У травні 2017 року Прокурор Миколаївської області звернувся в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Господарського суду Миколаївської області з позовом до Державного підприємства "Володимирівське лісове господарство" (далі - ДП "Володимирівське лісове господарство") та Фізичної особи - підприємця Митрофанової Олени Василівни (далі - ФОП Митрофанова О.В.) про визнання недійсним на майбутнє договору про спільну діяльність без утворення юридичної особи від 08.02.2014 № 15 (далі - договір від 08.02.2014), укладеного між відповідачами, і додаткової угоди до цього договору від 23.05.2016 № 27; зобов'язання ФОП Митрофанової О.В. повернути у розпорядження держави в особі Кабінету Міністрів України, з правом постійного користування ДП "Володимирівське лісове господарство", земельні ділянки державного лісового фонду загальною площею 38,5 га, грошовою оцінкою 779 786,7 грн, що розташовані в межах території Володимирівської сільської ради Казанківського району та використовуються ФОП Митрофановою О.В. за оспорюваним договором, на підставі статей 203, 215, 235, 1212 Цивільного кодексу України, статті 207 Господарського кодексу України.

У позові прокурор також просив визнати поважними причини пропуску строку позовної давності.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що за договором від 08.02.2014 ДП "Володимирівське лісове господарство" незаконно розпорядилося спірними земельними ділянками лісогосподарського призначення та фактично передало у платне користування земельні ділянки державного лісового фонду для вирощування сільськогосподарських культур, однак прокурор зазначив, що надання земельних ділянок державної власності лісогосподарського призначення в користування (оренду) особам для сільськогосподарських потреб здійснюється Кабінетом Міністрів України. На думку прокурора, договір від 08.02.2014 є удаваним правочином у розумінні приписів статті 235 Цивільного кодексу України, який вчинено сторонами з метою приховання договору оренди землі, він суперечить вимогам законодавства та підлягає визнанню недійсним у судовому порядку, а спірні земельні ділянки - поверненню позивачеві.

Кабінет Міністрів України у поясненнях підтримав позовні вимоги, пославшись на те, що землі, передані за договором від 08.02.2014, належать до земельних ділянок державного лісового фонду і перебувають в постійному користуванні ДП "Володимирівське лісове господарство", яке не мало відповідних повноважень на укладання договору від 08.02.2014. Позивач зазначив, що про наявність цього договору Кабінет Міністрів України довідався лише з офіційного запиту Прокуратури Миколаївської області від 15.02.2017 № 05-332 вих-17 і просив визнати поважними причини пропуску строку позовної давності.

У відзиві ДП "Володимирівське лісове господарство" наголосило, що договір від 08.02.2014 є удаваним правочином, вчиненим сторонами з метою приховання договору оренди землі, який вони насправді вчинили; цей договір не містить істотних умов, визначених статтею 15 Закону України "Про оренду землі", і він не пройшов державну реєстрацію, а тому є неукладеним.

ФОП Митрофанова О.В. у заяві-клопотанні від 29.06.2017 просила відмовити у задоволенні позову, посилаючись на те, що належно виконує умови договору від 08.02.2014, та вважала, що вимоги позивача не підлягають задоволенню, а його клопотання про поновлення строку позовної давності для звернення до суду із цим позовом є безпідставним.

Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 29.06.2017 (суддя Смородінова О.Г.) позов задоволено. Визнано недійсним на майбутнє договір від 08.02.2014, укладений між ДП "Володимирівське лісове господарство" і ФОП Митрофановою О.В. Зобов'язано ФОП Митрофанову О.В. повернути у розпорядження держави в особі Кабінету Міністрів України, з правом постійного користування ДП "Володимирівське лісове господарство", земельні ділянки державного лісового фонду загальною площею 38,5 га, грошовою оцінкою 779 786,7 грн, розташовані в межах території Володимирівської сільської ради Казанківського району Миколаївської області.

