1.1. У квітні 2014 року Фізична особа-підприємець ОСОБА_5 звернувся з позовом до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_6 та Підволочиського районного бюро технічної інвентаризації (з врахуванням заяви про зменшення позовних вимог від 06.09.2016) про стягнення солідарно 668 875 грн упущеної вигоди.

1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ФОП ОСОБА_6 шляхом здійснення незаконної реєстрації 26.01.2009 набув право власності на комплекс цегельного заводу, а відповідач-2, провівши реєстрацію такого права власності, позбавив ФОП ОСОБА_5 можливості проводити діяльність з використанням виробничих потужностей заводу. Це право власності за ФОП ОСОБА_6 зберігалося з 26.01.2009 по 06.12.2012, а саме до набрання чинності рішенням Підволочиського суду Тернопільської області, яким реєстрацію права власності визнано недійсною. Зазначеними вище діями відповідачів, на думку позивача, йому заподіяно збитків у вигляді упущеної вигоди - доходів, які він міг би реально одержати за звичайних обставин, якби право ОСОБА_5, як власника 71/100 частки у праві власності на завод, не було порушено.

2. Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

2.1. Рішенням Підволочиського районного суду у справі №2-1104 від 15.12.2003 визнано право власності за ОСОБА_5 на компресорну піч для випічки цегли, піднавіси в кількості п'яти штук, склад з побутовими кімнатами, розташованими на території цегельного заводу в АДРЕСА_1, що раніше належали с/г ТОВ "Остап'ївське" на загальну суму 38 160 грн. Це майно придбане ОСОБА_5 05.11.2003 на прилюдних торгах. На підставі рішення суду за ОСОБА_5 проведено державну реєстрацію права власності на 71/100 цегельного комплексу.

2.2. 10.06.2005 СГ ТОВ "Лорд" (продавець), приватним підприємцем ОСОБА_7 (покупець-1) та приватним підприємцем ОСОБА_5 (покупець-2) укладено договір купівлі-продажу, відповідно до умов якого продавець передає у власність покупця-1 та покупця-2, а покупець-1 та покупець-2 приймають у власність у рівних частках по 1/2 частині обладнання цегельного заводу, а саме по 1/2 частині транспортера для переміщення цегли, по 1/2 частині преса для виготовлення цегли ФМК-8 та по 1/2 частині преса для виготовлення цегли ФМК-21, та сплачують за це майно по 38 500 грн, загалом - 79 000 грн.

2.3. 14.05.2007 ОСОБА_5 (продавець) та ОСОБА_6 від імені якого діє ОСОБА_8 на підставі довіреності (покупець), укладено договір купівлі-продажу обладнання, відповідно до якого продавець зобов'язується передати у власність покупця 1/2 частини транспортера для переміщення цегли та пресів по виготовленню цегли ФМК-8 та ФМК-21, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, а покупець зобов'язувався прийняти об'єкт продажу, сплатити ціну продажу у сумі 42 600 доларів США, що по курсу НБУ складає 215 130 грн, та які сплачуються з розстрочкою платежу: до 01.08.2007 - 126 250 грн (еквівалент 25 000 дол. США); до 01.12.2007 - 25 250 грн (еквівалент 5 000 дол. США); до 01.12.2008 - 63 630 грн (еквівалент 12 600 дол. США). Право власності на об'єкт продажу переходить до покупця після проведення повної оплати за майно. Майно передається на підставі акта приймання-передачі протягом п'яти днів з моменту надходження коштів.

2.4. 14.05.2007 ОСОБА_7 (продавець) та ОСОБА_6 від імені якого діє ОСОБА_8 на підставі довіреності (покупець) укладено аналогічного змісту договір купівлі-продажу обладнання, відповідно до якого продавець зобов'язується передати у власність покупця 1/2 частини транспортера для переміщення цегли та пресів по виготовленню цегли ФМК-8 та ФМК-21, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, а покупець зобов'язувався прийняти об'єкт продажу, сплатити ціну продажу в сумі 42 600 доларів США, що по курсу НБУ складає 215 130 грн із розстрочкою платежу до 01.12.2008. Право власності на об'єкт продажу переходить до покупця після проведення повної оплати за майно, та передається майно на підставі акту приймання-передачі протягом п'яти днів з моменту надходження коштів.

