ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 червня 2018 року

м. Київ

Справа № 910/14051/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Баранець О.М. - головуючий, Студенець В.І., Ткач І.В.

за участю секретаря судового засідання Низенко В.Р.

розглянувши матеріали касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Гренатек""

на рішення Господарського суду міста Києва

у складі судді Трофименко Т.Ю.

від 06.12.2017 року

та на постанову Київського апеляційного господарського суду

у складі колегії суддів: Власова Ю.Л., Буравльова С.І., Андрієнка В.В.

від 27.02.2018 року

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Гренатек"

до відповідачів 1. Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фактор Капітал",

2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Нео-Синтезгаз",

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів: 1. Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Інноваційна фінансова компанія",

2. Публічне акціонерне товариство "Акціонерний банк "Укргазбанк",

про визнання договору факторингу недійсним,

за участю представників:

позивача - Бойченко О.В.

відповідача 1 - не з'явився.

відповідача 2 - не з'явився.

третя особа 1 - не з'явився.

третя особа 2 - Мартинюк Є.В.

В С Т А Н О В И В:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Гренатек" (далі - ТОВ "Гренатек") звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фактор-Капітал" (далі - ТОВ "ФК "Фактор-Капітал"), Товариства з обмеженою відповідальністю "Нео-синтезгаз" (далі - ТОВ "Нео-Синтезгаз") про визнання недійсним договору факторингу № 1/11Ф від 18.03.2016 року, укладеного між ТОВ "Нео-Синтезгаз" та ТОВ "ФК "Фактор-Капітал".

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що договір факторингу №1/11Ф від 18.03.2016 року на момент його укладення суперечив ч. 1 ст. 514 Цивільного кодексу України, оскільки право грошової вимоги у розмірі 4848839,00 грн. не могло бути передано за оспорюваним договором через відступлення права вимоги на вказану суму на підставі договору факторингу №4/5Ф від 06.03.2014 року. Наведені обставини є підставами для визнання оспорюваного правочину недійсним згідно з ст. 203, 215 Цивільного кодексу України. Крім того, позивач вказував, що оспорюваний правочин відповідач 2 уклав під впливом тяжкої обставини (загрози банкрутства), що є підставою для визнання його недійсним в силу приписів ст. 233 Цивільного кодексу України.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 06.12.2017 року в задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Господарський суд, приймаючи оспорюване рішення, зазначив з урахуванням положень Цивільного кодексу України (435-15) , Господарського кодексу України (436-15) та Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.

З урахуванням вищенаведеного, судом встановлено, що заперечуючи дійсність договору факторингу №1/11Ф від 18.03.2016 року, укладеного між ТОВ "Нео-Синтезгаз" та ТОВ "ФК "Фактор-Капітал", що позивач вказував на те, що право грошової вимоги у розмірі 4848839,00 грн. не могло бути передано за оспорюваним договором, оскільки право вимоги на вказану суму вже відступлено на підставі договору факторингу №4/5Ф від 06.03.2014 року, у зв'язку з чим оспорюваний правочин суперечить ч. 1 ст. 514 Цивільного кодексу України, а тому підлягає визнанню недійсним згідно з ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України. Право грошової вимоги у розмірі 4848839,00 грн. існувало у клієнта (ТОВ "Нео-Синтезгаз") за Договором поставки №08-14 від 11.02.2014 року до Товариства з обмеженою відповідальністю "Гренатек" (боржник) в розмірі 4848839,16 грн. Вказане право було чинним і не припиненим у встановленому законом порядку, а тому ТОВ "Нео-Синтезгаз", як власник такого права згідно з ст. 319, ст. 514 Цивільного кодексу України, мав право вчиняти будь-які дії щодо наявного у нього права вимоги до боржника в обсязі 4848839,16 грн., зокрема і щодо його передачі іншій особі на підставі оспорюваного позивачем договору. Таким чином, суд дійшов висновку, що договір факторингу № 1/11Ф від 18.03.2016 року, на момент його укладення, не суперечив ч. 1 ст. 514 Цивільного кодексу України.

Не погодившись з прийнятим рішенням, позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 06.12.2017 року, прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 27.02.2018 року апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Гренатек" на рішення Господарського суду міста Києва від 06.12.2017 року у справі №910/14051/17 залишено без задоволення. Рішення Господарського суду міста Києва від 06.12.2017 року у справі №910/14051/17 залишено без змін.

