Прокурор в інтересах держави в особі Ради звернувся до господарського суду Одеської області з позовом до Управління та Підприємця про: визнання недійсним договору оренди комунального майна - берегозахисної споруди у вигляді підпірної стінки загальною площею 30 погонних метрів, що розміщена у місті Одесі, узбережжя Чорного моря, друга черга ПЗС між траверсом № 14 та № 15 у районі 15-ої станції Великого Фонтану, укладеного 07.05.2015 Управлінням та Підприємцем шляхом підписання сторонами удаваного правочину - договору про співробітництво та організацію взаємовідносин від 07.05.2015 № 01/с-15 (далі - Договір); зобов'язання Підприємця повернути на користь Ради комунальне майно - берегозахисну споруду у вигляді підпірної стінки загальною площею 30 погонних метрів, що розміщена у місті Одесі, узбережжя Чорного моря, друга черга ПЗС між траверсом № 14 та № 15 у районі 15-ої станції Великого Фонтану.

У подальшому Прокурором подано заяву про зміну предмета позову, згідно з якою він просив:

- визнати недійсним Договір, укладений Управлінням та Підприємцем;

- зобов'язати Підприємця повернути на користь Ради комунальне майно - берегозахисну споруду у вигляді підпірної стінки загальною площею 30 погонних метрів, що розміщена у місті Одесі, узбережжя Чорного моря, друга черга ПЗС між траверсом № 14 та № 15 у районі 15-ої станції Великого Фонтану.

Позовні вимоги (з урахуванням заяви про зміну предмета позову) обґрунтовані тим, що оспорюваний Договір є удаваним та укладений сторонами з метою приховати інший правочин - договір оренди комунального майна, оскільки, на думку Прокурора, предмет спірного Договору не відповідає вимогам статті 1130 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ), а у разі задоволення вимог про визнання недійсним Договору наявні підстави для повернення Раді майна, переданого за таким Договором.

Рішенням господарського суду Одеської області від 29.06.2017, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 11.10.2017, у задоволенні позову відмовлено у повному обсязі.

Рішення судів попередніх інстанцій обґрунтовані тим, що:

- Прокурор не довів належними доказами укладення відповідачами удаваного правочину - договору про співробітництво, оскільки його зміст відповідає вимогам ЦК України (435-15) , а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, що передбачає виконання вимоги щодо дійсності правочину, передбаченої частиною першою статті 203 ЦК;

- оспорюваний Договір є змішаним та за своєю правовою природою містить елементи договору підряду та договору про спільну діяльність, а доводи Прокурора про наявність у Договорі істотних умов договору оренди комунального майна є безпідставними, оскільки гідротехнічна захисна споруда, якою є підпірна стінка, згідно із статтею 2 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" взагалі не може бути об'єктом оренди. Сама підпірна стінка, яка, за твердженням Прокурора, є об'єктом оренди, з володіння та користування Управління не вибувала і Підприємцю не передавалася;

- умови Договору щодо терміну його дії, страхування підпірної стінки, які, на думку Прокурора, є істотними умовами договору оренди, не спростовують факту укладення сторонами договору про спільну діяльність, оскільки чинним законодавством не заборонено страхування об'єктів при укладенні договорів про спільну діяльність і цей договір, як і будь-який договір, має термін дії. Крім того, посилання Прокурора на те, що відповідачами в результаті укладення Договору спричинено державі та територіальній громаді економічні збитки, не доведені належними та допустимими доказами, як і не доведено належними доказами й наявність у Ради права власності на нерухоме майно (підпірну стінку), яке підлягає державній реєстрації.

