розглянувши касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Лабрадорит" на рішення Господарського суду міста Києва від 06.06.2017 (суддя Лиськов М.О.) та постанову Київського апеляційного господарського суду від 05.09.2017 (головуючий: Разіна Т.І., судді: Коротун О.М., Яковлєв М.Л.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Лабрадорит"

до Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк"

про визнання договору поруки припиненим,

представник позивача - не з'явився.

представник відповідача - не з'явився.

28.04.2017 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю "Лабрадорит" до Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" про визнання припиненим договору поруки №09.08/004/П02/08-склн від 25 лютого 2008 року.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначає, що відповідачем було пропущено строк звернення з вимогою до позивача протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання, що відповідно до ч.4 ст. 559 Цивільного кодексу України є підставою для припинення поруки. Також в якості ще однієї підстави для визнання Договору поруки припиненим позивач вказує зміну основного зобов'язання за Договором поруки та Кредитним договором без згоди поручителя.

06.06.2017 Господарський суд міста Києва в задоволенні позову відмовив в повному обсязі.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що суд не вбачає можливості та обов'язку припинення Договору поруки шляхом застосування вимог ч.4 ст. 559 ЦК України оскільки перебіг останнього шестимісячного строку для пред'явлення вимоги до Поручителя відраховуватиметься тільки з 28 числа останнього чергового несплаченого платежу за Кредитним договором. Крім того, наявність Додаткового договору №1 від 09.07.2008 до Договору поруки спростовує твердження позивача щодо непоінформованості останнього про зміну умов Договору поруки, а отже суд не вбачає підстав для визнання Договору поруки припиненим на підставі ч. 1 ст. 559 ЦК України.

Судом було встановлено, що 25.02.2008 між ОСОБА_4 (далі-Позичальник) та Відкритим акціонерним товариством "Кредитпромбанк" (далі-Банк) було укладено кредитний договір № 09.08/004/08-Склн (далі - Кредитний договір), відповідно до умов якого Банк відкриває Позичальнику не відновлювальну кредитну лінію на споживчі цілі у розмірі 900000,00 грн. строком по 10.02.2023 включно. Процентна ставка за кредитами дорівнює 13,9% річних (п.1.3. Кредитного договору).

Пункт 3.1 Кредитного договору передбачає обов'язок Позичальник забезпечити повернення одержаної суми кредитів згідно з умовами: цього Договору не пізніше "10" лютого 2023, погашення заборгованості має здійснюватися у період з 1 по 10 число (включно) кожного календарного місяця, таким чином, щоб станом на "11"-те число календарного місяця, заборгованість за кредитом не перевищувала зазначені в Кредитному договорі. Додатковим договором №3 до Кредитного договору змінено дати погашення відсотків за користування кредитом до "28"-го числа кожного місяця.

В забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором 25.02.2008 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Лабрадорит" в особі директора Мельник О.М. (далі - Поручитель), та ВАТ "Кредитпромбанк" було укладено договір поруки №09.08/004/П02/08-Склн (далі - Договір поруки), згідно умов якого Поручитель зобов'язується солідарно відповідати перед банком у повному обсязі за своєчасне та повне виконання зобов'язання ОСОБА_4 за Кредитним договором. (п.1.1. Договору поруки).

Відповідно до повідомлення №6768/ККР/04072013-1950 від 04.07.2013 Приватного акціонерного товариства "Кредитпромбанк", яке є правонаступником Відкритого акціонерного товариства "Кредитпромбанк" відбулося відступлення права вимоги за Кредитним договором, договорами іпотеки, застави та поруки (у т.ч. оспорюваним договором поруки) відповідно до Додатку А на користь Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк".

Суд першої інстанції зазначив, що предметом спору у даній справі є вимога про визнання припиненою поруки за договором поруки № 09.08/004/П02/08-Склн від 25.08.2008, що був укладений між ТОВ "Лабрадорит" та ВАТ "Кредитпромбанк", право вимоги за яким було відступлено на користь ПАТ "Дельта Банк" з тих підстав, що відповідачем було пропущено строк звернення з вимогою до позивача протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання з посиланням на приписи ст. 559 ЦК України.

