Заступник керівника Одеської місцевої прокуратури №2 звернувся у суд з даним позовом в інтересах держави в особі Одеської міської ради (далі - позивач), згідно якого, уточнивши свої вимоги просив стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Одестехносервіс" (далі - відповідач) 683 098,65 грн. заборгованості з орендної плати та 20 256,90 грн. три відсотки річних.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач неналежним чином виконав взяті на себе договірні зобов'язання щодо своєчасної та повної оплати орендних платежів у період з червня 2014 року по травень 2017 року, у зв'язку з чим у нього утворилася заборгованість у відповідній сумі, на яку було нараховано три відсотки річних.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 13.10.2017 (суддя Желєзна С.П.), позов задоволено.

Оскарженою постановою Одеського апеляційного господарського суду від 10.01.2018, з урахуванням додаткової постанови цього ж суду від 11.01.2018, вказане рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нове, яким в позові відмовлено, вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

У касаційній скарзі заступник прокурора Одеської області просить скасувати вказану постанови суду апеляційної інстанції, а рішення суду першої інстанції залишити в силі, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

В обґрунтування доводів касаційної скарги заступник прокурора Одеської області посилався на те, що не завершення відповідачем будівництва протягом трьох років з дня укладання договору оренди землі не звільняє його від обов'язку здійснювати орендні платежі на умовах визначених договором. При цьому прокурор вказує на те, що будь-яких змін до договору оренди щодо перенесення строків завершення будівництва сторонами не вносилось, а тому договір повинен виконуватися відповідачем.

Переглянувши у касаційному порядку оскаржені судові рішення, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, беручи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 17.09.2008 між позивачем (орендодавець) та відповідачем (орендар), було укладено договір оренди землі, згідно з умовами якого позивач на підставі акта приймання-передачі передав, а відповідач прийняв у строкове платне користування земельну ділянку площею 26 767 кв.м, що знаходиться за адресою: м.Одеса, 6-й км Овідіопольської дороги, згідно з планом земельної ділянки, яка є невід'ємною частиною договору, строком на 49 років (у тому числі на три роки на період проектування та будівництва).

У пункті 2.3 договору оренди сторони погодили, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки на період будівництва та експлуатації становить 1 990 541,87 грн. та 4 777 135,40 грн. відповідно з урахуванням індексації за 2007 рік.

Відповідно до пунктів 4.1, 4.4 договору орендна плата за земельну ділянку розрахована у розмірі 3 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки та складає 59 716,26 грн. на рік (на період будівництва з урахуванням індексації за 2007 рік) та 143 314,06 грн. на рік (на період експлуатації з урахуванням індексації за 2007 рік). Орендар не звільняється від орендної плати і сплачує її незалежно від результатів господарської діяльності. Умови договору щодо розміру орендної плати можуть бути змінені за згодою обох сторін, шляхом укладання відповідних угод, які мають бути нотаріально посвідчені та будуть невід'ємними частинами цього договору.

Згідно пункту 6.1 договору, передача земельної ділянки в оренду відповідачу здійснюється у відповідності з розробленим її проектом відведення. Підставою для розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки є рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 18.09.2006 № 497.

Судами встановлено, що рішеннями виконавчого комітету Одеської міської ради від 24.09.2010 № 501, від 25.01.2013 № 57, від 19.02.2013 № 2940-VІ, від 25.02.2016 № 29 до рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 18.09.2006 № 497 неодноразово вносилися зміни щодо кінцевого строку виконання будівництва, яке повинно бути завершене відповідачем на орендованій земельній ділянці у строк до 30.09.2018.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач допустив порушення умов договору оренди землі, а також законодавства, яке регулює земельні правовідносини, яке виразилося в тому, що з червня 2014 року по травень 2017 року відповідач своєчасно та у повному обсязі не вносив орендну плату, у зв'язку з чим у нього виникла заборгованість на яку згідно вимог статті 625 Цивільного кодексу України позивач правомірно нарахував три відсотки річних. При цьому суд вказав на те, що з прийняттям виконавчим комітетом Одеської міської ради рішення від 25.02.2016 № 29, яким було продовжено відповідачу термін будівництва до 30.09.2018, додаткові угоди до договору не укладались, у зв'язку з чим відсутні підстави для застосування розміру орендної плати, передбаченого умовами договору на період будівництва.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи нове про відмову в позові, апеляційний суд свій висновок мотивував тим, що в матеріалах справи відсутні докази введення комплексу в експлуатацію, у зв'язку з чим прокурор безпідставно здійснив розрахунок заборгованості з орендної плати із застосуванням ставки експлуатації об'єкта. Також апеляційний суд послався на те, що в матеріалах справи відсутня довідка державної податкової інспекції, яка б свідчила про наявність заборгованості у відповідача з орендної плати. Відтак суд апеляційної інстанції дійшов висновку про недоведеність прокурором невиконання або неналежного виконання відповідачем умов договору оренди.

Підстави для скасування оскарженої постанови суду апеляційної інстанції відсутні виходячи із наступного.

Відповідно до приписів статей 525, 526 Цивільного кодексу України, статті 193 Господарського кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутністю таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 629 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до частини другої статті 625 вказаного Кодексу, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Згідно статті 1 Закону України "Про оренду землі" оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Статтею 21 цього Закону визначено, що орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди.

Приймаючи рішення суд першої інстанції виходив з того, що відповідач в порушення наведених вимог законодавства та умов договору оренди у період з червня 2014 року по травень 2017 року своєчасно та у повному обсязі не вносив орендну плату, оскільки сплатив лише 206 106,00 грн., що на 683 098,65 грн. менше, ніж визначено умовами договору за наведений період.

Разом з тим судом апеляційної інстанції встановлено, що розмір орендної плати прокурором нараховано із застосуванням ставки експлуатації об'єкта, тоді як умовами пунктів 4.1, 4.4 договору оренди передбачено, що орендна плата за земельну ділянку розрахована у розмірі 3 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки та складає 59 716,26 грн. на рік (на період будівництва з урахуванням індексації за 2007 рік) та 143 314,06 грн. на рік (на період експлуатації з урахуванням індексації за 2007 рік).

Однак судами не встановлено, що умови договору містять період, з якого орендна плата має нараховуватися із розміру як на період експлуатації, таких умов договору не навів і прокурор у касаційній скарзі.

При цьому наведені умови договору передбачають підвищену орендну плату на період експлуатації, однак із встановлених судами обставин справи та наведених у касаційній скарзі доводів не вбачається, що у відповідача виник обов'язок сплачувати орендну плату виходячи із обрахування як за період експлуатації.

Наведеним спростовуються доводи, викладені у касаційній скарзі, щодо незаконності постанови суду апеляційної інстанції.

За приписами статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Згідно із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

За вказаних обставин оскільки фундаментальних порушень не встановлено, а судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, підстав для скасування оскарженої постанови немає.

Відповідно до приписів статті 129 частини 4, статті 315 частини 3 пункту "в" Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , судові витрати за подання касаційної скарги належить покласти на особу, що звернулася із касаційну скаргою.

Керуючись статтями 301, 308, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України,

Касаційну скаргу заступника прокурора Одеської області залишити без задоволення, а постанову Одеського апеляційного господарського суду від 10.01.2018 та додаткову постанову цього ж суду від 11.01.2018 у справі Господарського суду Одеської області №916/1784/17, залишити без змін.