Національне антикорупційне бюро України звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Приватного акціонерного товариства "Холдингова компанія "Енергомережа" (відповідач-1), Публічного акціонерного товариства "Азот" (відповідач-2) про визнання недійсним договору про переведення боргу №183-202 від 20 березня 2015 року, укладеного між відповідачами.

Позивач обґрунтовує свої вимоги тим, що оспорюваний правочин укладено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави, а також з порушенням вимог чинного законодавства, зокрема, Закону України "Про електроенергетику" (575/97-ВР) та Правил користування електричною енергією, затверджених постановою Національної комісії з питань регулювання електроенергетики України №28 від 31 липня 1996 (z0417-96) року.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 04 липня 2017 року у справі №910/24265/16 позов було задоволено повністю. Визнано недійсним договір про переведення боргу від 20 березня 2015 року №183-202, укладений між відповідачами. Окрім того, присуджено до стягнення з відповідачів на користь позивача по 689,00 грн. витрат зі сплати судового збору.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції зазначив, що невідповідність договору вимогам ст. 228 Цивільного кодексу Україниполягає в тому, що частка державної власності у статутному капіталі третьої особи на стороні відповідачів складає 71% (46% - Фонд державного майна та 25% - Приватне акціонерне товариство "Українська енергозберігаюча сервісна компанія", єдиним акціонером якої є Фонд державного майна України). Таким чином держава володіє контрольним пакетом акцій третьої особи на стороні відповідача. При цьому, на момент укладення Договору переведення боргу фінансовий стан відповідача-1 не дозволяв виконати зобов'язання, що свідчить про невідповідність правочину інтересам держави.

Крім того, Господарський суд міста Києва виходив з того, що позивачем не доведено, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення угоди, наявність протиправних наслідків цієї угоди, а також вину сторін у формі умислу, як і не надано доказів фінансової неспроможності відповідача-1 виконати зобов'язання зі сплати на користь третьої особи на стороні відповідачів 47 872 035,51 грн., а також позивачем не доведено наявності та розміру заподіяних державі внаслідок укладення оспорюваного правочину збитків.

У своєму рішенні суд першої інстанції дійшов висновку про те, що наявність істотної частки держави у статутному капіталі третьої особи на стороні відповідачів та надання згоди на укладення спірного Договору переведення боргу не є безумовним доказом того, що укладений між відповідачами оспорюваний договір суперечить інтересам держави.

Також, господарським судом першої зазначено, що під час кваліфікації правочину за ст. 228 Цивільного кодексу України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо. Однак, відсутній вирок суду, що був би доказом наявності умислу сторін оспорюваного правочину на вчинення цього правочину з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Однак, не зважаючи на зазначені вище обставини Господарський суд міста Києва дійшов висновку, що наявні підстави для визнання договору переведення боргу недійсним, оскільки зазначений договір суперечить приписам ст. ст. 15-1, 26 Закону України "Про електроенергетику", п.1 Положення про порядок проведення розрахунків за електричну енергію та п.6.3 Правил користування електричною енергією.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 05 жовтня 2017 року рішення Господарського суду міста Києва у справі №910/24265/16 від 04 липня 2017 року змінено мотивувальну частину рішення та викладено її в іншій редакції. Присуджено до стягнення з Приватного акціонерного товариства "Холдингова компанія "Енергомережа" та Публічного акціонерного товариства "Азот" на користь Національного антикорупційного бюро України по 757, 90 грн. судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги.

Обґрунтовуючи своє рішення суд апеляційної інстанції зазначив, що відповідно до змісту Закону України "Про електроенергетику" (575/97-ВР) у редакції чинній на момент укладення спірного договору, встановлений ним порядок розрахунків за закуплену на оптовому ринку електричну енергію спрямований на забезпечення стабільного фінансового стану електроенергетики, відповідальності суб'єктів електроенергетики та споживачів за порушення цього порядку, надійного (безперебійного) постачання споживачам електричної енергії і енергетичної безпеки як складових економічних основ держави України, у чому безперечно є інтерес держави і суспільства, а порушення відповідачами встановленого Законом України "Про електроенергетику" (575/97-ВР) у редакції чинній на момент укладення спірного договору і Правилами користування електричною енергією порядку розрахунків у редакції чинній на момент укладення спірного договору за поставлену електричну енергію не відповідає інтересам держави і суспільства щодо забезпечення стабільного фінансового стану електроенергетики і відповідальності суб'єктів електроенергетики та споживачів за порушення цього порядку, забезпечення надійного (безперебійного) постачання споживачам електричної енергії і енергетичної безпеки України.