2.5. 17.05.2007 приватним підприємцем ОСОБА_7 (сторона-1), приватним підприємцем ОСОБА_5 (сторона-2) та ОСОБА_8, який діє від імені ОСОБА_6 (сторона-3), укладено договір про спільну діяльність, відповідно до умов якого сторони зобов'язуються шляхом об'єднання майна та зусиль спільно діяти у сфері комерційної діяльності для досягнення спільних господарських цілей: модернізації виробництва керамічної цегли; збільшення кількості і якості продукції; отриманий прибуток від спільної діяльності,який розподіляється в наступному порядку: ОСОБА_6 - 50%; ОСОБА_5 - 25%; ОСОБА_7 - 25%. Термін дії договору - з моменту підписання і до 05.01.2008.

2.6. 15.06.2007 ОСОБА_5, ОСОБА_7 (продавці) та ОСОБА_8, який діє від імені ОСОБА_6 (покупець), укладено договір купівлі-продажу, відповідно до умов якого продавці продали, а покупець придбав комплекс цегельного заводу АДРЕСА_1, загальною площею 307, 1 м-2, що складається із (цегляної) печі для випалу цегли, загальною площею - 307,1 м-2, зазначеної у генплані під літ. "А", (цегляної) компресорної, зазначеної в генплані під літ. "Б", (цегляного) складу з побутовими кімнатами, зазначеного в генплані під літ. "В", піднавісів (дер. стовпи), зазначених під цифрами "1-2-3-4-5-6", піднавісу (мет. стовпи), зазначеного в генплані під цифрою "7", яке належить на праві власності ОСОБА_5 - 71/100 частини майна та ОСОБА_7 - 29/100 частини майна. Покупець зобов'язується сплатити до 01.12.2008 вартість майна в сумі 99 099 грн (еквівалент 19 800 дол. США). Передача відчужуваного майна здійснюється протягом 5-ти робочих днів з моменту надходження коштів, що засвідчується актом приймання-передачі майна. У п. 11 договору купівлі-продажу комплексу міститься застереження, що право власності на комплекс, що відчужується, виникає у покупця з моменту державної реєстрації договору після повного розрахунку за комплекс, при цьому факт повного розрахунку підтверджується нотаріально посвідченою заявою продавця про розрахунок. Договір нотаріально посвідчений 15.06.2007 серії ВЕР №215274.

2.7. Надалі, ОСОБА_5, ОСОБА_7 (орендодавець) та ОСОБА_8 (орендар) укладено договір оренди № 1 від 01.04.2008, відповідно до умов якого орендодавець передає, а орендар приймає в оренду приміщення загальною площею 307,1 м-2 за адресою: АДРЕСА_1 та сплачує орендну плату в розмірі 50 000 грн з ПДВ за рік. Згідно з п. 5.1 договору оренди, він діє з моменту його підписання і до 01.04.2009.

2.8. За заявою ОСОБА_6, на підставі договору купівлі-продажу комплексу від 15.06.2007 серії ВЕР №215274, 26.01.2009 Підволочиським РБТІ проведено реєстрацію права власності на нерухоме майно (комплекс) за ОСОБА_6

2.9. Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 27.11.2012 у справі №6/112-2070, що набрало законної сили (залишено без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 12.02.2013), розірвано договір купівлі-продажу обладнання від 14.05.2007, укладений ОСОБА_5 та ОСОБА_6, та договір купівлі-продажу обладнання від 14.05.2007, укладеного ОСОБА_7 та ОСОБА_6 Зобов'язано ФОП ОСОБА_6 передати ФОП ОСОБА_5 та ФОП ОСОБА_7 транспортер для переміщення цегли, прес по виготовленню цегли ФМК-8 та прес по виготовленню цегли ФМК-21, у зв'язку з не проведенням повної оплати за обладнання в обумовлені сторонами строки.

2.10. Рішенням Підволочиського районного суду Тернопільської області від 27.10.2010, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Тернопільської області від 23.12.2010, відмовлено у задоволенні позовних вимог про розірвання договору купівлі-продажу від 15.06.2007, визнання недійсною реєстрації права власності спірного майна за ОСОБА_6, стягнення штрафних санкцій за неналежне виконання цього договору купівлі-продажу, стягнення орендної плати за договором оренди від 01.04.2008 за необґрунтованістю позовних вимог.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11.04.2012 скасовано рішення Підволочиського районного суду Тернопільської області від 27.10.2010 та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 23.12.2010, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

За наслідками нового розгляду справи, ухвалою Підволочиського суду від 18.10.2012 роз'єднано позовні вимоги, і вимоги до ОСОБА_8 про стягнення орендної плати виділено у самостійне провадження. Рішенням Підволочиського районного суду від 19.10.2012 та додатковим рішенням від 26.10.2012 у справі № 2-258/12, яке залишене без змін ухвалою апеляційного суду Тернопільської області від 06.12.2012, що набрало законної сили, розірвано договір купівлі-продажу комплексу цегельного заводу у зв'язку з не оплатою комплексу у встановлені строки та визнано недійсною реєстрацію права власності на нерухоме майно, а саме на комплекс цегельного заводу по АДРЕСА_1 за договором купівлі-продажу від 15.06.2007, укладеним між ОСОБА_7, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 в особі його представника ОСОБА_8, як здійсненої з порушенням вимог чинного законодавства.

