ЦИВІЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ
(до питання про вибір організаційно-правової форми суб'єкта підприємницької діяльності)

Організаційно-правова форма і відповідальність — питання взаємної обумовленості

Уникнення чи обмеження ризику майнової відповідальності, який супроводжує кожну особу у випадку особистого провадження нею підприємницької діяльності, поряд з акумулюванням (через об'єднання майнових внесків багатьох осіб) коштів та іншого майна, потрібного для здійснення більшості скільки-небудь масштабних господарських проектів, є тими головними чинниками, що спонукають учасників цивільних правовідносин (як громадян, так і наділені цивільною правоздатністю організації) до створення різноманітних юридичних осіб, які з моменту їх державної реєстрації як суб'єктів підприємницької діяльності виступають самостійними носіями цивільних прав і обов'язків.

У той же час виконання конструкцією юридичної особи завдання з недонущені ня покладання на її засновників майнової відповідальності за можливі негативі ні наслідки функціонування створеного за їх участі суб'єкта господарювання повинно узгоджуватися з головною мештою підприємництва — одержанням якомога більшого прибутку, який згодом можна буде розподілити серед учасників юридичної особи — організації корпоративного типу. Адже переважно в отриманні майнових вигод і полягає приватний інтерес осіб, які сформували статутний фонд юридичної особи і таким чнноіі внесли свій вклад у створення майнової бази, покликаної забезпечити життєдіяльність новоствореного учасника цивільного обороту. Загалом категорії прибутковості є універсальним критерієм, об'єктивним показником економічної, ефективності будь-якої підприємницької діяльності, принаймні, якщо розглядати її на рівні мікроекономіки.

Убачається, що саме переважна значимість одного з вищезазначених функціональних елементів юридичної осои та характер їх взаємодії у кожному конкретному випадку і визначають вибір засновників суб'єкта підприємництва на користь тієї чи іншої організаційно-правової форми. Причому суто правова сторона цього процесу головним чином постає у двох площинах:

1) у питанні про захист майнових інтересів кредиторів суб'єкта господарювання, здійснення якого є чи не головною метою правопорядку у сферд цивільного обороту;

2) у визначенні обсягу, співвідношення і порядку реалізації майнової відповідальності юридичної особи та її засновників (учасників).

Водночас переважно економічні фактори визначають здатність певної організаційної структури досягати поставлених перед нею цілей та характеризують інвестиційну привабливість цієї організаційно-правової форми юридичної особи у визначеній сфері господарювання.

Не дарма, мабуть, тільки певні орга-нізаційно-правові форми передбачені законодавством для юридичних осіб, які реалізують свою правоздатність у сфері банківсько-фінансової, страхової, інвестиційної діяльності тощо. Наприклад, відповідно до ст. 2 Закону "Про страхування" страховиками визнаються фінансові установи, які створені у формі акціонерних, повних, командніних товариств або товариств з додатковою відповідальністю. Закон "Про банки і банківську діяльність" (ст. 6) передбачає, що банки в Україні створюються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю або кооперативного банку. Виключно у формі відкритого акціонерного товариства створюється і діє корпоративний інвестиційний фонд (ст. 7 Закону "Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)".

Інакше кажучи, з правового погляду специфічне для кожної організаційно-правової форми юридичних осіб поєднання правових (відповідальність підприємств, установ, організацій та засновників), організаційних (внутрішня стабільність підприємницької структури і ефективність управління нею) та економічних (здатність брати участь у певних видах діяльності) складових зумовлює той чи інший рівень довіри до суб'єкта господарювання обраної організаційно-правової форми з боку кредиторів і наглядових (публічно-правових) інституцій.

Тож лише поєднання всіх згаданих юридичних та економічних складових і визначає своєрідність і кожної окремої організаційно-правової форми.

Недоліки чинного законодавства

Між тим, закріплений у чинному законодавстві України підхід до визначення організаційно-правових форм юридичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності виглядає дещо розмитим. Природно, що це позначається на стабільності правовідносин за участю підприємств, основні засади функціонування котрих не достатньо повно окреслені у нормативно-правових актах.

Якоюсь мірою причини наявних непорозумінь криються у тому що відцизняне законодавство не прово дить чіткої межі між видами та організаційно-правовими формами юридичних осіб. Так, згідно з частиною 4 ст. 2 Закону "Про підприємства в Україні" в нашій країні можуть діяти підприємства будь-яких видів та категорій, якщо їх створення не суперечить законодавчим актам. Зазначений підхід відбито і у пункті 2.3. Класифікатора організаційно-правових форм господарювання (затверджений наказом Держстандарту України від 22.11.1994 р. № 288, далі — Класифікатор), згідно з яким підприємництво в Україні здійснюється у будь-яких організаційних формах на вибір підприємця. У цьому ж таки документі вказується, що як суб'єкти підприємницької діяльності, поряд з громадянами розглядаються юридичні особи "всіх форм власності, встановлених Законом України "Про власність".

Очевидно, що в основу встановлення організаційно-правових форм суб'єктів підприємницької діяльності було покладено хибний критерій їх розмежування за ознакою тієї чи іншої форми власності на майно юридичної особи. Проте зазначений підхід видається неприпустимим з огляду на таке.

З суто формального боку важлива наступна деталь — у Законі "Про підприємства в Україні" ідеться про види і категорії юридичних осіб, а не про їх організаційні форми. Вже тому підведення (у Класифікаторі) під поняття "організаційно-правова форма" і визначених названим Законом видів підприємств, і господарських товариств, кооперативів та установ (які є організаційно-правовими формами юридичних осіб у власному розумінні), і навіть наголошення на конкретному суб'єкті "установчого" права — тому чи іншому засновнику суб'єкта господарювання (індивідуальне чи сімейне підприємство) убачається тільки більш чи менш вдалим технічним прийомом.

