1.1. У травні 2014 року до Господарського суду міста Києва звернувся ОСОБА_7 з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельно-інвестиційна компанія "ПСП.ЛТД" (далі - ТОВ "БІК "ПСП.ЛТД"), Товариства з обмеженою відповідальністю "ІСМ Інтернешнл ЛТД" (далі - ТОВ "ІСМ Інтернешнл ЛТД") про визнання недійсним договору від 17.07.2001 про купівлю-продаж жилого приміщення.

1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що договір купівлі-продажу підписаний від імені ТОВ "БІК "ПСП.ЛТД" президентом за відсутності у нього належного обсягу повноважень та не скріплений печаткою товариства; укладений без прийняття загальними зборами учасників товариства рішення про погодження його укладення чи про надання президенту відповідних повноважень; не був спрямований на одержання ТОВ "БІК "ПСП.ЛТД" прибутку, що суперечить статуту відповідача-1.

Одночасно з цим, позивач зазначає, що вчинення спірного договору безпосередньо порушує його корпоративні права, оскільки призводить до зменшення майна товариства.

21.08.2017 позивачем було подано заяву про зміну підстав позову в порядку статті 22 Господарського процесуального кодексу України, в якій позивач зауважив на тому, що на час укладення договору від 17.07.2001, на майно, що є предметом договору, було накладено арешт на підставі ухвали Арбітражного суду міста Києва від 05.08.1999.

В судовому засіданні 23.08.2017 судом було прийнято до розгляду подану позивачем заяву про зміну підстави позову.

1.3. ТОВ "ІСМ Інтернешнл ЛТД" подано заяву про застосування позовної давності.

2. Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

2.1. ОСОБА_7 є учасником ТОВ "ПСП.ЛТД" з часткою, що становить 50% статутного капіталу товариства, що підтверджується статутом ТОВ "ПСП.ЛТД" та відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, що міститься на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України.

2.2. 17.07.2001 між відповідачем-1 (продавець) та відповідачем-2 (покупець) було укладено договір купівлі-продажу жилого приміщення (далі - договір).

Відповідно до п. 1 договору продавець продав, а покупець купив житлове приміщення НОМЕР_1, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 137,9 м-2, в тому числі жилою - 96,5 м-2.

Пунктом 2 договору визначено, що житлове приміщення, що продається, належить ТОВ "ПСП.ЛТД" на підставі акта про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта за №23 від 10.07.1996 та розпорядженням Мінської райдержадміністрації м. Києва за №621 від 08.08.1996, зареєстрованого у Київському міському бюро технічної інвентаризації 20.09.1996 №9643.

Договір був посвідчений державним нотаріусом 11-ї Київської державної нотаріальної контори Леонтьєвою Н.Й. 17.07.2011 за реєстровим №5с-1054.

Спір у справі виник у зв'язку з оспорюванням позивачем як учасником ТОВ "ПСП.ЛТД" дійсності договору.

3. Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

3.1. Справа розглядалась господарськими судами неодноразово.

3.2. 11 жовтня 2017 року рішенням Господарського суду міста Києва відмовлено в задоволенні позову.

Суд дійшов висновку, що спірний договір було підписано від імені ТОВ "БІК "ПСП.ЛТД" президентом ОСОБА_9 всупереч вимогам, встановленим статутом товариства, та чинного законодавства без належного обсягу повноважень та без печатки товариства, тобто без прийняття загальними зборами учасників товариства відповідного рішення про погодження на відчуження об'єкта нерухомості.

Водночас чинним законодавством України та статутом ТОВ "БІК "ПСП.ЛТД" було передбачено право учасника одержувати інформацію про діяльність товариства.

Постановою Верховного Суду України від 29.10.2002 встановлено, що рішенням арбітражного суду м. Києва від 19.09.2000 у справі №2/468 визнано право власності державного підприємства Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" на житлові приміщення № 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, тоді як решта житлових приміщень в секції № 1 літера "А", щодо яких ухвалено рішення суду першої інстанції, до яких відноситься, зокрема спірна квартира АДРЕСА_1, зареєстрована Київським міським бюро технічної інвентаризації на праві власності за ТОВ "ІСМ Інтернешнл ЛТД" та фізичними особами, а тому з дати прийняття постанови Верховним Судом України позивач був обізнаний про вихід спірної квартири з майна підприємства - ТОВ "БІК "ПСП.ЛТД".

