розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Укртранснафта" в особі філії "Придніпровські магістральні нафтопроводи" Публічного акціонерного товариства "Укртранснафта"

на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 12.06.2017 (Гетьман Р.А. - головуючий, Россолов В.В., Тихий П.В.) та рішення Господарського суду Полтавської області від 21.03.2017 (суддя Сірош Д.М.) у справі

за позовом Публічного акціонерного товариства "Укртранснафта" в особі філії "Придніпровські магістральні нафтопроводи" Публічного акціонерного товариства "Укртранснафта",

до Публічного акціонерного товариства "ВЕПР",

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Віва",

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Філії Кременчуцької ТЕЦ Публічного акціонерного товариства "Полтаваобленерго",

про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном,

У січні 2017 року Публічне акціонерне товариство "Укртранснафта" в особі філії "Придніпровські магістральні нафтопроводи" Публічного акціонерного товариства "Укртранснафта" (далі - ПАТ "Укртранснафта") звернулося до Господарського суду Полтавської області з позовом до Публічного акціонерного товариства "ВЕПР" (далі - ПАТ "Вепр") про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном, а саме будівлею пункту обліку теплової енергії, площею 25,6 м-2 (інвентаризаційний № 10001903) шляхом знесення встановленої огорожі навколо будівлі пункту обліку теплової енергії, що розташована за адресою: м. Кременчук, вул. Київська, 64.

Позовні вимоги обґрунтовано посиланням на положення статей 316, 319, 321, 391 Цивільного кодексу України та статей 134, 141 Господарського кодексу України, а також тим, що за договором купівлі-продажу від 03.05.2001 позивач придбав у відповідача майно, до складу якого входить будівля пункту обліку теплової енергії площею 25, 6 м-2, що забезпечує ведення господарської діяльності всього комплексу будівель. Проте, з невідомих причин і без будь-яких попереджень відповідачем було встановлено металеву огорожу, яка перешкоджає позивачеві здійснювати господарську діяльність та підлягає знесенню.

ПАТ "Вепр", заперечуючи проти позовних вимог, зазначило, що за договором купівлі-продажу від 03.05.2001 будівля пункту обліку теплової енергії, площею 25,6 м-2 відчужено не було.

Рішенням Господарського суду Полтавської області від 21.03.2017 у задоволенні позову відмовлено, у зв'язку зі з'ясуванням обставин щодо відсутності договірних відносин між сторонами з приводу будівлі, усунути перешкоди у користуванні якою просить позивач, а також недоведеністю позивачем факту перешкоджання відповідачем у користуванні будівлею пункту обліку.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 12.06.2017 рішення Господарського суду Полтавської області від 21.03.2017 залишено без змін із тих же підстав.

Не погоджуючись із судовими рішеннями, ПАТ "Укртранснафта" у касаційній скарзі просить скасувати рішення Господарського суду Полтавської області від 21.03.2017 та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 12.06.2017 і передати справу на новий розгляд, обґрунтовуючи свої вимоги неповним з'ясуванням судами всіх обставин справи та залишенням поза увагою доводів позивача стосовно порушення прав позивача незаконними діями відповідача із встановлення металевого паркану. Скаржник вважає, що судами не було досліджено докази на підтвердження факту перешкоджання позивачеві у користуванні майном.

ПАТ "Вепр" заперечило проти задоволення касаційної скарги з підстав її необґрунтованості.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Як убачається із матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, 03.05.2001 між Відкритим акціонерним товариством "Кременчуцьке автотранспортне підприємство 15356" (правонаступником якого є ПАТ "Вепр") і Державним акціонерним товариством "Придніпровські магістральні нафтопроводи" (правонаступником якого ПАТ "Укртранснафта") було укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого продавець передав у власність покупця таке майно: будівлю адміністративного корпусу (літ. А) нежитловою площею 288,1 м-2; будівлі побутових приміщень (літ. Б, В, Г) нежитловою площею 117,6 м-2; будівлю майстерні по ремонту автомобілів (літ. Д) нежитловою площею 670,5 м-2, будівлю ТО - 2 (літ. Е) нежитловою площею 1111,0 м.кв.; будівлю складу ПАРМ (літ. 3) нежитловою площею 478,1 м-2, що розташовані за адресою: Полтавська область м. Кременчук, вул. Київська 64 на земельній ділянці площею 1,5 га.

Предметом спору у цій справі є вимога ПАТ "Укртранснафта" про зобов'язання ПАТ "Вепр" усунути перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження майном, а саме будівлею пункту обліку теплової енергії, площею 25,6 м-2 шляхом знесення встановленої навколо неї огорожі. В обґрунтування наведеної вимоги позивач посилався на статті 316, 319, 321, 391 Цивільного кодексу України та статті 134, 141 Господарського кодексу України, з огляду на порушення відповідачем прав позивача як власника майна.