В даній постанові апеляційний господарський суд зазначає, що наявність судового рішення по справі №911/3230/14 не є тяжкою обставиною в розумінні ст. 233 Цивільного кодексу України, а є лише підтвердженням обов'язку сторони спору сплатити присуджену до стягнення суму на підставі укладеного між третьою особою 2 та відповідачем 2 договору. На підставі договору доручення №1/18/04 від 18.04.2016 року кошти за оспорюваним правочином у сумі 1220000,00 грн. були перераховані відповідачем 1 третій особі 1, що підтверджується платіжним дорученням №204 від 21.04.2016 року. Визначення порядку розрахунків за договором - є правом сторін, що узгоджується з приписами ст. 11, 627 Цивільного кодексу України, і жодним чином не спростовує презумпцію чинності оспорюваного правочину, обумовлену ст. 204 Цивільного кодексу України. Апеляційний суд не прийняв доводи позивача, що відповідачу 2 було надано кошти за спірним договором у сумі 1220000,00 грн., яка є нижчою від суми грошової вимоги більше ніж на 50%, що не відповідає практиці укладення договорів факторингу з огляду на те, що сторони відповідно до ст. 627 Цивільного кодексу України є вільними в укладенні договору та визначенні його умов.

04 квітня 2018 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Гренатек" звернулось з касаційною скаргою на рішення Господарського суду міста Києва від 06.12.2017 року та на постанову Київського апеляційного господарського суду від 27.02.2018 року у справі №910/14050/17, в якій останній просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 06.12.2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 27.02.2018 року у справі №910/14050/17. Ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі.

В касаційній скарзі скаржник зазначає про те, що суд першої та апеляційної інстанції неповно з'ясували обставини, які мають значення для справи, не дослідили питання невиконання рішення Господарського суду Київської області від 09 вересня 2014 року справа №911/3230/14, яке могло бути підставою для порушення справи про банкрутство; не витребували документи у Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України інформацію про невиконання Рішення Господарського суду Київської області від 09 вересня 2014 року у справі № 911/3230/14, яке могло бути підставою для порушення справи про банкрутство; не дослідили питання перерахування Товариством з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Інноваційна фінансова компанія" суми у розмірі 1220000,00 гривень Товариству з обмеженою відповідальністю "Нео-Синтегаз"; не витребували у Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Інноваційна фінансова компанія" завірену Банком копію платіжного доручення (або іншого документа, що підтверджує оплату) про перерахування суми у розмірі 1220000,00 гривень Товариству з обмеженою відповідальністю "Нео-Синтегаз"; не досліджено судові рішення щодо питання злочинної діяльності Товариства з обмеженою відповідальністю "Нео-Синтегаз". Судове рішення у справі № 911/3230/14 є підставою для звернення до суду з заявою про порушення справи про банкрутство TOB "Нео-Синтезгаз". Відповідно до п. 3.10. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" (v0011600-13) не вимагається подача заяви про порушення справи банкрутство, а достатньо наявності лише загрози банкрутства. Отже висновки судів, що Позивачем не доведено існування тяжкої обставини, згідно ст. 233 Цивільного кодексу України, є безпідставними. У зв'язку з наявністю виконавчого провадження, що в майбутньому могло слугувати підставою для порушення справи про банкрутство, наявність кримінальних проваджень, оплати коштів не TOB "Нео-Синтезгаз" - можна зробити висновок, що Договір факторингу №1/11Ф від 18 березня 2016 року між TOB "Нео-Синтезгаз" і TOB "Фінансова компанія "Інноваційна фінансова компанія" укладено під впливом тяжкої обставини. Мета укладення - виведення активів TOB "Нео-Синтезгаз" для уникнення негативних наслідків.

Ухвалою Верховного Суду від 20.04.2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Гренатек" на рішення Господарського суду міста Києва від 06.12.2017 року та на постанову Київського апеляційного господарського суду від 27.02.2018 року у справі №910/14051/17. Призначено до розгляду касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Гренатек" на рішення Господарського суду міста Києва від 06.12.2017 року та на постанову Київського апеляційного господарського суду від 27.02.2018 року у справі №910/14051/17.

Колегія суддів Касаційного господарського суду зазначає, що відповідно до частини 1 статті 202 Господарського процесуального кодексу України неявка в судове засіданні представників учасників справи, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду касаційної скарги, не перешкоджає розгляду справи у судовому засіданні.

Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Як було встановлено господарськими судами, 11.02.2014 року між відповідачем 2 та позивачем укладено договір поставки нафтопродуктів (зрідженого газу пропан-бутан) №08-14.

Відповідно до п. 4.1 договору оплата зрідженого газу здійснюється на підставі рахунку-фактури і додаткової угоди на умовах 100% оплати вартості кожної партії товару не пізніше 30 календарних днів з моменту прибуття товару на станцію призначення, якщо інше не передбачено додатковою угодою.

Згідно з п. 5.5 договору приймання-передача товару і перехід права власності здійснюється в пункті поставки товару з оформленням відповідного акту приймання-передачі чи видаткової накладної.

Відповідно до п. 6.1 договору строк дії договору в частині поставки встановлено до 31.12.2013 року, а в частині взаєморозрахунків - до повного виконання сторонами своїх договірних зобов'язань.

06.03.2014 року між відповідачем 1 та відповідачем 2 укладено договір факторингу №4/5Ф, за умовами якого відповідач 2 передає відповідачу 1, а відповідач 1 приймає усі права вимоги за грошовими зобов'язаннями, наведеними у п. 1.2 договору, а саме: право вимагати виконання від боржника зобов'язань по сплаті заборгованості за поставлений товар, які виникли за договором поставки №08-14 від 11.02.2014р., укладеним між позивачем та відповідачем 2, і які не оплачені боржником на момент укладення цього договору, за що відповідач 1 зобов'язався оплатити відповідачу 2 суму у розмірі та в порядку, зазначеному у розділі 4 цього договору (4844839,16 грн).

З матеріалів справи вбачається, що 07.03.2014 року відповідач 2 направив позивачу повідомлення про відступлення права вимоги за договором факторингу №4/5Ф від 06.03.2014 року.

26.11.2015 року між відповідачем 1 та відповідачем 2 укладено додаткову угоду №1 до договору факторингу №4/5Ф від 06.03.2014 року, відповідно до якої сторони вирішили розірвати договір факторингу №4/5Ф від 06.03.2015 року.

17.02.2016 року між відповідачем 1 та відповідачем 2 укладено додаткову угоду №2 до договору факторингу №4/5Ф від 06.03.2014 року, в якій сторони дійшли згоди викласти додаткову угоду №1 в наступній редакції: "1. Сторони за спільною згодою вирішили розірвати договір факторингу №4/5Ф від 06.03.2014 року 2. Сторони з моменту вступу в дію цієї угоди не вважають себе пов'язаними будь-якими правами і зобов'язаннями, що виникли з договору. Зобов'язання сторін за договором, зазначеним у п. 1 цієї угоди припиняється з моменту набрання чинності цією угодою. 3. Угода набуває чинності з моменту її підписання сторонами."

18.03.2016 року між відповідачем 1 та відповідачем 2 було укладено договір факторингу №1/11Ф, за умовами якого відповідач 1 зобов'язався передати грошові кошти в сумі 1220000,00 грн. в розпорядження відповідача 2, а відповідач 2 зобов'язався відступити відповідачу 1 своє право грошової вимоги за договором поставки №08-14 від 11.02.2014 року до позивача в розмірі 4848839,16 грн.

Відповідно до п.1.1.1 договору плата за користування відповідачем 2 грошовими коштами встановлюється у розмірі 10000,00 грн. на місяць та сплачується до десятого числа кожного місяця, що слідує за оплатним.

Згідно з п.1.2 договору відповідач 1 передає відповідачу 2 грошові кошти в строк до 30.04.2016 року шляхом перерахування грошових коштів у сумі 1220000,00 грн.

18.03.2016 року відповідач 1 та відповідач 2 підписали акт приймання-передачі документів, відповідно до якого відповідач 2 передав відповідачу 1 документи, які підтверджують наявні права вимоги до позивача у розмірі 4848839,16 грн.

21.04.2016 року на виконання договору відповідач 1 перерахував відповідачу 2 в особі його повіреного - третьої особи 1 (згідно умов укладеного договору доручення №1/18/04 від 18.04.2016 року), грошові кошти за договором факторингу №1/11Ф від 18.03.2016 року, що підтверджується платіжним дорученням №204 від на суму 1220000,00 грн.

14.06.2016 року позивачу було направлено повідомлення №11/06 про укладення між відповідачем 1 та відповідачем 2 договору факторингу №1/11Ф від 18.03.2016 року та про необхідність виконання вимог фактору.

