ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 червня 2018 року

м. Київ

Справа № 920/112/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Сухового В.Г. - головуючого, Берднік І.С., Міщенка І.С.,

за участю помічника судді - Шкурдової Ю.С. (за дорученням головуючого судді)

за участю представників:

прокурора - Попенко О.С.

позивача - не з'явився

відповідача-1 - не з'явився

відповідача-2 - Галімон Н.А.

третьої особи-1-7 - не з'явилися

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна виробничо-комерційна компанія "Федорченко" на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 04.07.2017 (головуючий суддя Тарасова І.В., судді Пуль О.А., Фоміна В.О.) та рішення Господарського суду Сумської області від 03.05.2017 (суддя Левченко П.І.) у справі № 920/112/17

за позовом Заступника керівника Сумської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Сумської міської ради

до 1) Управління капітального будівництва та дорожнього господарства Сумської міської ради, 2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна виробничо-комерційна компанія "Федорченко",

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів: 1) ОСОБА_5, 2) ОСОБА_6, 3) Товариство з обмеженою відповідальністю "ПКП "Укрінжпроект"; 4) ОСОБА_7, 5) ОСОБА_8, 6) Сумське регіональне управління Державної спеціалізованої установи "Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву", 7) Публічне акціонерне товариство "УМКД"

про визнання недійсним договору співробітництва

ВСТАНОВИВ:

У лютому 2017 року Заступник керівника Сумської місцевої прокуратури (далі - Прокурор) в інтересах держави в особі Сумської міської ради (далі - Позивач) звернувся в Господарський суд Сумської області з позовною заявою до Управління капітального будівництва та дорожнього господарства Сумської міської ради (далі - Відповідач-1), Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна виробничо-комерційна компанія "Федорченко" (далі - Відповідач-2) про визнання недійсним договору співробітництва.

Позов обґрунтовано тим, що укладений між Відповідачем-1 та Відповідачем-2 договір співробітництва щодо нового будівництва третього багатоквартирного житлового будинку від 11.06.2015 містить в собі ознаки інвестиційного договору та договору про спільну діяльність, а також договору доручення, та не відповідає ст.ст. 26, 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", п.3 ч.1 ст.ст. 1, 2 Закону України "Про інвестиційну діяльність", ст. 1006 Цивільного кодексу України, ст.ст. 124, 125 Земельного кодексу України, та спрямований лише на набуття Відповідачем-2 права на будівництво об'єкта нерухомого майна на земельній ділянці комунальної власності без отримання цієї ділянки у власність в установленому законом порядку.

Рішенням Господарського суду Сумської області від 03.05.2017, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 04.07.2017, позов задоволено, визнано недійсним договір співробітництва від 11.06.2015, укладений між Відповідачем-1 та Відповідачем-2 щодо нового будівництва третього багатоповерхового багатоквартирного житлового будинку по АДРЕСА_1

Судові рішення мотивовані тим, що вказаний договір співробітництва містить в собі ознаки інвестиційного договору, договору про спільну діяльність, договору доручення та не відповідає визначеним в позовній заяві Прокурором вимогам законодавства. Суди дійшли висновку, що оспорюваний правочин спрямований лише на набуття Відповідачем-2 права на будівництво об'єкта нерухомого майна на земельній ділянці комунальної власності без отримання цієї ділянки у власність чи користування в установленому законом порядку та подальшого звільнення Відповідача-2 від обов'язку щодо сплати коштів пайової участі до місцевого бюджету, а отже підлягає визнанню недійсним на підставі ст. 207 Господарського кодексу України, ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України.

Відповідач-2 звернувся з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційної інстанції, прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

В касаційні скарзі скаржник посилається на те, що оскаржувані рішення та постанова суду є незаконними, необґрунтованими, прийнятими з порушеним норм матеріального та процесуального права на основі неповного з'ясування обставин та з невідповідністю висновків, викладених в судових рішеннях, реальним обставинам справи. Зокрема, скаржник посилається: на відсутність в законодавстві України прямої заборони передавати право на забудову землі іншим особам чи розподіляти між сторонами договору функції щодо забудови; наявність у Відповідача-1, як замовника будівництва, необхідних дозвільних документів на будівництво; розподіл прав та обов'язків в спірному договорі є правом сторін, яке обмежується виключно прямими заборонами, вказаними в законодавстві, що також узгоджується з правовим принципом свободи договору, а, оскільки спірний договір не містить положень, що прямо заборонені законодавством, то підстав для визнання його недійсним немає; в результаті виконання сторонами спірного договору досягається мета забезпечення громадян житлом, в тому числі за державними соціальними програмами; спірний договір не містить умов про оренду землі, не є правовстановлюючим документом на землю, та за умовами договору Відповідач-2 не має жодного відношення до права володіння, користування чи розпорядження земельною ділянкою; висновок судів про порушення порядку надання в оренду земельних ділянок не відповідає обставинам справи, оскільки предметом розгляду даної справи не є правомірність рішення Сумської міської ради щодо надання спірної земельної ділянки у користування; суди не взяли до уваги ту обставину, що без сплати пайового внеску на розвиток інфраструктури населеного пункту неможливо ввести об'єкт будівництва в експлуатацію; Позивачем не доведено, а судами не встановлено, яким саме вимогам чинного законодавства суперечить оспорюваний правочин, та в чому конкретно полягає суперечність його мети інтересам держави і суспільства та настання протиправних наслідків.