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, Рада та Прокурор звернулись до суду касаційної інстанції з касаційними скаргами, в яких, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просили скасувати оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Касаційні скарги обґрунтовані тим, що:

- суди неправильно визначили правову природу оспорюваного Договору, оскільки по суті цей Договір фактично є договором оренди комунального майна, який містить істотні умови договору оренди. Так, Договір містить такі істотні умови договору оренди, як об'єкт оренди (комунальне майно), утримання орендованого майна в належному стані шляхом його поточного або капітального ремонту за власний рахунок. Предметом Договору є не спільна діяльність сторін, а користування Підприємцем берегозахисною спорудою за плату (проведення ремонтних робіт за власні кошти). При цьому сторони, укладаючи фактично договір оренди комунального майна, порушили вимоги статей 2, 5, 11, 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та статті 25, частини п'ятої статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", які передбачають передачу комунального майна у користування виключно на підставі рішень сесії Ради, а не Управління, з обов'язковим проведенням оцінки майна, що передається у користування. Рада рішення про передачу Підприємцю у користування берегозахисної споруди не приймала, конкурс на право укладення договору оренди берегозахисної споруди не проводила;

- суди дійшли безпідставного висновку про те, що Прокурор та Рада відповідно до частини четвертої статті 334 ЦК України не довели належними доказами наявність у Ради права власності на нерухоме майно - підпірну стінку, оскільки на час отримання у комунальну власність цього нерухомого майна чинне законодавство не передбачало обов'язкової державної реєстрації прав на нерухомість;

- відмова у визнанні недійсним Договору не могла бути підставою для відмови у зобов'язанні Підприємця повернути Раді підпірну стінку, оскільки ця позовна вимога є самостійною вимогою і спрямована на поновлення прав територіальної громади, які порушені Підприємцем, оскільки між ним і Радою відсутні договірні відносини.

Підприємець подав відзив на касаційну скаргу Ради, в якому, посилаючись на законність і обґрунтованість оскаржуваних судових рішень, просить залишити їх без змін, а касаційну скаргу Ради - без задоволення. Відзив на касаційну скаргу Прокуратури від Підприємця не надходив.

Від Управління відзиви на касаційні скарги не надходили.

До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 28.02.2018 надійшла заява Одеської міської ради про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, забезпечення проведення якої доручити Одеському апеляційному господарському суду.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12.03.2018 заяву Одеської міської ради про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції та забезпечити проведення відеоконференції 03.04.2018 о 12 год. 30 хв. у приміщенні Одеського апеляційного господарського суду за адресою: 65119 м. Одеса проспект Шевченка,29 за участю представників Одеської міської ради.

Також від Підприємця до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшла аналогічна заява про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, яка залишається колегією суддів без розгляду, оскільки як зазначалось ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12.03.2018 аналогічну заяву було задоволено та доведено до відома учасників процесу, що їх представники мають право з'явитися як до зали Одеського апеляційного господарського суду, так і до зали судового засідання суду касаційної інстанції та брати участь у судовому засіданні в загальному порядку.

Перевіривши повноту встановлення попередніми судовими інстанціями обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, заслухавши доповідь судді-доповідача, доводи Прокурора та пояснення присутніх представників сторін, Касаційний господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційних скарг з огляду на таке.

Місцевим та апеляційним господарськими судами у справі встановлено, що відповідно до пункту 1.2 Положення про Управління (далі - Положення), яке є додатком № 17 до рішення Одеської міської ради від 28.02.2011 № 384-VІ, Управління є юридичною особою, має самостійний баланс, гербову печатку зі своїм найменуванням, штампи, бланки, рахунки в органах Державного казначейства України.

Згідно з підпунктами 2.1.1, 2.1.4 Положення Управління забезпечує розробку та реалізацію оперативних заходів і довгострокових програм розвитку інженерної структури, насамперед об'єктів інженерного захисту, ефективного використання території міста і морського узбережжя, на які впливають небезпечні інженерно-геологічні процеси. Виступає замовником всіх робіт, пов'язаних з інженерними мережами, шляховими роботами, водовідведенням та водопостачанням, енергозабезпеченням, будівництвом чи реконструкцією споруд інженерного захисту на території узбережжя.

