на постанову Київського апеляційного господарського суду від 21.02.2018 (у складі колегії суддів: Жук Г.А. (головуючий), Дикунська С.Я., Мальченко А.О.)

та рішення Господарського суду міста Києва від 11.12.2017 (суддя Чебикіна О.С.)

у справі за позовом Фізичної особи-підприємця Джамаля Михайла Сергійовича

до Товариства з додатковою відповідальністю трикотажної фабрики "Киянка"

про зобов'язання вчинити дії,

Фізична особа-підприємець Джамаль Михайло Сергійович (далі - ФОП Джамаль М.С.) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з додатковою відповідальністю "Трикотажна фабрика "Киянка" (далі - ТОВ "ТФ "Киянка") про зобов'язання виконати умови договору про надання юридичних послуг №б/н від 02.06.2014, а саме - зобов'язати відповідача укласти з позивачем правочин про відчуження нежилих приміщень на умовах, визначених відповідачем, та згідно з умовами договору про надання юридичних послуг №б/н від 02.06.2014.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач посилається на те, що відповідач не виконав свої грошові зобов'язання за договором про надання юридичних послуг №б/н від 02.06.2014 з оплати наданих позивачем юридичних послуг, в той час як у п. 4.2 вказаного договору сторони дійшли згоди про те, що обов'язок відповідача щодо сплати грошових коштів може бути замінений переданням в якості розрахунку майна, а саме 500 кв.м нежилих приміщень в літ. "Б" на першому поверсі. Наведене, на думку позивача, є підставою для зобов'язання відповідача укласти правочин про відчуження нежилих приміщень.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 11.12.2017 у задоволенні позову відмовлено.

Місцевий суд, врахувавши принцип свободи договору та укладення договору на основі вільного волевиявлення сторін, мотивував свої висновки тим, що позивачем не доведено, що спірний договір є обов'язковим до укладення для відповідача.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 21.02.2018 рішення Господарського суду міста Києва від 11.12.2017 залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з мотивами, викладеними в рішенні місцевого суду.

Не погоджуючись з висновками судів попередніх інстанцій, 06.03.2018 ФОП Джамаль М.С. звернувся з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить постанову Київського апеляційного господарського суду від 21.02.2018 та рішення Господарського суду міста Києва від 11.12.2017 скасувати, та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

В обґрунтування вимог касаційної скарги посилається на те, що суди не дослідили належним чином докази, з огляду на що безпідставно не врахували, що умови договором про надання юридичних послуг №б/н від 02.06.2014 дають підстави у разі невиконання відповідачем своїх зобов'язань з оплати вимагати укладення договору, який є предметом даного спору.

ТОВ "ТФ "Киянка" подало відзив на касаційну скаргу, у якому просить у задоволенні касаційної скарги відмовити, а рішення та постанову судів попередніх інстанцій - залишити без змін.

Сторони були належним чином повідомлені про день, час і місце розгляду касаційної скарги, однак не скористались передбаченим законом правом на участь у розгляді справи судом касаційною інстанцією. Оскільки явка учасників справи не визнавалась судом обов'язковою, а участь в засіданні суду є правом, а не обов'язком, Верховний Суд в складі колегії суддів дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності представників сторін.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що 02.06.2014 між ТОВ "ТФ "Киянка" (сторона 1) відповідач та ФОП Джамаль М.С. (сторона 2) було укладено договір про надання юридичних послуг, згідно п. 1.1 якого ФОП Джамаль М.С. зобов'язався надати відповідачу юридичні послуги, а відповідач - прийняти і оплатити їх вартість у порядку, визначеному цим договором.

Відповідно до п.п. 3.2.4. договору ФОП Джамаль М.С. зобов'язався, зокрема, зареєструвати право власності за відповідачем в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень та отримати витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень на нежитлові приміщення, що знаходяться по вул. Васильківській, 30 в м. Києві, загальною площею 6 775,20 кв.м (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1533380000) згідно з зазначеним в договорі переліком.

У п. 4.1. договору сторони передбачили, що надання послуг оформлюється актом приймання-передачі наданих послуг.

Пунктом 4.2 договору сторони обумовили, що у випадку позитивного вирішення судових справ, пов'язаних з майном, вказаним в п.п. 3.2.4 цього договору, та виконання інших умов договору, ФОП Джамаль М.С. отримує грошовий еквівалент ринкової вартості 500 (п'ятсот) кв.м нежилих приміщень в літ. "Б" на першому поверсі, визначеної на момент виконання зобов'язань стороною 2. У випадку неможливості сплатити грошові кошти, виконання обов'язку стороною 1 перед стороною 2 може бути замінено переданням в якості розрахунку майна, а саме 500 (п'ятсот) кв.м нежилих приміщень в літ. "Б" на першому поверсі.