Прокурор надав відзив, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. У відзиві Прокурор посилається на безпідставність доводів касаційної скарги стосовно того, що право на забудову спірної земельної ділянки має виключно Відповідач-1, оскільки з огляду на приписи ч.4 ст. 26 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" це право реалізується власником або користувачем земельної ділянки, а Відповідач-1 не позбавлений можливості укласти договір підряду на будівництво без подальшого набуття права власності підрядником на об'єкт будівництва. Також Прокурор посилається на невідповідність спірного договору вимогам законодавства викладеним ним в позовній заяві та зазначає, що спірний договір не містить конкретної житлової площі, кількості квартир, що надаються особам, які потребують поліпшення житлових умов, не зазначено якому органу чи організації передається доступне житло для подальшого надання громадянам в порядку черговості.

Позивач, також, надав відзив, в якому вважає касаційну скаргу необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню. Позивач зазначає, що згоду на забудову замовнику повинна була надавати Сумська міська рада, а не Відповідач-1, а оскільки замовник не мав права розпоряджатися земельною ділянкою як власник, то однією із сторін спірного договору було порушено господарську компетенцію.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, заслухавши пояснення представника Прокурора та Відповідача-2, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що 11.06.2015 між Відповідачем-1 (замовником) та Відповідачем-2 (забудовником) укладено договір співробітництва (далі - договір), за п. 1.1 якого сторони домовились спільними зусиллями, шляхом виконання всіх необхідних практичних та юридично значимих дій, здійснити нове будівництво третього багатоповерхового багатоквартирного житлового будинку по АДРЕСА_1

Пунктами 1.2, 1.3 договору визначено, що замовник є постійним користувачем земельної ділянки, на якій буде здійснюватись будівництво об'єкту, на підставі державного акту на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ № 284305 від 24.12.2012.

Відповідно до пункту 3.5 договору, забудовник має право до на свій розсуд розпоряджатися квартирами в об'єкті в процесі будівництва та відчужувати майнові права на житло (квартири) до завершення будівництва об'єкту без будь-якого погодження із замовником.

Пунктом 3.9 Договору передбачено, що замовник зобов'язується передати забудовнику будівельний майданчик (земельну ділянку, зазначену в пункті 1.2. договору).

Кінцевою метою, відповідно до пункту 5.2 договору є передача у власність забудовнику введеного в експлуатацію об'єкта з правом передачі в іпотеку майнових прав на нерухомість, що будується, з метою залучення інвестицій від фізичних та юридичних осіб у встановленому законодавством порядку.

Звертаючись з позовною заявою про визнання вказаного договору недійсним, Прокурор посилається на те, що його зміст суперечить вимогам статей 1, 2 Закону України "Про інвестиційну діяльність", статті 26 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", статтям 124, 134 Земельного кодексу України (далі - ЗК України (2768-14) ), а також порушує інтереси держави і суспільства, оскільки передбачає обхід визначеного законом порядку передачі земельної ділянки комунальної власності у користування в позаконкурентний спосіб, до того ж дозволяє зробити це без відповідного рішення органу місцевого самоврядування - Сумської міської ради, яка від імені територіальної громади м. Суми наділена повноваженнями розпоряджатись такими землями.

Позивач в обґрунтування своєї правової позиції зазначає, що згоду на забудову Відповідачу-2 повинна була надати Сумська міська рада, як орган, уповноважений власником на розпорядження земельною ділянкою, а не постійний користувач земельної ділянки - Відповідач-1.

Відповідач-2 в обґрунтування своїх заперечень посилається, зокрема, на те, що Прокурором не наведено обґрунтувань щодо того, що саме форма, зміст, правоздатність чи волевиявлення сторін спірного договору на момент його укладення суперечили нормам законодавства, і яким саме конкретним нормам, а також не вказано в чому полягає об'єктивна неможливість настання правового результату спірного договору і які права Позивача порушені внаслідок його укладення.