Підпунктом 1.2.5 Положення передбачено, що Управління залучає на договірних засадах кошти і матеріальні ресурси організацій і підприємств, незалежно від форм власності та суб'єктів підприємницької діяльності-фізичних осіб, які експлуатують чи використовують берегову зону, для часткової або повної їх участі в реконструкції, ремонтно-поновлювальних роботах на об'єктах берегозахисного комплексу узбережжя.

Відповідно до підпунктів 4.2.5, 4.2.6 Положення начальник Управління діє без доручення від імені Управління в межах повноважень, визначених цим Положенням, представляє його у всіх установах та організаціях. Укладає договори відповідно до чинного законодавства України у межах своєї компетенції.

З огляду на приписи Положення 07.05.2015 Управлінням і та Підприємцем укладено Договір, за умовами якого сторони зобов'язались шляхом об'єднання зусиль спільно діяти з метою створення умов для розвитку курортно-рекреаційної структури на узбережжі Чорного моря у місті Одесі для підтримання берегозахисної споруди у належному технічному стані.

Пунктом 1.2 Договору передбачено, що для реалізації спільного проекту залучається берегозахисна споруда у вигляді підпірної стінки загальною площею 30 погонних метрів, що розміщена у місті Одесі, узбережжя Чорного моря, друга черга ПЗС між траверсом № 14 та № 15 у районі 15 станції Великого Фонтану та у подальшому іменована "берегозахисна споруда", згідно схеми, що є невід'ємною частиною Договору (Додаток № 1).

Згідно з пунктами 1.3, 1.4 Договору Підприємець бере на себе зобов'язання виконувати за власний рахунок на безповоротній основі поточний ремонт, реконструкцію та/або капітальний ремонт берегозахисної споруди. Підприємець має право надавати послуги платного сервісу відповідно до Правил устаткування та експлуатації пляжів міста Одеси.

Відповідно до пунктів 1.4, 1.5 Договору берегозахисна споруда є власністю територіальної громади міста Одеси. Право власності на берегозахисну споруду у повному обсязі залишається у територіальної громади міста Одеси, умови даного договору не передбачають виникнення у Підприємця повного або часткового права власності на берегозахисну споруду.

Підпунктами 2.1.1-2.1.5 Договору встановлено, що для досягнення цілей, вказаних у розділі 1 Договору, Управління забезпечує: технічними даними, які визначені відповідними технічними документами; технічною інформацією, необхідною для проведення обстеження берегозахисної споруди, підготовки та проведення капітального ремонту та/або реконструкції, вимогами до їх експлуатації; розробку технічних умов (технічного завдання) для проведення капітального ремонту та/або реконструкції берегозахисної споруди; допомогу в погодженні та затвердженні у встановленому порядку проектної документації з поточного та/або капітального ремонту та/або реконструкції берегозахисної споруди; надає підприємцю рекомендації щодо покращення берегозахисних функцій споруд, надає методологічну допомогу.

Згідно з підпунктами 2.3.1-2.3.4 Договору для досягнення цілей, вказаних у розділі 1 Договору, Підприємець зобов'язаний: за власні кошти, силами спеціалізованої організації, провести обстеження технічного стану аварійної берегозахисної споруди та надати відповідні висновки Управлінню; за результатами обстеження берегозахисної споруди та висновків спеціалістів замовити за власний рахунок у відповідній ліцензованій організації проектну документацію з капітального ремонту та/або реконструкції берегозахисної споруди і погодити її з Управлінням у встановленому порядку; за власний рахунок скласти графік виконання робіт і за погодженням з Управлінням виконати необхідні роботи.

Відповідно до підпункту 2.4.1 Договору передбачено право Підприємця користуватися берегозахисною спорудою у вигляді підпірної стінки загальною площею 30 погонних метрів, що розміщена у місті Одесі, узбережжя Чорного моря, друга черга ПЗС, між траверсом № 14 та № 15 у районі 15 станції Великого Фонтану та надавати платні послуги оздоровчо-пляжного сервісу відповідно до Правил устаткування та експлуатації пляжів міста Одеси, затверджених Одеською міською радою, у тому числі надання послуг літнього кафе.