Суд апеляційної інстанції змінюючи мотивувальну частину рішення дійшов висновку, що завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета вчинення спірного правочину щодо переведення боргу і його наслідки полягали у тому, щоб обійти встановлений Законом України "Про електроенергетику" (575/97-ВР) у редакції чинній на момент укладення спірного договору і Правилами користування електричною енергією порядок оплати поставленої електричної енергії, оплатити її без використання передбаченого цим порядком рахунку із спеціальним режимом використання енергопостачальника і тим самим уникнути перерахування коштів із такого поточного рахунку за відповідним алгоритмом оптового ринку електричної енергії, що призведе до неотримання іншими учасниками оптового ринку електричної енергії України своїх частин від цієї суми коштів згідно з алгоритмом, а тому вищенаведене є підставою для визнання цього договору недійсним на підставі ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України.

Приватне акціонерне товариство "Холдингова компанія "Енергомережа" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою на рішення Господарського суду міста Києва від 04 липня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 05 жовтня 2017 року у справі № 910/24265/16.

Публічне акціонерне товариство "Азот" також звернулось з касаційною скаргою на рішення Господарського суду міста Києва від 04 липня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 05 жовтня 2017 року у справі № 910/24265/16.

На підставі підпункту 6 пункту 1 Розділу ХІ "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України (1798-12) за розпорядженням керівника апарату Вищого господарського суду України № 38-р від 15.12.2017 року зазначені касаційні скарги разом зі справою № 910/24265/16 передано до Касаційного господарського суду.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15 січня 2018 року та протоколом передачі справи раніше визначеному складу суду від 15 січня 2018 року у справі № 910/24265/16 визначено колегію суддів у складі: Баранець О.М. (головуючий суддя), судді: Вронська Г.О., Студенець В.І.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18 січня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційними скаргами Приватного акціонерного товариства "Холдингова компанія "Енергомережа" та Публічного акціонерного товариства "Азот".

У своїй касаційній скарзі Приватне акціонерне товариство "Холдингова компанія "Енергомережа" просить прийняті у справі рішення суду першої та апеляційної інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити Національному антикорупційному бюро України у задоволені позову.

В обґрунтування доводів касаційної скарги відповідач 1 зазначає про те, що позивач, звертаючись до суду, не зазначає в чому саме полягає порушення прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Позивач не є стороною оспорюваного договору про переведення боргу, а сам договір не стосується прав чи інтересів позивача.

На думку Приватного акціонерного товариства "Холдингова компанія "Енергомережа" суд апеляційної інстанції не правильно застосував ст. 228 Цивільного кодексу України, оскільки позивачем не доведено яким саме чином оспорюваний договір суперечить моральним засадам суспільства, інтересам держави, а також його суперечливість нормам діючого законодавства України, а судом першої інстанції здійснено висновок про недоведеність позивачем, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення угоди, наявність протиправних наслідків цієї угоди, а також вина сторін у формі умислу, як і не надано доказів фінансової неспроможності відповідача-1 виконати зобов'язання зі сплати коштів на користь третьої особи на стороні відповідачів.

Відповідач 1 також зазначає, що нормами Закону України "Про Національне антикорупційне бюро України" (1698-18) не передбачено право Національного антикорупційного бюро України на звернення до суду в інтересах держави. Натомість повноваженнями для захисту інтересів держави наділений прокурор, оскільки Національне антикорупційне бюро України є юридичною особою публічного права, а тому відносини з ним засновані на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні одного суб'єкта іншому. Тобто, позивач є суб'єктом публічно-правових відносин. Розгляд вказаного позову не підвідомчий господарським судам згідно зі ст. 12 Господарського процесуального кодексу України;

