Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г.М. - головуючого (доповідач), Кушніра І.В., Краснова Є.В.

при секретарі судового засідання - Лихошерст І.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Сільськогосподарського публічного акціонерного товариства "Нива"

на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 15.08.2017 (судова колегія у складі суддів: Тимошенко О.М. - головуючий, Крейбух О.Г., Огороднік К.М.)

та на рішення Господарського суду Волинської області від 10.05.2017 (суддя Костюк С.В.)

за позовом Сільськогосподарського публічного акціонерного товариства "Нива"

до: 1. Луцької районної державної адміністрації Волинської області,

2. Головного управління Держгеокадастру у Волинській області,

третя особа без самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів Веселівська сільська рада

про визнання поновленим договору оренди землі,

за участю:

від відповідача-2: Місько Т.В. (довіреність від 12.01.2018),

Сільськогосподарське публічне акціонерне товариство "Нива" (далі - позивач), звернувшись в суд з позовом, просило визнати поновленим на тих самих умовах договір оренди землі від 31.03.2009, укладений між Луцькою районною державною адміністрацією (відповідач-1) та позивачем, зареєстрований 28.05.2009 за №040907600008.

Позов обґрунтовано положеннями частини 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі" та тим, що після закінчення строку дії договору позивач продовжив користуватися земельною ділянкою та сплачувати орендну плату, за відсутності заперечень щодо поновлення договору оренди з боку орендодавця.

Рішенням господарського суду Волинської області від 10.05.17, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 15.08.2017, в позові відмовлено.

У касаційній скарзі позивач просить вказані рішення та постанову у справі скасувати і прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

Позивач вказує на порушення судом першої інстанції: принципу рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, позаяк судом не надано оцінку посиланням позивача на практику Європейського суду з прав людини у справах "Стретч проти Об'єднаного Королівства" та "Рисовський проти України"; положень частини 2 статті 34 Господарського процесуального кодексу України у редакції до 15.12.2017, оскільки довідка Веселівської міської ради не є первинним документом, а відтак не є належним і допустимим доказом в розумінні зазначеної норми процесуального права, на що апеляційний суд уваги не звернув.

Позивач вказує і на те, що судом першої інстанції невірно витлумачено положення статті 33 Закону України "Про оренду землі", зокрема її частину 10 та не застосовано положення частини 3 статті 397 Цивільного кодексу України.

Також позивач не погоджується з висновками апеляційного суду про відсутність доказів існування між сторонами переддоговірного спору, оскільки такого спору існувати не може, адже переддоговірний спір - це урегулювання розбіжностей, що виникають при укладанні договору, а спір заявлено на підставі положень частини 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі".

У відзиві на касаційну скаргу відповідач-2 просить оскаржувані рішення та постанову у справі залишити без змін, а касаційну скаргу -без задоволення. Відповідач-2 вказує, що позивач не вірно тлумачить частину 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі", помилково вважає довідку Веселівської міської ради неналежним доказом, і такі доводи скаржника відповідач-2 вважає неприпустимими в силу статті - 111-7 Господарського процесуального кодексу України у редакції до 15.12.2017. Також відповідач-2 зазначає, що позивач у касаційній скарзі посилається на редакцію статті 33 Закону України "Про оренду землі" в редакції Закону України від 20.06.2016 № 1533-VIII, а не на редакцію чинну на час виникнення спірних правовідносин, як це було зроблено судом першої інстанції. Посилання скаржника на частину 3 статті 397 Цивільного кодексу України відповідач-2 відхиляє з огляду на те, що дані норми не регулюють спірні правовідносини. Необґрунтованою вважає відповідач-2 і посилання позивача на практику Європейського суду з прав людини.

Переглянувши у касаційному порядку на підставі встановлених фактичних обставин справи судові рішення, враховуючи встановлені Господарським процесуальним кодексом України (1798-12) межі такого перегляду, суд касаційної інстанції виходить із наступного.

Предметом судового розгляду є матеріально-правова вимога позивача визнати поновленим на тих самих умовах договір оренди землі від 31.03.2009, укладений між відповідачем-1 та позивачем, зареєстрований 28.05.2009 за №040907600008. Підставою цих вимог визначено положення частини 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі" та те, що після закінчення строку дії договору позивач продовжив користуватися земельною ділянкою та сплачувати орендну плату, за відсутності заперечень щодо поновлення договору оренди з боку орендодавця.

За наслідками розгляду заявлених позовних вимог судами встановлено, що між позивачем і відповідачем-1 31.03.2009 укладено договір оренди землі загальною площею 56,0371 га, у т.ч. землі резервного фонду (рілля) - 56,0371 га (кадастровий номер 0722881200:03:000:1532) строком на 5 років, та встановлено, що за актом приймання-передачі від 31.03.2009 Орендодавець передав Орендарю вказану земельну ділянку. Даний договір зареєстровано у Луцькому районному відділі Волинської регіональної філії державного підприємства "Центр державного земельного кадастру", про що зроблено запис від 28.05.2009 року за № 040907600008.

