У квітні 2017 року Приватне підприємство "Синевирка" (далі - ПП "Синевирка") звернулося до Господарського суду Львівської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Пам'ять-Плюс" (далі - ТОВ "ТД "Пам'ять-Плюс") про стягнення 722 658,90 грн збитків, завданих втратою відповідачем прийнятого на зберігання товару, посилаючись на положення статей 11, 949- 951, 953 Цивільного кодексу України і статей 224, 225 Господарського кодексу України.

ТОВ "ТД "Пам'ять-Плюс", заперечуючи проти позову, зазначило, що стосовно цього предмета спору про стягнення 722 658,90 грн збитків вже було прийнято рішення Господарським судом Львівської області у справі № 914/3496/15, яке набрало законної сили, що, на думку відповідача, є підставою для припинення провадження у справі, яке, у свою чергу, залишено судом без задоволення з огляду на відмінність підстав позову у справі, яка розглядається, та у справі № 914/3496/15.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 26.07.2017 (суддя Юркевич М.В.) у задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції, аргументуючи рішення, дійшов висновку, що позивачем не надано належних і допустимих доказів на підтвердження вини відповідача у спричиненні збитків, завданих втратою товару, переданого на зберігання, оскільки у цьому випадку між сторонами немає правовідносин схову (зберігання).

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 16.01.2018 (судді: Бонк Т.Б., Бойко С.М., Якімець Г.Г.) рішення Господарського суду Львівської області від 27.06.2017 скасовано, прийнято нове рішення, яким позов задоволено, стягнуто з ТОВ "ТД "Пам'ять-Плюс" на користь ПП "Синевирка" 722 658,90 грн збитків, а також 20 911,35 грн судового збору в дохід Державного бюджету України за розгляд справи в суді першої та апеляційної інстанцій та 1 852,40 грн судового збору, сплаченого ПП "Синевирка" у зв'язку з розглядом справи в суді апеляційної інстанції.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що відповідачем допущено порушення положень статті 953 Цивільного кодексу України, згідно з якою зберігач зобов'язаний на першу вимогу поклажодавця повернути річ, навіть якщо строк її зберігання не закінчився. Неодноразові вимоги повернення товару свідчать про активні дії зі сторони позивача щодо повернення товару. При цьому суд зазначив про недотримання відповідачем умов пункту 6.5.5 договору оренди нежитлових приміщень від 11.04.2014 № 06 (даіл - договір оренди) щодо належного повідомлення орендаря (позивача) про застосування обмеження у користуванні об'єктом оренди.

Не погоджуючись із постановою Львівського апеляційного господарського суду від 16.01.2018, ТОВ "ТД "Пам'ять-Плюс" у касаційній скарзі просить її скасувати, а рішення Господарського суду Львівської області від 26.07.2017 залишити в силі, наголошуючи, зокрема, на відсутності доказів укладення між сторонами договору зберігання із притаманними такому виду договору істотними умовами, а також помилковості висновків суду апеляційної інстанції щодо недотримання відповідачем порядку повідомлення позивача про застосування обмежень згідно з пунктом 6.5.5 договору оренди.

У відзиві на касаційну скаргу ПП "Синевирка" просить відмовити в її задоволенні, а постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, акцентуючи на неправомірності дій відповідача, спрямованих на заподіяння збитків позивачеві.

Переглянувши у порядку письмового провадження оскаржені у справі судові рішення, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі та заперечення на неї, перевіривши правильність застосування судами норм процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Як убачається із матеріалів справи та установлено судами, 11.04.2014 між ТОВ "ТД "Пам'ять-плюс" (орендодавець) та ПП "Синевирка" (орендар) укладено договір оренди, за умовами якого орендодавець передав, а орендар прийняв у тимчасове оплатне користування нежитлові приміщення за адресою: вул. Городоцька, 367 у м. Львові, загальною площею 253,62 м-2, а саме: складські приміщення, площею 219,42 м-2, розташовані у будівлі літ. Б-1, та офісні приміщення площею 34,20 м-2, розташовані у будівлі літ. Б-5, строком із 11.04.2014 по 31.12.2014.