За положеннями частини 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

Згідно з п. 3.1. Договору поруки сторони передбачили, зазначений договір вступає в дію з моменту його підписання і діє до повного виконання Позичальником та/або Поручителем заборгованості за Кредитним договором.

На підтвердження своїх вимог позивач посилається на постанову Верховного Суду України від 17.09.2014 у справі №6-53цс14, відповідно до якої, якщо умовами договору кредиту передбачені окремі самостійні зобов'язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов'язку, то у разі неналежного виконання позичальником цих зобов'язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.

Оскільки відповідно до ст. 554 ЦК поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень ч.4 ст. 559 ЦК) повинні застосовуватись і до поручителя.

Проаналізувавши умови Кредитного договору, Договору поруки та зміст зазначених правових норм, суд першої інстанції вказав, що у разі неналежного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів і процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.

Оскільки, за умовами Кредитного договору, Позичальник мав здійснювати щомісячно до "10" числа кожного місяця чергові платежі погашення тіла кредиту, а згідно Додаткового договору №3 до Кредитного договору платежі щодо сплати відсотків до "28" числа кожного місяця, отже з часу несплати кожного з платежів відповідно до ст. 261 ЦК починається перебіг позовної давності для вимог до боржника та обчислення встановленого ч.4 ст. 559 ЦК шестимісячного строку для пред'явлення вимог до поручителя.

Також суд першої інстанції зазначив, що позивач неправильно розтлумачив правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові № 6-20цс14 від 19.03.2014 про обчислення строку пред'явлення кредитором вимог до поручителя, оскільки впевнений у необхідності обчислення шестимісячного строку починаючи з першого простроченого платежу за Кредитним договором без врахування періодичності платежів, проте, у даній постанові ВСУ чітко вказано, що строк пред'явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.

Враховуючи викладене вище та не закінчення терміну дії Кредитного договору суд не вбачає можливості та обов'язку припинення Договору поруки шляхом застосування вимог ч.4 ст. 559 ЦК України оскільки перебіг останнього шестимісячного строку для пред'явлення вимоги до Поручителя відраховуватиметься тільки з 28 числа останнього чергового несплаченого платежу за Кредитним договором.

Також в якості ще однієї підстави для визнання Договору поруки припиненим позивач зазначає зміну основного зобов'язання за Договором поруки та Кредитним договором без згоди поручителя.

В позовній заяві представник позивача зазначає, що його довіритель не отримував жодної письмової кореспонденції зі сторони відповідача щодо погодження збільшення процентної ставки, чи будь-якого повідомлення про зміни умов кредитування та поруки.

Проте матеріали справи містять копію підписаного Додаткового договору №1 від 09.07.2008 до Договору поруки.

Відповідно до зазначеного Додаткового договору №1 сторони погодили викладення п. 1.2. Договору поруки у зміненій редакції, яка наведена в Додатковому договорі №1. Зокрема, сторони погодили розмір кредитної лінії та порядок погашення кредиту (щомісяця до " 10"-го числа кожного календарного місяця включно, починаючи з місяця наступного за звітним, рівними частками у розмірі 5000,00 грн. Також Додатковим договором №1 встановлено процентну ставку за користування кредитом - 15,0% річних.

Положеннями ч. 1 ст. 559 ЦК України встановлено, що порука припиняється в разі зміни основного зобов'язання без згоди поручителя, унаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Наявність Додаткового договору №1 від 09.07.2008 до Договору поруки спростовує твердження позивача щодо непоінформованості останнього про зміну умов Договору поруки, а отже суд не вбачає підстав для визнання Договору поруки припиненим на підставі ч. 1 ст. 559 ЦК України.

05.09.2017 Київський апеляційний господарський суд апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Лабрадорит" залишив без задоволення, рішення Господарського суду міста Києва від 06.06.2017 у справі № 910/7109/17 залишив без змін.

Постанова апеляційної інстанції мотивована тим, що колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду щодо наявності підстав для відмови у задоволенні позовних вимог, проте, з інших підстав ніж зазначено судом першої інстанції у оскаржуваному рішенні.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

Звертаючись до суду з позовом, позивач посилався на невизнання банком права, передбаченого ч. 4 ст. 559 ЦК України, і просив припинити договір поруки, тобто, припинити правовідношення.