Місцевий господарський суд виходив із наявності обставин, які за приписами статей 203, 215 Цивільного кодексу України є підставою для визнання договору від 08.02.2014 недійсним та повернення земельних ділянок позивачеві. Суд визнав, що ФОП Митрофанова О.В. на підставі оспорюваного договору фактично отримала право користування земельними ділянками для вирощування сільськогосподарських культур і збирання врожаю. Тобто правочин, вчинений сторонами при укладенні договору від 08.02.2014, спрямовано на приховання іншого правочину - договору оренди земельних ділянок, який сторони насправді вчинили, а тому зазначений договір є удаваним правочином згідно з частиною 1 статті 235 Цивільного кодексу України; він не спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним. Суд також з'ясував, що ДП "Володимирівське лісове господарство" при укладенні договору від 08.02.2014 діяло поза межами наданих йому повноважень, оскільки органом, уповноваженим на передачу спірних земельних ділянок лісогосподарського призначення у користування для сільськогосподарських потреб, є Кабінет Міністрів України, який відповідних рішень щодо передачі ФОП Митрофановій О.В. зазначених земельних ділянок не приймав.

Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 03.10.2017 (судді: Ярош А.І., Лисенко В.А., Діброва Г.І.) рішення Господарського суду Миколаївської області від 29.06.2017 скасовано та прийнято нове рішення, яким у позові відмовлено.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про обґрунтованість позову, проте відмовив у його задоволенні у зв'язку зі спливом строку позовної давності.

Не погоджуючись із висновками суду апеляційної інстанції, Заступник прокурора Одеської області подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Одеського апеляційного господарського суду від 03.10.2017 та залишити без змін рішення Господарського суду Миколаївської області від 29.06.2017.

Підставами для скасування оскарженої постанови у справі прокурор зазначає порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, зокрема статей 256, 257, 261, 267 Цивільного кодексу України, статей 34, 35, 43, 84 Господарського процесуального кодексу України у редакції, чинній до 15.12.2017. Він наголошує на помилковості висновку суду апеляційної інстанції щодо можливості виявлення позивачем факту укладення спірного договору, та, відповідно, порушення його прав у спірних правовідносинах. Прокурор акцентує, що заяви про застосування строку позовної давності до суду першої інстанції відповідач не подавав, а у заяві відповідача від 29.06.2017, на яку посилається суд апеляційної інстанції, лише зазначено, що клопотання прокурора про визнання поважними причин пропуску строку позовної давності є безпідставним. Тобто жодних клопотань у розумінні частини 3 статті 267 Цивільного кодексу України та заяв про застосування наслідків спливу строку позовної давності до місцевого господарського суду ФОП Митрофанова О.В. не подавала, а тому у суду першої інстанції не було підстав для застосування строку позовної давності у цій справі. Крім того, як зазначає прокурор, строк на звернення не пропущено ще й з тих підстав, що договір є діючим, земельні відносини наразі тривають.

Від Кабінету Міністрів України надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому він просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції, а рішення місцевого господарського суду залишити без змін. Позивач підтримав позицію прокурора, викладену у касаційній скарзі, послався, зокрема, на неврахування судом апеляційної інстанції його доводів, наведених у поясненнях від 12.06.2017 та у відзиві на апеляційну скаргу, та акцентував, що ФОП Митрофанова О.В. із заявою про застосування позовної давності до господарського суду першої інстанції не зверталася, а у заяві-клопотанні від 29.06.2017 лише зазначено, що клопотання прокурора про визнання поважними причин пропуску строку позовної давності є безпідставним.

У поясненнях ДП "Володимирівське лісове господарство" підтримало касаційну скаргу, послалося на те, що про допущені порушення законодавства при укладенні спірного договору прокуратурі стало відомо за результатами досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42016150000000147, внесеному до ЄРДР 12.03.2015 після звільнення з посади колишнього директора ДП "Володимирське лісове господарство" ОСОБА_8

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та аргументи відзиву на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Викладені у касаційній скарзі аргументи прокурора є підставою для скасування оскарженої в касаційному порядку постанови суду апеляційної інстанції, оскільки апеляційним господарським судом при ухваленні постанови у справі було допущено порушення норм матеріального і процесуального права, а отже оскаржену постанову не можна вважати законною та обґрунтованою.