2.11. Рішенням Підволочиського районного суду Тернопільської області від 13.03.2013 у справі № 2/604/12/13, зміненого ухвалою апеляційного суду Тернопільської області від 03.06.2013, стягнуто з ОСОБА_8 на користь ОСОБА_5 - 30 619,09 грн, з яких: 23 343,10 грн - борг по орендній платі за договором оренди від 01.04.2008 за період 01.04.2008 по 26.01.2009, 4 878,71 грн - інфляційні та 2397,28 грн - річні. Стягнуто з ОСОБА_8 на користь на користь ОСОБА_7 12 506,38 грн, з яких 9 534,50 грн - борг по орендній платі по договору оренди від 01.04.2008 за період 01.04.2008 по 26.01.2009, 1 992,71 грн - інфляційні та 979,17 грн - річні. Рішення набрало законної сили.

3. Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

3.1. 26 вересня 2016 року рішенням Господарського суду Тернопільської області позов задоволено частково. Стягнуто з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_6 на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 668 875 грн упущеної вигоди та витрати на оплату послуг за проведення експертних економічних та технічних досліджень в сумі 5 448,52 грн. Здійснено розподіл судового збору. В позові про стягнення солідарно з Підволочиського районного бюро технічної інвентаризації на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 668 875 грн упущеної вигоди відмовлено.

3.1.1. Приймаючи таке рішення, господарський суд першої інстанції виходив з того, що матеріалами справи підтверджено наявність у діях ФОП ОСОБА_6 усіх складових, з якими закон пов'язує настання відповідальності у вигляді відшкодування збитків, зокрема, упущеної вигоди.

3.2. 02 листопада 2017 року постановою Львівського апеляційного господарського суду рішення Господарського суду Тернопільської області від 26.09.2017 скасовано в частині задоволення позову про стягнення з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_6 на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 668 875 грн. упущеної вигоди та витрати на оплату послуг за проведення експертних економічних та технічних досліджень в сумі 5 448,52 грн. В цій частині прийнято нове рішення, яким у позові відмовлено. В решті рішення суду залишено без змін.

3.3. Відмовляючи у задоволенні позову в повному обсязі, господарський суд апеляційної інстанції виходив, зокрема, з такого.

3.3.1. Відчуження майна відбулося з волі позивача з метою одержання коштів від реалізації майна. Такі дії позивача свідчать про те, що він мав намір отримати прибуток від відчуження майна, а не від діяльності підприємства, як помилково вирішив місцевий господарський суд.

3.3.2. Позивачем не надано ні місцевому господарському суду, ні суду апеляційної інстанції доказів про те, що в період знаходження цегельного заводу у його користуванні (2005-2007 роки) він здійснював господарську діяльність самостійно або через своїх представників, яка б приносила прибуток.

3.3.3. Позивачем не надано доказів того, що саме внаслідок незаконної реєстрації права власності на цегельний завод за ОСОБА_6, він поніс збитки, оскільки не доведено належними і допустимими доказами в розумінні ст.ст. 33, 34 ГПК України, що ОСОБА_5 як кредитор, вживав заходів та мав намір розпорядитись належним йому майном в інший спосіб. Крім того, апеляційною інстанцією з'ясовано, що на цей час належна ОСОБА_5 частка в майні цегельного заводу також відчужена іншій особі.

3.3.4. Наведені вище доводи свідчать про те, що позивач мав намір одержати вигоду від відчуження майна, а не від його використання у господарській діяльності, тобто позивачем не доведено того факту, що він мав намір використовувати потужності спірного цегельного заводу по виробництву цегли у спірний період у своїй господарській діяльності та отримувати від цього прибуток.

3.3.5. Крім того, позивачем не доведено, що тільки неправомірні дії відповідача-1 стали причиною позбавлення позивача можливості отримання доходу за період з 26.01.2009 по 06.12.2012 в розмірі 668 875 грн, оскільки господарським судом не встановлено фактів вжиття позивачем заходів для одержання такої вигоди.

4. Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи

4.1. 22 листопада 2017 року Фізична особа-підприємець ОСОБА_5 подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Львівського апеляційного господарського суду від 02.11.2017, а рішення Господарського суду Тернопільської області від 26.09.2016 залишити в силі.

4.2. Скаржник обґрунтовує вимоги, що містяться у касаційній скарзі, зокрема, такими доводами.

4.2.1. Незаконний склад суду апеляційної інстанції, оскільки неодноразова зміна складу колегії суддів апеляційної інстанції була безпідставною, що суперечить вимогам закону, та має наслідком те, що колегія суддів апеляційної інстанції розглянула справу з недотриманням розумних строків розгляду справи (надто швидко, за 1 день після останньої зміни складу колегії), поверхнево та з порушенням вимог закону, що має наслідком наявність підстав для скасування постанови на підставі п. 1 ч. 2 ст. 111-10 ГПК України.

4.2.2. Суд апеляційної інстанції необґрунтовано та безпідставно поновив відповідачу строк для подання апеляційної скарги, порушивши принцип правової визначеності.

У цьому контексті, на думку скаржника, необхідно врахувати практику розгляду подібних справ Європейським Судом з прав людини, рішення якого є обов'язковим для виконання Україною на підставі ст. 9 Конституції України, ст. 1 Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" № 475/97-ВР, ст. 2 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" N 3477-IV від 23.02.2006.

У ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Однією із підстав поновлення строку може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження (див, mutatismutandis, п. 27 рішення Європейського суду з прав людини від 26 квітня 2007 року у справі "Олександр Шевченко проти України", та "Трух проти України" (ухвала) від 14 жовтня 2003 року). Поновлення процесуального строку зі спливом значного періоду часу та за підстав, які не видаються переконливими може порушити принцип юридичної визначеності (рішення Європейського суду з прав людини від з квітня 2008 року у справі "Пономарьов проти України").

4.2.3. Суд не забезпечив реалізацію вимоги щодо об'єктивності розгляду справи, порушивши таким чином право сторони на справедливий суд.

4.2.3. Апеляційний суд фактично поставив позивачу у вину його намір продати частку в заводі, не звернувши при цьому уваги на те, що:

- позовні вимогу у цій справі ґрунтуються не на факті порушення відповідачем умов договору купівлі-продажу, а на факті порушення права власності на завод;

- майно вибуло із власності позивача поза його волею;

- майно вибуло із власності позивача внаслідок незаконних дій ОСОБА_6, що встановлено рішенням суду;

- позивач вжив усіх необхідних та достатніх юридичних заходів щодо повернення майна у його власність, подавши до суду позов про розірвання договору купівлі-продажу і визнання недійсною реєстрації права власності на завод за відповідачем (рішення Підволочиського районного суду Тернопільської області від 19.10.2012 у справі №2-258/12р).

Утім, апеляційний суд розцінив як невжиття заходів позивачем щодо відновлення його порушеного права на завод звернення позивача до суду з вимогою про визнання недійсною реєстрації права власності на завод за відповідачем, замість вимоги віндикаційного характеру. Суд не врахував, що право вибору правової позиції у справі належить позивачу, право на захист особа здійснює на свій розсуд (ст. 20 ЦК), та має право вибору способу захисту порушеного права (ст. 16 ЦК України), що відповідає ідеї диспозитивності господарського процесу.

В разі подання віндикаційного позову суд вимагав би подати докази того, що саме позивач є власником спірного майна, та не міг би задовольнити позовні вимоги без визнання реєстрації за відповідачем недійсною.

4.2.4. Постанова суду апеляційної інстанції не відповідає вимогам ст. 105 ГПК України, оскільки в ній відсутні доводи, за якими апеляційна інстанція відхиляє ті чи інші докази, мотиви застосування законів та інших нормативно-правових актів. Судове рішення взагалі не відображає мотивів відхилення доводів позивача, поданих у позові, численних письмових поясненнях, відзиві на апеляційну скаргу.

4.2.5. Крім того, встановивши, що відповідач отримав доходи під час незаконної реєстрації заводу, апеляційний суд проігнорував положення ч. 3 ст. 22 ЦК України, відмовивши у задоволенні позову, тоді як у постанові Верховного Суду України від 14 червня 2017 року у справі № 923/2075/15 зауважено, що у спорах з відшкодування упущеної вигоди позивач не повинен бути позбавленим можливості відновити його порушене право, за захистом якого подано позов.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Поняття "майно" в розумінні статті 1 Першого протоколу Конвенції має автономне значення, та включає в себе правомірні очікування на відшкодування шкоди.