За змістом п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права, а за п.7 ч.2 цієї статті - припинення правовідношення.

За положеннями ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

Відповідно до змісту ст. ст. 559, 598 ЦК України припинення зобов'язання поруки означає такий стан сторін правовідношення, при якому в силу передбачених законом обставин суб'єктивне право і кореспондуючий йому обов'язок перестають існувати.

У разі порушення цивільного права чи інтересу у позивача виникає право на застосування конкретного засобу захисту, який залежить від виду порушення. Тобто, позивач повинен обрати саме такий спосіб захисту, який відповідає змісту порушеного права, характеру порушення його права чи інтересу та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Однак, на думку колегії суддів, обраний позивачем спосіб захисту свого порушеного права як поручителя шляхом припинення договору поруки, тобто за п.7 ч. 2 ст. 16 ЦК України, не відповідає вимогам законодавства, характеру його порушення та суперечить положенням ч. 1 ст. 559 цього Кодексу.

У постанові Верховного Суду України від 21.05.2012 у справі № 6-69цс11 також викладено правовий висновок про помилковість твердження про те, що право поручителя підлягає захисту шляхом припинення договору поруки, тобто за пунктом 7 частини другої статті 16 ЦК України, оскільки це суперечить положенням частини першої статті 559 цього Кодексу.

Крім того, у постанові Верховного Суду України від 21.05.2012 у справі №6-88цс11 висловлено позицію про те, що у разі невизнання кредитором права поручителя, передбаченого статтею 559 ЦК України, на припинення зобов'язання за договором поруки, таке право підлягає захисту судом за позовом поручителя шляхом визнання його права на підставі п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України. Тобто, у разі наявності відповідного спору позивач може звернутись до суду з позовом про визнання поруки такою, що припинена.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 17.02.2016 у справі № 3-1202гс-15.

З урахуванням наведеного колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку, що за змістом ст.ст. 15, 16, 559, 598 ЦК України, ст.20 ГК України належним способом судового захисту у даному випадку є не вимога про визнання припиненим договору поруки, а вимога про визнання поруки припиненою. Отже, право поручителя підлягає судовому захисту за позовом поручителя шляхом визнання поруки такою, що припинена.

Оскільки невідповідність обраного позивачем способу захисту способам визначеним законодавством є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

З огляду на те, що предметом позову у даній справі є визнання припиненим договору поруки, натомість належним способом захисту права поручителя є звернення з позовом про визнання поруки такою, що припинена, колегія суддів взяла до уваги посилання скаржника про підстави припинення саме "поруки" у зв'язку, на думку скаржника, зі зміною зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшився обсяг його відповідальності, оскільки вказані обставини у даному випадку не впливають на дію саме договору.

Крім того, апеляційний суд зазначив, що оскільки п. 3.1 договору поруки сторони передбачили, що договір діє до повного погашення позичальником та/або поручителем заборгованості за кредитним договором та в матеріалах справи відсутні докази повного виконання заборгованості за кредитним договором, то, відповідно, зазначені обставини свідчать про чинність договору поруки. А можливе часткове припинення "поруки" за вказаним договором (що не є предметом даного спору), не може свідчити про припинення самого договору поруки як в цілому, так і в частині.

З огляду на викладене, колегія суддів апеляційного суду зазначила про те, що висновки суду першої інстанції про наявність підстав для відмови у позові є законними, проте із підстав викладених у даній постанові, а тому, враховуючи вищезазначені роз'яснення, вказане рішення підлягає залишенню без змін.

25.09.2017 (згідно із поштовим штемпелем на конверті) Товариством з обмеженою відповідальністю "Лабрадорит" подано касаційну скаргу на рішення Господарського суду міста Києва від 06.06.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 05.09.2017 до Вищого господарського суду України.

У касаційній скарзі позивач просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 06.06.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 05.09.2017 у справі №910/7109/17 та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 20.11.2017 касаційну скаргу прийнято до провадження та призначено до розгляду на 21.12.2017.

На підставі пункту 5 статті 31, підпункту 6 пункту 1 Розділу ХІ Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України (1798-12) (в редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VІІІ) та за розпорядженням керівника апарату Вищого господарського суду України № 38-р від 15.12.2017 вказану касаційну скаргу разом зі справою №910/7109/17 передано до Касаційного господарського суду.

