Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г.М. - головуючого (доповідача), Кушніра І.В., Краснова Є.В.

за участю секретаря судового засідання - Лихошерст І.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника прокурора Одеської області

на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 12.10.2017 (головуючий суддя - Колоколов С.І., судді: Разюк Г.П., Діброва Г.І.)

та на рішення Господарського суду Миколаївської області від 27.07.2017 (суддя Семенчук Н.О.)

за позовом Керівника Первомайської місцевої прокуратури Миколаївської області в інтересах держави

до 1. Романовобалківської зальноосвітньої школи I-III ступенів

2. Фермерського господарства "МТД"

про визнання недійсним договору, повернення земельної ділянки,

за участю:

прокурора: Насадчук Ж.Д. (посвідчення від 13.10.2015)

Керівник Первомайської місцевої прокуратури Миколаївської області (далі-позивач), звернувшись в інтересах держави в суд з позовом до Романовобалківської загальноосвітньої школи I-III ступенів (далі - відповідач-1, Школа) і Фермерського господарства "МТД" (далі - відповідач-2, Господарство), просив визнати недійсним на майбутнє договір про сумісне використання землі від 25.12.2014, укладений між Школою та Господарством з додатковою угодою № 1 до Договору від 04.01.2017; зобов'язати Господарство повернути займану ним земельну ділянку державної форми власності загальною площею 74,4 га, вартістю 1 771 338,26 грн., розташовану в межах Романовобалківської сільської ради Первомайського району, яку Господарство займає на підставі договору від 25.12.2014.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що за оспорюваним договором, який є удаваним правочином, Школа фактично передала Господарству у платне користування земельну ділянку державної власності, розпорядження якою належить до компетенції органів виконавчої влади, без укладення договору оренди землі, отже цей договір не відповідає вимогам закону і підлягає визнанню недійсним у судовому порядку.

Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 27.07.2017, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 12.10.2017, у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

У касаційній скарзі заступник прокурора Одеської області (далі-Прокурор) просить вказані судові акти скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. Прокурор вказує на порушення судами статті 43 Господарського процесуального кодексу України у редакції до 15.12.2017, оскільки поза межами судового аналізу залишилась невідповідність умов договору нормам статей 1130- 1134 Цивільного кодексу України. Прокурор вказує і на те, що пояснення відповідачів суперечать одне одному, що свідчить про їх недопустимість в порядку статті 34 Господарського процесуального кодексу України у названій редакції. Судами не здійснено аналіз правової природи спірного правочину, однак апеляційним судом застосовано норми, що регулюють правовідносини, що випливають з договору підряду. Проте, спірні правовідносини не відповідають статтям 837, 853 Цивільного кодексу України, що регулюють договір підряду. Однак і до договору про надання послуг спірний правочин на думку Прокурора не відноситься, оскільки не відповідає положенням статті 901 Цивільного кодексу України. Відтак Прокурор наголошує, що сторони угоди приховали договір оренди землі, оскільки договір про спільну діяльність має перебувати на обліку у органів Фіскальної служби, на якому спірний правочин не перебуває за інформацією вказаних органів. Таким чином, з посиланням на постанову Верховного Суду України від 08.04.2015 у справі №6-32цс15 Прокурор вважає, що спірний правочин суперечить частині 1 статті 96 Земельного кодексу України у зв'язку з використанням земельної ділянки не за цільовим призначенням і тому є підстави для визнання його недійсним, що узгоджується з правовими позиціями Вищого господарського суду України у постановах від 05.08.2015 №916/5060/14 і від 07.11.2013 №926/123/13-г.

Переглянувши у касаційному порядку на підставі встановлених фактичних обставин справи судові рішення, враховуючи встановлені Господарським процесуальним кодексом України (1798-12) межі такого перегляду, суд касаційної інстанції виходить із наступного.

Предметом даного позову є вимоги прокурора щодо визнання недійсним на майбутнє договору про сумісне використання землі від 25.12.2014 та зобов'язання Господарства повернути спірну земельну ділянку державної форми власності, яку останнє займає на підставі спірного правочину.

Приймаючи оскаржувані акти, суди виходили з того, що позивачем не доведено, що спірна земельна ділянка передана у володіння і користування Господарства на підставі удаваного правочину, оскільки укладаючи договір б/н від 25.12.2014 його сторони мали на меті здійснення спільної діяльності для якісного проведення виробничого навчання учнів та отримання прибутку, а дії сторін підтверджують спрямованість сторін на досягнення саме цієї мети як у 2015-2016 році, так і у 2017-2018 роках.

Однак з такими висновками повністю погодитись не можна з огляду на таке.

З матеріалів справи слідує, що Романовобалківській середній школі Первомайського району надано у постійне користування 74,4 га землі для підсобного господарства на підставі Державного акта на право постійного користування землею серії ІІ-МК № 002348, виданого 18.10.1995 та зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 99.

