Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

головуючого - Пількова К. М., суддів: Дроботової Т. Б., Чумака Ю. Я.,

за участю секретаря судового засідання - Жураховської Т. О.,

учасники справи:

позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю Будівельно-торгівельна компанія "Таврія"

представник позивача - Колесников О.А., адвокат

відповідач-1 - Публічне акціонерне товариство "Сбербанк"

представник відповідача-1 - не з'явився

відповідач-2 - Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Авуар-Сервіс"

представник відповідача-2 - не з'явився

відповідач-3 - Товариство з обмеженою відповідальністю "Фудторг"

представник відповідача-3 - не з'явився

розглянув у судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Будівельно-торгівельна компанія "Таврія" на рішення Господарського суду міста Києва від 12.09.2017 (суддя Морозов С М.) та постанову Київського апеляційного господарського суду від 23.11.2017 (головуючий суддя - Андрієнко В. В., судді Буравьов С. І., Власов Ю. Л.) у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Будівельно-торгівельна компанія "Таврія" до Публічного акціонерного товариства "Сбербанк", Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Авуар-Сервіс", Товариства з обмеженою відповідальністю "Фудторг" про визнання договорів недійсними,

Короткий зміст позовних вимог

1. 15.06.2017 Товариство з обмеженою відповідальністю Будівельно-торгівельна компанія "Таврія" (далі - Позивач) звернулось з позовом до Публічного акціонерного товариства "Сбербанк" (далі - Відповідач-1), Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Авуар-Сервіс" (далі - Відповідач-2), Товариства з обмеженою відповідальністю "Фудторг" (далі - Відповідач-3) про визнання недійсним з моменту укладення договору факторингу від 22.09.2015 № 2 (далі - Договір факторингу), укладеного між Відповідачем-1 та Відповідачем-2, на підставі якого відступлені права за договором про відкриття кредитної лінії від 12.10.2012 № 18-В/12/27/ЮО (далі - Кредитний договір), укладеним між Відповідачем-1 та Відповідачем-3; визнання недійсним з моменту укладення договору від 01.06.2016 про відступлення прав за договором поруки (далі - Договір відступлення прав), укладеного між Відповідачем-1 та Відповідачем-2, на підставі якого відступлені права за договором поруки від 12.10.2012 (далі - Договір поруки), укладеним між Відповідачем-1 та Позивачем.

Позовна заява мотивована тим, що сторонами не дотримано вимоги частини 3 статті 1079 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ), пункту 11 частини 1 статті 4, пункту 2 частини 1 статті 7 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", оскільки фактором в Договорі факторингу мала виступити фінансова установа, яка має ліцензію на здійснення господарської діяльності з надання фінансових послуг, що є підставою, відповідно до статей 203, 207, 215 ЦК України, для визнання цього договору недійсним. Оскільки порука є забезпечувальним зобов'язанням, похідним від основного зобов'язання, яке вона забезпечує, а правочин щодо заміни кредитора в основному зобов'язанні - Договорі факторингу є недійсним, що не спричиняє переходу прав за основним зобов'язанням до нового кредитора, тому до останнього не переходять і права за похідним зобов'язанням поруки, яким забезпечене основне зобов'язання, у зв'язку з чим спірні договори підлягають визнанню недійсними.

Короткий зміст рішень судів І та апеляційної інстанцій

2. 12.09.2017 Господарський суд міста Києва прийняв рішення, залишене без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 23.11.2017, яким в задоволенні позовних вимог відмовив у повному обсязі.