Отже, у позивача як учасника ТОВ "БІК "ПСП.ЛТД" була об'єктивна можливість з 29.10.2002 дізнатись про факт свого порушеного права, а саме одержати інформацію щодо стану спірної квартири АДРЕСА_1, та відповідно ознайомитись з оспорюваним договором купівлі-продажу.

Проте, позивач звернувся з позовом до Господарського суду міста Києва лише 15.05.2014, тобто поза межами встановленого ст. 257 ЦК України строку позовної давності, що є підставою для відмови у задоволенні позову.

3.3. 04 квітня 2018 року постановою Київського апеляційного господарського суду закрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_9 на рішення Господарського суду міста Києва від 11.10.2017. Апеляційну скаргу ОСОБА_7 на рішення Господарського суду міста Києва від 11.10.2017 у справі № 910/9266/14 залишено без задоволення. Змінено рішення Господарського суду міста Києва від 11.10.2017 шляхом відмови в задоволенні позову ОСОБА_7 з урахуванням мотивів, викладених у даній постанові.

3.3.1. Приймаючи зазначену постанову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що п. 5.3 статуту відповідача-1 передбачений вичерпний перелік питань, які відносяться до виключної компетенції загальних зборів учасників ТОВ "БІК "ПСП.ЛТД". Питання щодо відчуження нерухомого майна товариства до виключної компетенції загальних зборів товариства статутом відповідача-1 віднесено не було.

Отже, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що статутом ТОВ "БІК "ПСП.ЛТД" не визначено виключного переліку повноважень президента товариства; доказів, які б вказували на наявність у іншого органу товариства виключного права на укладення спірного договору на підставі статуту товариства, позивачем надано не було.

Крім того, відповідно до змісту статуту товариства, ним не було передбачено, що саме за рішенням вищого органу товариства (загальних зборів) повинні укладатися договори, зокрема, про відчуження нерухомого майна товариства і такої заборони не було встановлено ст.ст. 41, 59 Закону України "Про господарські товариства" (в редакції, яка діяла на час вчинення оспорюваного правочину).

Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що відповідно до статуту ТОВ "БІК "ПСП.ЛТД" президент товариства був наділений повноваженнями на укладення від імені ТОВ "БІК "ПСП.ЛТД" спірного договору.

3.3.2. Оскільки Київський апеляційний господарський суд відмовив у задоволенні позовних вимог з підстав їхньої необґрунтованості, позовна давність судом не застосовувалась.

4. Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи

4.1. 23 квітня 2018 року ОСОБА_7 подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 04.04.2018, рішення Господарського суду міста Києва від 11.10.2017 та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

4.2. Скаржник обґрунтовує вимоги, що містяться у касаційній скарзі, зокрема, такими доводами.

4.2.1. Суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що якщо статутом товариства не визначено, що питання відчуження майна не відноситься до компетенції загальних зборів учасників, то такі дії може вчиняти посадова особа товариства, зокрема президент.

Така правова позиція суду апеляційної інстанції є хибною, адже таким чином, будь-яка посадова особа, а в даному конкретному випадку президент може на свій власний розсуд, без узгодження з іншими учасниками товариства, які мають частку в статутному капіталі (ОСОБА_7 - у розмірі 50%, що є значною часткою в статутному капіталі) - розпоряджатись майном товариства та вчиняти дії з його відчуження, що може зашкодити правам та інтересам інших учасників товариства.

4.2.2. Крім того, як судом першої інстанції так і судом апеляційної інстанції не надано жодної правової оцінки підставам обґрунтування позову в частині перебування приміщення, що було відчужене, під арештом на день його відчуження.

Зазначена обставина призвела до неповноти дослідження фактичних обставин справи і постановлення незаконних і необґрунтованих рішень по справі.

4.3. Відзиви на касаційну скаргу не надходили.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

5. Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій

5.1. Щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції

5.1.1. З урахуванням меж розгляду справи судом касаційної інстанції, визначених статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, не можуть бути взяті до уваги аргументи скаржника про необхідність встановлення обставин справи, про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

5.1.2. Згідно з компетенцією, визначеною законом, Верховний Суд в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

5.2. Щодо суті касаційної скарги

5.2.1. Спір по справі стосується визнання недійсним договору від 17.07.2001 про купівлю-продаж жилого приміщення. Позов поданий учасником відповідача-1, який обґрунтовує позовні вимоги тим, що спірний правочин порушує його корпоративні права.

