Рішення судів попередніх інстанцій мотивовані тим, що позовні вимоги є обґрунтованими та доведеними, однак Фондом було пропущено позовну давність при зверненні з позовом у даній справі, про застосування якої було заявлено Товариством.

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, Фонд звернувся до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що судами не враховано положення Закону України "Про судовий збір" (3674-17) , яким Фонд не звільнено від сплати судового збору, зокрема, за подання позовних заяв, а всі клопотання останнього про відстрочення сплати судового збору були залишені судами без належної оцінки, тому Фондом було пропущено позовну давність з поважних причин, таким чином, у судів були підстави для поновлення позовної давності.

Товариство подало відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на законність і обґрунтованість оскаржуваних судових рішень, просить залишити їх без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Перевіривши повноту встановлення попередніми судовими інстанціями обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, заслухавши доповідь судді-доповідача та пояснення представників сторін, Касаційний господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Місцевим та апеляційним господарськими судами у справі встановлено, що 11.05.1995 Фондом (продавець) та аграрно-виробничою комерційною фірмою "ГУД МЕН К" (покупець) було укладено Договір.

Відповідно до пункту 1 Договору продавець продав, а покупець купив об'єкт незавершеного будівництва - прибудова спортивно-оздоровчого комплексу інституту "Діпромісто", який знаходиться за адресою: м. Київ, бул. Лесі Українки, 26 на земельній ділянці, яка надана в постійне користування Управлінню адміністративними та службовими будинками Міністерства України у справах будівництва і архітектури на підставі рішення виконкому Київської міської ради від 11.02.1958 № 242.

Згідно з пунктом 2 Договору право власності на об'єкт незавершеного будівництва перейшло до покупця на підставі протоколу № 3 засідання конкурсної комісії, затвердженого наказом Фонду від 06.12.1994 №768.

Пунктом 4 Договору передбачено, що вказаний у цьому договорі об'єкт продано за 6,2 млрд. карбованців.

У подальшому 06.07.2001 Товариством як покупцем та товариством з обмеженою відповідальністю "Аграрно-виробнича комерційна фірма "ГУД МЕН К" як продавцем було укладено договір купівлі-продажу об'єкта незавершеного будівництва, посвідчений державним нотаріусом двадцятої Київської нотаріальної контори Біляєвим В.О. за реєстровим № 1-4825 (надалі - Договір № 1-4825 ).

Відповідно до пункту 1 Договору № 1-4825 продавець продав, а покупець купив об'єкт незавершеного будівництва - прибудову спортивно-оздоровчого комплексу інституту "Діпромісто", що знаходиться за адресою: м. Київ, бул. Лесі Українки, № 26 (об'єкт).

Згідно з пунктом 5 Договору № 1-4825 за домовленістю сторін об'єкт продано за 65 000,00 грн. та сума податку на додану вартість складає 13 000,00 грн. - разом за 78 000,00 грн.

Пунктом 8 Договору № 1-4825З передбачено, що з моменту переходу права власності на об'єкт до покупця, останній одночасно являється правонаступником всіх прав та обов'язків продавця щодо об'єкта.

Як вбачається з акта приймання-передачі від 06.07.2001, товариство з обмеженою відповідальністю "Аграрно-виробнича комерційна фірма "ГУД МЕН К" передало, а Товариство прийняло зазначений об'єкт незавершеного будівництва - прибудову спортивно-оздоровчого комплексу інституту "Діпромісто", що знаходиться за адресою: м. Київ, бул. Лесі Українки, № 26.

Додатковою угодою від 11.07.2002 до Договору № 1-4825 сторони вирішили викласти пункт 8 Договору № 1-4825 у такій редакції: "Покупець за цим договором є правонаступником покупця щодо договору купівлі-продажу об'єкта незавершеного будівництва - прибудови спортивно-оздоровчого комплексу інституту "Діпромісто" від 05.06.1995 № КП-372, укладеного товариством з обмеженою відповідальністю "Аграрно-виробнича комерційна фірма "ГУД МЕН К" та Фондом. Покупець приймає на себе всі зобов'язання товариства з обмеженою відповідальністю "Аграрно-виробнича комерційна фірма "ГУД МЕН К" за Договором".

Протягом 2002-2010 років умови Договору неодноразово змінювалися сторонами, у тому числі щодо обсягу зобов'язань Товариства як покупця за таким Договором.

Так, 16.12.2010 між сторонами укладено договір № 553 про внесення змін до Договору, згідно з умовами якого абзац третій пункту 10 Договору викладено у такій редакції:

"- здійснити капіталовкладення і завершити будівництво багатофункціонального офісного центру в термін до 31.12.2015 згідно з наведеним графіком: у 2009 році - 60 826,55 тис. грн., у 2010 році - 160 тис. грн., у 2011 році - 3 000 тис. грн., у 2012 році - 4 000 тис. грн., у 2013 році - 11 000 тис. грн., у 2014 році - 46 000 тис. грн., у 2015 році - 48 955 тис. грн."