Також було встановлено, що позивач листом від 04.03.2015 вих. № 33 звернувся до Головного управління Держземагенства у Волинській області про продовження договорів оренди землі, в т.ч. від 31.03.2009 року на площу 56,0371 га, строк дії якого закінчився 31 березня 2014 року.

Однак, в листі-відповіді № 28-3-07-3401/2-15 на звернення позивача, Головне управління Держземагенства у Волинській області зазначило, що термін договорів оренди землі на площу, в т.ч. 56,0371 га, закінчився у 2014 році, а тому дані договори вважаються припиненими згідно статті 33 Закону України "Про оренду землі", зазначивши, що Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди на новий строк, зобов'язаний був повідомити про це Орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк встановлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку дії договору оренди землі. До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар повинен додати проект додаткової угоди.

Також у листі зазначено, що з 01.01.2013 розпорядником земель є Головне управління Держземагенства у Волинській області, до якого звернень про продовження договорів оренди від позивача не надходило.

Зазначені обставини стали підставою для звернення у суд із даним позовом.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, місцевий господарський суд своє рішення мотивував тим, що позивач, як орендар земельної ділянки за договором від 31.03.2009, згідно з положеннями статті 33 Закону України "Про оренду землі" та пункту 8 договору не повідомив у встановлений строк орендодавця про свій намір скористатися переважним правом укладення договору на новий строк, не надіслав проект додаткової угоди, а на його лист-звернення, який надіслано лише 04.03.2015, відповідач-2 відмовив у поновленні договору у зв'язку з його припиненням у 2014 році.

При цьому суд визнав доводи позивача про належне виконання зобов'язань за договором оренди від 31.03.2009 в частині сплати орендної плати, такими, що не підтверджено належними доказами, оскільки в представлених платіжних дорученнях не зазначено на виконання умов якого договору перерахована орендна плата, а згідно з довідкою Веселівської сільської ради наявна заборгованість з орендної плати в сумі 101 851,00 грн.

Окрім того встановивши, що орендована за спірним договором земельна ділянка площею 56,0371 га поділена на дві ділянки меншої площі з присвоєнням їм нових кадастрових номерів, суд визнав дані обставини такими, що унеможливлює пролонгацію укладеного раніше договору у порядку, передбаченому частинами 1, 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі", оскільки такі зміни мають наслідком укладання договору оренди земельних ділянок за правилами частини 10 статті 33 Закону України "Про оренду землі", тобто у порядку одержання земельної ділянки на праві оренди.

Залишаючи без змін вище вказане рішення суду, апеляційна інстанція свої висновки про відмову у позові обґрунтовувала тим, що поновлення договору на підставі правової конструкції частини 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі" в подальшому потребує відповідного оформлення додатковою угодою, укладеною сторонами.

Відтак, предметом судового захисту прав орендаря в такому випадку буде відмова орендодавця (уповноваженого органу або власника земельної ділянки) укласти в обов'язковому порядку додаткову угоду про пролонгацію договору, однак позивачем не надано доказів відмови відповідача в укладення додаткової угоди, що має наслідком відмову у даному позові з заявлених підстав.

Підстави для скасування судових рішень та задоволення касаційної скарги відсутні з огляду на таке.

Підстави поновлення договорів оренди землі передбачено статтею 33 Закону України "Про оренду землі", яка конкретизує порядок такої пролонгації.

За змістом вказаної норми (у редакції від 04.07.2013, що діяла з 11.08.2013 і була чинною на час виникнення спірних правовідносин щодо пролонгації договору оренди) по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі) (ч.1). Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов'язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, встановлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі (ч.2). До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди (ч.3). При поновленні договору оренди землі його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється (ч.4). Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем рішення (ч.5).

У разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. У цьому випадку укладання додаткової угоди про поновлення договору оренди землі здійснюється із: власником земельної ділянки (щодо земель приватної власності); уповноваженим керівником органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування без прийняття рішення органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної або комунальної власності) (ч.6). Керівник органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який уповноважений підписувати додаткову угоду до договору оренди землі щодо земельної ділянки державної або комунальної власності, визначається рішенням цього органу (ч.7). Додаткова угода до договору оренди землі про його поновлення має бути укладена сторонами у місячний строк в обов'язковому порядку (ч.8). Відмова, а також наявне зволікання в укладенні додаткової угоди до договору оренди землі може бути оскаржено в суді (ч.9).

У разі зміни межі або цільового призначення земельної ділянки поновлення договору оренди землі здійснюється у порядку одержання земельної ділянки на праві оренди (ч.10).

Таким чином, стаття 33 Закону України "Про оренду землі" у частині 1 регламентує переважне право орендаря перед іншими особами на укладення договору оренди землі, а в частині 6 - підстави поновлення договору оренди, у разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що для застосування положень частини 1 статті 33 Закону України "Про оренду землі" та визнання за орендарем переважного права на поновлення договору оренди необхідно встановити такі юридичні факти: орендар належним чином виконує свої обов'язки за договором; орендар до спливу строку договору повідомив орендодавця у встановлені строки про свій намір скористатися переважним правом укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди; орендодавець протягом місяця не повідомив орендаря про наявність заперечень і своє рішення.

