1) визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна - будівлі казарми та будівлі теплопункту загальною площею 457 м кв., що знаходяться за адресою: м. Київ, вул. Гетьмана Вадима, 27-А, який укладено 27.07.2016 між Київською міською організацією Товариства сприяння обороні України та Підприємством "Міський спортивно-технічний клуб" Київської міської організації ТСО України", та посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гуцевич О.О. за реєстровим №1319;

2) визнання за Приватним акціонерним товариством "Стрілець АТ" права власності на нерухоме майно - будівлю казарми площею 408 м кв. та будівля теплопункту площею 49 м кв., що розташовані за адресою: м. Київ, вул. Індустріальна, 27-А.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначає, що на підставі укладеного між відповідачами договору купівлі-продажу нерухомого майна від 27.07.2016 р. будівля казарми площею 408 м кв. та будівля теплопункту площею 49 м кв., що розташовані за адресою: м. Київ, вул. Індустріальна (нині вул. Вадима Гетьмана), 27А, були відчужені особою, яка не була власником вказаного нерухомого майна, а дійсним власником вказаного майна є позивач на підставі договору компенсаційних розрахунків від 10.03.2000 р. (в редакції угоди від 18.09.2003 р.), укладеного між ним та Київським міським комітетом Товариства сприяння обороні України. Тому на підставі ст. ст. 203, 215 ЦК України позивач просить суд визнати недійсним вказаний договір купівлі-продажу та визнати за ним право власності на спірне нерухоме майно.

Ухвалами суду від 15.06.2017 залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів - Громадську організацію "Товариство сприяння обороні України".

17.07.2017 Господарський суд міста Києва відмовив у задоволенні позову.

19.10.2017 Київський апеляційний господарський суд апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Стрілець АТ" на рішення Господарського суду м. Києва від 17.07.2017 у справі № 910/7683/17 залишив без задоволення, а рішення Господарського суду м. Києва від 17.07.2017 у справі № 910/7683/17 - без змін.

Судові рішення мотивовані тим, що угоди, на підставі яких ПрАТ "Стрілець АТ" набуло спірне нерухоме майно є нікчемними, а відтак ПрАТ "Стрілець АТ" не набуло права власності на спірні об'єкти нерухомого майна. Відповідно, твердження позивача про те, що спірні об'єкти нерухомого майна відчужені не його власником, суди вважають спростованими. Крім того, рішенням господарського суду міста Києва від 23.09.2015 р. у справі № 910/17039/15, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 27.01.2016 р. та постановою Вищого господарського суду України від 06.04.2016р. і набрало законної сили, визнано недійсним п. 18 рішення Київської міської ради від 14.03.2002 р. № 300/1734 (ra0300023-02) "Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею", на підставі якого земельну ділянку під спірними об'єктами нерухомого майна вилучено з користування Київської міської організації ТСО України.

08.11.2017 (згідно із поштовим штемпелем на конверті) Приватним акціонерним товариством "Стрілець АТ" подано касаційну скаргу на рішення Господарського суду міста Києва від 17.07.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 19.10.2017 до Вищого господарського суду України. Провадження за даною касаційною скаргою не відкривалося.

У касаційній скарзі відповідач просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 17.07.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 19.10.2017 у справі №910/7683/17 та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.

На підставі пункту 5 статті 31, підпункту 6 пункту 1 Розділу ХІ Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України (1798-12) (в редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VІІІ (2147а-19) ) та за розпорядженням керівника апарату Вищого господарського суду України № 38-р від 15.12.2017 вказану касаційну скаргу разом зі справою № 910/7683/17 передано до Касаційного господарського суду.

13.02.2018 касаційна скарга була отримана Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду.

13.02.2018 за результатом автоматизованого розподілу справи була визначена колегія суддів: суддя-доповідач Кушнір І.В., судді Краснов Є.В., Мачульський Г.М.

23.02.2018 суд постановив ухвалу про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою та призначення до розгляду на 19.04.2018, повідомив учасників справи про дату, час і місце розгляду скарги, визначив строк для подання відзиву на касаційну скаргу з доказами надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи до Касаційного господарського суду до 12.03.2018.