22.01.2018 касаційна скарга була отримана Касаційним господарським судом у складі Верховного суду.

22.01.2018 за результатом автоматизованого розподілу справи була визначена колегія суддів: суддя-доповідач Кушнір І.В., судді Краснов Є.В., Мачульський Г.М.

Відповідно до положень підпункту 4 пункту 1 Розділу ХІ Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України (1798-12) (в редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VІІІ) зазначена касаційна скарга підлягає розгляду спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

31.01.2018 суд постановив ухвалу про прийняття касаційної скарги до провадження та призначення до розгляду на 01.03.2018, повідомив учасників справи про дату, час і місце розгляду скарги, визначив строк для подання відзиву на касаційну скаргу з доказами надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи, до Касаційного господарського суду до 15.02.2018.

Обґрунтовуючи касаційну скаргу скаржник (Товариство з обмеженою відповідальністю "Лабрадорит", позивач) вважає, що судові рішення прийняті з порушенням застосування норм матеріального та процесуального права у зв'язку з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи.

Скаржник зазначає, що зі змісту позовної заяви, додаткових пояснень до позовної заяви та апеляційної скарги вбачається, що позивачем обрано правовий спосіб захисту саме визнання припиненою поруки на підставі припинення договору поруки. Дійсно, правовим наслідком пропуску кредитором строку пред'явлення вимоги є припинення поруки, яка виступає видом забезпечення виконання зобов'язань (ч.1 ст. 546 ЦК України), який не є договором, але виникає на підставі договору (статті 547, 548 ЦК України). Таким чином, якщо буде припинено зобов'язання поруки, як наслідок припиняється і сам договір поруки. Отже, позивач вважає, що судом апеляційної інстанції не було з'ясовано всіх обставин справи, не обґрунтовано свою правову позицію належними доказами у справі, порушено ст. 16 Цивільного кодексу України.

Також, на думку позивача, судами першої та апеляційної інстанції не надано правову оцінку щодо порушення позичальником умов договору та терміну сплати останнього платежу.

Враховуючи умови Додаткового договору №3, чергові платежі щодо щомісячного погашення тіла кредиту позичальник мав здійснювати до 10 числа кожного місяця, платежі щодо сплати відсотків за користування кредитом до 28 числа кожного місяця. Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов'язання згідно з ч.3 ст. 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку.

Як вбачається з наявних доказів у справі, останній платіж було здійснено 24.11.2014 відповідно до квитанцій №41999828, №42004387, отже позичальник не вніс черговий платіж до 28.12.2014, а отже з 29.12.2014 починається перебіг шестимісячного строку пред'явлення вимоги до поручителя, який завершився 29.06.2015.

Крім того, як поручитель ТОВ "Лабрадорит" в 2015 році неодноразово зверталося до банку із заявою про погашення кредиту в повному обсязі, однак позичальником було відмовлено товариству у погашенні кредиту.

Посилаючись на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду України від 19.03.2014 у справі №6-20цс14, позивач вважає, що в даному випадку підлягають застосуванню ч.4 ст. 559 ЦК України про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. На день подання позову (і на сьогоднішній день) банк не пред'явив ані письмової, ані позовної вимоги до поручителя.

Також, на думку скаржника, суд першої інстанції лишив поза увагою надіслані 31.05.2017 та озвучені безпосередньо у судовому засіданні 06.06.2017 додаткові пояснення позивача з доданими постановами ВСУ №6-125цс14 від 17.09.2014, №6-2662 цс15 від 20.04.2016, №6-272цс16 від 29.06.2016.

З урахуванням зазначеного, позивач вважає, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права - статей 251, 252, 254, 559 ЦК України, і дійшов помилкового висновку про те, що шестимісячний строк звернення з позовом до поручителя слід обраховувати з 28 числа останнього чергового несплаченого платежу за кредитним договором, а суд апеляційної інстанції взагалі не надав оцінку.

Відповідач надав відзив на касаційну скаргу, у якому просить залишити касаційну скаргу ТОВ "Лабрадорит" без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 06.06.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 05.09.2017 у справі №910/7109/17 - без змін.