Крім того, на думку Приватного акціонерного товариства "Холдингова компанія "Енергомережа" оскаржуваний договір не змінює умов основного договору і порядку розрахунків за електричну енергію в контексті вимог чинного законодавства України щодо обов'язковості перерахування коштів на поточний рахунок гарантованого постачальника зі спеціальним режимом використання, відкритого відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №1136 в установах уповноважених банків;

Публічне акціонерне товариство "Азот" також не погоджуючись з прийнятими у справі судовими актами, зазначив, що позивачем не доведено правомірність свого звернення з даним позовом до господарського суду. На його думку поза увагою суду залишено доводи відповідача-2 про те, що позивач не може бути стороною у даній справі.

Публічне акціонерне товариство "Азот" зазначає, що висновки судів попередніх інстанцій щодо можливості виконання зобов'язань з оплати електроенергії виключно споживачем нівелюють інститут правонаступництва. Виходячи з позиції суду у випадку правонаступництва (спадкування, реорганізації юридичної особи тощо) обов'язок зі сплати вартості електроенергії припиняється, оскільки правонаступник не є споживачем в розумінні ст. ст. 15-1, 26 Закону України "Про електроенергетику". Зазначене суперечить положенням Цивільного кодексу України (435-15) , Господарського кодексу України (436-15) та Закону України "Про електроенергетику" (575/97-ВР) .

Відповідач - 2 наголошує на тому, що ані Закон України "Про електроенергетику" (575/97-ВР) , ані Правила користування електричною енергією, ані інші нормативні акти не забороняють та не виключають можливість заміни боржника у зобов'язанні з оплати за електричну енергію. Як у випадку застосування механізму погашення заборгованості новим боржником, так і у випадку незастосування такого механізму, грошові кошти за спожиту електричну енергію перераховуються на поточний рахунок зі спеціальним режимом використання постачальника.

Судами попередніх інстанцій не прийнято до уваги те, що заміна боржника не припиняє зобов'язання, оскільки обов'язок по сплаті коштів не зникає, а лише переходить до іншого боржника.

05 лютого 2018 року до канцелярії Касаційного господарського суду надійшло клопотання про відмову від касаційної скарги Приватного акціонерного товариства "Холдингова компанія "Енергомережа" в якому останній просить закрити касаційне провадження за його касаційною скаргою. Розгляд касаційної скарги Публічного акціонерного товариства "Азот" провести без участі представника Приватного акціонерного товариства "Холдингова компанія "Енергомережа" та залишити без задоволення касаційну скаргу Відповідача - 2.

Ухвалою Верховного Суду від 13 лютого 2018 року прийнято відмову від касаційної скарги Приватного акціонерного товариства "Холдингова компанія "Енергомережа" та закрито касаційне провадження за касаційною скаргою Приватного акціонерного товариства "Холдингова компанія "Енергомережа" на рішення Господарського суду міста Києва від 04 липня 2017 року та на постанову Київського апеляційного господарського суду від 05 жовтня 2017 року у справі № 910/24265/16.

Державне підприємство "Енергоринок" подало відзив на касаційні скарги в якому просить відмовити у задоволенні касаційних скарг Приватного акціонерного товариства "Холдингова компанія "Енергомережа" та Публічного акціонерного товариства "Азот" та залишити без змін постанову Київського апеляційного господарського суду від 05 жовтня 2017 року.

У своєму відзиві на касаційну скаргу Державне підприємство "Енергоринок" зазначило, що законодавство України закріпило чіткий механізм оплати електричної енергії коштами через рахунки із спеціальним режимом використання, які забороняють їх інакше використовувати ніж у послідовному порядку (споживачі - енергопостачальники - оптовий постачальник - виробники) зміна якого не передбачена Законом України "Про електроенергетику" (575/97-ВР) , а тому укладення спірного договору між відповідачами у справі надає можливість споживачу ухилитись від оплати за спожиту електроенергію у вищезазначеному порядку, а відтак відбудеться порушення алгоритму розчеплення коштів.

Національне антикорупційне бюро України подало відзив на касаційні скарги в якому просить відмовити у задоволенні касаційних скарг Приватного акціонерного товариства "Холдингова компанія "Енергомережа" та Публічного акціонерного товариства "Азот" та залишити без змін постанову Київського апеляційного господарського суду від 05 жовтня 2017 року.