Обґрунтовуючи касаційну скаргу скаржник (Приватне акціонерне товариство "Стрілець АТ", позивач) зазначає, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що договір компенсаційних розрахунків від 10.03.2000 та угода від 18.09.2003, які укладені у простій письмовій формі, нотаріально не посвідчені, а отже є нікчемними (недійсними в силу закону), оскільки подібні висновки зроблені судами із неправильним застосуванням норм матеріального права (чинних на момент існування спірних правовідносин), зокрема статей 45, 47, 227, 242, 244, 426 Цивільного кодексу УРСР 1963 року та п.27 Інструкції №18/5 від 14.06.1994 (z0152-94) .

Позивач вважає, що проаналізувавши умови договору компенсаційних взаєморозрахунків від 10.03.2000, слід дійти висновку, що такий договір є удаваним правочином, оскільки за своїм правовим змістом фактично є договором міни, виходячи з того, що сторони такого правочину, будучи власниками нерухомого майна, за домовленістю вчинили його обмін та розпорядилися ним. Тобто, до такого правочину слід застосовувати положення закону, що регулюють правовідносини міни.

Так як договір компенсаційних взаєморозрахунків сторонами укладено 10.03.2000, а угоду про викладення умов цього договору в новій редакції укладено 18.09.2003, то на думку скаржника, до спірних правовідносин слід застосовувати відповідні положення чинного на момент його укладення ЦК УРСР (1540-06) , оскільки згідно п.п.1,4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України (435-15) , він набрав чинності з 01.01.2004 та його норми застосовуються до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності.

Позивач вказує, що норми чинного на момент виникнення спірних правовідносин законодавства не передбачали такої юридичної категорії як нікчемний правочин та у разі невідповідності форми та/або змісту правочину вимогам чинного законодавства висували вимогу обов'язкового визнання такого правочину недійсним у судовому порядку. В той же час, чинне на момент виникнення спірних правовідносин законодавство не передбачало вимоги обов'язкового нотаріального посвідчення такої категорії угод, як договір компенсаційних розрахунків. У зв'язку з чим позивач зазначає, що суди протиправно визнали вказані правочини нікчемними та протиправно застосували до спірних правовідносин ч.2 ст. 215 ЦК, яка почала діяти лише з 01.01.2004.

Скаржник також посилається на те, що норми ЦК УРСР (1540-06) не встановлювали такої підстави нікчемності правочину, як перевищення представником наданих йому повноважень під час укладення угоди від імені особи, яку він представляє. У відповідності до ст. 63 ЦК УРСР перевищення повноважень під час укладення могло бути підставою для звернення сторони такої угоди до суду з вимогою про визнання її недійсною та не може бути підставою для висновку про автоматичну недійсність такого правочину. Відповідачі з позовними вимогами про визнання недійсним договору компенсаційних взаєморозрахунків від 10.03.2000 до суду не зверталися. Крім того, матеріали справи містять докази не лише виконання, а й подальшого неодноразового схвалення відповідачем-1 зазначеного договору, а саме: за наслідками відмови відповідача-1 від користування земельною ділянкою площею 1,35 га по вул. Індустріальній, 27А, Київською міською радою саме за поданням відповідача-1 було прийнято рішення від 14.03.2002 №300/1734 (ra0300023-02) "Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею", п.18 якого затверджено проект відведення земельної ділянки АТ "Стрілець АТ" для будівництва, обслуговування та експлуатації ділового центру за зазначеною адресою. Також після отримання у власність від позивача приміщення загальною площею 381,6 кв.м, розташованого на другому поверсі будинку №48-А по вул. Заболотного в м. Києві (за результатами укладення між позивачем та відповідачем-1 угоди від 18.09.2003) відповідач-1 зареєстрував у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за собою право власності на зазначений об'єкт нерухомого майна та продовжує його використовувати. Даний факт, на думку позивача, свідчить про виконання та схвалення Відповідачем-1 договору компенсаційних взаєморозрахунків від 10.03.2000.

Також позивач вважає такими, що суперечать законодавству висновки судів, що єдиним власником оспорюваного майна, є ТСО України, та зазначає, що суди попередніх інстанцій не врахували та не надали оцінки тому факту, що Київська міська організація ТСО України є не філією чи підрозділом ТСО України, а є самостійною юридичною особою зі своїми органами управління, може бути позивачем та відповідачем у суді. Таким чином, з урахуванням ст. 92 ЦК України та ст. 29 ЦК УРСР, яка діяла на дату укладення договору компенсаційних взаєморозрахунків від 10.03.2000, відповідач-1 в своїй діяльності зобов'язаний керуватися статутом та законом, а не статутом ТСО України.