Пунктами 6.1, 6.2 Договору передбачено, що Договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками сторін. Цей Договір укладений строком на 10 років та є чинним до 01.05.2025.

Причиною виникнення спору в даній справі стало питання щодо наявності чи відсутності підстав для визнання недійсним договору про співробітництво та організацію взаємовідносин і зобов'язання повернути комунальне майно.

Судами попередніх інстанцій зазначено, що відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно з частиною сьомою статті 179 Господарського кодексу України (далі - ГК України (436-15) ) господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 вказаного Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

За приписами статті 639 ЦК України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.

Стаття 203 ЦК України містить загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Так, частинами першою-третьою, п'ятою та шостою вказаної статті передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Виходячи з викладеного, до загальних вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину, віднесено, зокрема, те, що зміст правочину не може суперечити ЦК України (435-15) та іншим актам цивільного законодавства.

Згідно з статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

При цьому статтею 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину, тобто правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що оспорюваний Договір укладено між сторонами в письмовій формі, підписано представниками сторін та скріплено їх печатками.

Отже, заявляючи позов про визнання Договору недійсним, необхідно довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання правочинів недійсними і настання відповідних наслідків.

Так, в обґрунтування позовних вимог Прокурор послався на те, що фактично Договір є удаваним правочином, оскільки його умови не відповідають вимогам встановленим статтею 1130 ЦК України в частині предмета договору про спільну діяльність, а тому, на думку Прокурора, приховують договір оренди об'єкту нерухомості, так як берегозахисну споруду передано Підприємцю для здійснення підприємницької діяльності. Також Договір містить істотні умови договору оренди, однак до повноважень Управління не віднесено право щодо укладення договорів оренди комунального майна.

Статтею 235 ЦК України передбачено, що удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховування іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховування іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Для вчинення удаваного правочину необхідна спільна мета двох сторін приховати інший правочин, який бажають вчинити обидві сторони та настання відповідних результатів.

Таким чином, обов'язковою ознакою удаваного правочину є фактичне встановлення між сторонами правочину інших правовідносин ніж ті, щодо яких його було оформлено.

Пунктом 25 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 06.11.2009 № 9 (v0009700-09) роз'яснено, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.

Оскільки при вчиненні удаваного правочину настання його мети приховати інший правочин бажають досягти обидві сторони, то до відносин цих сторін застосовуються правила того правочину, якому відповідала внутрішня воля сторін і який вони насправді вчинили.

До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 ЦК, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.

Судами встановлено, що правовою природою Договору є договір про спільну діяльність із елементами договору підряду (виконання робіт з капітального ремонту та/або реконструкції берегозахисної споруди), тобто змішаним договором. При цьому судами не прийнято до уваги доводи Прокурора та Ради про відсутність усіх істотних умов договору підряду у спірному договору, оскільки відповідно до частини другої статті 628 ЦК України змішаний договір може містити елементи різних договорів.

Відповідно до статті 837 ЦК України за договором підряду одна сторона зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони, а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу.

Згідно із статтею 1130 ЦК України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників.

Частиною другою статті 1131 ЦК України встановлено, що умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.

Як вбачається зі змісту оспорюваного Договору, а саме пункту 1.1 Договору, сторонами чітко визначено мету його укладення - спільна діяльність по створенню умов для розвитку курортно-рекреаційної структури на узбережжі Чорного моря у місті Одесі і для підтримання берегозахисної споруди у належному технічному стані.

Водночас необхідність утримання у належному технічному стані берегозахисних схилоукріплювальних споруд, поточний і капітальний ремонт цих споруд передбачені у Правилах експлуатації споруд інженерного захисту територій населених пунктів від зсувів та обвалів (далі - Правила), затверджених наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 18.02.2013 № 56 (z0374-13) .

