань боржника, а у даній справі у п. 7.2 договору поруки сторонами погоджено припинення договору поруки через 5 років та 8 місяців від дня закінчення строку/настання терміну виконання забезпеченого зобов'язання.

72. Отже, підсумовуючи наведене, під час прийняття оскаржуваних рішень, суди не врахували, що в силу ст.ст. 626, 627, 628 ЦК України, зміст правочину становить визначену на розсуд сторін правочину і погоджену ними домовленість, спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента, визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості, що призвело до передчасності прийнятих рішень

73. У п. 3 ч. 1 ст. 3 ЦК України закріплено, що свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства.

74. Статтею 6 ЦК України передбачено право сторін укласти договір, який не передбачено актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства; сторони мають право відступити в договорі від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд; сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або суті правовідносин сторін.

75. Таким чином, суперечність правочину актам законодавства як підстава його недійсності, повинна ґрунтуватися на повно та достовірно встановлених судами обставинах справи про порушення певним правочином (чи його частиною) імперативного припису законодавства чи укладення певного правочину всупереч змісту чи суті правовідносин сторін; саме по собі відступлення сторонами від положення законодавства, регулювання їх іншим чином, не свідчить про суперечність змісту правочину цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

76. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

77. Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

78. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду стосовно встановлених обставин і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

79. Вимогами процесуального права визначено обов'язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні спору. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

80. Однак, постановлені у справі судові рішення не можна визнати законними і обґрунтованими, оскільки судами допущено неповне з'ясування фактичних обставин, та не досліджено докази, які мають значення для правильного вирішення справи.

81. Доводи заявника касаційної скарги про порушення норм процесуального права та неправильне застосування судами норм матеріального права під час прийняття оскаржуваних рішень частково знайшли своє підтвердження, що є підставою для скасування оскаржуваних рішень.

82. Вимоги касаційної скарги стосовно прийняття власного рішеня про відмову у задоволенні позоних вимог залишаються не задоволеними з огляду на приписи ч. 2 ст. 300 ГПК України, оскільки суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

83. Відповідно до п.п. 1, 2 ч. 3 та ч. 4 ст. 310 ГПК України, підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є, зокрема, порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування дослідження або огляд доказів, або інше клопотання(заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

84. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

85. З урахуванням викладеного, колегія суддів Касаційного господарського суду дійшла висновку про необхідність часткового задоволення касаційної скарги Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль", скасування ухвали господарського суду Закарпатської області від 06.12.2017 та постанови Львівського апеляційного господарського суду від 05.03.2018 з передачею справи на новий розгляд до місцевого господарського суду.

86. У зв'язку зі скасуванням судових рішень і передачею справи на новий розгляд, розподіл судового збору у справі, в тому числі й сплаченого за подання апеляційної та касаційної скарги, здійснює господарський суд, який приймає рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 240, 300, 301, 308, 3 10, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Верховний Суд,-

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" на рішення Господарського суду Закарпатської області від 06.12.2017 на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 05.03.2018 у справі №907/759/17 задовольнити частково.