Між відповідачем 1 та відповідачем 2 було укладено договір факторингу №1/11Ф від 18.03.2016 року, на виконання якого відповідач 1 передав грошові кошти в сумі 1220000,00 грн. в розпорядження відповідача 2, а відповідач 2 відступив відповідачу 1 своє право грошової вимоги за договором поставки №08-14 від 11.02.2014 року до позивача в розмірі 4848839,16 грн.

Місцевим судом встановлено факт заміни в основних зобов'язаннях первісного кредитора відповідача 2 на нового кредитора відповідача 1, яке здійснено шляхом укладання в належній формі та з погодженням всіх необхідних умов договору факторингу №1/11Ф від 18.03.2016 року, з підписанням між сторонами у належній формі акту приймання-передачі, в результаті чого відповідач 1 отримав право замість первісного кредитора відповідача 2 вимагати від боржника - позивача сплати заборгованості на виконання умов договору поставки №08-14 від 11.02.2014 року.

Згідно ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 203 Цивільного кодексу України, передбачені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Відповідно до п.1 ч.1 ст. 512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Згідно з ст. 513, 514 Цивільного кодексу України правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 1077 Цивільного кодексу України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Згідно з додатковою угодою №1 та додатковою угодою 2 до договору факторингу №4/5Ф від 06.03.2014 року його сторони дійшли згоди про розірвання даного договору та відсутність будь-яких взаємних прав і зобов'язань, що виникають з цього договору, отже вказаний договір не породжує для Сторін взаємних прав та обов'язків.

Отже, право грошової вимоги у розмірі 4848839,00 грн. існувало у відповідача 2 до позивача за договором поставки №08-14 від 11.02.2014 року і на момент передачі його за оспорюваним договором вказане право відповідача 2 було чинним і не припиненим у встановленому законом порядку. Отже, відповідач 2 згідно з ст. 319, 514 Цивільного кодексу України мав право вчиняти будь-які дії щодо наявного у нього права вимоги до Позивача в обсязі 4848839,16 грн., зокрема, і щодо його передачі іншій особі на підставі оспорюваного договору.

За вказаних обставин, місцевий суд дійшов вірного висновку, що договір факторингу №1/11Ф від 18.03.2016 року на момент його укладення не суперечив ч. 1 ст. 514 Цивільного кодексу України.

Рішення Господарського суду міста Києва від 15.09.2016 року у справі №910/13202/16, залишене без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 07.06.2017 року, згідно з яким з позивача стягнуто на користь відповідача 1 заборгованість у сумі 91000,00 грн., що є частиною коштів відступлених відповідачем 2 відповідачу 1 за оспорюваним договором. З встановлених у даній справі обставин вбачається, що договір факторингу від 06.03.2014 року є дійсним.

Постановою Вищого господарського суду від 02.10.2017 року судові рішення у справі №910/13202/16 - скасовані, а справу направлено на новий розгляд до місцевого суду. При цьому, спір у вказаній справі на день вирішення даного спору місцевим судом не розглянуто і остаточного процесуального рішення не прийнято.

Отже, обставини, встановлені у справі №910/13202/16 не мають преюдиційного значення у даній справі згідно з ст. 35 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній до 15.12.2017 року), оскільки рішення у справі №910/13202/16 не набрало законної сили, тому посилання позивача на дане рішення є безпідставним.

Щодо посилань позивача про те, що оспорюваний правочин відповідач 2 уклав під впливом тяжкої обставини (загрози банкрутства), що є підставою для визнання його недійсним на підставі ст. 233 Цивільного кодексу України. При цьому, позивач посилається на наявність рішення Господарського суду Київської області від 09.09.2014 року у справі №911/3230/14, відповідно до якого з відповідача 2 на користь третьої особи 2 стягнуто заборгованість за кредитним договором №2-О/2011 від 03.02.2011 року, колегія суддів Верховного Суду зазначає наступне.

Ст. 233 Цивільного кодексу України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину. При визнанні такого правочину недійсним застосовуються наслідки, встановлені ст.216 цього Кодексу. Сторона, яка скористалася тяжкою обставиною, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв'язку з вчиненням цього правочину.

У вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі ст. 230- 233 ЦК України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину. Ознаками правочину, що підпадає під дію ст. 233 ЦК України, є вчинення особою правочину на вкрай невигідних для себе умовах (зокрема, реалізації за низьку оплату майна, що має значну цінність), під впливом тяжкої для неї обставини (наприклад, під загрозою банкрутства) і добровільно, тобто за відсутності насильства, обману чи помилки, можливо, навіть з ініціативи самого позивача. Доведення того, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено або було б вчинено на інших умовах, покладається на позивача. Останній, крім повернення йому одержаного другою стороною, вправі вимагати відшкодування йому завданих збитків і моральної шкоди стороною, яка скористалася тяжкою обставиною.

Правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі ст. 233 ЦК, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути, зокрема, загроза банкрутства, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Для підтвердження того, що рішення суду у справі №911/3230/14 слугувало тяжкою обставиною, під впливом якої укладено оспорюваний договір, позивачу необхідно довести, що кошти отримані за результатами укладеного договору, були направлені на зменшення суми заборгованості за кредитних договором №2-О/2011 від 03.02.2011 року та відповідно на зменшення боргу за рішенням суду.

З розрахунку заборгованості відповідача 2 за кредитним договором №2-О/2011 від 03.02.2011 року перед третьою особою 2 за період з 18.03.2016 року (дата укладення оспорюваного договору) по грудень 2017 року вбачається, що кошти у сумі 1220000,00 грн. від відповідача 2 не надходили на погашення вказаної заборгованості.

Наявність судового рішення по справі №911/3230/14 не є тяжкою обставиною в розумінні ст. 233 Цивільного кодексу України, а є лише підтвердженням обов'язку сторони спору сплатити присуджену до стягнення суму на підставі укладеного між третьою особою 2 та відповідачем 2 договору.

Отже, позивачем не доведено наявність тяжких обставин, з якими ст. 233 Цивільного кодексу України пов'язує можливість визнання оспорюваного договору недійсним.

На підставі договору доручення №1/18/04 від 18.04.2016 року кошти за оспорюваним правочином у сумі 1220000,00 грн. були перераховані відповідачем 1 третій особі 1, що підтверджується платіжним дорученням №204 від 21.04.2016 року.

Визначення порядку розрахунків за договором - є правом сторін, що узгоджується з приписами ст. 11, 627 Цивільного кодексу України, і жодним чином не спростовує презумпцію чинності оспорюваного правочину, обумовлену ст. 204 Цивільного кодексу України.

З огляду на викладене, доводи позивача, що договір доручення №1/18/04 від 18.04.2016 року є фіктивним, оскільки кошти у сумі 1220000,00 грн. не були одразу після їх отримання третьою особою 1 перераховані відповідачу 2, вірно не прийняті до уваги судами попередніх інстанцій.

Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанції про те, що доводи позивача, що відповідачу 2 було надано кошти за спірним договором у сумі 1220000,00 грн., яка є нижчою від суми грошової вимоги більше ніж на 50%, що не відповідає практиці укладення договорів факторингу з огляду на те, що сторони відповідно до ст. 627 Цивільного кодексу України є вільними в укладенні договору та визначенні його умов.

Верховний Суд не приймає доводи скаржника, про те що судом першої інстанції неправомірно відмовлено в задоволенні клопотань позивача, оскільки витребування зазначених позивачем документів впливає на встановлення повноти обставин справи, оскільки як було вірно зазначено судом апеляційної інстанції, що як вбачається з матеріалів справи, останні містять достатньо доказів для визначення того, чи відповідає оспорюваний правочин вимогам чинного законодавства та волі сторін.

Відповідно до положень статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

З урахуванням меж перегляду справи в касаційній інстанції, колегія суддів вважає, що постанова суду апеляційної інстанції та рішення першої інстанції прийняті з додержанням вимог матеріального та процесуального права, підстав для їх зміни чи скасування немає.

Колегія суддів зазначає, що враховуючи положення ч. 1 ст. 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 року №475/97-ВР (475/97-ВР) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7, 11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 року №3477-IV (3477-15) (3477-15) "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішенні Суду у справі Трофимчук проти України no. 4241/03 від 28.10.2010 року Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод сторін.

У відповідності з ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Матеріали справи свідчать про те, що суд першої інстанції та апеляційний господарський суд всебічно, повно і об'єктивно дослідили матеріали справи в їх сукупності, дали вірну юридичну оцінку обставинам справи та правильно, з дотриманням норм процесуального права та правильним застосуванням норм матеріального права вирішили спір у справі.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Суд -

П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Гренатек" залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 06.12.2017 року та на постанову Київського апеляційного господарського суду від 27.02.2018 року у справі № 910/14051/17 - без змін.

2. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. Баранець

Судді І. Студенець

І. Ткач