У судове засідання представники сторін не з'явилися, хоча про дату, час та місце судового засідання сторони були повідомлені належним чином, що підтверджується матеріалами справи.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені обставини, Верховний Суд в межах перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального та процесуального права при ухваленні зазначеного судового рішення, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Згідно зі ст. 300 Господарського процесуального кодексу України:

"1. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

2. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

3. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

4. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права."

З урахуванням викладеного, судом не приймаються та не розглядаються доводи Скаржника, пов'язані з переоцінкою доказів та встановленням по новому обставин справи.

Згідно зі ст. 553 Цивільного кодексу України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

Відповідно до статті 554 Цивільного кодексу України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки

Згідно з ч.1 ст. 559 Цивільного кодексу України порука припиняється в разі зміни основного зобов'язання без згоди поручителя, унаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Відповідно до ч.4 ст. 559 Цивільного кодексу України, в редакції станом на момент виникнення за доводами позивача спірних правовідносин, порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що за змістом ст.ст. 15, 16, 559, 598 ЦК України, ст. 20 ГК України належним способом судового захисту у даному випадку є не вимога про визнання припиненим договору поруки, а вимога про визнання поруки припиненою, з посиланням на висновки, викладені в постановах Верховного Суду України від 21.05.2012 у справі №6-69цс11, від 21.05.2012 у справі та №6-88цс11 та від 17.02.2016 у справі № 3-1202гс-15.

Проте, колегія суддів не погоджується з таким висновком з наступних підстав.

Згідно постанови Верховного Суду України від 21.05.2012 у справі №6-69цс11, в первісному позові зазначеної справи позивач просив припинити дію договорів поруки, тобто, припинити саме судовим рішенням дію договору поруки, а не визнати, що договір поруки був припиненим ще до моменту звернення з позовом до суду, як в оскаржуваній справі.

Згідно постанови Верховного Суду України від 21.05.2012 у справі №6-88цс11 предметом позову було визнання поруки такою, що припинена.

Можливість визнання саме договору поруки припиненим в даній постанові взагалі не досліджувалася.

Згідно постанови Верховного Суду України від 17.02.2016 у справі № 3-1202гс-15 предметом позову у вказаній справі було визнання припиненим договору поруки, тобто, предмет тотожний даній справі.

Проте, в зазначеній постанові Верховний Суду України, зазначивши одним реченням, що метою положень частини четвертої статті 559 ЦК України є захист прав та інтересів поручителя шляхом припинення саме поруки з визначених підстав, одразу вказав, що суди касаційної та апеляційної інстанцій дійшли передчасного висновку про припинення поруки на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України через подачу кредитором позову зі спливом 15 місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання, а не протягом 6 місяців із цієї дати, зазначив про неповне з'ясування обставин справи та в кінцевому підсумку направив справу на новий розгляд.

Таким чином, з зазначеного неможливо зробити чіткий та однозначний висновок, що Верховний Суд України висловив правову позицію про повну неможливість обрання способу захисту порушених прав шляхом визнання припиненим саме договору поруки і саме з цих підстав скасував попередні судові рішення.

Разом з тим, Верховним Судом України у постанові від 21.05.2012 року по справі №6-18цс11 про визнання договору поруки припиненим було викладено, зокрема, наступний правовий висновок:

"Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

Порушення права пов'язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 посилався на невизнання банком його права, передбаченого ч.1 ст. 559 ЦК України, на припинення поруки у зв'язку зі зміною зобов'язання без його згоди, унаслідок чого збільшився обсяг його відповідальності.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені ст. 16 ЦК України.

За змістом п. 1 ч. 2, ч. 3 цієї статті одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права, що в рівній мірі означає як наявність права, так і його відсутність або й відсутність обов'язків. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень ч.ч. 2-5 ст. 13 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Зі змісту ст. ст. 559, 598 ЦК України вбачається, що припинення зобов'язання поруки означає такий стан сторін правовідношення, при якому в силу передбачених законом обставин суб'єктивне право і кореспондуючий йому обов'язок перестають існувати.