У розділі 5 договору оренди визначено права та обов'язки сторін, зокрема орендодавець має право своєчасно отримувати від орендаря орендну плату та відшкодування комунальних платежів (пункт 5.2.2), а також має право обмежити право орендаря користуватися об'єктом оренди і не допускати орендаря у приміщення об'єкта оренди у випадках та в порядку, передбачених пунктом 6.5 цього договору (пункт 5.2.6).

Згідно з пунктом 6.5 договору оренди орендодавець може обмежити право орендаря користуватися об`єктом оренди і не допускати орендаря до приміщень об`єкта оренди відповідно до правил наведених нижче (пункти 6.5.1-6.5.6) у випадку порушення орендарем зобов`язань щодо внесення орендної плати, вимог щодо цільового використання об`єкта оренди, порушення орендарем санітарних норм і правил, норм техніки безпеки, а також протипожежних норм і правил.

Орендодавець не несе відповідальності за збитки, понесені орендарем внаслідок обмеження права користування об'єктом оренди, якщо орендар був належним чином повідомлений орендодавцем про застосування такого обмеження (пункт 6.5.5 договору оренди).

Судами попередніх інстанцій установлено, що ТОВ "ТД "Пам'ять-плюс" було заблоковано ПП "Синевирка" доступ до орендованих приміщень, у зв`язку з порушенням зобов'язань щодо внесення орендної плати, про що ПП "Синевирка" разом із представниками Дочірнього підприємства "Ждимир Плюс", Фізичної особи-підприємця Давиденка І.Ф. 27.06.2014 складено акт про блокування і заборону допуску до орендованих приміщень та протидію законній господарській діяльності (том 1, а.с. 25).

02.07.2014 ПП "Синевирка" звернулося до ТОВ "ТД "Пам'ять-плюс" із претензією, в якій зазначило, що на складі розміщено товар із коротким строком придатності.

ТОВ "ТД "Пам'ять-плюс" у відповіді на претензію (від 07.07.2014 № 64) зазначило про право орендодавця обмежити право орендаря користуватися об'єктом оренди і не допускати орендаря до орендованих приміщень у випадку порушення орендарем зобов'язання щодо внесення орендної плати. Крім того, у зв'язку з наявною заборгованістю за договором, у зазначеній відповіді на претензію відповідач наполягав на погашенні позивачем заборгованості протягом семи календарних днів із дня отримання цього листа.

Як убачається з матеріалів справи предметом спору у ній є вимога ПП "Синевирка" про стягнення з ТОВ "ТД "Пам'ять-плюс" 722 658,90 грн збитків, завданих втратою відповідачем прийнятого на зберігання товару, з посиланням на положення статей 11, 949- 951, 953 Цивільного кодексу України та статей 224, 225 Господарського кодексу України.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: договори та інші правочини.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (стаття 202 цього Кодексу).

Статтями 626 та 627 Цивільного кодексу України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною (стаття 638 Цивільного кодексу України).

За змістом статтей 936, 937 Цивільного кодексу України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності. Договором зберігання, в якому зберігачем є особа, що здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності (професійний зберігач), може бути встановлений обов'язок зберігача зберігати річ, яка буде передана зберігачеві в майбутньому. Договір зберігання є публічним, якщо зберігання речей здійснюється суб'єктом підприємницької діяльності на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування.

Договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках, встановлених статтею 208 цього Кодексу. Договір зберігання, за яким зберігач зобов'язується прийняти річ на зберігання в майбутньому, має бути укладений у письмовій формі, незалежно від вартості речі, яка буде передана на зберігання. Письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем. Прийняття речі на зберігання при пожежі, повені, раптовому захворюванні або за інших надзвичайних обставин може підтверджуватися свідченням свідків. Прийняття речі на зберігання може підтверджуватися видачею поклажодавцеві номерного жетона, іншого знака, що посвідчує прийняття речі на зберігання, якщо це встановлено законом, іншими актами цивільного законодавства або є звичним для цього виду зберігання (стаття 937 Цивільного кодексу України).

Статтею 951 цього Кодексу, на положення якої посилається позивач в обґрунтування своїх вимог, передбачено, що збитки, завдані поклажодавцеві втратою (нестачею) або пошкодженням речі, відшкодовуються зберігачем: 1) у разі втрати (нестачі) речі - у розмірі її вартості; 2) у разі пошкодження речі - у розмірі суми, на яку знизилася її вартість. Якщо внаслідок пошкодження речі її якість змінилася настільки, що вона не може бути використана за первісним призначенням, поклажодавець має право відмовитися від цієї речі і вимагати від зберігача відшкодування її вартості.