На думку скаржника, судами неправильно застосовано норми ч.2 ст. 24 Закону України "Про громадські об'єднання" та статті 23 Закону України "Про об'єднання громадян".

Крім того, у мотивувальній частині постанови Київського апеляційного господарського суду від 27.01.2016 у справі №910/17039/15 судом було встановлено, що вищим органом управління Київської міської організації ТСО України на дату укладення договору компенсаційних взаєморозрахунків від 10.03.2000 була міська конференція Київської міської організації ТСО України, а не ТСО України, як самостійна юридична особа. Міська конференція здійснювала і право власності громадської організації, надаючи право розпорядження і використання власності її комітету.

Також скаржник зазначає, що чинне на момент виконання сторонами угоди від 18.09.2003 та, зокрема, передачі АТ "Стрілець" прав на будівлі казарми та будівлі теплопункту загальною площею 457 кв. м за адресою: м. Київ, вул. Індустріальна, 27-А, не передбачало обов'язкової реєстрації речових прав на нерухоме майно. Таким чином права позивача на вказані будівлі визнаються дійсними на підставі п.2 ч.3 ст. 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Отже, на виконання угоди від 18.09.2003 приміщення, будівля казарми та будівля теплопункту загальною площею 457 кв. м за адресою: м. Київ, вул. Гетьмана Вадима, 27-А, були передані позивачу у власність, а приміщення загальною площею 381,6 кв. м, розташоване на другому поверсі будинку №48-А по вул. Заболотного в м. Києві передані у власність Київській міській організації ТСО України. Натомість, відповідачем у 2016 році здійснено дії щодо державної реєстрації саме за ним права реєстрації на приміщення, будівля казарми та будівля теплопункту загальною площею 457 кв. м за адресою: м. Київ, вул. Гетьмана Вадима, 27-А, чим фактично не визнано факт передачі таких приміщень позивачу у 2003 році та порушено його право власності на таке майно.

Таким чином, оскільки право власності позивача на будівлі казарми та теплопункту не визнається відповідачем і ним були вчинені дії, які порушують право позивача, як власника нерухомого майна, то таке право підлягає захисту шляхом визнання його судом.

Оскільки Київська міська організація ТСО України не була власником нерухомого майна - будівлі казарми та будівлі теплопункту, що знаходяться за адресою: м. Київ, вул. Гетьмана Вадима, 27-А, на момент укладення з МСТК договору купівлі-продажу від 27.07.2016, то на думку скаржника, такий правочин суперечить ст. 658 ЦК України і має бути визначний недійсним на підставі ст.ст. 203, 215 ЦК України.

З урахуванням наведеного, позивач вважає, що судами не проаналізовано факт належності позивачу спірного нерухомого майна.

Відповідач-1 надав відзив на касаційну скаргу, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення - без змін.

У судове засідання з'явилися представники позивача, відповідачів та третьої особи.

У судовому засіданні представник позивача підтримав касаційну скаргу.

Представник відповідачів та третьої особи виклав заперечення проти касаційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників позивача, відповідачів, третьої особи, які з'явилися в судове засідання, перевіривши наведені обставини, Верховний Суд в межах перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального та процесуального права при ухваленні зазначеного судового рішення, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню виходячи з наступного.

Згідно зі ст. 300 Господарського процесуального кодексу України:

"1. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

2. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

3. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

4. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права."

З урахуванням викладеного, судом не приймаються та не розглядаються доводи скаржника, пов'язані з переоцінкою доказів, визнанням доведеними/ недоведеними або встановленням по новому обставин справи.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 10.03.2000 р. між Акціонерним товариством "Стрілець", правонаступником якого є ПрАТ "Стрілець АТ" (товариство), та Київським міським комітетом Товариства сприяння обороні України (комітет) був укладений договір компенсаційних витрат (далі - договір компенсаційних витрат), згідно з умовами якого комітет гарантує передання земельної ділянки площею 1,35 га, виділеної йому рішеннями виконкому Київміськради № 103 від 09.02.1987 р. та № 610 від 18.04.1967 р., а також будівель колишньої радіошколи і бойлерної, розташованих на вказаній земельній ділянці по вул. Індустріальній, 27, які знаходяться на балансі комітету - товариству, а товариство гарантує передання комітету у власність у новозбудованій будівлі ділового центру за адресою: вул. Індустріальна, 27 Жовтневого району м. Києва, приміщення підвалу, 1 та 2 поверхів загальною площею 550 кв.м згідно схем, затверджених обома сторонами (розділ 1).