4.3. Відзиви від інших учасників справи до Верховного Суду не надходили.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

5. Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій

5.1. Щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції

5.1.1. З урахуванням меж розгляду справи судом касаційної інстанції, визначених статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, не можуть бути взяті до уваги аргументи скаржника про необхідність встановлення обставин справи, про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

5.1.2. Згідно з компетенцією, визначеною законом, Верховний Суд в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

5.2. Щодо суті касаційної скарги

5.2.1. Спір по справі стосується стягнення солідарно з відповідачів 668 875,00 грн збитків у вигляді упущеної вигоди, яку позивач міг би одержати за звичайних обставин, якби його право не було порушене відповідачами.

5.2.2. Скаржник у касаційній скарзі зазначає про незаконний склад суду апеляційної інстанції у зв'язку з неодноразовою зміною складу колегії суддів апеляційної інстанції, наслідком чого стало недотриманням розумних строків розгляду справи, що є підставою для скасування постанови на підставі п. 1 ч. 2 ст. - 111-10 ГПК України.

Як вбачається з наявних матеріалів справи, відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27.06.2017 у Львівському апеляційному осподарському суді для розгляду справи №921/377/14-г/7 визначено склад суддів: головуючий суддя (доповідач) Давид Л.Л., судді Гриців В.М., Кордюк Г.Т.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 30.06.2017 у зазначеному складі колегії суддів прийнято апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_6 на рішення Господарського суду Тернопільської області від 26.09.2016 у справі № 921/377/14-г/7 до провадження. Призначено справу до розгляду в судовому засіданні на 08.08.2017.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 08.08.2017 у тому ж складі колегії суддів розгляд апеляційної скарги Фізичної особи-підприємця ОСОБА_6 відкладено на 22.08.2017.

Відповідно до наявних матеріалів справи, розпорядженням Львівського апеляційного господарського суду від 21.08.2017 № 406 у зв'язку з перебування у відпустці суддів-членів колегії Гриців В.М. та Кордюк Г.Т. призначено автоматизовану зміну складу колегії суддів у справі №921/377/14-г/7.

Згідно з протоколом автоматичної зміни колегії суддів від 21.08.2017 для розгляду справи №921/377/14-г/7 сформовано колегію суддів у складі: Давид Л.Л. - головуючий (доповідач), судді Кравчук Н.М., Плотніцький Б.Д.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 22.08.2017 у складі колегії суддів Давид Л.Л. - головуючий (доповідач), судді Кравчук Н.М., Плотніцький Б.Д. розгляд апеляційної скарги Фізичної особи-підприємця ОСОБА_6 відкладено на 20.09.2017.

20.09.2017 судове засідання по розгляду апеляційної скарги Фізичної особи-підприємця ОСОБА_6 на рішення господарського суду Тернопільської області від 26.09.2016 у справі № 921/377/14-г/7 не відбулось, у зв'язку з перебуванням судді-члена колегії Плотніцького Б.Д. у відпустці (наказ голови Львівського апеляційного господарського суду від 15.09.2017 про відпустку Плотніцького Б.Д на 3 календарні дні з 18 до 20 вересня 2017 року).

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 21.09.2017 у складі колегії суддів: Давид Л.Л. - головуючий (доповідач), судді Кравчук Н.М., Плотніцький Б.Д., розгляд апеляційної скарги Фізичної особи-підприємця ОСОБА_6 призначено на 17.10.2017.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 17.10.2017 клопотання представника відповідача-1 про продовження строку розгляду спору у справі задоволено. Продовжено строк розгляду справи в порядку ч. 3 ст. 69 ГПК України на п'ятнадцять днів. Розгляд апеляційної скарги Фізичної особи-підприємця ОСОБА_6 відкладено на 02.11.2017.

Розпорядженням Львівського апеляційного господарського суду від 02.11.2017 №483 у зв'язку з тимчасової непрацездатністю судді-члена колегії Плотніцького Б.Д. призначено проведення автоматизованої зміни судді-члена колегії Плотніцького Б.Д.

Згідно з протоколом автоматичної зміни колегії суддів від 02.11.2017 для розгляду справи №921/377/14-г/7 сформовано колегію суддів у складі: Давид Л.Л. - головуючий (доповідач), судді Кордюк Г.Т., Кравчук Н.М.