Вказані Правила встановлюють вимоги до суб'єктів господарювання незалежно від форми власності, які здійснюють діяльність, пов'язану з експлуатацією споруд інженерного захисту від зсувів та обвалів, щодо визначення стану цих споруд та їх придатності (або непридатності) до подальшої експлуатації та порядок виконання їх обстежень і оцінки технічного стану.

Пунктом 4.9 Правил передбачено, що поточний ремонт берегозахисних схилоукріплювальних споруд повинен включати: улаштування (відновлення) контрольно-вимірювальної апаратури; відновлення судноплавних та дорожніх знаків; закладення осідань, тріщин, вибоїн, каверн; відновлення з'їздів, сходів і парапетів з частковою заміною конструкції; відновлення профілю і посилення конструкції споруди; відновлення покриття споруди; відновлення існуючих сходів і з'їздів або облаштування нових.

Згідно з пунктом 4.10 Правил капітальний ремонт берегозахисних схилоукріплювальних споруд повинен включати: відновлення або заміну зруйнованого кріплення укосів бетонними, залізобетонними та кам'яними плитами, відсипним і брукованим каменем; улаштування нового кріплення укосів з бетонних, залізобетонних та кам'яних плит, відсипного та брукованого каменя; відновлення та заміну пошкоджених парапетів, перильних огорож, сходів, хвилевідбійних та підпірних стінок; перебудову дерев'яних підпірних стінок із заміною матеріалу конструкції на камінь, бетон або залізобетон; відбудову або заміну окремих підводних і надводних частин берегозахисних схилоукріплювальних споруд; ліквідацію пошкоджень у підводних частинах конструкцій; заміну всіх пошкоджених щитів та затворів, ремонт і заміну підйомних механізмів.

Враховуючи викладене, суди дійшли висновку, що для досягнення вказаних цілей сторонами й було укладено Договір, за яким сторони повинні були досягти мети зі створення умов для розвитку курортно-рекреаційної структури на узбережжі Чорного моря у місті Одесі і для підтримання берегозахисної споруди у належному технічному стані. При цьому в результаті виконання сторонами умов Договору Управління забезпечує виконання покладених на нього Положенням завдань та функцій.

Також укладення Договору саме для досягнення сторонами мети, зазначеної у пункті 1.1 Договору, підтверджується змістом пунктів Договору, які визначають права і обов'язки сторін за цим договором, а також завдання і функції Управління, визначені Положенням.

Так, згідно з Положенням завданнями та функціями Управління є забезпечення розробки та реалізації оперативних заходів і довгострокових програм розвитку інженерної інфраструктури узбережжя та ефективного використання території міста і морського узбережжя. Для цього Управління може залучати на договірних засадах кошти і матеріальні ресурси організацій, підприємств, фізичних осіб-підприємців. Тобто Управління повинно забезпечити належний технічний стан інженерної інфраструктури узбережжя та його ефективне використання, у тому числі із залученням коштів і матеріальних ресурсів на договірних засадах.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що Підприємець на виконання умов Договору розробив проектну документацію за погодженням Управління на будівництво навісу. При будівництві навісу була задіяна, як це передбачено оспорюваним Договором, торцева частина підпірної стінки уздовж 30 погонних метрів, на яких покладені металеві балки, що виступають над пляжем та їх кінцівки кріпляться на металевих опорах. Таким чином, у результаті залучення частини верхньої торцевої сторони підпірної стінки Підприємцем збудовано за власний рахунок навіс над частиною пляжу, який використовується відвідувачами пляжу, оскільки у години спекоти вказаний навіс створює тіньову зону на пляжі, де відпочивають відвідувачі пляжу. При цьому підпірна стінка не втрачає свого функціонального призначення.

Отже, підпірна стінка використовується за її призначенням - для утримання берегу від оповзнів та інших природних процесів, що впливають на цілісність берегу.