14.03.2002 р. Київською міською радою було прийнято рішення № 300/1734 "Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею", згідно з п. 18 якого було:

- затверджено проект відведення земельної ділянки Акціонерному товариству "СТРІЛЕЦЬ АТ" для будівництва, обслуговування та експлуатації ділового центру на вул. Індустріальній, 27 у Солом'янському районі м. Києва;

- вилучено з користування Київської міської організації ТСО України частину земельної ділянки, відведеної відповідно до рішень виконавчого комітету Київської міської Ради депутатів трудящих від 18.04.1967 р. № 610 "Про відвод земельної ділянки Київському обласному комітету ДТСААФ під будівництво будинку технічного навчання" та від 09.02.1987 р. № 103 "Об отводе земельных участков предприятиям, учреждениям и организациям для строительства объектов", площею 1,35 га (лист-згода від 31.02.2000 р. № 5/379);

- передано Акціонерному товариству "СТРІЛЕЦЬ АТ", за умови виконання п. 18.1 цього рішення, в довгострокову оренду на 25 років земельну ділянку площею 1,35 га для будівництва, обслуговування та експлуатації ділового центру на вул. Індустріальній, 27 у Солом'янському районі м. Києва за рахунок земель, вилучених відповідно до пункту 18 цього рішення.

18.09.2003 р. за актом приймання-передачі Київська міська організація ТСО України передала для знесення, а ЗАТ "Стрілець АТ" прийняло наступне нерухоме майно: будівлі колишньої радіошколи (дім-казарма) загальною площею 408 кв.м. та бойлерної (теплопункт) загальною площею 49 кв.м., розташовані на ділянці по вул. Індустріальній, 27А.

Крім того, 18.09.2003 р. між ЗАТ "Стрілець АТ" (дарувальник) та Київською міською організацією ТСО України (обдарований) був укладений договір дарування (далі - договір дарування).

Відповідно до п.1 договору дарування, цим договором регулюються правовідносини щодо безоплатної передачі дарувальником обдарованому права власності на предмет дарування, яким у цьому договорі є: приміщення загальною площею 381,6 кв.м (у т.ч. сходова клітина - 15,5 кв.м), розташоване на 2 поверсі будинку № 48А по вул. Заболотного в м. Києві, що складає 8/100 частин від домоволодіння площею 4771,60 кв.м.

На виконання умов договору дарування ЗАТ "Стрілець АТ" передало за актом прийому-передачі від 18.09.2003 р., а Київська міська організація ТСО України прийняла вищевказане приміщення, розташоване у будинку № 48А по вул. Заболотного в м. Києві.

На підставі зазначеного договору дарування за Київською міською організацією ТСО України було зареєстровано право колективної власності на приміщення загальною площею 381,6 кв.м, яке складає 8/100 частин від домоволодіння площею 4771,60 кв.м, та розташоване в м. Києві по вул. Заболотного, 48А, про що 29.06.2004 р. вчинено реєстраційний запис № 1475-п в реєстровій книзі № 10п-323, що підтверджується реєстраційним посвідченням Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна.

У той же день, 18.09.2003 р. між Закритим акціонерним товариством "Стрілець АТ" (далі - ЗАТ "Стрілець АТ"), правонаступником якого є ПрАТ "Стрілець АТ" (товариство), та Київською міською організацією ТСО України (організація) була укладена угода про викладення договору компенсаційних витрат від 10.03.2000р. у новій редакції (далі - угода від 18.09.2003 р.).

Згідно з п.1 угоди від 18.09.2003 р. організацією здійснена відмова на користь товариства від земельної ділянки площею 1,35 га по вул. Індустріальній, 27А (літера А) (виділений товариству рішенням Київміськради ІХ сесії ХХІІІ скликання № 300/1734 від 14.03.2002 р. (ra0300023-02) ), а також передано товариству для повного знесення будівлі колишньої радіошколи (дім-казарма) загальною площею 408 кв.м та бойлерної (теплопункт) загальною площею 49 кв.м, розташованих на вказаній земельній ділянці.