Враховуючи викладені обставини, Верховний Суд вважає, що в даному випадку формування складу суду відбулось із застосуванням автоматизованої системи документообігу за принципом вірогідності, що узгоджується з вимогами статей 2-1, 4-6 ГПК України (1798-12) та Положенням про автоматизовану систему документообігу суду, яке затверджено рішенням Ради суддів України від 26.11.2010 № 30 (у редакції рішення Ради суддів України від 02.04.2015 № 25).

Отже, довід скаржника про те, що справу в суді апеляційної інстанції розглянуто незаконним складом суду апеляційної інстанції є таким, що не підтверджений матеріалами справи і наведені обставини не є підставою для скасування постанови суду апеляційної інстанції.

5.2.3. Щодо аргументу скаржника про те, що апеляційною інстанцією необґрунтовано та безпідставно поновлено відповідачу строк для подання апеляційної скарги, чим порушено принцип правової визначеності, Верховний Суд вважає за необхідне зазначити таке.

Відповідно до пункту 72 рішення Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року (рішення чинне з 6 листопада 2002 року, заява № 48553/99) в справі "Совтрансавто-Холдінг" проти України", у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів (аналогічний висновок мається також і в рішенні Суду по справі "Брумареску проти Румунії", пункт 61).

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Порушення пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод констатував Європейський суд з прав людини у справі "Устименко проти України" (заява № 32053/13).

Суд вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими непереборними обставинами.

Суд постановив, що якщо звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності. Хоча саме національним судам, перш за все, належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їх свобода розсуду не є необмеженою.

Суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення. У кожному випадку національні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для поновлення строків.

Якщо національний суд просто обмежився вказівкою на наявність у відповідача "поважних причин" для поновлення пропущеного строку оскарження, то, відтак, він (суд) не вказав чітких причин такого рішення (пункт 52 рішення).

За цих підстав Суд одноголосно постановив, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та дійшов висновку, що національні суди, вирішивши поновити пропущений строк оскарження остаточної постанови у справі заявника без наведення відповідних причин та скасувавши в подальшому постанову суду, порушили принцип правової визначеності та право заявника на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції (пункт 53 цього ж рішення).

Аналогічні висновки містяться у рішеннях Європейського суду з прав людини у справі "Рябих проти Росії" (заява № 52854/99) та у справі "Пономарьов проти України" (заява №3236/03).

Ураховуючи зазначене, суд апеляційної інстанції, поновивши відповідачу-1 строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції зазначив про те, що розглянувши клопотання скаржника, його документальне обґрунтування та матеріали справи, суд встановив наявність підстав для відновлення строку на подання апеляційної скарги, оскільки скаржник посилається на те, що про факт прийняття судом оскаржуваного рішення йому стало відомо 25.05.2017 при поданні заяви від 25.05.2017 про видачу рішення суду від 26.09.2016, тоді як на час ухвалення оскаржуваного рішення відповідач-1 перебував за кордоном та повного тексту рішення не отримував.

Водночас суд апеляційної інстанції поновивши відповідачу-1 строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції через 9 місяців після його прийняття, не дослідив, чи знав відповідач-1 про розгляд цього спору у суді першої інстанції (спір розглядався в суді з квітня 2014 року по вересень 2016 року), і не встановив, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження, зазначені останнім, втручання у принцип правової визначеності.

Отже, Верховний Суд вважає доводи скаржника про те, що суд апеляційної інстанції без належного обґрунтування поновив відповідачу-1 строк для подання апеляційної скарги, порушивши принцип правової визначеності, є такими, що заслуговують на увагу. Водночас такі доводи скаржника не є безумовною підставою для скасування оскаржуваної постанови апеляційної інстанції.

5.2.4. Щодо вирішення цього спору по суті, Верховний Суд вважає за необхідне зауважити на такому.

Важливим є визначення правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин. Саме визначення цих правовідносин дає можливість суду остаточно визначитись, яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Таким чином, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги господарського судочинства, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а також правильно витлумачив ці норми.

Так, відповідно до частини 1 статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов'язковим до виконання сторонами.

Згідно ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору.

Відповідно до ч. 2 ст. 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Згідно з ч. 2 ст. 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються.

Якщо покупець не виконує свого обов'язку щодо оплати переданого йому товару (майнових прав) в установлений договором купівлі-продажу строк, продавець набуває право вимоги такої оплати (ч. 3 ст. 692 ЦК України), або розірвання договору з підстав, передбачених статтею 651 ЦК України.