Задовольняючи позовні вимоги суди виходили з такого:

- відповідно до вимог ст.ст. 1130, 1133, 1134 ЦК України, ст. 1, 9 Закону України "Про інвестиційну діяльність" укладений між Відповідачами договір містить в собі ознаки інвестиційного договору та договору про спільну діяльність, оскільки сторони домовились співпрацювати щодо будівництва об'єкта нерухомого майна, при цьому інвестиціями зі сторони Відповідача-1 є надання Відповідачу-2 земельної ділянки комунальної власності для забудови, а зі сторони Відповідача-2 - здійснення капітального будівництва об'єкта власними або залученими силами за власний рахунок. Однак, будь-яких результатів інвестиційної діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект для Відповідача-1 договір не передбачає;

- спірний правочин має ознаки договору доручення. Відповідно до декларації про початок виконання будівельних робіт №СМ 083162422051 від 29.08.2016, яка затверджена Управлінням Державної архітектурно-будівельної інспекції у Сумській області, замовником будівництва є Відповідач-1 та Відповідач-2, разом з тим умовами договору передбачено здійснення дій із забудови земельної ділянки лише Відповідачем-2, який наділяється всіма правами замовника та за наслідками будівництва отримає у власність об'єкт нерухомого майна, тобто є бенефіціаром (вигодонабувачем) за цим договором, що суперечить ст. 1006 ЦК України;

- згідно з Державним актом на право постійного користування земельною ділянкою серії НОМЕР_2 від 24.12.2012 земельна ділянка (кадастровий номер: НОМЕР_1) по АДРЕСА_1 в м. Суми належить на праві постійного користування Відповідачу-1 на підставі рішення Сумської міської ради від 25.07.2012 № 1688-МР. Власником же цієї ділянки є Сумська міська рада (Позивач);

- відповідно до норм ст. 26 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", ст. 1 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" право на забудову земельної ділянки відповідно до вимог чинного законодавства має виключно Відповідач-1 як її користувач, а спірний договір, всупереч зазначеним вимогам закону, передбачає право на здійснення забудови земельної ділянки Відповідачем-2, який не є власником чи користувачем земельної ділянки, із наступним переданням йому об'єкта будівництва у власність;

- за умовами спірного договору (пункти 1.2, 1.3., 1.4, 2.2., 3.2. 3.9) Відповідач-1 зобов'язався передати Відповідачу-2 в якості вкладу у спільну діяльність земельну ділянку для здійснення такого виду користування нею як забудова, з метою отримання забудовником права власності на об'єкт будівництва, що фактично є передання Відповідачем-1 земельної ділянку Відповідачеві-2 саме в оренду, а не передання зобов'язального права доступу до неї з метою досягнення спільної договірної мети;

- умови спірного договору суперечать нормам ст.ст. 122- 124 ЗК України, оскільки передбачають передання спірної земельної ділянки у виключне користування (оренду) Відповідачу-2 за наявності у Відповідача-1 права постійного користування нею;

- оспорюваний правочин, всупереч статтям 124, 134 ЗК України, передбачає передання земельної ділянки комунальної власності в користування для забудови без укладення у встановленому порядку договору оренди у конкурентний спосіб за результатами проведення земельних торгів.

Причиною виникнення спору стало питання про наявність або відсутність підстав для визнання договору недійсним.

Відповідно до положень статей 203, 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами), зокрема, вимоги про те, що зміст правочину не може суперечити іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Частиною першою статті 207 Господарського кодексу України (далі - ГК України (436-15) ) також встановлено, що господарське зобов'язання, яке не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Згідно з частинами четвертою та п'ятою статті 26 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації. Проектування та будівництво об'єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок у такому порядку: отримання замовником або проектувальником вихідних даних; розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених статтею 31 цього Закону, її експертизи; затвердження проектної документації; виконання підготовчих та будівельних робіт; прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів; реєстрація права власності на об'єкт містобудування.

Відповідно до ч.2 ст. 120 ЗК України якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Згідно з ч. 1 ст. 122 ЗК України повноваженнями щодо передання земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб у власність чи користування наділені сільські, селищні, міські ради та відповідно до ст.ст. 123, 124 цього Кодексу такі ділянки надаються в користування за рішенням відповідних рад.

Частиною п'ятою статті 116 ЗК України передбачено, що земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.

