У січні 2017 року товариство з обмеженою відповідальністю "Стар Софт" (далі - ТОВ "Стар Софт", іпотекодавець) звернулося до Господарського суду Тернопільської області з позовом до публічного акціонерного товариства "Акціонерний банк "Укргазбанк" (далі - ПАТ "Укргазбанк", Банк, іпотекодержатель) про визнання недійсним правочину, вчиненого ПАТ "Укргазбанк" з придбання нежитлового приміщення - приміщення офісу №6 загальною площею 137,5 кв.м, розташованого за адресою: м. Тернопіль, вул. Валова, 5, на підставу акта державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки від 10.10.2014, затвердженого 10.10.2014 начальником відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Тернопільській області, посилаючись на статті 179, 184, 203, 215, 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) та статтю 49 Закону України "Про іпотеку".

Позовна заява обґрунтовується тим, що предметом іпотеки за договором іпотеки від 25.03.2005 було належне ТОВ "Стар Софт" приміщення загальною площею 137,5 кв.м., яке в результаті самочинного будівництва (перепланування) у 2004 році за рахунок збільшення площі підвалу збільшилося на 33,5 кв.м. та становить 171 кв.м., внаслідок чого в порушення вимог закону оспорюваний правочин вчинено стосовно майна, яке не може бути відчужено та на яке не може бути звернено стягнення, відтак, цей правочин порушує права позивача на можливість узаконення самочинного будівництва та виникнення у нього права власності на майно площею 171 кв.м. в порядку статті 331 ЦК і права на кошти, які будуть отримані від реалізації приміщення більшою площею (171 кв.м.).

Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 27.04.2017, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 18.10.2017, у задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду та постанова апеляційного суду мотивовані положеннями статей 203, 215, 328, 598, 599 ЦК, статей 5, 17, 38, 48, 49 Закону України "Про іпотеку" та статей 32, 33, 34, 43 Господарського процесуального кодексу України в редакції, чинній до 15.12.2017 (далі - ГПК (1798-12) (в редакції, чинній до 15.12.2017)), з урахуванням яких суди дійшли висновку про недоведеність обставин, з наявністю яких закон пов'язує визнання правочинів недійсними, та недоведеність порушення прав позивача як іпотекодавця, оскільки зважаючи на те, що прилюдні торги з реалізації предмета іпотеки 01.10.2014 не відбулися, Банк у передбачений законом спосіб залишив нереалізоване майно за собою, про що 10.10.2014 складено акт державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки, а саме нежитлового приміщення офісу №6 загальною площею 137,5 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Тернопіль, вул. Валова, та 07.11.2014 було видано ПАТ "Укргазбанк" свідоцтво про право власності на це майно, а заявлена позивачем збільшена площа нежитлового приміщення на 33,5 кв.м. у результаті самочинного будівництва, здійсненого у 2004 році, не є новоствореним об'єктом нерухомого майна, який може бути виділений в натурі, а є лише частиною об'єкта нерухомого майна, на яку (частину) поширюється іпотека.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції та постановою апеляційної інстанції, 07.11.2017 позивач звернувся з касаційною скаргою, у якій просить їх скасувати повністю та прийняти нове рішення про задоволення позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В обґрунтування своєї правової позиції скаржник посилається на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, зокрема приписів статей 179, 184, 331, 376 ЦК, статей 5, 41 Закону України "Про іпотеку", статті 43 Закону України "Про виконавче провадження", статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та статей 4, - 111-28 ГПК (в редакції, чинній до 15.12.2017), наголошуючи на тому, що: 1) у результаті самочинного будівництва майно втратило тотожність з тим, на яке у власника наявне право власності; 2) об'єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об'єкти, не є об'єктами права власності; 3) до моменту державної реєстрації права власності на новостворений об'єкт нерухомого майна загальною площею 171 кв.м., вказане майно не є об'єктом цивільних прав та не може відчужуватися, на нього не може бути звернено стягнення за виконавчими документами, у тому числі продаж його з прилюдних торгів; 4) визначальною умовою поширення іпотеки на приєднану частину майна є неможливість її виділення в натурі та реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості, однак, в матеріалах справи відсутні докази того, що приєднану частину майна можна виділити в окремий об'єкт нерухомості, тому норми частини 3 статті 5 Закону України "Про іпотеку" не підлягають застосуванню до спірних правовідносин; 5) з огляду на рішення Європейського суду з прав людини у справі "Копеський проти Словаччини", "легітимні сподівання позивача про набуття у власність самочинно реконструйованого майна площею 33,5 кв.м. ґрунтувалися на положеннях статті 331 ЦК, а також ТОВ "Стар Софт" має гарантовані законом права на кошти, що залишаться після погашення заборгованості.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи (доводи, викладені у відзивах та запереченнях на касаційну скаргу)