Товариством в якості компенсації на підставі договору дарування та акту від 18.09.2003 р. передано організації у власність приміщення загальною площею 381,6 кв.м (у т.ч. сходова клітина - 15,5 кв.м), розташоване на 2 поверсі будинку № 48А по вул. Заболотного в м. Києві, яке зареєстровано за товариством на праві власності на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Плохутою Б.П. 13.05.2003 р. за № 1707, про що 20.05.2003 р. здійснено запис у реєстровій книзі № 10П-323 (п. 2 угоди від 18.09.2003 р.).

27.07.2016 р. між Київською міською організацією ТСО України (продавець) та Підприємством "Міський спортивно-технічний клуб" Київської міської організації ТСО України" (покупець) був укладений договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гуцевич О.О. та зареєстрований в реєстрі за № 1319 (далі - спірний договір, договір купівлі-продажу).

Пунктом 1 договору купівлі-продажу передбачено, що продавець передає у власність, а покупець приймає належне продавцю приміщення, будівля казарми та будівля теплопункту, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Гетьмана Вадима, будинок 27А, загальною площею 457,0 кв.м, і сплачує за нього визначену за домовленістю сторін грошову суму.

22.09.2016р. на підставі вищевказаного договору купівлі-продажу право власності на будівлю казарми загальною площею 308 кв.м та будівлю теплопункту загальною площею 49 кв.м, розташованих за адресою: м. Київ, вул. Гетьмана Вадима, 27А, було зареєстровано за Підприємством "Міський спортивно-технічний клуб" Київської міської організації ТСО України", що підтверджується Інформаційною довідкою з Державних реєстрів № 83832770 від 30.03.2017 р.

Суди попередніх інстанцій на підставі власної оцінки доказів по справі, дійшли висновку про обґрунтованість позовних вимог, виходячи з наступного.

Приписами ст.ст. 203, 215 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину сторонами вимог, які встановлені ч. ч. 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: 1) зміст правочину не може суперечити ЦК (435-15) , іншим актам законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину, має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Так, згідно з ч. 2 ст. 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Відповідно до ч. 1 ст. 47 ЦК УРСР (тут і далі в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу.

Згідно з ч. 1 ст. 48 ЦК УРСР недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону.

Дослідивши положення договору компенсаційних витрат від 10.03.2000 р. та угоди від 18.09.2003 р. до нього, суд дійшов висновку про те, що вказані правочини спрямовані на відчуження об'єктів нерухомого майна.

Відповідно до ч. 1 ст. 54 Закону України "Про нотаріат" (тут і далі в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) нотаріуси та посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів, які вчиняють нотаріальні дії, посвідчують угоди, щодо яких законодавством встановлено обов'язкову нотаріальну форму, а також за бажанням сторін й інші угоди.

При цьому, пунктом 27 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 18/5 від 14.06.1994 р. (z0152-94) (далі - Інструкція, тут і далі в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), встановлено, що відповідно до чинного законодавства обов'язковому нотаріальному посвідченню підлягають договори про відчуження (купівля-продаж, міна, дарування, довічне утримання) жилого будинку, іншого нерухомого майна (статті 227, 242, 244, 426 Цивільного кодексу).

Водночас, як встановлено судом, договір компенсаційних витрат від 10.03.2000р. та угода від 18.09.2003 р. були укладені у простій письмовій формі, відтак, сторонами вказаних правочинів не було дотримано вимоги щодо їх обов'язкового нотаріального посвідчення.

Крім того, необхідно зазначити, що відповідно до ст. 23 Закону України "Про об'єднання громадян" (який діяв на час виникнення спірних правовідносин) право власності об'єднань громадян реалізують їх вищі статутні органи управління (загальні збори, конференції, з'їзди тощо) в порядку, передбаченому законодавством України та статутними документами. Окремі функції щодо господарського управління майном може бути покладено вищими статутними органами управління на створювані ними органи, місцеві осередки або передано спілкам об'єднань громадян.

При цьому з п.п. 1.1, 7.1 статуту Київської міської організації ТСО України, затвердженого управлінням юстиції у м. Києві 05.11.1996 р. вбачається, що Київська міська організація функціонує у складі ТСО України на правах обласної з метою сприяння обороні та підготовці членів Товариства до праці й захисту Батьківщини. Майно організації являється складовою частиною власності ТСО України.