Судами встановлено, що ФОП Джамаль М.С. звернувся до відповідача з вимогою вих. №81 від 01.09.2017 про оплату наданих послуг, а у випадку неможливості розрахунку, вимагав передати 500 кв.м нежилих приміщень в літ. "Б" на першому поверсі, яка не була виконана відповідачем.

Предметом даного позову є вимоги ФОП Джамаль М.С. про зобов'язати відповідача укласти з позивачем правочин про відчуження відповідних нежилих приміщень, з посиланням на те, що такий обов'язок передбачений умовами договору №б/н від 02.06.2014, у зв'язку з наданням позивачем відповідачу послуг на суму 446 905,00 грн.

Відповідно до ст. 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно з ст. 526 ЦК України зобов'язання повинно виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 193 ГК України передбачено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору. Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом.

Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно з ч. 1 ст. 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Приписами ч. 1 ст. 903 ЦК України визначено, що якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Апеляційний суд, надавши оцінку усім наявним у матеріалах справи доказам та умовам договору №б/н від 02.06.2014, встановив, що у вказаному договорі сторони не передбачили строку його дії, строку надання послуг, вартості послуг, що надаються позивачем у справі, способу її визначення, посилання на судові справи, при вирішенні яких позивач повинен був надавати свої юридичні послуги.

Крім того, у п. 4.2. сторони дійшли згоди про те, що за надані послуги у випадку позитивного вирішення судових справ виконавець отримує грошовий еквівалент ринкової вартості 500 кв.м нежилих приміщень літ "Б" на першому поверсі, однак матеріали справи не містять визначення ринкової вартості даного приміщення на час укладення договору.

Надавши оцінку наявному у матеріалах справи акту про надані послуги №1/16 від 01.02.2016 на суму 446 905,00 грн, на який позивач посилається як на доказ надання відповідних послуг, апеляційний суд встановив, що він не містить доказів вирішення судових справ, доказів їх позитивного вирішення, не містить порядку визначення вартості таких послуг, даних про те, за який обсяг робіт (наданих послуг) визначена така вартість послуг, а також посилань на ринкову вартість приміщень на час складання акту.

Таким чином, судом апеляційної інстанції встановлено, що позивачем не доведено надання юридичних послуг відповідачу за договором №б/н від 02.06.2014 саме в сумі 446 905,00 грн.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Відповідно до загальних принципів цивільного законодавства особа здійснює свої права вільно, на власний розсуд (ч. 1 ст. 12 ЦК України). Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї (ч. 2 ст. 14 ЦК України).

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 3 ЦК України, однією із загальних засад цивільного законодавства є свобода договору.

Статтями 626, 627 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Свобода договору означає право громадян або юридичних осіб вступати чи утримуватися від вступу у будь-які договірні відносини. Свобода договору проявляється також у наданій сторонам можливості за взаємною згодою визначати умови такого договору, змінювати ці умови також за взаємною згодою або утримуватись від пропозицій про їх зміну.

Відповідно до ч. 3 ст. 179 Господарського кодексу України укладання господарського договору є обов'язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов'язком для суб'єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування.

Таким чином, встановивши, що договір, який є предметом даного спору, не віднесений до категорії договорів, укладення яких є обов'язковим для відповідача в силу закону, в той час як умови договору №б/н від 02.06.2014 передбачали можливість укладення спірного договору, а не обов'язок, встановивши недоведеність позивачем надання послуг за договором №б/н від 02.06.2014 на суму 446 905,00 грн, врахувавши принцип свободи договору, суди попередніх інстанцій дійшли правомірного висновку щодо відсутності підстав для зобов'язання відповідача укласти спірний договір з позивачем.

При цьому, апеляційний суд правомірно звернув увагу на те, що позивач взагалі не звертався до відповідача з пропозицією укласти відповідний договір в порядку передбаченому ст. 181 ГК України.

Крім того, до позовної заяви ФОП Джамаль С.М. не надає проекту договору, який просить укласти з відповідачем, не викладає умов договору, які, на його думку, повинні бути затверджені судом, в той час як у рішенні про спонукання укласти договір викладаються, зокрема, умови, на яких сторони зобов'язані укласти договір, з посиланням на поданий позивачем проект цього договору, а в разі необхідності - з викладенням у рішенні умов (пунктів) договору повністю або в певній частині.

Таким чином, перевіривши рішення та постанову судів попередніх інстанцій в межах доводів касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про те, що оскільки доводи касаційної скарги не спростовують правомірності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального законодавства при прийнятті оскаржуваних судових актів, а стосуються переоцінки доказів у справі, то відсутні підстави для зміни чи скасування законних рішення місцевого та постанови апеляційного господарських судів.

Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку ст. 129 ГПК України (в редакції, чинній після 15.12.2017) покладається на скаржника.

Керуючись ст.ст. 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця Джамаля Михайла Сергійовича залишити без задоволення.

2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 21.02.2018 та рішення Господарського суду міста Києва від 11.12.2017 у справі №910/18719/17 залишити без змін.