По суті ж закріпленої у законодавстві класифікації слід зауважити, що некритична постановка питання про право власності якоїсь сторонньої особи чи групи осіб (засновників, учасників) на майно юридичної особи, як правило, недопустима з принципових міркувань, оскільки за її прийняття конструкція юридичної особи втрачає свою головну конститутивну ознаку — майнову відокремленість організації, котра має виступати у господарському обороті як самостійний і рівноправний учасник цивільних правовідносин. Саме майнова відокремленість (тобто заснована на ній господарська самодостатність організації) і визначає можливість несення юридичною особою самостійної відповідальності за своїми боргами, здатність виступати в майновому обороті від власного імені, позиватися і відповідати у суді, набувати і здійснювати цивільні права, нести і виконувати цивільні обов'язки.

Отже, теперішній підхід законодавця до визначення сутності організаційно-правової форми та градації юридичних осіб за видами навряд чи є доцільним і за великим рахунком не може бути прийнятним в умовах плюралістичної ринкової економіки. Поблажливість, якщо не сказати — неуважність — до основоположних засад створення і функціонування юридичних осіб відкриває надто широкий простір для розсуду їх засновників, що нерідко уможливлює фактичну безвідповідальність останніх, а також спричинює непоодинокі непорозуміння між самими ж учасниками різноманітних корпоративних утворень з приводу вирішення питань управління юридичною особою, розв'язання внутрішніх суперечок.

Класифікація

Наразі, згідно із Законом "Про підприємства в Україні", в нашій країні можуть діяти підприємства таких видів:

  1. приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи;
  2. колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства;
  3. господарське товариство;
  4. підприємство, яке засноване на власності об'єднання громадян;
  5. комунальне підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади;
  6. державне підприємство, засноване на державній власності, у тому числі казенне підприємство;
  7. інші види підприємств, створення яких не суперечить законодавчим актам України.

Натомість принципово інший підхід запроваджений у проекті нового Цивільного кодексу України, який вводить потрійну класифікацію юридичних осіб.

По-перше, залежно від порядку їх створення юридичні особи поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права (ст. 64 проекту). Перші з них засновуються та управляються за ініціативою і в інтересах приватних осіб (громадян і юридичних осіб), тоді як інші створюються розпорядчим способом органами державної влади чи органами міоідеао/го оамоврядун вання і, як правило, наділені певними владними повноваженнями.

По-друге, всі юридичні особи (також і юридичні особи публічного права, оскільки юридична особа — це суто цивільно-правова конструкція, призначена зробити можливим участь організацій у товарно-грошових відносинах) можуть створюватися тільки у двох формах — товариств і установ (ст. 65 проекту, яка, до речі, носить красномовну назву "Організаційно-правові форми юридичних осіб").

Визначальною ознакою товариства є його корпоративний устрій, обумовлений відносинами членства, що поєднують засновників (учасників) між собою та/ або з юридичною особою. Майнова відокремленість товариства від учасників та всіх третіх осіб поєднується з відсутністю у нього організаційної самодостатності: саме збори інших осіб — учасників — становлять вищий орган товариства, який і формує волю цієї юридичної особи.

Учасники наділені щодо товариства комплексом корпоративних прав, які розпадаються на певні організаційно-управлінські права і майнові права вимоги. Природно, що наявне в учасників тих же господарських товариств та членів виробничих кооперативів право брати участь у формуванні волі створеної ними організації (яка (воля) назовні виявляється через ' дії виконавчих органів юридичної особи, обраних зборами тих же учасників), а також майнові вигоди, які учасники товариства отримують від розподілу його прибутків, зумовлюють у деяких випадках необхідність визначати той чи інший рівень відповідальності засновників (учасників) товариства за зобов'язаннями створеної ними юридичної особи.

Навпаки, установу вирізняє її організаційна відособленість від засновників, які не тільки не мають щодо неї жодних майнових прав, але й як такі не вправі брати безпосередню участь в управлінні нею (зібрання засновників установи за всіх обставин не є органом цієї юридичної особи). Тому, на відміну від товариств, в установі мають бути засновники, проте не може бути учасників. І у цьому сенсі товариства і установи є свого роду організаційно-правовими антиподами.

По-третє, згідно зі ст. 66 проекту юридичні особи, які створюються спеціально для провадження підприємницької діяльності, іменуються підприємницькими товариствами і можуть бути організовані тільки як господарські товариства або виробничі кооперативи.

Таким чином, у новому ЦК пропонується окремо закріпити:

а) загальний поділ юридичних осіб за видами, завдяки чому встановлюється, чи є даний організований учасник цивільних правовідносин "породженням" публічного порядку, чи його правоздатність є похідною від правоздатності інших автономних і рівноправних йому суб'єктів — приватних осіб;

б) загальний поділ юридичних осіб за ознакою членства: на корпоративні утворення і "об'єднання майна" (товариства і установи) — залежно від ступеня участі засновників в управлінні юридичною особою, передусім у формуванні її вищого органу; в) виключний перелік і особливості заснування та функціонування організаційно-правових форм юридичних осіб, що створюються з метою здійснення підприємницької діяльності (господарські товариства і виробничі кооперативи).

Володимир ПРИМАК (Далі буде)

По материалам газеты "Юридичний вісник України"