У 2015 році Фондом було проведено перевірку дотримання покупцем обов'язків з виконання умов Договору, за результатами якої складено акт від 14.07.2015, яким встановлено, що Товариством протягом 2014 року не здійснювалося капіталовкладення та не велися будівельні роботи по будівництву багатофункціонального офісного центру, яке заплановано було завершити до кінця 2015 року.

Вказані обставини встановлені при розгляді справи № 910/32399/15, рішенням у якій Договір та Договір №1-4825 розірвані в судовому порядку (постанова суду апеляційної інстанції від 10.04.2017, залишена без змін постановою суду касаційної інстанції від 28.09.2017) та за приписами чинного процесуального кодексу не потребують доказування при розгляді даної справи.

Фонд зазначає, що на порушення умов Договору та Договору №1-4825 Товариство не виконало взяті на себе зобов'язання, а саме не здійснило капіталовкладень в об'єкт будівництва у 2014 році на суму 46 000 тис. грн., а також не здійснило завершення будівництва багатофункціонального офісного центру.

Таким чином, у зв'язку з укладенням договору від 16.12.2010 № 553 про внесення змін до договору № КП-372 загальна сума вкладених покупцем інвестицій з урахуванням попередніх інвестиційних етапів (2009-2014 роках) становить 124 986,55 тис. грн., з яких Товариством внесено 79 179,35 тис. грн., що також не заперечується Товариством.

У зв'язку з порушенням Товариством взятих на себе зобов'язань за Договором Фонд на підставі частини п'ятої статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна" нарахував пеню у розмірі 0,1% за 180 днів з урахуванням частини шостої статті 232 Господарського кодексу України (далі - ГК України (436-15) ) на суму невиконаних зобов'язань (45 807 197,00 грн.), що, за розрахунком Фонду, складає 8 245 295,46 грн.

Причиною виникнення спору в даній справі стало питання щодо наявності чи відсутності підстав для стягнення 8 245 295,46 грн.

Приймаючи рішення у справі, суди виходили з того, що відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Частиною першою статті 509 ЦК України передбачено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що за своїм змістом та своєю правовою природою укладений між сторонами Договір є договором купівлі-продажу державного майна в процесі приватизації, а тому спірні правовідносини регулюються, у тому числі, законодавством про приватизацію державного майна.

Згідно із статтею 1 Закону України "Про приватизацію державного майна" приватизація державного майна - це платне відчуження майна, що перебуває у державній власності, у тому числі разом із земельною ділянкою державної власності, на якій розташований об'єкт, що підлягає приватизації, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до цього Закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів для здійснення структурної перебудови національної економіки.

Відповідно до частини восьмої статті 27 Закону України "Про приватизацію державного майна" забороняється подальше відчуження окремих частин пакета акцій до повного виконання покупцем умов договору купівлі-продажу об'єкта приватизації, а також подальше відчуження приватизованого об'єкта без збереження для нового власника зобов'язань, визначених умовами конкурсу, аукціону, викупу. При подальшому відчуженні приватизованого об'єкта до нового власника переходять невиконані зобов'язання, що були передбачені договором купівлі-продажу об'єкта приватизації.

Частиною третьою статті 7 Закону України "Про приватизацію державного майна" передбачено, що державні органи приватизації у межах своєї компетенції контролюють виконання умов договорів купівлі-продажу державного майна.

Згідно з частиною другою статті 27 Закону України "Про приватизацію державного майна" контроль за виконанням умов договору купівлі-продажу здійснює державний орган приватизації.

Відповідно до частин першої, другої статті 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно з частиною першою статті 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до статті 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно із статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Стаття 611 ЦК України передбачає, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, якими, зокрема, є сплата неустойки.

Згідно з частиною першою статті 548 ЦК України виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом.

Відповідно до частини першої статті 216 ГК України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

У сфері господарювання, згідно з частиною другою статті 217 та частиною першою статті 230 ГК України, застосовуються господарські санкції, зокрема, штрафні санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Частиною першою статті 231 ГК України передбачено, що законом щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається.

Згідно з частиною шостою статті 232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Відповідно до частини п'ятої статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна" при повному або частковому невиконанні умов договорів купівлі-продажу встановлюється така відповідальність покупців, зокрема, у разі порушення встановлених умовами договору купівлі-продажу строків внесення інвестицій у встановленому обсязі покупцями сплачується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості не внесених інвестицій за кожний день прострочення.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що у 2015 році Фондом було проведено перевірку дотримання покупцем обов'язків з виконання умов Договору, за результатами якої (перевірки) складено акт від 14.07.2015, відповідно до якого Товариством протягом 2014 року не здійснювалося капіталовкладення та не велися будівельні роботи по будівництву багатофункціонального офісного центру, яке заплановано було завершити до кінця 2015 року, що є порушенням умов пункту 10 Договору.

Враховуючи викладене суди дійшли висновку, що Товариством допущено прострочення виконання грошового зобов'язання, тому його дії є порушенням договірних зобов'язань, і, відповідно, є підстави для застосування встановленої законом відповідальності.