Водночас колегія суддів визнає переконливими і аргументи, наведені позивачем у відзиві на касаційну скаргу, з огляду на таке.

Задовольняючи позовні вимоги, місцевий господарський суд дійшов висновку про невідповідність вимогам законодавства оспорюваного договору та про наявність правових підстав для визнання його недійсним у судовому порядку і повернення позивачеві земельних ділянок, переданих у користування за цим договором.

Скасовуючи судове рішення, суд апеляційної інстанції погодився із висновком місцевого господарського суду про обґрунтованість позову, втім відмовив у його задоволенні у зв'язку зі спливом строку позовної давності.

Однак такий висновок апеляційного господарського суду визнається передчасним через нез'ясування судом усіх обставин, що мають значення для правильного вирішення цього спору, з наданням оцінки усім аргументам учасників справи та зібраним у справі доказам.

Господарськими судами попередніх інстанцій було установлено, що 08.02.2014 між ФОП Митрофановою О.В. - стороною-1 та ДП "Володимирівське лісове господарство" - стороною-2 було укладено договір № 15 про спільну діяльність без утворення юридичної особи, за яким сторони, враховуючи спорідненість своєї діяльності і спільний регіон її здійснення, з метою оптимізацїї, здешевлення витрат на підвищення загальної ефективності діяльності кожної із сторін, домовилися про організацію спільної діяльності кожної із сторін, про організацію спільної діяльності в сфері ведення товарного сільськогосподарського виробництва для досягнення наступних господарських і комерційних цілей: виробництво сільськогосподарської продукції; транспортування, зберігання, переробка та реалізація виробленої сільськогосподарської продукції.

Відповідно до пункту 1.3 договору основною метою спільної діяльності є отримання прибутку.

На виконання мети договору сторони: діють спільно шляхом об'єднання своїх внесків і зусиль, баз даних і технологій, які є власністю сторін чи перебувають в їх повному господарському віденні; сторони можуть надавати одна одній технологічну, інформаційну або організаційну допомоги (пункт 1.4 договору).

Відповідно до пункту 4.1.4 договору сторона-2 зобов'язалася з дня набрання чинності договором надати стороні-1 відповідний масив земельних ділянок із земель сільськогосподарського призначення - ріллі, які перебувають у постійному користуванні сторони-2, з метою ведення в спільних інтересах на цих земельних ділянках товарного сільськогосподарського виробництва, та згідно з пунктом 4.1.5 договору здійснювати контроль за вирощуванням за договором сільгоспкультур, що зокрема передбачає підготовку стороною-2 проектів періодичних актів прийому-передачі сторонами виконаних робіт (наданих послуг), узгоджені між сторонами акти підписуються представниками сторін.

За змістом пунктів 6.1, 6.2 договору внесок сторони-1 у спільну діяльність за договором здійснюється шляхом виконання на земельній ділянці комплексу агрономічних та інших робіт, пов'язаних з вирощуванням, охороною, транспортуванням, збереженням та реалізацією сільськогосподарської продукції (підготовка ґрунту під сівбу, сівба, догляд за посівами, охорона посівів, збирання врожаю, його транспортування тощо); внесок сторони-2 у спільну діяльність за договором здійснюється шляхом використання для ведення товарного сільськогосподарського виробництва масиву земельних ділянок площею 41,0 га в межах території Володимирівської сільської ради Казанківського району Миколаївської області, із земель сільськогосподарського призначення (ріллі), які перебувають в постійному користування сторони-2; здійснення цього внеску не зачіпає право сторони-2 на користування цією земельною ділянкою, не є відчуженням цієї земельної ділянки чи надання в оренду (суборенду).

У пунктах 7.1, 7.3 договору сторони визначили, що сторона-1 щорічно сплачує стороні-2 кошти із розрахунку 600,00 грн за один гектар переданих для здійснення спільної діяльності земельних ділянок. Загальна сума оплати за один рік становить 24 600,00 грн. Сплата коштів здійснюється стороною-1 (якщо інше не буде встановлено додатковою угодою, в тому числі угодою про сплату коштів в повному обсязі після збору врожаю) у три етапи: перший етап - 40 % до 31 березня, другий етап - 60 % до 31 жовтня поточного року. Сторони щорічно переглядають ціну договору за 1 га враховуючи Закон України "Про Державний бюджет України" та у зв'язку зі зростанням рівня інфляції.