Заперечуючи проти доводів касаційної скарги Національне антикорупційне бюро України у своєму відзиві зазначило, що суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про задоволення позову, оскільки позивач це орган створений для захисту інтересів держави, а головним акціонером Публічного акціонерного товариства "Черкасиобленерго" є держава в особі Фонду державного майна України, то укладення спірного договору порушує права держави, оскільки припиняє обов'язок споживача сплатити заборгованість за спожиту електроенергію.

Публічне акціонерне товариство "Черкасиобленерго" подало відзив на касаційні скарги в якому просить відмовити у задоволенні касаційних скарг Приватного акціонерного товариства "Холдингова компанія "Енергомережа" та Публічне акціонерне товариство "Азот".

Заперечуючи проти доводів касаційної скарги Публічне акціонерне товариство "Черкасиобленерго" у своєму відзиві зазначило, що суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про задоволення позову, оскільки його головним акціонером є держава в особі Фонду державного майна України. Також, третя особа на стороні відповідача зазначила, що укладений договір між відповідачами суперечить нормам законодавства, оскільки ним встановлено обовязок відповідача - 1, який не є споживачем електричної енергії за договором №524-213/24 від 24 травня 2005 року, сплатити Публічному акціонерному товариство "Черкасиобленерго" заборгованість за спожиту відповідачем-2 електричну енергію на суму 478720,35,51 грн., при цьому обов'язок самого споживача - Відповідача -2 припиняється на суму 478720,35,51 грн.

Приватне акціонерне товариство "Холдингова компанія "Енергомережа", Публічне акціонерне товариство "Азот", Публічне акціонерне товариство "Черкасиобленерго" не скористались своїм правом, передбаченим ст. 42 Господарського процесуального кодексу України, не прийняли участь у судовому засіданні і не направили для участі у справі своїх представників, хоча були належним чином повідомленим у відповідності до вимог ст. 120 Господарського процесуального кодексу України.

13 лютого 2018 року до початку судового засідання надійшла телеграма про відкладення розгляду справи, зі змісту, якої не можливо встановити ким саме вона була подана.

Сторони не заперечували проти розгляду касаційної скарги без участі представників сторін, які не з'явились до суду

Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 24 травня 2005 року між третьою особою на стороні відповідача, як постачальником електричної енергії, та відповідачем-2, як споживачем, було укладено договір №524-213/24 про постачання електричної енергії.

За умовами Договору енергопостачання (розділ 1) постачальник електричної енергії постачає електричну енергію споживачу, а споживач оплачує постачальнику електричної енергії її вартість та здійснює інші платежі згідно з умовами цього договору та додатками до договору, що є його невід'ємними частинами. Постачання або транзит електричної енергії споживачу від іншої енергопостачальної організації може здійснюватись тільки після укладання договору споживача з іншою енергопостачальною організацією та узгодженням його з третьою особою на стороні відповідача. По закінченні дії Договору споживача з іншою енергопостачальною організацією, всі положення цього договору автоматично набирають чинність.

Зобов'язання сторін наведені в розділі 2 Договору енергопостачання, згідно з яким під час виконання умов цього договору, а також при вирішенні всіх питань, що не обумовлені цим договором, сторони зобов'язуються керуватися чинним законодавством України та Правилами користування електричною енергією, затвердженими в установленому порядку.

Постачальник електричної енергії зобов'язується постачати споживачу електроенергію, як різновид товару: в обсягах, визначених відповідно до розділу 5 та з урахуванням розділу 6 цього Договору (додаток "Обсяги постачання електричної енергії споживачу та субспоживачу"); згідно з категорією струмоприймачів споживача відповідно до ПУЕ та гарантованого рівня надійності електропостачання схем електропостачання, визначених додатком "Акт розмежування балансової належності електромереж та експлуатаційної відповідальності сторін"; із дотриманням граничних показників якості електричної енергії, визначених державними стандартами (п.п.2.1.2 п.2.1 Договору енергопостачання).