Попередніми судовими інстанціями встановлено, що земельна ділянка, на якій за умовами договору передбачено будівництво об'єкту, перебуває у комунальній власності та знаходиться у користуванні Відповідача-1.

Отже, в силу наведеного імперативного припису частини другої статті 120 ЗК України право користування зазначеною земельною ділянкою, незалежно від того, чи передбачено це договором, має перейти до Відповідача-2 після набуття ним права власності на відповідний об'єкт.

Таким чином, оспорюваний договір спрямований на набуття Відповідачем-2 права на земельну ділянку без додержання порядку, визначеного статтею 123 ЗК України, зокрема, без прийняття відповідного рішення уповноваженим на це органом.

Відповідно до ч.1 ст. 134 ЗК України земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них (оренда, суперфіцій, емфітевзис), у тому числі з розташованими на них об'єктами нерухомого майна державної або комунальної власності, підлягають продажу окремими лотами на конкурентних засадах (земельних торгах), крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Положення договору щодо передання Відповідачеві-2 земельної ділянки під забудову (п. 3.9 договору), без набуття останнім в установленому законом порядком права на таку земельну ділянку, суперечить згаданим вище статтям 124, 134 ЗК України.

Окрім того, всупереч наведеним положенням статті 26 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" право на забудову земельної ділянки за умовами договору реалізується не її власником або користувачем, а забудовником, якому замовник передає всі функції та права замовника будівництва об'єкта (п. 1.4 договору). Згаданою статтею цього Закону також не передбачено можливості передачі функцій та прав замовника будівництва Відповідачем-1 Відповідачеві-2, як про це йдеться у п. 1.4 договору.

Також, зі встановлених судами попередніх інстанцій обставин вбачається, що за спірним договором права, зокрема, щодо розпорядження квартирами в об'єкті в процесі будівництва та відчужувати майнові права на житло (квартири) до завершення будівництва об'єкту без будь-якого погодження з замовником (п. 3.5 договору), отримання збудованого об'єкта у власність (п. 5.2 договору), виникають лише у Відповідача-2 (забудовника), отже суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку, що даний договір не відповідає вимогам Закону України "Про інвестиційну діяльність" (1560-12) , оскільки не передбачає будь-який результатів інвестиційної діяльності для Відповідача-1.

Посилання скаржника на те, що в результаті виконання сторонами спірного договору досягається мета забезпечення громадян житлом, в тому числі за державними соціальними програмами, спростовується змістом договору.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що договір співробітництва від 11.06.2015 суперечить вимогам статей 1, 2 Закону України "Про інвестиційну діяльність", статті 26 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", статтям 116, 122- 124, 134 ЗК України.

Доводи касаційної скарги стосовно того, що Прокурором не доведено, а судами не встановлено невідповідність оспорюваного договору вимогам чинного законодавства спростовується вищенаведеним.

Доводи касаційної скарги про те, що спірний договір не містить умов про оренду землі, не є правовстановлюючим документом на землю, та за умовами договору Відповідач-2 не має жодного відношення до права володіння, користування чи розпорядження земельною ділянкою, колегією суддів відхиляються, оскільки вони не спростовують факту набуття земельної ділянки під забудову без дотримання вимог земельного законодавства, а також факту набуття Відповідачем-2 у власність об'єкту будівництва, що відповідно до ч.2 ст. 120 ЗК України є підставою для переходу до останнього права на земельну ділянку, на умовах на яких ця земельна ділянка належала Відповідачу-1.

Посилання скаржника на помилковість твердження Прокурора про невідповідність спірного договору ст. 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" належним чином спростовано судом першої інстанції з посиланням на відповідні законодавчі приписи та обставини справи.

Посилання скаржника на те, що Прокурор не може представляти інтереси органу місцевого самоврядування вже були предметом розгляду в судах попередніх інстанцій і належним чином відхилені ними з посиланням на норми законодавства.

Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Колегія суддів касаційної інстанції вважає, що місцевим та апеляційним господарськими судами повно та всебічно досліджено фактичні обставини справи, здійснено перевірку наявних доказів з урахуванням визначених меж позовних вимог та правильно застосовано законодавство під час розгляду справи.

Наведені в касаційній скарзі доводи не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на помилковому тлумаченні скаржником норм матеріального права та зводяться до переоцінки встановлених судами обставин справи.

Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна виробничо-комерційна компанія "Федорченко" залишити без задоволення.

2. Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 04.07.2018 та рішення Господарського суду Сумської області від 03.05.2017 у справі № 920/112/17 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Суховий В.Г.

Судді Берднік І.С.

Міщенко І.С.