Товариство з обмеженою відповідальністю "Промислово-Інноваційний союз" (далі-Позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Укрнафта" (далі-Відповідач-1) про стягнення 595 712,46 грн інфляційних втрат та 85 358,67 грн 3% річних, про солідарне стягнення з Публічного акціонерного товариства "Укрнафта" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Залізничсервіс" (далі-Відповідач-2) 100 000,00 грн 3% річних.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 21.06.2016 (Сівакова В.В.) в позові відмовлено повністю.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 22.12.2016 (Яковлєв М.Л., Чорна Л.В., Разіна Т.І.) рішення Господарського суду міста Києва від 21.06.2016 скасовано та прийнято нове рішення, яким позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто солідарно з Відповідача-1 та Відповідача-2 на користь Позивача 3% річних в сумі 100000,00 грн. Стягнуто з Відповідача-1 на користь Позивача 3% річних в сумі 84192,89 грн та індекс інфляції в сумі 595712,46 грн. Здійснено перерозподіл судових витрат. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Постановою Вищого господарського суду України від 23.03.2017 (Швець В.О., Данилова М.В., Сибіга О.М.) постанову Київського апеляційного господарського суду від 22.12.2016 скасовано в частині стягнення з Відповідача-1 595712,46 грн інфляційних втрат та в частині солідарного стягнення з Відповідача-2 3% річних в сумі 100000,00 грн. Рішення Господарського суду міста Києва від 21.06.2016 про відмову у позові в цій частині залишено в силі. В решті постанову Київського апеляційного господарського суду від 22.12.2016 залишено без змін. Стягнуто з Позивача на користь Відповідача-1 10735,62 грн судового збору за розгляд касаційної скарги.

У заяві про перегляд із підстав, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 1 статті - 111-16 Господарського процесуального кодексу України (в редакції до 15.12.2017) Позивач просить переглянути та скасувати постанову Вищого господарського суду України від 23.03.2017 у справі № 910/8315/16, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 22.12.2016 залишити без змін.

В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 29.11.2012 у справі №5011-48/7640-2012, від 31.05.2015 у справі №909/993/14, від 01.12.2015 у справі №910/11345/15, від 05.04.2016 у справі №914/3205/14, від 10.08.2016 у справі №908/283/16, від 02.11.2016 у справі №905/1693/16, від 14.12.2016 у справі №910/8318/16, від 05.11.2015 у справі №925/1005/15 та постанови Верховного Суду України від 05.12.2011 у справі № 3-125гс11, від 02.03.2016 у справі №6-2491цс15, від 06.06.2012 у справі №6-49цс12.

Відповідач-1 надав відзив на заяву Позивача, в якому просив відмовити Позивачу у задоволенні заяви про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 23.03.2017 у справі №910/8315/16.

Також із заявою про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 23.03.2017 у даній справі з підстави, передбаченої пунктом 3 частини 1 статті - 111-16 Господарського процесуального кодексу України (в редакції до 15.12.2017), звернувся Відповідач-1. В заяві Відповідач-1 просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 23.03.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 22.12.2016 у справі №910/8315/16 в частині стягнення з Відповідача-1 3% річних та прийняти в цій частині нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

В обґрунтування заяви надано копію постанови Верховного Суду України від 18.10.2017 у справі №910/8318/16.

Ухвалою Верховного Суду України від 04.10.2017 допущено справу №910/8315/16 до провадження Верховного Суду України. Відкрито провадження за заявою Позивача про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 23.03.2017 у справі №910/8315/16 та здійснено підготовчі дії.

Зазначену заяву Верховним Судом України передано за належністю до Касаційного господарського суду на підставі підпункту 1 пункту 1 Розділу ХІ Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України (1798-12) (в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03.10.2017).

Ухвалою Верховного Суду від 06.02.2018 витребувано з Господарського суду міста Києва матеріали справи №910/8315/16 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Промислово-Інноваційний союз" до Публічного акціонерного товариства "Укрнафта", Товариства з обмеженою відповідальністю "Залізничсервіс" про стягнення коштів.

Ухвалою Верховного Суду від 01.03.2018 відкрито провадження за заявою Відповідача-1 про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 23.03.2017 у справі №910/8315/16 та здійснено підготовчі дії.