Відповідач у відзиві на касаційну скаргу просить у її задоволенні відмовити повністю з мотивів правомірного набуття Банком права власності на предмет іпотеки в рахунок часткового погашення боргу в порядку та у спосіб, визначені статтею 49 Закону України "Про іпотеку", та з огляду на недоведеність встановлення державним виконавцем обставин самовільного збільшення іпотекодавцем площі іпотечного майна під час примусової реалізації спірного майна.

Доводи, за якими суд касаційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої та апеляційної інстанцій

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, подані заперечення, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.

Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, приміщення офісу №6 загальною площею 137,5 кв.м. по вул. Валовій, 5 у м. Тернополі належали ТОВ "Стар Софт", що підтверджується свідоцтвом про право власності від 21.03.2003, виданим виконавчим комітетом Тернопільської міської ради.

25.03.2005 між ВАТ АБ "Укргазбанк" (іпотекодержатель), правонаступником якого є ПАТ "Укргазбанк", та ТОВ "Стар Софт" (іпотекодавець) укладено договір іпотеки зазначеного приміщення вартістю 745746 грн., який посвідчено приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Магдич О.О. та зареєстровано в реєстрі за №770.

Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 12.09.2012 у справі №1/42/5022-549/2012, яке набрало законної сили, позов ПАТ "Укргазбанк" в особі Відділення "Тернопільське обласне управління" до ТОВ "Стар-Софт" про стягнення 107550,39 доларів США заборгованості (що становить за офіційним курсом НБУ 856638,86 грн.) і 42273,13 грн. пені шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки задоволено частково. Стягнуто з ТОВ "Стар-Софт" на користь Банку 106923,77 (в еквіваленті 851647, 83 грн.) заборгованості за кредитом і42273,13 грн. пені шляхом звернення стягнення на предмети іпотеки - нерухоме майно: 1) однокімнатну квартиру загальною площею 42,9 кв.м., розташовану за адресою: місто Тернопіль, вул. Валова, 16, кв. 1, передане в іпотеку Банку на підставі договору іпотеки від 16.10.2006; 2) приміщення офісу №6 загальною площею 137,5 кв.м., розташоване за адресою: м. Тернопіль, вул. Валова, 5, передане в іпотеку АБ "Укргазбанк" на підставі договору іпотеки від 25.03.2005. Вимоги інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки, відсутні. Спосіб реалізації предметів іпотеки - шляхом реалізації нерухомого майна на прилюдних торгах. Початкова ціна 1-ого та 2-ого предметів іпотеки - 173533 грн. та 745746 грн. відповідно.

На виконання зазначеного рішення Господарського суду Тернопільської області 12.12.2012 було видано відповідний наказ.

Згідно повідомлення Тернопільської філії державного підприємства "Інформаційний центр" Міністерства юстиції України №03-08/734 від 01.10.2014 та протоколу №4520 проведення електронних торгів від 01.10.2014 торги з реалізації предмета іпотеки не відбулися.