При цьому судами встановлено, що Товариством заявлено про застосування позовної давності.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно із статтею 258 ЦК України для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Частиною першою статті 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що Фонд про порушення своїх прав довідався або міг довідатись після закінчення строку виконання зобов'язання за Договором щодо здійснення капіталовкладень протягом 2014, а саме 31.12.2014, тому, з урахуванням передбаченого частиною шостою статті 232 ГК України періоду нарахування пені та приписів частини другої статті 258 ЦК України строк, протягом якого Фонд міг звернутися до суду за захистом свого порушеного права щодо стягнення пені, сплинув 30.06.2016.

Як вбачається з матеріалів справи, з даним позовом Фонд звернувся до суду лише 27.12.2016, що підтверджується штемпелем канцелярії господарського суду міста Києва, проставленим на титульному аркуші позовної заяви Фонду.

Тобто Фонд звернувся до суду з даним позовом після спливу позовної давності.

Як вбачається зі змісту позовної заяви, Фондом державного майна України заявлено клопотання про визнання поважними причини пропуску позовної давності.

Відповідно до частин четвертої, п'ятої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропуску позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Водночас питання щодо поважності причин пропуску позовної давності, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.

Правова позиція щодо застосування статті 267 ЦК України та необхідності з'ясування питання поважності чи неповажності причин пропуску позовної давності наведена, зокрема, у постановах Верховного Суду України від 13.05.2014 у справі № 3-14гс14 та від 17.02.2016 у справі № 6-2471цс15.

Таким чином, виходячи із загальних засад цивільного (господарського) законодавства та судочинства, до поважних причин пропуску позовної давності мають бути віднесені обставини, що виникли незалежно від волі особи, яка мала право відповідної вимоги та об'єктивно унеможливили звернення цієї особи за судовим захистом у період дії позовної давності.

Що ж до посилань Фонду на поважність причин пропуску позовної давності, то судами встановлено, що невідповідність поданих Фондом позовних заяв нормам процесуального кодексу, що стали підставою для повернення їх без розгляду та відмови у прийнятті, з якими Фонд пов'язує поважність причин пропуску позовної давності, не є такими поважними причинами та, відповідно, відсутні підстави для визнання їх поважними, оскільки вони повністю залежали від волевиявлення самого позивача (його керівників, уповноважених представників тощо), який був не позбавлений права та можливості вчасно та у відповідності до вимог чинного законодавства звернутися до суду з вимогами до відповідача за захистом свого порушеного права, а у випадку незгоди із вказаними судовими рішеннями так само не був позбавлений права оскаржити їх у встановленому законом порядку, чого зроблено не було, окрім оскарження ухвали суду від 13.12.2016 у справі № 910/22684/16; при цьому у названій справі позовна заява була подана з пропущенням позовної давності.

За таких обставин суди дійшли висновку, що вимоги Фонду щодо стягнення з Товариства пені за неналежне виконання зобов'язань за Договором у розмірі 8 245 295,46 грн. не підлягають задоволенню, оскільки позов подано після спливу позовної давності, а Товариство у відзиві на позовну заяву просило застосувати позовну давність та наслідки його спливу, і Фондом не доведено поважності причин пропуску такого строку.

Що ж до доводів Фонду щодо обмеження його доступу до правосуддя, то судом апеляційної інстанцій зазначено, що згідно із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду зправ людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

В рішеннях Європейського суду з прав людини від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України", від 30.05.2013 у справі "Наталія Михайленко проти України" зазначено, що право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності позовних заяв; оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою, регулювання може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб.

Таким чином, обмеженням права на доступ до суду, зокрема, є визначений у ГПК України (1798-12) обов'язок заявника при зверненні до суду сплачувати судовий збір. Невиконання заявником наведених вимог процесуального законодавства наділяє суд правом не приймати до розгляду та повернути позовну заяву заявнику.

Також у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Креуз проти Польщі" від 19.06.2001 зазначено, що вимога сплати зборів цивільними судами у зв'язку з поданням позовів, які вони мають розглянути, не може вважатися обмеженням права доступу до суду.

Посилання в касаційній скарзі на те, що суди попередніх інстанцій не врахували положення Закону України "Про судовий збір" (3674-17) , яким Фонд не звільнено від сплати судового збору, зокрема за подання позовних заяв, а всі клопотання останнього про відстрочення сплати судового збору були залишені судами без належної оцінки, тому Фондом було пропущено позовну давність з поважних причин, таким чином, у судів були підстави для поновлення позовної давності, - не приймаються Касаційним господарським судом, оскільки спростовуються викладеними у даній постанові доводами судів попередніх інстанцій.

Відповідно до статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

З огляду на викладене Касаційний господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, оскільки судами було прийнято рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права, що надає підстави залишити їх без змін.

У зв'язку з тим, що суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін раніше прийняті у даній справі судові рішення, а також враховуючи, що учасники справи не подавали заяв про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, суд покладає на скаржника витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.

Керуючись статтями 129, 308, 309, 315 ГПК України, Касаційний господарський суд

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу Фонду державного майна України залишити без задоволення, а рішення господарського суду міста Києва від 27.02.2018 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 24.04.2018 у справі № 910/23481/17 - без змін.