Оскільки матеріали справи № 910/8315/16 отримані Касаційним господарським судом, тому ухвалою Верховного Суду від 01.03.2018 постановлено здійснити розгляд справи №910/8315/16 за заявами Позивача та Відповідача-1 про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 23.03.2017 без повідомлення та виклику учасників справи.

У справі, яка розглядається, судами встановлено, що рішенням Господарського суду міста Києва від 19.08.2015 у іншій справі №910/13862/15 у задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Інтербізнесконсалт" відмовлено повністю. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 29.10.2015 рішення Господарського суду міста Києва від 19.08.2015 скасовано частково та стягнуто з Відповідача-1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Інтербізнесконсалт" 998634,84 доларів США, що станом на 20.05.2015 еквівалентно заборгованості в сумі 21008490,35 грн; стягнуто солідарно з Відповідача-1 та Товариства з обмеженою відповідальністю "Транспортні автоматизовані системи" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Інтербізнесконсалт" 10000,00 доларів США, що станом на 20.05.2015 еквівалентно заборгованості в сумі 212500,00 грн.

Постановою Вищого господарського суду України від 18.02.2016 постанову Київського апеляційного господарського суду від 29.10.2015 змінено та стягнуто з Відповідача-1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Інтербізнесконсалт" 14183629,97 грн, що станом на 20.05.2015 еквівалентно заборгованості в сумі 32820321,10 рубля РФ. У решті вимог про стягнення основного боргу відмовлено. У позові до Товариства з обмеженою відповідальністю "Транспортні автоматизовані системи" відмовлено.

На виконання рішення у справі №910/13862/15 Відповідачем-1 перераховано 05.04.2016 Товариству з обмеженою відповідальністю "Інтербізнесконсалт" 14183629,97 грн.

У справі, яка розглядається Позивач просив застосувати положення частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України за несвоєчасне виконання Відповідачем-1 рішення Господарського суду міста Києва від 19.08.2015 у справі №910/13862/15.

Право вимоги у Позивача виникло на підставі угоди №1 від 20.04.2016 про заміну кредитора у зобов'язанні, укладеною між Товариством з обмеженою відповідальністю "Інтербізнесконсалт" (Первісний кредитор) та Позивачем (Новий кредитор), за умовами якої, Первісний кредитор відступив Новому кредитору право вимоги виконання Відповідачем-1 зобов'язання, набутого Первісним кредитором на підставі контракту №180/2013 від 26.06.2013, та право вимоги виконання Відповідача-2 зобов'язання, набутого на підставі договору поруки №02-082014/1 від 02.08.2014, а Новий кредитор компенсує вартість переданого зобов'язання відповідно до умов даної угоди. Тобто передано права кредитора щодо наслідків невиконання рішення суду у справі №910/13862/15.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що судами у справі №910/13862/15 встановлено, що правова природа коштів, які стягнуті з Відповідача-1 в сумі 14183629,97 грн є передоплатою, а тому обов'язок щодо повернення грошових коштів, отриманих як передоплата, не можна розцінювати як грошове зобов'язання в розумінні статті 625 Цивільного кодексу України.

Суд апеляційної інстанції, здійснюючи перегляд рішення місцевого господарського суду в апеляційному порядку, дійшов висновку про його скасування та прийняття нового рішення, яким позовні вимоги задоволено частково, виходячи з того, що зобов'язання з повернення попередньої оплати стало грошовим з дати набрання законної сили рішенням у справі №910/13862/15, а тому суд, здійснивши перерахунок, дійшов висновку про стягнення солідарно з Відповідача-1 та Відповідача-2 на користь Позивача 3% річних в сумі 100000,00 грн (за договором поруки), стягнення з Відповідача-1 на користь Позивача 3% річних у сумі 84192,89грн та індекс інфляції в сумі 595712,46 грн.

Постановою Вищого господарського суду України від 23.03.2017 постанову Київського апеляційного господарського суду від 22.12.2016 скасовано в частині стягнення з Відповідача-1 595712,46 грн інфляційних втрат та в частині солідарного стягнення з Відповідача-2 3% річних в сумі 100000,00 грн. Рішення Господарського суду міста Києва від 21.06.2016 про відмову у позові в цій частині залишено в силі. В решті постанову Київського апеляційного господарського суду від 22.12.2016 залишено без змін.