Споживач зобов'язується оплачувати постачальнику електричної енергії вартість електричної енергії згідно з умовами додатків "Порядок розрахунків" та "Графік зняття показів засобів обліку електричної енергії" (п.п.2.2.3 п.2.2 Договору енергопостачання).

В п.9.4 Договору енергопостачання передбачено, що останній набирає чинності з дня його підписання і укладається на термін до 31 грудня 2005 року. Договір вважається продовженим на кожний наступний календарний рік, якщо за місяць до закінчення терміну дії договору жодною із сторін не буде заявлено про припинення його дії або перегляд його умов. Договір може бути розірвано і в інший термін за ініціативою будь-якої із сторін у порядку, визначеному законодавством України.

20 березня 2015 року між відповідачем-2, як первісним боржником, та відповідачем-1, як новим боржником, було укладено договір №183-202 про переведення боргу.

За умовами Договору переведення боргу (розділ 1) останнім регулюються відносини, пов'язані із заміною зобов'язаної сторони - первісного боржника на нового боржника у зобов'язаннях, що виникли за договором №524-213/24 "Про постачання електричної енергії ВАТ "Черкасиобленерго" для ВАТ "Азот" від 24 травня 2005 року, укладеним між первісним боржником та кредитором, в частині оплати за поставлену в період з 01 лютого 2015 року до 28 лютого 2015 року (включно) кредитором електричну енергію на суму 47 872 035,51 грн. Первісний боржник переводить на нового боржника, а новий боржник приймає на себе зобов'язання первісного боржника і стає боржником по зобов'язаннях за основним договором, в частині оплати вартості електричної енергії, поставленої у період з 01 лютого 2015 року до 28 лютого 2015 року (включно) на суму 47 872 035,51 грн. Всі інші зобов'язання, не передбачені предметом та умовами цього договору, залишаються незмінними відповідно до основного договору стосовно первісного боржника.

Взаєморозрахунки сторін визначені у розділі 3 Договору переведення боргу, згідно з яким розрахунки за цим договором здійснюються у безготівковій формі шляхом зарахування грошових коштів на поточні рахунки сторін. Первісний боржник зобов'язується сплатити на користь нового боржника оплату за переведення боргу на підставі цього договору в сумі 47 872 035,51 грн., що є повним виконанням грошових зобов'язань первісним боржником перед новим боржником за цим договором. Грошове зобов'язання, зазначене у п.3.2 цього договору, виконується первісним боржником перед новим боржником в наступному порядку: впродовж 10 днів з моменту підписання цього договору первісний боржник сплачує новому боржнику суму у розмірі 47 872 035,51 грн.

У п.п.5.1, 5.2 Договору переведення боргу передбачено, що останній вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками і діє до моменту завершення повного виконання сторонами своїх зобов'язань. Зобов'язання первісного боржника за основним договором, зазначені в п.1.2 договору, є переведеними на нового боржника з моменту укладення цього договору.

Позивач вважає, що Договір про переведення боргу був укладений з метою, що завідомо суперечить інтересам держави, оскільки держава є акціонером третьої особи на стороні відповідача, однак внаслідок укладення грошові кошти, які мали бути сплачені відповідачем-2 на користь третьої особи на стороні відповідача сплачені не були, а право вимоги фактично втрачено до боржника, який був спроможний виконати зобов'язання з оплати поставленої електричної енергії.

На думку позивача, Договір про переведення боргу суперечить положеннями ст. 15-1 Закону України "Про електроенергетику", п.6.3 Правил користування електричною енергією (ПКЕЕ), затверджених постановою НКРЕ України № 28 від 31 липня 1996 року (z0417-96) , оскільки цим договором був змінений встановлений законом спеціальний порядок проведення розрахунків за електричну енергію.

Суди попередніх інстанцій дійшли висновку про обґрунтованість позовних вимог та задовольнили позов. Колегія суддів Касаційного господарського суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

В ч.1, п.2 ч.2 ст. 16 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання правочину недійсним.

Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені ст. ст. 215, 216 Цивільного кодексу України, ст. ст. 207, 208 Господарського кодексу України.

Відповідно до ч.1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Згідно зі ст. 215 Цивільного кодексу України у разі, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Відповідно до положень ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Тобто, в силу припису наведеної статті правомірність правочину презюмується і обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача (прокурора - в разі подання ним відповідного позову).