10.10.2014 головним державним виконавцем відділу примусового виконання рішень управління держаної виконавчої служби Головного управління юстиції у Тернопільській області Санжарою О.М. при примусовому виконанні наказу Господарського суду Тернопільської області №1/42/5022-549/2012 від 12.12.2012 складено акт державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки, а саме нежилого приміщення офісу №6 загальною площею 137,5 кв.м., розташованого за адресою: м. Тернопіль, вул. Валова, 5, реєстраційний номер майна 35857196, початкова ціна продажу становила - 745746 грн. і в цьому акті зазначено, що торги з реалізації нежилого приміщення не відбулися.

Листом №50408/513/2014 від 10.10.2014 Тернопільська обласна дирекція ПАТ "Укргазбанк" виявила бажання залишити нереалізоване майно в рахунок часткового погашення боргу.

Предмет іпотеки придбано Банком за 745746 грн. Кошти за придбане нерухоме майно відповідачем не вносилися у відповідності до статті 45 Закону України "Про іпотеку".

07.11.2014 приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Березій З.А. було видано ПАТ "Укргазбанк" свідоцтво про право власності на майно, зареєстроване в реєстрі за №4690, а саме нежитлове приміщення, приміщення офісу №6 загальною площею 137,5 кв.м., розташоване за адресою: м. Тернопіль, вул. Валова, 5, реєстраційний номер 35857196.

В основу оскаржуваних рішення і постанови покладено висновок місцевого та апеляційного господарських судів про недоведеність порушення прав ТОВ "Стар Софт" оспорюваним правочином відчуження предмета іпотеки на користь Банку, оскільки в матеріалах справи відсутні докази оскарження іпотекодавцем результатів прилюдних торгів, а з урахуванням приписів частини 3 статті 5 Закону України "Про іпотеку" заявлена позивачем збільшена площа підвалу на 33,5 кв.м. у результаті самочинного будівництва, здійсненого у 2004 році, не є новоствореним об'єктом нерухомого майна, а є лише частиною предмета іпотеки, на яку поширюється іпотека. При цьому, відхиляючи доводи ТОВ "Стар Софт" щодо ймовірного порушення оспорюваним правочином права позивача на можливість подальшого узаконення об'єкта самочинного будівництва площею 171 кв.м. та на кошти, які будуть отримані від реалізації приміщення цією (більшою) площею, апеляційний суд зазначив про наявність підстав для задоволення Банком вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки (приміщення офісу №6 загальною площею 137,5 кв.м. по вул. Валовій, 5 у м. Тернополі) згідно з договором іпотеки від 25.03.2005.

Колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

Згідно зі статтею 328 ЦК право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

З урахуванням правової процедури реалізації майна на прилюдних торгах, яка полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернуто стягнення, до покупця - учасника прилюдних торгів, та особливостей, передбачених законодавством щодо проведення прилюдних торгів, у тому числі складання за результатами їх проведення акта про проведення прилюдних торгів, слід мати на увазі, що складання такого акта є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на прилюдних торгах, відтак, є правочином, який може визнаватися недійсним у судовому порядку. Предметом спору може бути як протокол відповідних торгів із зазначенням сторін та істотних умов, так і договір купівлі-продажу, якщо він укладався.

Відповідно до статті 204 ЦК правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Частиною 1 статті 215 ЦК передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частини 3 статті 215 ЦК якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Відповідно до статті 48 Закону України "Про іпотеку" від 05.06.2003 №898-IV (далі - Закон №898-IV (898-15) ) іпотекодержатель, іпотекодавець, боржник та будь-який учасник прилюдних торгів вправі протягом трьох місяців з дня проведення торгів оскаржити їх результати в суді за місцезнаходженням нерухомого майна.

Частиною 1 статті 49 ЦК Закону № 898-IV (898-15) визначено, що протягом десяти днів з дня оголошення прилюдних торгів такими, що не відбулися, іпотекодержателі та інші кредитори боржника відповідно до пріоритету їх зареєстрованих вимог мають право придбати предмет іпотеки за початковою ціною шляхом заліку своїх забезпечених вимог в рахунок ціни майна. У цьому випадку придбання предмета іпотеки іпотекодержателем оформлюється протоколом і актом про реалізацію предмета іпотеки у порядку, встановленому статтею 47 цього Закону, а нотаріус на підставі такого акта видає свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів, якщо прилюдні торги не відбулися.