Між відповідачами у справі укладено спірний договір від 25.12.2014 про сумісне використання землі, згідно з предметом якого з метою підвищення ефективності господарського використання земельної ділянки Замовник доручає виконання, а Виконавець в період з 25.12.2014 до 01.01.2020, зобов'язується надавати послуги по вирощуванню сільськогосподарських культур та проводити комплекс агротехнологічних заходів (оранка, посів, культивація та інше) на належній Замовнику земельній ділянці площею 74,4 га (рілля).

Розділом 2 договору сторони обумовили свої зобов'язання, а саме Замовник зобов'язався при необхідності забезпечити Виконавця допомогою в обробітку землі, а Виконавець своєчасно і якісно виконувати зазначені вище роботи по обробітку землі і вирощуванню сільськогосподарських культур.

Розділом 3 договору обумовлено порядок розрахунків, а саме, згідно з п. 3.1 Договору щорічно при розрахунках Замовнику належать 60 000 (шістдесят тисяч) грн. 00 коп. при умові, що всі затрати по вирощуванню сільськогосподарських культур несе Виконавець.

Між сторонами також укладено додаткову угоду від 04.01.2017 № 1 до Договору, якою пункт 3.1 розділу 3 Договору викладено в наступній редакції: "Щорічно при розрахунках "Виконавець" сплачує "Замовнику" суму в розмірі 74 400,00 грн. (сімдесят чотири тисячі чотириста грн. 00 коп.) із розрахунку 1000,00 грн. за 1 га при умові, що всі виграти по вирощуванню сільськогосподарських культур несе "Виконавець".

З тексту оскаржуваної постанови вбачається, що суд, здійснивши аналіз умов укладеного між сторонами правочину, керувався положення статей 539, 840, 843, 846 Цивільного кодексу України, що регулюють підряд, однак висновків про те, що спірний правочин є за своєю правовою природою договором підряду, або ж змішаним договором (ст. 628 названого Кодексу) судом здійснено не було.

При цьому, апеляційний суд визнав, що судом першої інстанції вірно застосовано норми матеріального і дотримано норми процесуального права. Однак місцевий суд визначився, що між відповідачами укладено договір про спільну діяльність.

Колегія суддів зазначає, що за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників (стаття 1130 Цивільного кодексу України).

Статтею 1131 названого Кодексу передбачено, що договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.

Отже, зі змісту вказаних законодавчих приписів вбачається, що за своєю суттю спільна діяльність на основі договору є договірною формою об'єднання осіб для досягнення спільної мети.

Водночас, за змістом статті 13 Закону України "Про оренду землі" (в редакції на момент укладення спірного договору) договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Відповідно до частин 1, 2 статті 15 цього Закону істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови. У разі якщо договором оренди землі передбачено здійснення заходів, спрямованих на охорону та поліпшення об'єкта оренди, до договору додається угода щодо відшкодування орендарю витрат на такі заходи.

Таким чином, на відміну від договору про спільну діяльність, договір оренди землі укладається саме на платній основі і для отримання можливості користуватися земельною ділянкою з використанням її корисних властивостей.

Правовими наслідками договору оренди землі є для однієї сторони (орендодавця) отримання плати за надане у користування майно (земельну ділянку), а для іншої (орендаря) - використання майна (земельної ділянки).

Отже, поза межами судового дослідження залишилась дійсна правова природа відносин, що склались між відповідачами у справі, позаяк з встановлених судами умов спірного правочину вбачається, що відповідач-1 на підставі цього договору фактично отримав на платній основі право користування земельною ділянкою для вирощування сільськогосподарських культур, а відповідача-2 фактично отримував плату за користування цією земельною ділянкою.

Пославшись як на підставу для відмови у позові на те, що на підставі правочину його сторони мали на меті здійснення спільної діяльності для якісного проведення виробничого навчання учнів суди обох інстанцій не навели у своїх рішеннях таких умов договору.

З огляду на викладене доводи касаційної скарги знайшли своє часткове підтвердження, а тому рішення та постанова підлягають скасуванню зі скеруванням матеріалів справи на новий розгляд до суду першої інстанції для встановлення обставин, що мають визначальне значення для правильного вирішення даного спору.

Під час нового розгляду справи суду першої інстанції слід дослідити наявні у справі докази, всебічно, повно й об'єктивно встановити обставини справи і правову природу відносин, що склались між сторонами оскаржуваного правочину, та вирішити спір відповідно до вимог чинного законодавства.

Згідно приписів статті 129 частини 4 Господарського процесуального кодексу України судові витрати у справі підлягають розподілу під час вирішення спору по суті, а оскільки за результатами розгляду касаційної скарги спір у даній справі не вирішено, розподіл судових витрат за результатами розгляду касаційної скарги є передчасним.

Керуючись статтями 301, 308, 310, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України,

Касаційну скаргу Заступника прокурора Одеської області задовольнити частково.

Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 12.10.2017 та рішення Господарського суду Одеської області від 27.07.2017 у справі №915/581/17 скасувати, а справу №915/581/17 передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.