Щодо посилань відповідачів у касаційних скаргах на те, що Національне антикорупційне бюро України не є належним позивачем у даній справі колегія суддів Касаційного господарського суду вважає за необхідне зазначити наступне.

Згідно ч.1 ст. 1 Закону України "Про Національне антикорупційне бюро України", який набрав чинності 25 січня 2015 року, Національне бюро є державним правоохоронним органом, на який покладається попередження, виявлення, припинення, розслідування та розкриття корупційних правопорушень, віднесених до його підслідності, а також запобігання вчиненню нових.

В п.13 ч.1 ст. 17 названого Закону передбачено, що Національному бюро та його працівникам для виконання покладених на них обов'язків, які визначені у статті 16 цього Закону, надається право за наявності підстав, передбачених законом, подавати до суду позови про визнання недійсними угод у порядку, встановленому законодавством України.

Відповідно до ст. 4. Господарського процесуального кодексу України (1798-12) право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Таким чином, у разі звернення Національного бюро з відповідними позовами про визнання угод недійсними, за умови, що такий спір пов'язаний зі здійсненням суб'єктами господарювання господарської діяльності, та з урахуванням дотримання суб'єктного складу сторін, визначеного ст. ст. 4, 20, 45 Господарського процесуального кодексу України, такі спори підлягають розгляду господарськими судами.

У ч.2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

З огляду на викладене, суд має надати оцінку підставам, з яких подано позов Національним бюро, зокрема, шляхом дослідження причинно-наслідкового зв'язку між оспорюваною угодою і виконанням Національним бюро покладених на нього завдань та (або) обов'язків, визначених Законом України "Про Національне антикорупційне бюро України" (1698-18) .

Такі позови можуть подаватися Національним бюро для попередження, виявлення, припинення, розслідування та розкриття кримінальних правопорушень, а також запобігання вчиненню нових за наслідками порушення відповідного кримінального провадження (з внесенням даних до Єдиного реєстру досудових розслідувань).

Водночас, необхідно приймати до уваги, що підслідність Національного бюро визначено ч.5 ст. 216 Кримінального процесуального кодексу України, згідно з якою детективи Національного бюро здійснюють досудове розслідування злочинів, передбачених ст. ст. 191, 206-2, 209, 210, 211, 354 (стосовно працівників юридичних осіб публічного права), 364, 366-1, 368, 368-2, 369, 369-2, 410 Кримінального кодексу України (2341-14) .

Тобто, Національне бюро, як орган, що створений для захисту інтересів держави, має право на звернення до суду із зазначеними позовами з огляду на імперативні приписи Закону України "Про Національне антикорупційне бюро України" (1698-18) і на виконання покладених на нього завдань га (або) обов'язків.

Національне антикорупційне бюро України наявність підстав для подання позову обґрунтовує необхідністю попередження, виявлення, припинення та запобігання вчиненню корупційного правопорушення, ознаки якого вбачаються позивачем у спірних правовідносинах при здійсненні досудового розслідування у кримінальному провадженні №52016000000000236 з попередньою правовою кваліфікацією за ч.5 ст. 191 Кримінального кодексу України.

Отже, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про те, що Національне антикорупційне бюро України є належним позивачем у даній справі.

Розглядаючи справи за позовами Національного бюро про визнання угод недійсними, суди мають досліджувати такі угоди в контексті статті 203 Цивільного кодексу України, яка визначає загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, частини 3 статті 228 нормам Цивільного кодексу України (435-15) , статті 207 Господарського кодексу України та інших норм чинного законодавства України, які містять підстави недійсності угод.

Отже, під час вирішення такого спору судам, зокрема, необхідно встановлювати такі обставини: наявність або відсутність підстав для визнання недійсною спірної угоди, передбачених нормами, на які посилається позивач, мотивуючи позовні вимоги; правові норми, які підлягають застосуванню до цих спірних правовідносин; відповідність або невідповідність змісту цієї угоди Цивільного кодексу України (435-15) та Господарського кодексу України (436-15) , іншим актам законодавства, інтересам суспільства, його моральним засадам.