Договір укладено терміном на 7 років із дня його підписання (пункт 5.1 договору).

У подальшому сторонами були укладені додаткові угоди від 21.12.2015 № 138, від 23.05.2016 № 27 до цього договору, якими вносилися зміни до окремих пунктів договору, в тому числі щодо площі земельних ділянок (з 41,0 га на 38,5 га).

За актами приймання-передачі ДП "Володимирівське лісове господарство" передало, а ФОП Митрофанова О.В. прийняла спірні земельні ділянки.

Відповідно до статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно зі статтею 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Як встановили господарські суди, зі змісту прав і обов'язків сторін договору від 08.02.2014 убачається, що відповідач на підставі оспорюваного договору фактично отримав право користування земельними ділянками для вирощування сільськогосподарських культур та збирання врожаю. Тобто правочин, який вчинено сторонами при укладенні договору від 08.02.2014, спрямовано на приховання іншого правочину - договору оренди земельної ділянки, який сторони насправді вчинили, а тому спірний договір є удаваним правочином згідно з частиною 1 статті 235 Цивільного кодексу України. При цьому, як з'ясували господарські суди попередніх інстанцій оспорюваний договір не містить в собі елементів координації або ведення спільних справ контрагентами, не визначає правового статусу виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат і збитків учасників, їх участі у результатах спільних дій тощо, властивих договору про спільну діяльність.

Відповідно до приписів статті 235 Цивільного кодексу України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Таким чином, до спірного правочину слід застосувати правила, передбачені для договору оренди землі.

Статтею 6 Закону України "Про оренду землі" унормовано, що орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України (2768-14) , Цивільним кодексом України (435-15) , цим та іншими законами України і договором оренди землі.

Згідно зі статтею 78 Земельного кодексу України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.

Частиною 1 статті 92 Земельного кодексу України визначено, що право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Відповідно до приписів статті 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства

Згідно з державним актом на право постійного користування земельною ділянкою від 08.09.2010 серії ЯЯ № 192159, виданим ДП "Володимирівське лісове господарство", цільове призначення (використання) земельної ділянки площею 1290,0658 га - для ведення лісового господарства.

За змістом частини 1 статті 124 Земельного кодексу України, статті 4 Закону України "Про оренду землі" передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади; орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є органи виконавчої влади, які відповідно до закону передають земельні ділянки у власність або користування.

Згідно зі статтею 5 Лісового кодексу України до земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства.

Відповідно до частини 1 статті 55 Земельного кодексу України до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства.

Статтею 57 Земельного кодексу України передбачено, що земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства. Порядок використання земель лісогосподарського призначення визначається законом.

Відповідно до частини 2 статті 8 Лісового кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону.

Повноваження Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин визначені статтею 27 Лісового кодексу України, до яких, зокрема, належить передача у власність, надання у постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок, що перебувають у державній власності.

Стаття 57 Лісового кодексу України визначає вимоги щодо порядку та умов зміни цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов'язаних з веденням лісового господарства. Відповідно до частини 1 цієї статті (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов'язаних з веденням лісового господарства, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне користування відповідно до Земельного кодексу України (2768-14) . Аналогічне положення міститься і у статті 20 Земельного кодексу України.

Доказів дотримання зазначеного порядку, як установлено судами попередніх інстанцій, матеріали справи не містять.

Як уже зазначалося, і це було установлено судами, правовідносини, що виникли між сторонами на підставі спірного договору, є відносинами з користування землею, оскільки ДП "Володимирівське лісове господарство" фактично здійснило передачу відповідачеві за плату земельних ділянок лісогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Проте установленого наведеними нормами земельного та лісового законодавства порядку передачі в оренду спірних земельних ділянок лісогосподарського призначення сторонами дотримано не було; відповідного рішення органом, уповноваженим на передачу спірної земельної ділянки у користування, не приймалося; ДП "Володимирівське лісове господарство", уклавши оскаржуваний договір, розпорядилося землями державного лісового фонду із перевищенням своїх повноважень; зміст спірного правочину не відповідає вимогам статей 4, 15 Закону України "Про оренду землі". При цьому таких обставин, установлених судами, прокурор у касаційній скарзі не заперечує.