Згідно з п.п. 7.1, 7.2, 7.3, 7.4 Статуту ТСО України товариство може мати у власності кошти, засоби та інше майно, необхідне для здійснення статутної діяльності. Власністю Товариства є будинки і споруди, житлові будинки, готелі, гуртожитки, технічні і транспортні засоби, підприємства, виробничі об'єднання, майстерні та інші госпрозрахункові структури, майно, обладнання, необхідне для виконання статутних завдань товариства, організації товариства повинні забезпечити ефективне використання, збереження і примноження майна, що перебуває в їх віданні, право на об'єкти власності належить товариству. Право власності товариства здійснює його вищий орган - з'їзд, який надає право визначення порядку володіння, використання і розпорядження власністю Пленуму Центрального комітету (п. статуту ТСО України).

Таким чином, ТСО України є єдиним власником всього майна, яке в тому числі знаходиться у віданні місцевих організацій, а розпоряджатися майном має право його вищий орган - з'їзд.

Сторонами не надано суду відповідного погодження з'їзду ТСО України, як вищого органу громадського об'єднання, щодо відчуження спірного нерухомого майна на користь позивача, тому укладення представником Київської міського комітету ТСО України Пудовим Б.Н. правочинів, спрямованих на відчуження майна товариства, без отримання відповідного погодження з'їзду цього товариства відбулось з перевищенням наданих йому повноважень.

Відповідно до ч. 1 ст. 63 ЦК УРСР угода, укладена від імені другої особи особою, не уповноваженою на укладення угоди або з перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні права і обов'язки для особи, яку представляють, лише в разі дальшого схвалення угоди цією особою.

Доказів на підтвердження подальшого схвалення договору компенсаційних витрат від 10.03.2000 р. та угоди від 18.09.2003 р. до нього представники сторін також не надали.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про те, що угоди, на підставі яких ПрАТ "Стрілець АТ" набуло спірне нерухоме майно є нікчемними, а відтак ПрАТ "Стрілець АТ" не набуло права власності на спірні об'єкти нерухомого майна. Відповідно, твердження позивача про те, що спірні об'єкти нерухомого майна відчужені не його власником суд вважає спростованими.

Крім того, рішенням Господарського суду міста Києва від 23.09.2015 р. у справі № 910/17039/15, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 27.01.2016 р. та постановою Вищого господарського суду України від 06.04.2016 р. і набрало законної сили, визнано недійсним п. 18 рішення Київської міської ради від 14.03.2002 р. № 300/1734 (ra0300023-02) "Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею", на підставі якого земельну ділянку під спірними об'єктами нерухомого майна вилучено з користування Київської міської організації ТСО України.

За таких обставин суд вважає, що відсутні правові підстави для визнання недійсним договору купівлі-продажу від 27.07.2016 р. та визнання за ПрАТ "Стрілець АТ" права власності на спірне нерухоме майно, у зв'язку з чим відмовляє у задоволенні позовних вимог ПрАТ "Стрілець АТ".

Суд апеляційної інстанції зазначив, що звертаючись до суду з апеляційною скаргою, позивач обґрунтовував свої доводи наступним:

- порушується його право на володіння, користування та розпорядження належним йому майном;

- законодавство, чинне на момент виконання сторонами угоди від 18.09.2003, не передбачало обов'язкової реєстрації речових прав на нерухоме майно;

- на момент укладання договору компенсаційних розрахунків від 10.03.2000 та угоди від 18.09.2003 діючі закони не встановлювали обов'язкової нотаріальної форми для правочинів щодо відчуження нерухомого майна господарського призначення;

Оскільки вищезазначеним доводам надана належна юридична оцінка судом першої інстанції з посиланням на нормативно-правову базу, суд апеляційної інстанції погодився із висновками суду першої інстанції про те, що угоди, на підставі яких ПрАТ "Стрілець АТ" набуло спірне нерухоме майно є нікчемними, а відтак ПрАТ "Стрілець АТ" не набуло права власності на спірні об'єкти нерухомого майна. Відповідно, твердження позивача про те, що спірні об'єкти нерухомого майна відчужені не його власником, суд вважає спростованими.