Постанова суду мотивована тим, що у випадку порушення грошового зобов'язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквіваленту в іноземній валюті, передбачені частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України інфляційні втрати стягненню не підлягають, оскільки втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлені еквівалентом іноземної валюти. З огляду на зазначене, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позову в частині стягнення з Відповідача-1 інфляційних втрат у сумі 595712,46 грн. Окрім цього, зазначаючи про наявність підстав для солідарного стягнення з Відповідача-2 3% річних в сумі 100000,00 грн, зобов'язання якого, як Поручителя, виникли за договором поруки №02-082014/1 від 02.08.2014, суд апеляційної інстанції помилково не врахував того, що за договором про відступлення права вимоги №20/10/2014-1 від 20.10.2014, Новому кредитору відступлено право вимоги за контрактом та договором поруки № 01-08-2014/1.

В своїй заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 23.03.2017, Позивач послався на помилковий висновок суду стосовно того, що інфляційні втрати, заявлені відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України, стягненню не підлягають, оскільки втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлені еквівалентом іноземної валюти. Заявник вважає, що при прийнятті Вищим господарським судом України зазначеної постанови, невірно застосовано норми статей 11, 524, 533, 625 Цивільного кодексу України.

У наданій для порівняння постанові Вищого господарського суду України від 02.11.2016 у справі № 905/1693/16, суд касаційної інстанції погодився з висновком апеляційного господарського суду про часткове задоволення позову про стягнення з відповідача основного боргу, 3% річних, заявлених до стягнення на підставі статей 524, 533 Цивільного кодексу України.

У постановах Вищого господарського суду України від 05.11.2015 у справі №925/1005/15, від 10.08.2016 у справі №908/283/16, від 05.04.2016 у справі №914/3205/15, від 01.12.2015 у справі №910/11345/15, від 31.03.2015 у справі №909/993/14, від 29.11.2012 у справі №5011-48/7640-2012, суд здійснював касаційний перегляд рішень судів попередніх інстанцій у справах, де предметом позовних вимог було нарахування 3% річних та інфляційних втрат за частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України в національній валюті без визначення еквіваленту в іноземній валюті у зв'язку з несвоєчасним виконанням рішення суду. Так, у справі №925/1005/15 таке нарахування здійснювалось на вартість здійснених ремонтних робіт; у справах №908/283/16, №914/3205/15, №910/11345/15 інфляційні втрати та 3% річних нараховувались на заборгованість щодо поставленого товару по договорам поставки; у справі №909/993/14 нарахування за несвоєчасне виконання рішення здійснено на пеню, збитки, кошти, набуті без достатньої правової підстави, кошти, сплачені за проведення експертизи, судовий збір; у справі №5011-48/7640-2012 предметом позову було стягнення 3% річних за користування чужими грошовими коштами.

Надана для порівняння постанова Вищого господарського суду України від 14.12.2016 у справі №910/8318/16 не може бути взята до уваги, оскільки постановою Верховного Суду України від 18.10.2017 зазначене судове рішення скасовано.

У справі № 6-49цс12, копію судового рішення в якій також надано для порівняння, Верховний Суд України виходив з того, що правовідносини між сторонами, які склались на підставі договору добровільного страхування наземного транспорту, є грошовим зобов'язанням, а тому на них поширюється дія частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України.

У наданій копії судового рішення у справі № 3-125гс11, Верховний Суд України зазначив про передчасність висновку Вищого господарського суду України, що зобов'язання повернути суму попередньої оплати за недопоставлений у строк товар, присуджену до стягнення рішенням у справі, не є грошовим зобов'язанням, а є правовим наслідком порушення умов договору щодо здійснення поставки товару. Частина 5 статті 11 Цивільного кодексу України передбачає можливість виникнення грошового зобов'язання на підставі судового рішення, а відтак і застосування до боржника, що прострочив виконання такого зобов'язання, негативних наслідків, установлених частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України.

У постанові Верховного Суду України у справі №6-2491цс15, яка надана для порівняння, суд дійшов висновку, що у разі безпідставно набутих чи одержаних грошей нараховуються відсотки відповідно до статті 536 Цивільного кодексу України й унеможливлюється стягнення 3% річних від простроченої суми відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України.