Згідно з частинами 1 та 3, 4 статті 692 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. У разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами. Якщо покупець відмовився прийняти та оплатити товар, продавець має право за своїм вибором вимагати оплати товару або відмовитися від договору купівлі-продажу.

Отже, в цьому випадку між сторонами склалися правовідносини на підставі двох договорів купівлі-продажу і у зв'язку з порушенням зобов'язання відповідачем-1 за цими договорами, позивач по суті вимагає стягнення з відповідачів збитків.

Водночас з рішень господарських судів попередніх інстанцій не вбачається, що господарські суди досліджували питання, чи звертався позивач до відпровідача-1 з вимогою про сплату товару за цими договорами чи взагалі позивач відмовився від цих договорів купівлі-продажу.

Крім того, господарські суди, встановивши факт розірвання відповідних договорів купівлі-продажу у судовому порядку, не з'ясували, з якого моменту ці договори є розірваними і, як наслідок, не дослідили з якого моменту виникла упущена вигода, яку позивач просить стягнути у цій справі.

5.2.5. Відповідно до умов договорів передача відповідного майна мала здійснюватися на підставі актів приймання-передачі після сплати всієї суми коштів. Господарськими судами не досліджувалося питання чи укладалися сторонами відповідні акти приймання-передачі майна і чи відбулася фактична передача майна позивачем відповідачеві-1.

5.2.6. Господарські суди не встановили обставин, що якби майно не було зареєстровано за відповідачем-1 Підволочиським районним бюро технічної інвентаризації, яким би чином це змінило правовідносини сторін і чи саме з часом реєстрації цього майна за відповідачем-1 пов'язаний момент заподіяння збитків позивачу.

Крім того, зі змісту судових рішень не вбачається, що господарськими судами досліджувалися обставини щодо витрат кредитора у випадку, якби майно не вибуло з його володіння внаслідок реєстрації відповідачем-1 цього майна, оскільки стаття 13 Конституції України встановлює, що власність зобов'язує. Також господарськими судами не встановлено, чи сплачував відповідач-1 позивачу суму коштів на виконання договорів купівлі-продажу з урахуванням умов договору щодо розстрочки такого платежу і якщо так, то чи були повернуті ці кошти відповідачу-1 позивачем і яким чином це вплинуло на розрахунок понесених позивачем збитків.

5.2.7. Крім того, Верховний Суд вважає за необхідне зазначити про таке.

Збитки - це об'єктивне зменшення будь-яких майнових благ кредитора, яке пов'язане з утиском його інтересів, як учасника певних суспільних відносин і яке виражається у зроблених ним витратах, у втраті або пошкодженні його майна, у втраті доходів, які він повинен був отримати.

Статтею 22 ЦК України визначено поняття збитків, яке поділяється на дві частини (види): реальні збитки і упущена вигода.

Реальні збитки - це втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права.

Упущена вигода - це доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене.

Обґрунтовуючи вимогу про стягнення з відповідачів збитків (сума збитків неодноразово позивачем змінювалася в залежності від результатів експертиз, які проводилися господарським судом), позивач зазначив, що в результаті протиправної поведінки відповідачів, позивач отримав ці збитки.

Визначення поняття збитків є також у ч. 2 ст. 224 Господарського кодексу України, відповідно до якої під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Відповідно до ст. 225 Господарського кодексу України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Отже, відшкодування збитків є одним із видів цивільно-правової відповідальності і для застосування такої міри відповідальності необхідна наявність всіх елементів складу правопорушення, а саме: протиправної поведінки, дії чи бездіяльності особи; шкідливого результату такої поведінки (збитків), наявності та розміру понесених збитків; причинного зв'язку між протиправною поведінкою та збитками; вини особи, яка заподіяла шкоду. У разі відсутності хоча б одного з елементів відповідальність у вигляду відшкодування збитків не наступає.

Відповідно до ч. 1 ст. 623 ЦК України боржник, який порушив зобов'язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки. При визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання. Упущена вигода - це доход або прибуток, який міг би одержати суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності в разі здійснення зовнішньоекономічної операції і який він не одержав внаслідок дії обставин, що не залежать від нього, якщо розмір його передбачуваного доходу або прибутку можна обґрунтувати.

Отже, для правильного вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди, важливе значення має розподіл між сторонами обов'язку доказування, тобто визначення, які юридичні факти повинен довести позивач або відповідач.

За загальними правилами судового процесу, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підстав своїх вимог і заперечень (ст. 33 Господарського процесуального Кодексу України).