Натомість за змістом частини 1 статті 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Як убачається із матеріалів справи та установлено судом першої інстанції, що не було спростовано судом апеляційної інстанції, обов'язковими елементами договору зберігання, зважаючи на положення статті 936 Цивільного кодексу України, є передача речі однією стороною другій. Натомість, як установлено судом, у цьому випадку волевиявлення сторін щодо зберігання майна не мало місця, оскільки вилучення відповідачем товару здійснювалося не як умова договору зберігання, про що зазначає позивач, а як застосування оперативно-господарської санкції, передбаченої договором оренди.

При цьому судом першої інстанції установлено, що за умовами договору юридичною підставою для застосування господарської санкції у виді обмеження доступу до орендованого майна є порушення умов договору, в цьому випадку прострочення заборгованості з орендної плати, наявність якої на момент обмеження відповідачем доступу позивача до орендованих приміщень не спростовано сторонами.

Згідно зі статтями 224, 225 Господарського кодексу України, які визначено позивачем як підстави позову, учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною. До складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом. Законом щодо окремих видів господарських зобов'язань може бути встановлено обмежену відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язань. При визначенні розміру збитків, якщо інше не передбачено законом або договором, враховуються ціни, що існували за місцем виконання зобов'язання на день задоволення боржником у добровільному порядку вимоги сторони, яка зазнала збитків, а у разі якщо вимогу не задоволено у добровільному порядку, - на день подання до суду відповідного позову про стягнення збитків.

За змістом частини 2 статті 22 Цивільного кодексу України збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Статтею 1166 Цивільного кодексу України передбачено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Отже, відповідальність за завдану шкоду може наставати лише за наявності підстав, до яких законодавець відносить наявність шкоди, протиправну поведінку заподіювача шкоди, причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача і вину. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає. Для застосування такого заходу відповідальності як відшкодування шкоди слід встановити як наявність у діях винної особи усіх чотирьох елементів складу цивільного правопорушення (протиправної поведінки), так і ступінь вини у розумінні статті 1193 Цивільного кодексу України.

При цьому встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи, яка завдала шкоди, та збитками потерпілої сторони є важливим елементом доказування наявності реальних збитків. Слід довести, що протиправна дія чи бездіяльність є причиною, а збитки, яких зазнала потерпіла особа, - наслідком такої протиправної поведінки.

Питання про наявність або відсутність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи і шкодою має бути вирішено судом шляхом оцінки усіх фактичних обставин справи.

Як у випадках порушення зобов'язання за договором, так і за зобов'язанням, що виникає внаслідок заподіяння шкоди, цивільне законодавство (статті 614 та 1166 Цивільного кодексу України) передбачає презумпцію вини правопорушника.

Судом першої інстанції з'ясовано, що як убачається із матеріалів справи, під час розгляду справи № 914/3496/15 за позовом ПП "Синевирка" про стягнення з ТОВ "ТД "Пам'ять-плюс" збитків у сумі 722 658,90 грн судом апеляційної інстанції, з висновком якого погодився Вищий господарський суд України, було установлено правомірність застосування обмеження доступу орендаря до орендованих приміщень, що мало об'єктивним наслідком і обмеження можливості доступу до розташованих в орендованих приміщеннях об'єктів, а отже у зв'язку з відсутністю складу цивільного правопорушення зі сторони ТОВ "ТД "Пам'ять-плюс", у позові ПП "Синевирка" відмовлено (том 1, а.с. 79 - 84).

Згідно зі статтею 300 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній з 15.12.2017, яка діяла на час здійснення касаційного провадження), переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

За змістом пункту 4 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

Суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону (стаття 312 Господарського процесуального кодексу України).

Ураховуючи наведені положення законодавства, беручи до уваги обставини справи, встановлені судом першої інстанції, зокрема щодо ненадання позивачем належних і допустимих доказів на підтвердження вини відповідача у спричиненні збитків, завданих втратою товару, переданого на зберігання, з огляду на відсутність у цьому випадку між сторонами правовідносин схову (зберігання), що не було спростовано судом апеляційної інстанції, колегія суддів зазначає, що оскаржена у справі постанова підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції - залишенню в силі.