Термін "порука", застосований законодавцем у ч.1 ст. 559 ЦК України, використовується в розумінні зобов'язального правовідношення поруки, з припиненням якого втрачає чинність договір поруки.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов'язання без згоди поручителя, які призвели або можуть призвести до збільшення обсягу відповідальності останнього. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов'язання виникає у разі підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки тощо.

Таким чином за положеннями ч.1 ст. 559 ЦК України припинення поруки у разі зміни основного зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності, презюмується. У цьому випадку звернення до суду з позовом про визнання договору поруки припиненим не є необхідним, проте такі вимоги підлягають розгляду судом у разі наявності відповідного спору.

З таких міркувань виходив суд касаційної інстанції в ухвалі від 14 липня 2010 року, залишаючи без змін рішення Печерського районного суду м. Києва від 22 грудня 2009 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства "Банк Кредит Дніпро" про визнання поруки припиненою з підстав, передбачених ч. 1 ст. 559 ЦК України.

Виходячи із загальних засад цивільного законодавства та судочинства, права особи на захист у суді порушених або невизнаних прав, рівності процесуальних прав і обов'язків сторін (ст. ст. 3, 12- 15, 20 ЦК України, ст. ст. 3 - 5, 11, 15, 31 ЦПК України) можна дійти висновку про те, що в разі невизнання кредитором права поручителя на припинення зобов'язання за договором поруки, передбаченого ч. 1 ст. 559 ЦК України, таке право підлягає захисту судом за позовом поручителя шляхом визнання його права на підставі п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України.

У зв'язку із цим відмову суду касаційної інстанції в задоволенні позову ОСОБА_1 з тих підстав, що обраний ним спосіб захисту не передбачений законом, не можна визнати обґрунтованою.

Крім того, судом не враховано, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст. ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом."

Таким чином, в даній постанові Верховним Судом України зроблений чіткий висновок, з яким повністю погоджується колегія суддів по даній справі, про можливість захисту порушених прав шляхом визнання саме договору поруки припиненим, оскільки термін "порука", застосований законодавцем у ч.1 ст. 559 ЦК України, використовується в розумінні зобов'язального правовідношення поруки, з припиненням якого втрачає чинність договір поруки.

Разом з тим, в постанові Верховного Суду України від 19.03.2014 у справі №6-20цс14, розбіжність трактування якої судом першої інстанції та скаржником стала однією з підстав подачі касаційної скарги, і предметом якої був спір між безпосередньо позикодавцем та позичальником, зазначено наступне:

"У справі, яка переглядається, судом установлено, що згідно з умовами кредитного договору (пунктами 3.1, 3.3) позичальник зобов'язаний здійснювати повернення кредиту частинами (щомісячними платежами) у розмірі та в строки, визначені договором, і щомісяця сплачувати проценти за користування кредитом, а також сплатити пеню за порушення строків повернення кредиту та процентів за користування ним.

Оскільки умовами договору передбачені окремі самостійні зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а отже і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення.

Таким чином, ураховуючи, що за умовами договору погашення кредиту повинно здійснюватись позичальником частинами до 10 числа кожного місяця, а процентів - кожного 10 числа (включно) кожного календарного місяця, наступного за звітним, у рахунок якого вносяться кошти, то початок перебігу позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов'язань.

Як установлено судами попередніх інстанцій, ОСОБА_1 перестала виконувати щомісячні зобов'язання з погашення кредиту та процентів за користування кредитом, у зв'язку із чим з 10 січня 2006 року у неї утворилась заборгованість за кредитним договором. У свою чергу банк звернувся до суду з позовом до неї 25 березня 2013 року.

У зв'язку з наведеним висновок суду про початок перебігу позовної давності з 27 грудня 2010 року - з визначеної судом дати закінчення дії кредитного договору - та відсутність підстав для застосування позовної давності до вимог банку про стягнення заборгованих на час звернення до суду платежів ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права, що призвело до ухвалення незаконного рішення."

У постанові Верховного Суду України від 17.09.2014 року по справі №6-53цс14, посилання на яку також містяться у оскаржуваних судових рішеннях, і предметом якої був спір вже між позикодавцем та поручителем, з відсилкою до позиції, висловленої у вищевказаній постанові від 19 березня 2014 року у справі №6-20цс14, ВСУ дійшов наступних висновків:

"Таким чином, слід дійти висновку про те, що у разі неналежного виконання боржником зобов'язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред'явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.