Розглядаючи доводи касаційної скарги та заперечення на неї колегія суддів касаційного суду відмічає наступне.

Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України, покладеної в основу рішень судів попередніх інстанцій:

1. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

2. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

3. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин)."

Згідно з ч.1 ст.203 зазначеного Кодексу:

"Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам."

Відповідно до ч.1 ст.236 вказаного Кодексу:

"Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення."

Таким чином, вищенаведеними нормами встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання вимог цивільного законодавства саме в момент вчинення правочину.

Договір компенсаційних взаєморозрахунків, визнаний судами попередніх інстанцій нікчемним на підставі вищевказаної ч.2 ст. 215 Цивільного кодексу, України, сторонами укладено 10.03.2000, а угоду про викладення умов цього договору в новій редакції - 18.09.2003.

Разом з тим, Цивільний кодексу України (435-15) набрав чинності з 01.01.2004, тобто, після укладення вказаних договору та угоди.

Відповідно до ч.1 ст. 58 Конституції України:

"Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи."

На підставі викладеного, суд касаційної інстанції доходить висновку, що Цивільний кодекс України (435-15) не підлягає застосуванню до визначення порядку та підстав визнання недійсними вищевказаних договору та угоди.

Відповідно до ст. 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Виходячи зі змісту даної правової норми, право на звернення до суду з позовом про захист речових прав на майно встановлюється за позивачем, коли у інших осіб виникають сумніви у належності йому цього майна та створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності у зв'язку з наявністю таких сумнівів чи втратою належних правовстановлюючих документів на майно. Тобто, у позивача вже є право власності на певне майно і має місце факт оспорювання належного позивачу права.

На момент укладення вищевказаних договору та угоди був чинним Цивільний кодекс УРСР (1540-06) .

Згідно з ч.1 ст.48 вказаного Кодексу:

"Недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей."

Відповідно до ч.1 ст.59 зазначеного Кодексу:

"Угода, визнана недійсною, вважається недійсною з моменту її укладення."

Таким чином, Цивільний кодекс УРСР (1540-06) не передбачав інституту нікчемного правочину, як автоматично недійсного, якщо його недійсність прямо встановлена законом, і що у цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагалося, а отже недійсною, відповідно до вказаного Кодексу, угода могла бути визнана тільки судом.

Крім того, згідно з ч.1 ст. 47 Цивільного кодексу УРСР:

"Нотаріальне посвідчення вказаної угоди обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими ч.2 ст. 48 Цивільного кодексу УРСР".

Відповідно до ч.1 ст.227 вказаного Кодексу:

"Договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу)."

Судами попередніх інстанцій не встановлено, чи є будівлі казарми та теплопункту житловими будинками і хто був громадянином у вищевказаному договорі та угоді, як не зазначено і других конкретних норм вказаного кодексу чи іншого закону чи кодексу, які б прямо передбачали, що договір купівлі-продажу вищевказаних об'єктів вимагає обов'язкового нотаріального посвідчення.

При цьому, посилання судів попередніх інстанцій на пункт 27 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 18/5 від 14.06.1994 р. (z0152-94) якою, встановлено, що відповідно до чинного законодавства обов'язковому нотаріальному посвідченню підлягають договори про відчуження (купівля-продаж, міна, дарування, довічне утримання) жилого будинку, іншого нерухомого майна (статті 227, 242, 244, 426 Цивільного кодексу), суд касаційної інстанції вважає необґрунтованим, оскільки:

- по-перше, дана Інструкція є підзаконним нормативно-правовим актом і не може змінювати чи доповнювати положення саме Закону, яким в даному випадку є Цивільний кодекс УРСР (1540-06) ;

- по-друге, у вказаному пункті зазначений чіткий перелік статей Цивільного кодексу УРСР (1540-06) , на які цей пункт розповсюджується, і серед яких зазначена вищенаведена стаття 227.

Крім того, згідно зі ст. 128 Цивільного кодексу УРСР, на яку посилався позивач у позові:

"Право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором.

Передачею визнається вручення речей набувачеві, а так само здача транспортній організації для відправки набувачеві і здача на пошту для пересилки набувачеві речей, відчужених без зобов'язання доставки. До передачі речей прирівнюється передача коносаменту або іншого розпорядчого документа на речі."