Відповідач-1 в своїй заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 23.03.2017 та постанови Київського апеляційного господарського суду від 22.12.2016 посилається на те, що судами невірно застосовано норми частини 2 статті 625 у поєднанні з частиною 5 статті 11 Цивільного кодексу України, що призвело до неправильного вирішення спору, у зв'язку з чим, зазначені судові рішення підлягають скасуванню в частині стягнення 3% річних з Відповідача-1.

У постанові Верховного Суду України від 18.10.2017 у справі № 910/8318/16 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Промислово-Інноваційний союз" до Публічного акціонерного товариства "Укрнафта", Товариства з обмеженою відповідальністю "Залізничсервіс" про стягнення інфляційних втрат та 3% річних, нарахованих за період невиконання судового рішення про повернення суми попередньої оплати за непоставлений товар, суд дійшов висновку, що грошовим є зобов'язання, яке передбачає передачу грошей як предмета договору або їх сплату як ціни договору. Зобов'язання поставити товар, передати річ, здійснити будівництво тощо, не набуває характеру грошового внаслідок ухвалення судового рішення про повернення/стягнення коштів за його невиконання.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені Товариством з обмеженою відповідальністю "Промислово-Інноваційний Союз" та Публічним акціонерним товариством "Укрнафта" обставини, колегія суддів вважає, що заява Товариства з обмеженою відповідальністю "Промислово-Інноваційний Союз" не підлягає задоволенню, а заява Публічного акціонерного товариства "Укрнафта" підлягає задоволенню з огляду на таке.

За своєю правовою природою судове рішення є засобом захисту прав або інтересів фізичних та юридичних осіб.

Разом із тим, відповідно до положень статті 11 Цивільного кодексу України рішення суду може бути підставою виникнення цивільних прав та обов'язків у випадках, установлених актами цивільного законодавства, тобто за наявності прямої вказівки про це в законі, як установлено, наприклад, частиною 4 статті 36, статтями 43, 46, частиною 3 статті 334, частиною 3 статті 653 Цивільного кодексу України.

Отже, за загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов'язання, яке виникло з підстав, що існували до винесення судового рішення, але не породжує таке зобов'язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства пов'язують виникнення зобов'язання саме з набранням законної сили рішенням суду.

Відповідно до ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Таким чином, договір купівлі-продажу є складним зобов'язанням, що складається з двох поєднаних між собою зобов'язань: по-перше, правовідношення, в якому продавець повинен передати майно, а покупець наділений правом вимагати виконання цього обов'язку; по-друге, правовідношення, в якому покупець зобов'язаний оплатити переданий товар, а продавець має право вимагати від покупця відповідної оплати.

Якщо договором встановлено обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, установлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлено договором, - у строк, визначений відповідно до статті 530 Цивільного кодексу України. Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати (стаття 693 Цивільного кодексу України).

У справі № 910/13862/15 суди встановили, що покупець здійснив попередню оплату товару, обумовлену контрактом, натомість продавець у встановлений строк товар не передав, унаслідок чого особа, якій покупець відступив право вимоги за Контрактом, звернулася до суду з позовом про повернення суми попередньої оплати на підставі ч. 2 ст. 693 Цивільного кодексу України. Суди апеляційної та касаційної інстанцій встановили, що боржник допустив порушення обов'язку передати відповідний товар, тобто право кредитора на повернення коштів виникло до прийняття рішення судом. Грошові кошти, які стягнуті з Відповідача-1 за постановою Вищого господарського суду України від 18.02.2016 є попередньою оплатою.

Таким чином, судове рішення, яким задоволено вимогу про повернення попередньої оплати, не породжує, а підтверджує підставу виникнення приватноправового зобов'язання, у тому числі грошового характеру, яке виникло до, а не внаслідок прийняття такого судового рішення.

Предметом позову у справі, яка розглядається, є стягнення 3 % річних та інфляційних втрат на підставі статті 625 Цивільного кодексу України, нарахованих за період з 30.10.2015 (наступний день за днем набрання законної сили постанови апеляційним судом у справі №910/13862/15) до 05.04.2016 (остаточне погашення боргу), за невиконання судового рішення в справі № 910/13862/15 про повернення суми попередньої оплати за непоставлений товар.