За змістом статей 316, 317, 319, 321 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно зі статтею 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Наведеною нормою передбачено, що власник майна має право шляхом подання негаторного позову вимагати захисту свого права від особи, яка перешкоджає його користуванню та розпорядженню своїм майном. Позивачем негаторного позову може бути власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ і щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю. Підставою для подання негаторного позову є вчинення третьою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном. Ця норма регулює захист права власності не в будь-якому випадку, а в разі його порушення шляхом вчинення перешкод у здійсненні власником його правомочностей з користування та/або розпорядження майном. Цей спосіб захисту спрямований на усунення порушення прав власника, які не пов'язані з позбавленням володіння майном.

Статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Отже, наведена норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Відповідно до частини 1 статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Статтями 1 і 2 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній до 15.12.2017, яка діяла на час звернення позивача до суду та прийняття оскаржуваних судових рішень) передбачено право, зокрема підприємств, установ, організацій, інших юридичних осіб на звернення до господарського суду з позовною заявою за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Статтею 54 цього Кодексу встановлено форму і зміст позовної заяви, яка повинна містити, у тому числі, зміст позовних вимог, виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги; зазначення доказів, що підтверджують позов; відомості про вжиття заходів досудового врегулювання спору, якщо такі проводилися.

Згідно зі статтею 32 Господарського процесуального кодексу України, доказами в справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

За змістом статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим (стаття 43 Господарського процесуального кодексу України).

Здійснюючи судовий розгляд справи суди попередніх інстанцій установили, що 01.07.2016 між ПАТ "Укртранснафта" (позичальник) і Товариством з обмеженою відповідальністю "Корпоративний фонд "Укртранснафта" (користувач) було укладено договір позички № 1, за умовами якого позичальник передав користувачеві у тимчасове користування нерухоме майно - будівлі, що розташовані за адресою: м. Кременчук, вул. Київська, 64, загальною площею 2665,3 м-2, у тому числі будівлю пункту обліку, позначену літерою "Г" площею 25,6 м-2.

01.07.2016 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Виробнича компанія "ВІВА" і Товариством з обмеженою відповідальністю Корпоративний фонд "Укртранснафта" було укладено договір № 1, згідно з яким Товариство з обмеженою відповідальністю "ВК ВІВА" прийняло у тимчасове користування приміщення загальною площею 2665,3 м-2 та земельну ділянку площею 4634 м-2, на якій розміщено будівлю пункту обліку, позначену літерою "Г".

У листі від 22.11.2016 № 431 користувач майна - Товариство з обмеженою відповідальністю "ВК ВІВА" повідомило ПАТ "Укртранснафта" в особі філії "Придніпровські магістральні нафтопроводи", що 21.11.2016 невідомі особи встановили навколо будівлі електричної підстанції, будівлі побутового приміщення пункту обліку теплової енергії та частини приміщення будівлі ТО-1, які знаходяться на території, що належить ПАТ "Укртранснафта" огорожу.

Проте, відмовляючи у задоволенні позову ПАТ "Укртранснафта в особі філії "Придніпровські магістральні нафтопроводи" до ПАТ "Вепр" про зобов'язання останнього усунути перешкоди у здійсненні права користування та розпорядженням майном шляхом знесення огорожі, суди попередніх інстанцій зазначили про недоведеність позивачем приналежності огорожі відповідачеві, з посиланням на правову позицію висловлену Верховним Судом України у постанові від 02.04.2008 у справі № 6-28598св07, та дійшли обґрунтованого висновку, що власник майна вправі звернутися до суду з вимогою про захист порушеного права у будь-який спосіб, що є адекватним змісту порушеного права, який ураховує характер порушення та дає можливість захистити порушене право, однак позивач порушення його прав відповідачем належними доказами не довів.

Доводи скаржника, викладені у касаційні скарзі не спростовують встановлених судами обставин справи, а посилання на не дослідження судами доказів на підтвердження наявності у позивача перешкод у користуванні майном не містять обґрунтувань які саме докази або доводи сторін не взято судами до уваги чи не досліджено.

Таким чином, доводи, наведені у касаційній скарзі зводяться до незгоди із встановленими судом апеляційної інстанції обставинами справи та наданою судами оцінкою доказів наявних у матеріалах справи, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Згідно зі статтею 300 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній після 15.12.2017, що діяла на час здійснення касаційного провадження) переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

За змістом частини 1 статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи наведені приписи законодавства та обставини, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, колегія суддів зазначає, що оскаржені у справі судові рішення ухвалено із додержанням норм матеріального і процесуального права і підстав для їх скасування немає.

Оскільки у цьому випадку суд касаційної інстанції не змінює та не ухвалює нового рішення, розподіл судових витрат судом касаційної інстанції не здійснюється (частина 14 статті 129 Господарського процесуального кодексу України).

Керуючись статтями 300, 301, пунктом 1 частини 1 статті 308, статтями 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Укртранснафта" в особі філії "Придніпровські магістральні нафтопроводи" Публічного акціонерного товариства "Укртранснафта залишити без задоволення.