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 18.09.2003 р. за актом приймання-передачі Київська міська організація ТСО України передала для знесення, а ЗАТ "Стрілець АТ" прийняло наступне нерухоме майно: будівлі колишньої радіошколи (дім-казарма) загальною площею 408 кв. м та бойлерної (теплопункт) загальною площею 49 кв. м, розташовані на ділянці по вул. Індустріальній, 27А

Разом з тим, судами не досліджено та не надано відповідної оцінки доводам позивача, що внаслідок вищевказаних норми та факту передачі у нього виникло право власності на зазначені об'єкти.

Також ретельному дослідженню та оцінці підлягають доводи позивача, що:

- Київська міська організація ТСО України є не філією чи підрозділом ТСО України, а є самостійною юридичною особою зі своїми органами управління, може бути позивачем та відповідачем у суді, а тому з урахуванням ст. 29 ЦК УРСР, яка діяла на дату укладення договору компенсаційних взаєморозрахунків від 10.03.2000, відповідач-1 в своїй діяльності був зобов'язаний керуватися статутом та законом, а не статутом ТСО України;

- у мотивувальній частині постанови Київського апеляційного господарського суду від 27.01.2016 у справі №910/17039/15 судом було встановлено, що вищим органом управління Київської міської організації ТСО України на дату укладення договору компенсаційних взаєморозрахунків від 10.03.2000 була міська конференція Київської міської організації ТСО України, а не ТСО України, як самостійна юридична особа, і ця міська конференція здійснювала і право власності громадської організації, надаючи право розпорядження і використання власності її комітету.

При цьому, судом касаційної інстанції не приймаються доводи відповідача-1, викладені у відзиві на касаційну скаргу, що він отримав від позивача приміщення загальною площею 381,6 кв.м (у т.ч. сходова клітина - 15,5 кв.м), розташоване на 2 поверсі будинку № 48А по вул. Заболотного в м. Києві, що складає 8/100 частин від домоволодіння площею 4771,60 кв.м, на підставі окремої підстави, а саме договору дарування від 18.09.2003р., яка не пов'язана з вищевказаними договором та угодою, з наступних підстав.

Відповідно до п.6 ст. 3 Цивільного кодексу України, покладеного в основу рішень судів попередніх інстанцій, які відповідач-1 вважає законними та обґрунтованими:

"Загальними засадами цивільного законодавства є:

6) справедливість, добросовісність та розумність."

Згідно з ч.1 ст. 1 Закону України "Про підприємництво", чинного на момент укладення вищевказаних договорів:

"Підприємництво - це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством."

Таким чином, єдиною метою підприємницької діяльності, і в першу чергу, господарського товариства, яким є позивач, є отримання прибутку.

Разом з тим:

- воля позивача на дарування відповідачу приміщення в обмін на вищевказані земельну ділянку та казарму з теплопунктом відповідала волі сторін, викладеній в первісній редакції договору компенсаційних витрат;

- саме у той же день укладення договору дарування 18.09.2003 р. між сторонами була укладена угода про викладення договору компенсаційних витрат від 10.03.2000 р. у новій редакції (далі - угода від 18.09.2003 р.).

Крім того, відповідачем не наведено обґрунтованих доводів для такого безкоштовного "благодійництва" зі сторони позивача на користь відповідача.

Відповідно до п.48 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Мала проти України" від 3 липня 2014 року, остаточне 17.11.2014:

"Більше того, принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (див. рішення у справах "Проніна проти України" (Pronina v. Ukraine), заява № 63566/00, п. 25, від 18 липня 2006 року, та "Нечипорук і Йонкало проти України" (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, п. 280, від 21 квітня 2011 року)."

Згідно з п.2 ч.1 ст. 308 Господарського процесуального кодексу України:

"Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право:

2) скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду."

Відповідно до п.1 ч.3 ст. 310 Господарського процесуального кодексу України:

"Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо:

1) суд не дослідив зібрані у справі докази."

З урахуванням викладеного, суд доходить висновку про необхідність часткового задоволення касаційної скарги Приватного акціонерного товариства "Стрілець АТ" та скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційної інстанції з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

У зв'язку зі скасуванням попередніх судових рішень і передачею справи на новий розгляд розподіл судового збору у справі, в тому числі й сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги або заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами, здійснює господарський суд, який приймає рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.