Виходячи з цього, позивач повинен довести факт спричинення збитків, обґрунтувати їх розмір, довести безпосередній причинний зв'язок між правопорушенням та заподіянням збитків і розмір відшкодування. Важливим елементом доказування наявності збитків є встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою та шкодою потерпілої сторони.

Враховуючи норми ч. 4 ст. 623 Цивільного кодексу України, на кредитора покладений обов'язок довести розмір збитків, заподіяних йому порушенням зобов'язання. При цьому кредитор повинен не тільки точно підрахувати розмір збитків, але і підтвердити їх документально. При обрахуванні розміру упущеної вигоди мають враховуватися тільки ті точні дані, які безспірно підтверджують реальну можливість отримання грошових сум або інших цінностей, якби зобов'язання було виконано боржником належним чином.

Крім того, законодавець встановлює, що при визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання. Тобто, доказуючи наявність упущеної вигоди, кредитор має довести факти вжиття певних заходів щодо одержання таких доходів. Якщо неодержання кредитором очікуваних доходів є наслідком недбалої поведінки самого кредитора, така упущена вигода не підлягатиме відшкодуванню. Тобто підставою для відшкодування упущеної вигоди є протиправні дії, які мали наслідком не отримання позивачем доходу, на який він розраховував.

Водночас, як вбачається зі змісту судових рішень, господарські суди, які дійшли протилежних висновків щодо вирішення спору по суті, наведених вимог не врахували.

5.2.8. Також відповідно до встановлених господарськими судами обставин справи, у матеріалах справи є висновки експертів, на яких ґрунтуються вимоги позивача.

Водночас суд першої інстанції, поклавши в основу своїх судових рішень ці висновки експертиз, а суд апеляційної інстанції - відхиливши їх як такі, що не мають обов'язкового значення для суду, господарські суди попередніх інстанцій по суті усунулися від встановлення цих збитків самостійно.

Верховний Суд вважає за необхідне зазначити про те, що предмет доказування під час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій складають факти, якими сторони обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню під час ухвалення судового рішення.

Гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є компетенцією виключно національних судів першої та апеляційної інстанцій. Проте зважаючи на прецеденту практику ЄСПЛ, суд зобов'язаний мотивувати свої дії та рішення, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.

Верховний Суд відзначає, що рішення суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні того, чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у справі, якими доказами вони підтверджуються та чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин. Вимоги, як і заперечення на них, за загальним правилом обґрунтовуються певними обставинами та відповідними доказами, які підлягають дослідженню, зокрема, перевірці та аналізу. Все це має бути проаналізовано судом в сукупності та відображено у судовому рішенні.

Господарськими судами першої та апеляційної інстанцій всупереч вимогам ст. 43 Господарського процесуального кодексу України не досліджено, на підставі яких первинних документів позивачем доводився розмір завданих йому збитків відповідачами. Зі змісту судових рішень, ухвалених судами, вбачається, що суди не аналізували конкретні докази, наявні у матеріалах справи.

5.2.9. Водночас, не з'ясувавши усіх обставин справи, що входили до предмета доказування в ній, попередні судові інстанції припустилися неправильного застосування вимог частини першої статті 4-7 ГПК України (1798-12) (в редакції, чинній до 15.12.2017) щодо прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи та частини першої статті 43 названого Кодексу у відповідній редакції стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду господарським судом в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності.

6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

6.1. Зважаючи на викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що при вирішенні цього спору суди першої та апеляційної інстанцій не дотримались вимог статей 4-3, 4-7, 43, 84, 105 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) (в редакції, чинній на момент ухвалення відповідних судових рішень) щодо прийняття судового рішення на підставі всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Суди не дослідили усі зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення усіх фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, тому судові рішення підлягають скасуванню як такі, що прийняті з порушенням норм процесуального та матеріального права.

6.2. Відповідно до частини 3 ст. 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Частиною 4 ст. 310 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Оскільки порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, допущено судами першої та апеляційної інстанцій, справа має бути передана на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

6.3. Таким чином, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а судові рішення, що оскаржуються, скасуванню з направленням справи на новий розгляд до Господарського суду Тернопільської області.

6.4. При новому розгляді справи суду слід врахувати наведене, дати належну правову оцінку всім зібраним у справі доказам в їх сукупності, звернути увагу на підстави поданого позову; з'ясувати правовідносини сторін, які випливають із встановлених обставин; і в залежності від встановлених обставин визначитись, яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; встановити, чи доведено позивачем реально суму збитків (упущеної вигоди), яка заявлена ним у позові.