Прийняті у справі судові рішення мотивовані тим, що за вимогами частини 1 статті 202, частини 2 статті 203, частини 1 статті 205, частини 2 статті 207, пункту 1 частини 1 статті 512, частини 1 статті 513, статей 514, 516, частини 2 статті 517, статті 518 ЦК України заміна кредитора у зобов'язанні не впливає на характер, обсяг і порядок виконання боржником своїх обов'язків, не погіршує становище боржника і не зачіпає його інтересів, та здійснюється без згоди боржника, однак сторони мають право додатково врегулювати порядок заміни кредитора в договорі. Оскільки в Кредитному договорі сторони не обумовили необхідність обов'язкової згоди боржника на відступлення права вимоги за цим договором, то укладення спірного Договору відступлення права не погіршує становище боржника, не зачіпає його інтересів та не порушує його права, тому підстави для задоволення позову відсутні. Судами встановлено, що Відповідач-2 є фінансовою установою, що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію фінансової установи серія ФК № 429 від 07.11.2013, а також додатком до нього. На дату укладення Договору факторингу не були розроблені та прийняті відповідні ліцензійні умови та лише з прийняттям постанови Кабінету Міністрів України від 07.12.2016 № 913 "Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з надання фінансових послуг (крім професійної діяльності на ринку цінних паперів)" (913-2016-п) надання послуг з факторингу віднесено до виду фінансових послуг, що підлягають ліцензуванню. З огляду на наведене суди дійшли висновку про те, що на дату укладення Договору факторингу Відповідач-2 мав необхідний обсяг цивільної правоздатності на укладення оспорюваного Позивачем правочину, а інших підстав для визнання цього правочину недійсним у позові не зазначено. Згідно з положеннями частин 1, 4 статті 5 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 31.03.2006 № 5555, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 25.04.2006 № 477/12351 (z0477-06) , "Про можливість надання юридичними особами, які за своїм статусом не є фінансовими установами, фінансових послуг з надання коштів у позику та надання поручительств" встановлено, що юридичні особи - суб'єкти господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, надають фінансові послуги з надання коштів у позику (крім на умовах фінансового кредиту) та поручительств в відповідно до вимог цивільного законодавства та з урахуванням вимог законодавства України щодо запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом. Враховуючи наведене суди дійшли висновку про те, що Позивачем не доведено наявності передбачених законом підстав для визнання недійсними Договору факторингу та Договору відступлення права вимоги та не встановлено порушення прав та охоронюваних законом інтересів Позивача внаслідок укладення спірних правочинів.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

3. 06.12.2017 Позивач (Скаржник) подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 12.09.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 23.11.2017, прийняти нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі.

4. 29.03.2018 Відповідач-2 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити без змін прийняті у справі рішення, а касаційну скаргу залишити без задоволення.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

5. Судові рішення прийняті внаслідок неправильного застосування норм матеріального та процесуального права, а саме пунктів 2, 3 частини 1 статті 7 Закону України "Про ліцензування видів господарської діяльності", статей 202, 203, 215, 236, 277 ЦК України, статті 207 Господарського кодексу України (далі - ГК України (436-15) ), статей 4, 4-2, 4-3, 4- 7, 43 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України (1798-12) ).

6. Виходячи з імперативних приписів Закону України "Про ліцензування видів господарської діяльності" (222-19) у редакції, чинній на момент укладення оспорюваного Договору факторингу, вбачається обов'язкове ліцензування діяльності з надання фінансових послуг незалежно від виду фінансової послуги та здійснення такого ліцензування відповідно до цього Закону у статтях 10 - 14 якого визначений порядок отримання ліцензії.

7. Вичерпний перелік видів фінансових послуг закріплений частиною 1 статті 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", відповідно до якого у редакції Закону, чинній на час укладення оспорюваного Договору факторингу, віднесений зокрема факторинг, який є фінансовою послугою, здійснення якої потребує отримання ліцензії відповідно до пункту 2 частини 1 статті 7 "Про ліцензування видів господарської діяльності", що свідчить про неправильне застосування судами зазначеної норми.

8. Верховний Суд України, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та розглядаючи питання про дійсність договору факторингу, у постанові від 25.05.2016 у справі № 908/5508/14 зазначив про обов'язковість ліцензування відповідно до закону фінансових послуг, зокрема факторингу, та недійсність правочину в разі суперечності його змісту актами законодавства. Аналогічна правова позиція викладена Вищим господарським судом України у постанові від 23.11.2016 у справі № 910/6686/16.

9. Оскільки порука є забезпечувальним зобов'язанням, похідним від основного зобов'язання, яке вона забезпечує, а правочин щодо заміни кредитора в основному зобов'язанні - Договорі факторингу є недійсним, що не спричиняє переходу прав за основним зобов'язанням до нового кредитора, до останнього не переходять і права за похідним зобов'язанням щодо поруки, яким забезпечене основне зобов'язання, у зв'язку з чим Договір факторингу та Договір відступлення права вимоги підлягають визнанню недійсними відповідно до вимог частини 1 статті 227 ЦК України

10. Договором поруки передбачено вчинення майнових дій з боку Відповідача-3 на користь Позивача за надання послуг з поруки, тобто поручительство за договором є оплатним, що порушує норми чинного законодавства, оскільки якщо порука за Договором є оплатною згідно з статтею 558 ЦК вона набуває ознак фінансової послуги відповідно до пункту 5 статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та регулювання ринку фінансових послуг", що підлягає ліцензуванню за вимогами пункту 2 частини 1 статі 7 Закону України "Про ліцензування видів господарської діяльності" (222-19) .