Частиною 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі" передбачено іншу підставу поновлення договору оренди, а саме: у тому разі, якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку дії договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди, такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Тобто для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі", необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар продовжує користуватися виділеною земельною ділянкою; орендар належним чином виконує свої обов'язки за договором; відсутнє письмове повідомлення орендодавця про відмову у поновленні договору оренди; сторони укладають додаткову угоду про поновлення договорів оренди.

У справі, що розглядається, судами встановлено, що спірний договір оренди було укладено 31.03.2009, зареєстровано 28.05.2009 року за № 040907600008.

За змістом статей 18, 20 Закону України "Про оренду землі" (у редакції від 16.09.2008, котра була чинною на момент укладення вказаного договору) договір оренди землі підлягає державній реєстрації, договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації.

Судами встановлено, що після закінчення дії договору на виконання вимог частини 8 статті 33 Закону України "Про оренду землі" дії щодо укладення додаткової угоди до договору оренди землі про його поновлення не вчинялися, договір оренди припинив свою дію, а земельна ділянка площею 56,0371 га поділена на дві ділянки меншої площі з присвоєнням їм нових кадастрових номерів, тобто було створено два нових об'єкти, а попередній припинив існування за наслідками поведінки сторін.

Таким чином висновок апеляційного господарського суду про відмову у задоволенні даного позову з заявлених позивачем підстав визнається Верховним Судом обґрунтованим.

Наведеним спростовуються доводи, викладені у касаційній скарзі, щодо незаконності оскарженої постанови.

Доводи касаційної скарги про невірне тлумачення місцевим судом положень статті 33 Закону України "Про оренду землі", зокрема її частини 10, спростовуються вищевикладеним. При цьому скаржник зазначає норми вказаної статті не у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, а на час подання касаційної скарги, що є помилковим.

Доводи позивача про не застосування судом положень частини 3 статті 397 Цивільного кодексу України, якою унормовано, що фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду, відхиляються Касаційним господарським судом через те, що положення Глави 31 Цивільного кодексу України (435-15) , котрі регулюють право володіння чужим майном, до даних правовідносин щодо користування земельною ділянкою (суперфіцій) не застосовуються.

Посилання особи, що подала касаційну скаргу на порушення судом частини 2 статті 34 Господарського процесуального кодексу України у редакції до 15.12.2017 відхиляються в силу положень частини 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII (2147а-19) , за приписами якої суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Щодо порушення місцевим судом статті - 4-2 Господарського процесуального кодексу України у редакції до 15.12.2017 щодо рівності перед законом і судом в розрізі застосування судом рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 24 червня 2003 року в справі "Стретч проти Сполученого Королівства" та рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року в справі "Рисовський проти України" щодо принципів застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема щодо необхідності додержання принципу "належного урядування" при втручанні держави у право особи на мирне володіння своїм майном, то Верховний Суд зазначає наступне.

ЄСПЛ неодноразово зазначав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994,п. 29).

Поряд з цим рішенням ЄСПЛ від 24.06.03 №44277/98 "Стретч проти Сполученого Королівства", на яке посилається позивач, встановлено, що, оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, то в такому випадку мало місце "непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції", отже визнання недійсним договору, згідно якого покупець отримав майно від держави, та подальше позбавлення його цього майна на підставі того, що державний орган порушив закон, є неприпустимим.

Разом із тим, у пункті 71 рішення у справі "Рисовський проти України" ЄСПЛ зазначив, що принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити допущену в минулому "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу має покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип "належного урядування" може не лише покладати на державні органи обов'язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові.

З огляду на викладене дотримання принципу "належного урядування" оцінюється одночасно з додержанням принципу "пропорційності", при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення "справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини". Цей критерій більшою мірою оціночний і стосується суб'єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з'ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів.

Відтак за встановлених обставин рішення ЄСПЛ у наведених справах не застосовуються до даних правовідносин щодо поновлення договору, позаяк оскарження позивачем в судовому порядку дій відповідного органу, чи встановлення судовим рішенням помилки з боку органу публічної влади, не вбачається.

За приписами статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

За вказаних обставин оскільки фундаментальних порушень не встановлено, підстав для скасування оскарженої постанови немає.

Відповідно до приписів статті 129 частини 4, статті 315 частини 3 пункту "в" Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , судові витрати у справі належить покласти на позивача.

Керуючись пунктом 1 частини 1 статті 308, статтями 301, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України

Касаційну скаргу Сільськогосподарського публічного акціонерного товариства "Нива" залишити без задоволення, а постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 15.08.2017 у справі Господарського суду Волинської області №903/162/17 залишити без змін.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.