При цьому суд у відповідності до вимог ст. 13, 14 Господарського процесуального кодексу України повинен дослідити наявні у справі докази, з'ясувати обставини, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених цими доказами.

Судами попередніх інстанцій встановлено та з преамбули Договору переведення боргу вбачається, що останній укладений з письмової згоди третьої особи на стороні відповідачів, наданою листом від 20 березня 2015 року №1946/03-01, містить підписи представників обох сторін та скріплений печатками товариств.

У матеріалах справи відсутні докази виконання відповідачем-1 грошових зобов'язань перед третьою особою на стороні відповідачів за Договором переведення боргу.

Під час розгляду справи по суті судами попередніх інстанцій з'ясовано, що відповідач-2 звернувся до третьої особи на стороні відповідачів з листом №500-06/20 від 20 березня 2015 року, в якому просив надати письмову згоду на укладення Договору переведення боргу між відповідачами в частині оплати за поставлену в період з 01 лютого 2015 року до 28 лютого 2015 року (включно) електричну енергію у сумі 47 872 035,51 грн.

Третя особа на стороні відповідачів листом №1946/03-01 від 20 березня 2015 року повідомила відповідача-2 про те, що у останнього перед третьою особою на стороні відповідачів існує заборгованість за поставлену електричну енергію у сумі 47 875 934,26 грн. за період з 01 лютого 2015 року до 28 лютого 2015 року включно, а також зазначила про надання своєї згоди на укладення Договору переведення заборгованості відповідача-2 у сумі 47641173,43 грн. на відповідача-1.

Як вірно зазначили суди попередніх інстанцій, норми Закону України "Про електроенергетику" (575/97-ВР) є спеціальними нормами по відношенню до приписів Цивільного кодексу України (435-15) , які підлягають до застосування у даних правовідносинах.

У частині 2 ст. 15-1 Закону України "Про електроенергетику" передбачено, що споживачі, які купують електричну енергію у енергопостачальників, що здійснюють господарську діяльність з постачання електричної енергії на закріпленій території, вносять плату за поставлену їм електричну енергію виключно на поточний рахунок із спеціальним режимом використання енергопостачальника в уповноваженому банку. У разі перерахування споживачами коштів за електричну енергію на інші рахунки отримувачі повинні повернути ці кошти за заявою споживача або за власною ініціативою в триденний термін з моменту їх отримання. У разі неповернення споживачу у цей термін коштів, сплачених на інші, не на поточні рахунки із спеціальним режимом використання, ці суми підлягають вилученню до Державного бюджету України як санкція за вчинене правопорушення і не зараховуються як оплата електричної енергії. Зарахування коштів до Державного бюджету України не звільняє їх отримувача від повернення цих коштів споживачу електричної енергії.

Відповідно до ч.8 ст. 26 Закону України "Про електроенергетику" у редакції чинній на момент укладення спірного договору споживач, якому електрична енергія постачається енергопостачальником, що здійснює господарську діяльність з постачання електричної енергії на закріпленій території, зобов'язаний оплачувати її вартість виключно коштами шляхом їх перерахування на поточний рахунок із спеціальним режимом використання енергопостачальника. У разі проведення споживачем розрахунків в інших формах та/або сплати коштів на інші рахунки такі кошти не враховуються як оплата спожитої електричної енергії. Постановою Кабінету Міністрів України №1136 від 19 липня 2000 року (1136-2000-п) було затверджено Положення про порядок проведення розрахунків за електричну енергію, відповідно до п.1 якого споживачі, яким електрична енергія постачається енергопостачальником, що провадить підприємницьку діяльність з постачання електричної енергії за регульованим тарифом та купує електричну енергію в оптового постачальника, зобов'язані оплачувати її вартість виключно коштами шляхом їх перерахування на поточній рахунок із спеціальним режимом використання такого енергопостачальника (його структурного підрозділу), відкритий в уповноваженому банку.

Відповідно до п.6.3 Правил користування електричною енергією, затверджених постановою Національної комісії з питань регулювання електроенергетики України №28 від 31 липня 1996 року (z0417-96) у редакції чинній на момент укладення спірного договору, оплата вартості електричної енергії постачальнику електричної енергії за регульованим тарифом, у тому числі на підставі визнаної претензії, здійснюється виключно коштами в уповноваженому банку на поточний рахунок із спеціальним режимом використання постачальника електричної енергії за регульованим тарифом.