11. Про недійсність Договору поруки, умови щодо оплатності надання послуг за яким були погоджені, свідчить не тільки факт відсутності у Позивача статусу фінансової установи, але й факт відсутності відповідної ліцензії, а тому Договір поруки суперечить нормам ЦК України (435-15) та приписам чинного законодавства, враховуючи відсутність у Позивача необхідного обсягу цивільної правоздатності.

12. Необхідність набуття юридичною особою статусу фінансової установи та отримання ліцензії для надання фінансових послуг закріплена Законом України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг" (2664-14) та Законом України "Про ліцензування видів господарської діяльності" (222-19) , які мають вищу юридичну силу щодо розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України, на яке безпідставно послались суди на обґрунтування підстав для відмови у задоволенні позову.

13. Договір поруки суперечить пункту 2 частини 1 статті 7 Закону України "Про ліцензування видів господарської діяльності", Ліцензійним умовам провадження господарської діяльності з надання фінансових послуг (крім професійної діяльності на ринку цінних паперів), затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 07.12.2016 № 913 (913-2016-п) , частині 3 статті 91, пункту 4 частини 1 статті 203 ЦК України та, згідно з частиною 1 статті 215, частиною 1 статті 227 ЦК України, є недійсними з моменту укладення.

14. Оскільки Договір поруки є недійсним, він не створив жодних юридичних наслідків для сторін, а саме: не породив обов'язку Позивача як поручителя щодо виконання зобов'язань Відповідача-3 за Кредитним договором. При цьому за приписами пункту 1 частини 1 статті 512 ЦК України, відступлення недійсного права вимоги, тобто права вимоги, якого не існує, неможливе.

15. Безпідставним є висновок судів про те, що спірні правочини не зачіпають права та законні інтереси Позивача, який не є стороною цих правочинів, оскільки стягнення заборгованості за Кредитним договором з Позивача як з поручителя безпосередньо порушує права та охоронювані законом інтереси останнього.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

16. На дату укладення Договору факторингу ще не були розроблені та прийняті відповідні ліцензійні умови, то ліцензії на укладення такого договору не вимагалось.

17. Недоречним є посилання Позивача на правову позицію, викладену у постанові Вищого господарського суду України від 23.11.2016 у справі № 910/6686/16, оскільки справа направлена на новий розгляд, який досі триває, а договір відступлення права вимоги був визнаний договором цесії. Також триває розгляд справи № 908/5508/14, на правову позицію Верховного Суду України у якій некоректно послався Позивач.

18. Договором поруки не визначено умов щодо його укладення Поручителем (Позивачем) з метою отримання прибутку, що є визначальною ознакою надання поручительства як фінансової послуги, а тому посилання Скаржника на те, що ним було надано фінансову послугу (поручительство) у розумінні пункту 5 статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" безпідставні.

19. Правовий аналіз Договору факторингу та Договору про відступлення права вимоги вже здійснювався у межах справи № 915/623/15, у якій рішенням Господарського суду Миколаївської області стягнуто з Позивача як поручителя суму боргу та відсотків за користування кредитними коштами, при цьому зустрічної вимоги про визнання договорів недійсними Позивач не заявляв.

Позиція Верховного Суду

20. Суд відхиляє посилання Скаржника (пункти 6, 7) на порушення судами пункту 2 частини 1 статті 7 "Про ліцензування видів господарської діяльності" що стосується обов'язкового ліцензування діяльності з надання фінансовий послуг з огляду на таке. Відповідно до пункту 11 частини 1 статті 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" факторинг вважається фінансовою послугою. Положення статті 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" визначає факторинг як кредитну операцію. Згідно з пунктом 2 статті 7 Закону України "Про ліцензування видів господарської діяльності" надання фінансових послуг (крім професійної діяльності на ринку цінних паперів) є видом діяльності, що підлягає ліцензуванню. Водночас відповідно до частини 2 статті 20 Закону України "Про ліцензування видів господарської діяльності" у разі відсутності ліцензійних умов провадження відповідного виду господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню відповідно до закону, відповідальність за провадження такої діяльності без ліцензії не застосовується. Судами встановлено, що на час укладення Договору факторингу не були розроблені та прийняті ліцензійні умови та лише з прийняттям постанови Кабінету Міністрів України № 913 від 07.12.2016 "Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з надання фінансових послуг (крім професійної діяльності на ринку цінних паперів)" (913-2016-п) надання послуг з факторингу віднесено до виду фінансових послуг, що підлягають ліцензуванню. У зв'язку з наведеним місцевий та апеляційний господарські суди дійшли мотивованого висновку про те, що на час укладення Договору факторингу Відповідач-2, який є фінансовою установою, що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію фінансової установи серія ФК № 429 від 07.11.2013, а також додатком до нього, мав необхідний обсяг цивільної правоздатності на укладення цього правочину, а тому підстави для визнання його недійсним відсутні.