Таким чином, суди дійшли висновку, що зміст оспорюваного Договору відповідає вимогам ЦК України (435-15) , а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам відповідно до частини першої статті 203 ЦК України.

Посилання Прокурора на те, що сторони при укладенні Договору фактично уклали договір оренди комунального майна, оскільки він містить такі істотні умови договору оренди, як термін його дії, об'єкт оренди, страхування об'єкту оренди - були відхилені судами, оскільки суперечать положенням Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (2269-12) та обставинам даної справи.

Так, відповідно до статті 2 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Згідно з частиною першою статті 10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" істотними умовами договору оренди є: об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації; термін, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань, яких нарахування передбачено законодавством; відновлення орендованого майна та порядок його повернення; виконання зобов'язань; забезпечення виконання зобов'язань - неустойка (штраф, пеня), порука, завдаток, гарантія тощо; порядок здійснення орендодавцем контролю за станом об'єкта оренди; відповідальність сторін; страхування орендарем взятого ним в оренду майна; обов'язки сторін щодо забезпечення пожежної безпеки орендованого майна.

При цьому оспорюваний Договір не містить усіх перелічених істотних умов договору оренди комунального майна. Крім того, не підтверджено й передачі в оренду самого об'єкта, оскільки відсутній акт приймання-передачі берегозахисних споруд між відповідачами, а умова щодо страхування майна не може бути доказом укладення сторонами договору оренди, оскільки чинне законодавство не забороняє страхування об'єктів при укладенні сторонами договорів про спільну діяльність.

Зазначене спростовує доводи про те, що, уклавши Договір, його сторони мали на меті приховати відносини оренди комунального майна, оскільки аналіз умов оспорюваного договору свідчить про укладення відповідачами договору, який за своєю правовою природою є змішаним договором про спільну діяльність та підряду і відповідає положенням статей 837, 1130, 1131 ЦК України та загальним засадам цивільного законодавства, передбаченим статтею 6 ЦК України, а також свідчить про відсутність у ньому умов, притаманних правовідносинам оренди комунального майна.

Також визнані не доведеними належними доказами посилання Прокурора на те, що в результаті укладення сторонами Договору Раді спричинені збитки у вигляді несплаченої орендної плати Підприємцем за користування берегозахисною спорудою, оскільки відповідно до частини другої статті 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" гідротехнічні захисні споруди, до яких відносяться підпірна стінка, не можуть бути об'єктами оренди, а тому Рада не може отримувати орендну плату за користування майном, яке не може бути об'єктом оренди.

За таких підстав суди дійшли висновку про необґрунтованість позовних вимоги про визнання недійсним укладеного Управлінням та Підприємцем Договору.

З огляду на відсутність підстав для визнання оспорюваного Договору недійсним суди дійшли висновку, що відсутні й підстави для застосування наслідків, передбачених у статті 216 ЦК України, щодо визнання недійсним договору, а саме зобов'язання Підприємця повернути Раді берегозахисну споруду у вигляді підпірної стінки.

Доводи касаційних скарг не приймаються Касаційним господарським судом, оскільки спростовуються викладеними у даній постанові доводами судів попередніх інстанцій.

Відповідно до статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

З огляду на викладене Касаційний господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційних скарг, оскільки судами було прийнято рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права, що надає підстави залишити їх без змін.

У зв'язку з тим, що суд відмовляє у задоволенні касаційних скарг та залишає без змін раніше прийняті у даній справі судові рішення, а також враховуючи, що учасники справи не подавали заяв про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, суд покладає на скаржників витрати зі сплати судового збору за подання касаційних скарг.

Керуючись статтями 308, 309, 315 ГПК України, Касаційний господарський суд

Касаційні скарги Одеської міської ради та заступника прокурора Одеської області залишити без задоволення, а рішення господарського суду Одеської області від 29.06.2017 та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 11.10.2017 у справі № 916/940/17 - без змін.