Як убачається з графіка погашення кредиту, чергові платежі боржник повинен був здійснювати не пізніше 26 числа кожного місяця, тому з часу несплати кожного з платежів відповідно до статті 261 ЦК України починається перебіг позовної давності для вимог до боржника та обрахування встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку для пред'явлення вимог до поручителя.

У разі пред'явлення банком вимог до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов'язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов'язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку.

Разом із тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов'язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов'язань, та в частині вимог про дострокове погашення кредитних коштів."

Колегія суддів по даній справі повністю погоджується з вищевказаними правовими позиціями Верховного Суду України та доходить висновку, що суд першої інстанції в своєму рішенні вірно зазначив, що позивач неправильно розтлумачив правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові № 6-20цс14 від 19.03.2014.

Крім того, у вищевказаній постанові Верховного Суду України від 17.09.2014 року по справі №6-53цс14 зазначено наступне:

"Отже, виходячи з положень другого речення частини четвертої статті 559 ЦК України слід дійти висновку про те, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов'язання за договором повинно бути пред'явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов'язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами) або з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов'язання (у разі якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем)."

Тобто, в даній постанові правильно вказані три моменти, з яких починається відлік вищевказаного, встановленого ч.4 ст. 559 ЦК України шестимісячного строку, а саме:

1. з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов'язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами);

2. з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України;

3. з дня настання строку виконання основного зобов'язання (у разі якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем)."

Оскаржувані судові рішення стосуються першого випадку, оскільки, як встановлено судами попередніх інстанцій, умовами Договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами.

Разом з тим, в постанові Верховного Суду України від 17.09.2014 у справі №6-125цс14, на яку посилається скаржник в своїй касаційній скарзі, зазначено, що "у зв'язку з невиконанням ОСОБА_1 взятих на себе за кредитним договором зобов'язань 4 лютого 2009 року ПАТ "Прокредит Банк" направив ОСОБА_2 вимогу про дострокове повне погашення заборгованості", тобто йдеться про другий випадок.

Аналогічно в постанові Верховного Суду України від 20.04.2016 у справі №6-2662цс15, зазначено, що "у зв'язку з невиконанням позичальниками зобов'язань за кредитними договорами та виникненням заборгованості за кредитами кредитор використав передбачене частиною другою статті 1050 Цивільного кодексу України (далі- ЦК України (435-15) ) та пунктом 11.1 кредитних договорів право на односторонню зміну умов цих договорів, установивши новий строк виконання основного зобов'язання."

Висновки, викладені в постанові Верховного Суду України №6-272цс16 від 29.06.2016, повністю відповідають висновкам, викладеним у вищевказаній постанові від 17.09.2014 року по справі №6-53цс14.

З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає необґрунтованими доводи скаржника, що висновки у вищевказаних постановах ВСУ у справах №6-125цс14 від 17.09.2014, №6-2662цс15 від 20.04.2016, №6-272цс16 від 29.06.2016 підтверджують правомірність позовних вимог позивача.

Згідно з п.3 ч.1 ст. 308 Господарського процесуального кодексу України:

"Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право:

3) скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд."

Відповідно до ст.311 зазначеного Кодексу:

"1. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

2. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

3. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

4. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини."

На підставі викладеного, суд доходить висновку про необхідність частково задовольнити касаційну скаргу позивача, виключивши з підстав відмови в позові висновки суду апеляційної інстанції про неправильно обраний спосіб захисту порушених прав.

Резолютивні частини судових рішень першої та апеляційної інстанцій слід залишити без змін.

У зв'язку з тим, що суд залишає в силі резолютивні частини ухвалених судових рішень, суд покладає на Товариство з обмеженою відповідальністю "Лабрадорит" витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 311, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Лабрадорит" на рішення Господарського суду міста Києва від 06.06.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 05.09.2017 у справі №910/7109/17 задовольнити частково.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 06.06.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 05.09.2017 у справі №910/7109/17 залишити без змін з мотивів, викладених в даній постанові суду касаційної інстанції.