21. Посилання Скаржника (пункт 8) на висновки, викладені в судових рішеннях Верховного Суду України та Вищого господарського суду України у справах № 908/5508/14 та № 910/6686/16 відповідно Суд відхиляє, оскільки вказаними судовими рішеннями справи були направлені на новий розгляд з посиланням на передчасність висновків судів попередніх інстанцій та необхідністю з'ясувати правову природу оспорюваних правочинів, а висновок судів у даній справі наведеному не суперечить.

22. Суд відхиляє доводи Скаржника (пункт 10) про те, що, якщо порука за Договором поруки є оплатною згідно з статтею 558 ЦК України вона набуває ознак фінансової послуги відповідно до пункту 5 статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та регулювання ринку фінансових послуг", що підлягає ліцензуванню згідно з вимогами пункту 2 частини 1 статті 7 "Про ліцензування видів господарської діяльності" з огляду на таке. Відповідно до статті 558 ЦК України поручитель має право на оплату послуг, наданих ним боржникові. Разом з цим, у разі встановлення у договорі поруки умови щодо оплати послуг поручителя такий договір не набуває ознак фінансової послуги у розумінні статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", яка визначає фінансову послугу як операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Таким чином встановлена договором поруки умова щодо оплатності послуг поручителя не змінює правової природи договору та правовідносин, що виникають між сторонами внаслідок укладення цього договору. З огляду на викладене не приймаються до уваги посилання Скаржника (пункт 11) щодо відсутності у нього статусу фінансової установи та відповідної ліцензії, а також доводи Скаржника (пункт 13) щодо того, що Договір поруки суперечить пункту 2 частини 1 статті 7 "Про ліцензування видів господарської діяльності", Ліцензійним умовам провадження господарської діяльності з надання фінансових послуг (крім професійної діяльності на ринку цінних паперів), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 07.12.2016 № 913 (913-2016-п) , частині 3 статті 91, пункту 4 частини 1 статті 203 ЦК України та, згідно з частиною 1 статті 215, частиною 1 статті 227 ЦК України, є недійсним.

23. Суд відхиляє твердження Скаржника (пункт 12) про безпідставне застосування судами розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України, оскільки положення зазначеного розпорядження застосовані судами у відповідності та сукупності з нормами Законів України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг" (2664-14) та "Про ліцензування видів господарської діяльності" (222-19) , які мають вищу юридичну силу.

24. Враховуючи викладене Суд вважає необґрунтованими доводи Скаржника (пункти 9, 14) щодо недійсності Договору факторингу та Договору відступлення права вимоги, а також щодо того, що Договір поруки не створив жодних юридичних наслідків для його сторін.

25. Суд оцінює критично доводи Скаржника (пункт 15) щодо безпідставності висновків судів про те, що оспорювані правочини не зачіпають права та законні інтереси Позивача, оскільки, як встановлено судами, останній не є стороною цих спірних правочинів та не навів обґрунтувань для спростування тверджень судів про те, що зміна кредитора у зобов'язанні не впливає на характер, обсяг і порядок виконання боржником своїх обов'язків, не погіршує становище боржника і не зачіпає його інтересів.

26. З огляду на викладене доводи Скаржника (пункт 5) про порушення судами пунктів 2, 3 частини 1 статті 7 Закону України "Про ліцензування видів господарської діяльності", статей 202, 203, 215, 236, 277 ЦК України, статті 207 ГК України, статей 4, 4-2, 4-3, 4- 7, 43 ГПК не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи, не спростовують висновків, покладених в основу оскаржуваних судових рішень, які прийняті за наслідками повного встановлення та надання правової оцінки усім істотним обставинам справи у сукупності, вірного застосування норм права, що регулюють спірні правовідносини.

27. Враховуючи наведене відсутні підстави для зміни чи скасування прийнятих у справі рішення та постанова судів першої та апеляційної інстанцій.

Керуючись статтями 240, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Суд

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельно-торгівельна компанія "Таврія" залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 12.09.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 23.11.2017 у справі № 910/9724/17 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.