Статтею 625 Цивільного кодексу України встановлено відповідальність за порушення грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Оскільки у даній справі право на повернення грошових коштів виникло у кредитора до звернення до суду внаслідок порушення боржником обов'язку передати кредиторові відповідний товар, це право не становить зміст основного зобов'язання. В свою чергу, грошовим є зобов'язання, яке передбачає передачу грошей як предмета договору або їх сплату як ціни договору.

Частиною 3 статті 693 Цивільного кодексу України передбачено спосіб захисту покупця товару, який здійснив попередню оплату, від неналежного виконання зобов'язань з боку продавця, відповідно до якої на суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до статті 536 Цивільного кодексу України від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати. Договором може бути встановлений обов'язок продавця сплачувати проценти на суму попередньої оплати від дня одержання цієї суми від покупця.

Зважаючи на наведене, висновки Київського апеляційного господарського суду та Вищого господарського суду України про те, що зобов'язання з повернення попередньої оплати є грошовим та таким, що виникло з дати набрання законної сили постанови Київського апеляційного господарського суду від 29.10.2015 у справі №910/13862/15 є помилковим.

Таким чином, оскільки постановою Вищого господарського суду України від 23.03.2017 постанову Київського апеляційного господарського суду від 22.12.2016 в частині стягнення з Відповідача-1 3% річних в сумі 184192,89 грн залишено без змін, тому постанова Вищого господарського суду України від 23.03.2017 у справі №910/8315/16 в зазначеній частині підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення в цій частині. В іншій частині постанова Вищого господарського суду України від 23.03.2017 підлягає залишенню без змін.

Стосовно заяви Товариства з обмеженою відповідальністю "Промислово-Інноваційний Союз" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 23.03.2017 у справі №910/8315/16 колегія суддів зазначає, що порівняння змісту постанов Вищого господарського суду України від 29.11.2012 у справі №5011-48/7640-2012, від 31.05.2015 у справі №909/993/14, від 01.12.2015 у справі №910/11345/15, від 05.04.2016 у справі №914/3205/14, від 10.08.2016 у справі №908/283/16, від 02.11.2016 у справі №905/1693/16, від 14.12.2016 у справі №910/8318/16, від 05.11.2015 у справі №925/1005/15 та постанов Верховного Суду України від 05.12.2011 у справі № 3-125гс11, від 02.03.2016 у справі №6-2491цс15, від 06.06.2012 у справі №6-49цс12 зі змістом постанови Вищого господарського суду України, про перегляд якої подано заяву, не дає підстав для висновку про неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, оскільки у справі, судове рішення у якій переглядається, та у справі, за результатами розгляду якої ухвалено надані для порівняння судові рішення, не є подібними зміст позовних вимог, матеріально-правове регулювання спірних правовідносин, а висновки судів зроблені виходячи з встановлених різних фактичних обставин справи.

Керуючись підпунктом 1 пункту 1 розділу XI Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України (1798-12) (в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03.10.2017 (2147а-19) ), статтями - 111-23, - 111-24, - 111-25 Господарського процесуального кодексу України (в редакції Закону України № 192-VІІІ від 12.02.2015 (192-19) ), суд

Відмовити в задоволенні заяви Товариства з обмеженою відповідальністю "Промислово-Інноваційний Союз" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 23.03.2017 у справі №910/8315/16.

Заяву Публічного акціонерного товариства "Укрнафта" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 23.03.2017 у справі №910/8315/16 задовольнити.

Постанову Вищого господарського суду України від 23.03.2017 у справі №910/8315/16 скасувати в частині позовних вимог про стягнення з Публічного акціонерного товариства "Укрнафта" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Промислово-Інноваційний Союз" 3% річних в сумі 184192,89 грн та в цій частині прийняти нове рішення, яким в задоволенні позову в частині цієї вимоги відмовити. В іншій частині постанову Вищого господарського суду України від 23.03.2017 у справі №910/8315/16 залишити без змін.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Промислово-Інноваційний союз" (код ЄДРПОУ 39274796) на користь Публічного акціонерного товариства "Укрнафта" (код ЄДРПОУ 00135390) витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги в сумі 14059,28 грн (чотирнадцять тисяч п'ятдесят дев'ять гривень двадцять вісім копійок) та витрати зі сплати судового збору за подання заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в сумі 15230,88 грн (п'ятнадцять тисяч двісті тридцять гривень вісімдесят вісім копійок).