Переглядаючи в апеляційному порядку рішення місцевого господарського суду, апеляційний господарський суд погодився із висновком місцевого господарського суду про обґрунтованість позову прокурора, однак відмовив у позові за спливом строку позовної давності.

За змістом положень статті 2 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом) господарський суд порушує справи за позовними заявами, зокрема прокурорів, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Прокурор у позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Відповідно до положень частин 2, 4 статті 29 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом) у разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

За приписами статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до частини 4 статті 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

За загальним правилом, закріпленим у частині 1 статті 261 Цивільного кодексу України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Виходячи зі змісту статей 256, 261 Цивільного кодексу України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушено, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду, на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу строку позовної давності поширюється і на звернення прокурора до суду із позовом про захист інтересів держави у справі, що розглядається, в особі Кабінету Міністрів України, але не наділяє прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності такого клопотання з боку самої особи, в інтересах якої він звертається до суду, що, між іншим, правильно було ураховано судом апеляційної інстанції.

За змістом частини 5 статті 267 Цивільного кодексу України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності. Питання щодо поважності цих причин вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.

Втім, обмежившись посиланням на пропуск строку позовної давності у даному випадку, відсутність клопотання Кабінету Міністрів України (який набув статусу позивача) про поновлення пропущеного строку на звернення з позовом, та заяву ФОП Митрофанової О.В. від 26.06.2017 (а.с. 83), суд апеляційної інстанції залишив поза увагою посилання Кабінету Міністрів України, наведені у його поясненнях у справі (а.с. 37-44), щодо поважності причин пропуску строку позовної давності, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали своєчасне подання позову, зокрема, те, що про порушення прав у спірних правовідносинах він дізнався лише 15.02.2017 із листа Прокуратури Миколаївської області.

Водночас, формально пославшись на заяву ФОП Митрофанової О.В. від 26.06.2017 як на підставу для застосування позовної давності, апеляційний господарський суд не дослідив змісту цієї заяви, не з'ясував коли її було подано відповідачем та отримано судом, що має суттєве значення при вирішенні цього спору, оскільки за приписами частини 3 статті 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення, а за змістом частини 3 статті 101 Господарського процесуального кодексу України у редакції, чинній до 15.12.2017, в апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Як убачається із матеріалів справи, прокурор наголошував на тому, що заяву про застосування строку позовної давності до суду першої інстанції відповідачем не було подано, а у апеляційній скарзі ФОП Митрофанова О.В., посилаючись на застосування позовної давності, не навела причин неможливості подання такої заяви до суду першої інстанції.

Проте ці доводи, як того вимагали приписи статті 43 Господарського процесуального кодексу України у редакції, чинній до 15.12.2017, судом апеляційної інстанції у повному обсязі перевірені не були та не були зазначені доводи, за якими суд відхилив ті чи інші докази та доводи сторін у справі.

Отже, висновки суду апеляційної інстанцій, викладені у постанові, не ґрунтуються на належним чином досліджених і оцінених судом доказах у справі та розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, з наданням оцінки усім доводам сторін, а тому оскаржена постанова ухвалена без дотримання приписів статей 33- 36, 43, 99, 101, 105 Господарського процесуального кодексу України у редакції, чинній до 15.12.2017.

За змістом статті 236 Господарського процесуального кодексу України законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За приписами частин 3, 4 статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо, зокрема, суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом.

Ураховуючи наведене, висновок апеляційного господарського суду про відмову у позові за спливом строку позовної давності є передчасним, а тому ухвалену у справі постанову суду апеляційної інстанції не можна вважати законною та обґрунтованою у зв'язку з чим вона підлягає скасуванню, а касаційна скарга - частковому задоволенню.