5.2.2. Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно із положеннями ч.ч. 1, 2 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Таким способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ст. 215 ЦК України).

5.2.3. За змістом п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК України, в редакції станом на момент подачі позовної заяви, господарським судам підвідомчі, зокрема, справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов'язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів.

Отже, акціонер (учасник) товариства може оспорити договір, вчинений господарським товариством, якщо обґрунтує відповідні позовні вимоги порушенням його корпоративних прав.

Господарські суди встановили, що звертаючись із даним позовом про визнання недійсним договору від 17.07.2001, позивач просив суд захистити його корпоративні права, порушені цим договором, оскільки в результаті укладення спірного договору позивач втратив право на частину майна пропорційну його частці у статутному капіталі та на те, що протизаконне позбавлення товариства його ліквідних активів призводить не лише до зменшення сукупної вартості належного товариству майна, а й зумовлює зниження вартості частки, чим порушує законний інтерес позивача.

Згідно з ст. 167 Господарського кодексу України корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.

Таким чином, враховуючи, що позивач, як учасник товариства, згідно з чинним законодавством має право на отримання частки прибутку товариства (дивідендів) та активів, спірний договір безпосередньо стосується корпоративних прав позивача.

5.2.4. Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Відповідно до вимог п. 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України (435-15) до цивільних відносин, що виникли до набрання ним чинності, застосовується законодавство, що діяло раніше.

Тобто, як правильно зазначили суди попередніх інстанцій, у розгляді даної справи необхідно застосовувати положення ЦК УРСР (1540-06) 1963 року.

Відповідно до положень ст. 48 ЦК УРСР недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей. По недійсній угоді кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

Крім того, нормою ст. 25 Цивільного кодексу УРСР, яка діяла на момент укладання спірного договору, встановлено, що юридична особа діє на підставі статуту.

' 'br' Законом України "Про господарські товариства" (1576-12) , в редакції станом на час укладення спірного договору, передбачено, що товариство з обмеженою відповідальністю створюється і діє на підставі установчого договору та статуту.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що відповідно до п. 5.1 статуту ТОВ "ТД "Вэма.LTD" в редакції від 1992 року, затвердженого зборами учасників від 15.08.1992, яке змінило свою назву на ТОВ "Будівельно-інвестиційна компанія "ПСП.ЛТД", вищим органом управління товариства є загальні збори його учасників, які складаються з учасників або призначених ними представників.

Пунктом п. 5.3 статуту відповідача-1 передбачений вичерпний перелік питань, які відносяться до виключної компетенції загальних зборів учасників ТОВ "Будівельно-інвестиційна компанія "ПСП.ЛТД". Питання щодо відчуження нерухомого майна товариства до виключної компетенції загальних зборів товариства статутом відповідача-1 віднесено не було.

Обмежень повноважень президента товариства щодо укладення договорів про відчуженню майна товариства статут не містить.

Отже, статутом ТОВ "Будівельно-інвестиційна компанія "ПСП.ЛТД" не визначено виключного переліку повноважень президента товариства; доказів, які б вказували на наявність у іншого органу товариства виключного права на укладення спірного договору на підставі статуту товариства, позивачем не подано.

Приписи ст.ст. 41, 59 Закону України "Про господарські товариства" (в редакції, чинній на час вчинення оспорюваного правочину) визначають обсяг компетенції загальних зборів учасників товариств з обмеженою відповідальністю. Водночас ці норми не містять будь-яких обмежень в частині укладення директором господарських договорів.

Відповідно до ч.ч. 4, 5 ст. 62 Закону України "Про господарські товариства" (в редакції, чинній на час вчинення оспорюваного правочину) дирекція (директор) діє від імені товариства в межах, встановлених даним законом та установчими документами. Генеральний директор має право без довіреності виконувати дії від імені товариства. Інші члени дирекції також можуть бути наділені цим правом.

Отже, статутом товариства не було передбачено, що саме за рішенням вищого органу товариства (загальних зборів) повинні укладатися договори, зокрема про відчуження нерухомого майна товариства і такої заборони не було встановлено ст.ст. 41, 59 Закону України "Про господарські товариства" (в редакції, яка діяла на час вчинення оспорюваного правочину).