Відповідно до статті 598 ЦК зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

В силу приписів частини 1 статті 115 ГПК (в редакції, чинній до 15.12.2017) рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України.

Місцевим і апеляційним господарськими судами достеменно встановлено та скаржником не заперечується той факт, що Банком правомірно набуто право власності на предмет іпотеки в порядку примусового виконання рішення Господарського суду Тернопільської області від 12.09.2012 у справі №1/42/5022-549/2012, а саме у спосіб, передбачений частиною 1 статті 49 Закону України "Про іпотеку", оскільки результати прилюдних торгів іпотекодавцем не оскаржувалися.

При цьому позивач не довів, яким чином порушуються його права як іпотекодавця внаслідок вчинення оспорюваного правочину за результатам виконавчого провадження у справі №1/42/5022-549/2012.

Згідно з частиною 3 статті 5 Закону №898-IV частина об'єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості, якщо інше не встановлено цим Законом. Іпотека поширюється на частину об'єкта нерухомого майна, яка не може бути виділеною в натурі і була приєднана до предмета іпотеки після укладення іпотечного договору без реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості.

За змістом пункту 2 Прикінцевих положень Закону №898-IV (898-15) , який набрав чинності з 01.01.2004, законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом (до них відноситься і прийнятий 16.01.2003 Цивільний кодекс України (435-15) ), застосовуються у частині, що не суперечить цьому Закону.

Враховуючи наведені положення законодавства, колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про те, що заявлена позивачем збільшена площа нежитлового приміщення на 33,5 кв.м. у результаті самочинного будівництва, здійсненого у 2004 році, не є новоствореним об'єктом нерухомого майна, який може бути виділений в натурі, а є лише частиною об'єкта нерухомого майна, на яку (частину) поширюється іпотека.

Касаційна інстанція також враховує те, що з матеріалів справи не вбачається, судами не встановлено та позивачем не доведено визнання недійсним договору іпотеки від 25.03.2005 як такого, що укладений стосовно об'єкта самочинного будівництва загальною площею 171 кв.м. по вул. Валовій, 5 у м. Тернополі.

Відтак, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про необґрунтованість позовних вимог у зв'язку з недоведеністю порушення оспорюваним правочином прав позивача як іпотекодавця.

Мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного в касаційній скарзі та відзиві на касаційну скаргу

Колегія суддів вважає помилковим посилання скаржника на частину 1 статті 376 ЦК в обґрунтування своїх доводів про те, що у результаті самочинного будівництва майно втратило тотожність з тим, на яке у власника наявне право власності, та до моменту державної реєстрації права власності на самочинно реконструйований об'єкт нерухомого майна загальною площею 171 кв.м., вказане майно не є об'єктом цивільних прав та не може відчужуватися, на нього не може бути звернено стягнення за виконавчими документами, у тому числі шляхом продажу його з прилюдних торгів, оскільки, з урахуванням положень частини 3 статті 5 Закону №898-IV (898-15) , яка є нормою спеціального закону в порівнянні зі статтею 376 ЦК та підлягає пріоритетному застосуванню до спірних правовідносин в силу пункту 2 Прикінцевих положень цього Закону, апеляційний суд правильно зазначив, що в даному випадку іпотека поширюється і на те нежитлове приміщення, площа якого за доводами скаржника збільшилася на 33,5 кв.м. у результаті самочинного будівництва.

У зв'язку з цим, не приймаються до уваги посилання позивача на правові позиції Верховного Суду України, викладені у постановах від 04.12.2013 у справі №6-130цс13 та від 30.09.2015 у справі №6-286цс15, оскільки предмет та підстави позову, фактичні обставини та матеріально-правове регулювання у зазначених справах та у справі №921/79/17-г/4 є різними, відтак, і спірні правовідносини не є подібними.