Враховуючи викладене, Верховний Суд погоджується з висновком апеляційної інстанції про те, що президент товариства був наділений правом на укладення від імені ТОВ "Будівельно-інвестиційна компанія "ПСП.ЛТД" спірного договору.

5.2.5. Крім того, Верховний Суд вважає висновок апеляційної інстанції про те, що позивачем не надано належних та допустимих доказів, з яких можливо було б зробити висновок про те, що майно за спірним договором було продано за заниженою ціною, є таким, що узгоджується з наявними матеріалами справи.

Отже, наведені підстави позовних вимог не свідчать про недійсність укладеного відповідачами договору.

5.2.6. Водночас Верховний Суд вважає за необхідне зауважити на такому.

Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарські суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог статті 4-2 ГПК України (в редакції, чинній до 15.12.2017) щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом та порушенням основних засад (принципів) господарського судочинства, які наведені у статті 2 ГПК України (у редакції, чинній з 15.12.2017).

Верховний Суд звертає увагу на те, що вимоги, як і заперечення на них, за загальним правилом обґрунтовуються певними обставинами та відповідними доказами, які підлягають дослідженню, зокрема, перевірці та аналізу. Все це має бути проаналізовано судом в сукупності.

Проте, як вбачається із мотивувальних частин судових рішень, прийнятих у цій справі, не всі підстави позову, наведені позивачем в обґрунтування позовних вимог, були досліджені судами попередніх інстанцій. Так, як суд першої інстанції, так і суд апеляційної інстанції зосередилися на дослідженні повноважень президента товариства щодо підписання (укладення) спірного договору, не дослідили ще одну заявлену позивачем підставу позову - що на час укладення договору від 17.07.2001 на майно, що є предметом договору, було накладено арешт на підставі ухвали Арбітражного суду міста Києва від 05.08.1999 у справі №12/484. При цьому, позивач зауважував на тому, що цю ухвалу про накладення арешту було скасовано ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.02.2017.

Отже, зазначена підстава позову, яка на думку позивача також свідчить про недійсність оспорюваного правочину, залишилася поза дослідженням як суду першої інстанції, так і суду апеляційної інстанції.

Водночас відповідно до змісту рішення, місцевий господарський суд в судовому засіданні 23.08.2017 прийняв до розгляду подану позивачем заяву про зміну підстав позову від 21.08.2017. Проте ні суд першої інстанції, ні суд апеляційної інстанції зазначену підставу позову не дослідили і не дали їй належної правової оцінки.

Відповідно до ч. 1 ст. 237 ГПК України (в редакції, чинній з 15.12.2017) при ухваленні рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.

Без дослідження усіх підстав заявленого позову Верховний Суд не може погодитися із прийнятими у цій справі судовими рішеннями, оскільки метою касаційного перегляду справи є перевірка застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених господарськими судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи.

В свою чергу дослідження ще однієї підстави позову вимагає встановлення фактичних обставин справи, що не є компетенцією Верховного Суду.

5.2.7. Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до таких правовідносин. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для справи, висновки суду стосовно встановлених обставин і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні. Прийняті у справі рішення зазначеним вимогам не відповідають.

6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

6.1. Зважаючи на викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що при вирішенні даного спору суди першої та апеляційної інстанцій не дотримались вимог статей 4-3, 4-7, 32, 43, 84, 105 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) (в редакції, чинній на момент ухвалення рішення суду першої інстанції) та статей 2, 7, 13, 73, 86 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на момент ухвалення постанови суду апеляційної інстанції) щодо прийняття судового рішення на підставі всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Суди не дослідили усі зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення усіх фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, тому судові рішення підлягають скасуванню як такі, що прийняті з порушенням норм процесуального та матеріального права.

6.2. Відповідно до частини 3 ст. 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Частиною 4 ст. 310 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Оскільки порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, допущено судами першої та апеляційної інстанцій, справа має бути передана на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

6.6. При новому розгляді справи суду слід врахувати наведене, дати належну правову оцінку всім зібраним у справі доказам в їх сукупності, звернути увагу на підстави заявленого позову, дослідити подані сторонами докази та надати їм відповідну оцінку, та в залежності від встановленого та відповідно до вимог закону вирішити спір.

7. Судові витрати

7.1. Частиною 14 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, передбачено, якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.