В свою чергу, колегія суддів зазначає про недоречність аргументів скаржника про те, що визначальною умовою поширення іпотеки на приєднану частину майна є неможливість її виділення в натурі та реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості, тоді як в матеріалах справи відсутні докази того, що приєднану частину майна можна виділити в окремий об'єкт нерухомості, оскільки таким чином позивач у поданій касаційній скарзі фактично визнає недоведеність можливості виділення приєднаної частини майна площею 33,5 кв.м. в натурі в окремий об'єкт нерухомості.

Касаційна інстанція відхиляє як такі, що мають характер припущень, доводи про "легітимні сподівання позивача на набуття у власність самочинно реконструйованого майна площею 33,5 кв.м., з посиланням на рішення Європейського суду з прав людини у справі "Копеський проти Словаччини", та про право ТОВ "Стар Софт" на кошти, що можуть залишитися після погашення кредитної заборгованості в порядку розподілу державним виконавцем стягнутих сум, оскільки як вбачається з матеріалів справи та встановлених судами обставин, торги з реалізації предмета іпотеки не відбулися, їх результати іпотекодавцем не оскаржено, а до вчинення в жовтні 2014 року оспорюваного правочину питання щодо узаконення самочинного будівництва не було вирішено ТОВ "Стар Софт" протягом досить тривалого строку (10 років), позаяк скаржником не надано жодних доказів звернення до господарського суду з позовом про визнання права власності на об'єкт самочинного будівництва на підставі статті 376 ЦК.

Крім того, як вірно зазначає скаржник, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Копеський проти Словаччини" міститься висновок про те, що "легітимні сподівання за своїм характером повинні бути більш конкретними, ніж просто надія й повинні ґрунтуватися на законодавчому положенні або юридичному акті, такому як судовий вердикт", проте, наявності відповідного судового рішення позивач не довів.

Колегія суддів погоджується з твердженням скаржника про помилковість посилання апеляційного суду в оскаржуваній постанові на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 06.07.2016 у справі №6-1213цс16, оскільки фактичні обставини у зазначеній справі та справі №921/79/17-г/4 не є однаковими.

Разом з тим, з огляду на те, що суд першої інстанції в рішенні на зазначену постанову Верховного Суду України не посилався, вказане помилкове посилання апеляційного суду не призвело до прийняття неправильної по суті постанови, тому не може бути достатньою підставою для її скасування, оскільки згідно з частиною 2 статті 309 Господарського процесуального кодексу України в редакції, чинній з 15.12.2017 (далі - ГПК (1798-12) (в редакції, чинній з 15.12.2017)) не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Колегія суддів також погоджується з викладеними у відзиві на касаційну скаргу доводами відповідача, обґрунтованість та відповідність яких чинному законодавству і фактичним обставинам справи підтверджується вищенаведеними висновками суду апеляційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги з посиланням на норми права, якими керувався суд

Надаючи правову кваліфікацію доказам, які надані сторонами з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог і заперечень проти них, апеляційний суд дійшов вірного висновку про необґрунтованість позовних вимог, оскільки позивачем не доведено порушення своїх прав при вчиненні оспорюваного правочину.

Відтак, оскаржувані рішення та постанову прийнято з правильним застосуванням норм матеріального права (статті 203, 215, 328, 599 ЦК, статті 5, 38, 48, 49 Закону України "Про іпотеку") та без порушення норм процесуального права (статті 4, 33, 43, 101, - 111-28 ГПК (в редакції, чинній до 15.12.2017)).

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Враховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, передбачені статтею 300 ГПК (в редакції, чинній з 15.12.2017), колегія суддів вважає, що доводи, викладені у касаційній скарзі не знайшли свого підтвердження під час касаційного провадження, не спростовують висновки судів попередніх інстанцій щодо відмови у задоволенні позовних вимог та фактично зводяться до переоцінки доказів і встановлених судом обставин, що не відноситься до повноважень касаційної інстанції, у зв'язку з чим, підстави для задоволення касаційної скарги та скасування чи зміни оскаржуваних рішення і постанови відсутні.