Тобто, законодавець в імперативному порядку визначив обов'язок саме споживача сплачувати за спожиту електроенергію постачальнику виключно на поточний рахунок із спеціальним режимом використання. При цьому, відповідно до ст. 1 Закону України "Про електроенергетику" у редакції чинній на момент укладення спірного договору споживачі енергії - суб'єкти господарської діяльності та фізичні особи, що використовують енергію для власних потреб на підставі договору про її продаж та купівлю.

Колегія суддів Касаційного господарського суду погоджується з судами попередніх інстанцій про те, що під час виникненні правовідносин щодо постачання електроенергії статус споживача та постачальника є пов'язаним з відповідними суб'єктами господарювання та не може набуватися іншими особами на підставі договору про переведення боргу, оскільки внаслідок вчинення такого правочину новий боржник не стає споживачем електричної енергії.

З наявного в матеріалах справи висновку експерта за результатами проведення судово-економічної експертизи, проведеної у кримінальному провадженні №52016000000000236, від 09 лютого 2017 року судами встановлено, що відповідно до п.2 Додатку 3 до Договору енергопостачання №524-213/24 від 24 травня 2005 року ("Порядок розрахунків"), оплата вартості електричної енергії постачальнику електричної енергії, у тому числі на підставі визнаної претензії, здійснюється виключно коштами в уповноваженому банку на поточний рахунок зі спеціальним режимом використання постачальника електричної енергії.

Як норми законодавства, так і умови Договору енергопостачання передбачали отримання третьою особою на стороні відповідачів, як постачальником, оплати спожитої електричної енергії безпосередньо від відповідача-2, як споживача, шляхом їх перерахунку на рахунок із спеціальним режимом використання.

Водночас за умовами оспорюваного Договору переведення боргу обов'язок зі сплати заборгованості за поставлену постачальником (третьою особою на стороні відповідачів) електричну енергію у розмірі 47 872 035,51 грн. перейшов від споживача (відповідача-2) до відповідача-1. При цьому, відповідач-1 не є споживачем за Договором енергопостачання в розумінні чинного на момент укладення спірного договору законодавства України, хоча метою встановлення законодавцем алгоритму розрахунків є саме отримання постачальником електричної енергії коштів безпосередньо від споживача (за відсутності будь-яких посередників) на рахунок із спеціальним режимом використання.

Оспорюваним правочином встановлено обов'язок відповідача-1, який не є споживачем електричної енергії за Договором енергопостачання, сплатити постачальнику заборгованість за спожиту відповідачем-2 електричну енергію на суму 47 872 035,51 грн., при цьому обов'язок самого споживача (відповідача-2) припиняється на суму 47 872 035,51 грн., що суперечить вимогам чинного на момент укладення спірного договору законодавства.

Під час укладення Договору переведення боргу відповідачами було порушено вищезгадані приписи законодавства в частині обов'язку споживача сплатити заборгованість за спожиту електричну енергію постачальнику. Тобто, Договором переведення боргу було порушено вимоги закону про те, що споживачі, які купують електричну енергію у енергопостачальників, які здійснюють господарську діяльність з постачання електричної енергії на закріпленій території, вносять плату за поставлену їм електричну енергію виключно на поточний рахунок із спеціальним режимом використання енергопостачальника в уповноваженому банку, оскільки у п.3.1 спірного договору зазначено, що розрахунки за цим договором здійснюються в безготівковій формі шляхом зарахування грошових коштів на поточні рахунки сторін. Жодного посилання на те, що відповідач-1 має перераховувати кошти третій особі на стороні відповідачів на поточний рахунок зі спеціальним режимом використання спірний договір не містить.

Необґрунтованим є посилання відповідачів на те, що відповідач-1 набув статусу споживача у розумінні Закону України "Про електроенергетику" (575/97-ВР) у редакції чинній на момент укладення спірного договору, оскільки зазначене суперечить визначенню поняття "споживач", яке наведено у Законі України "Про електроенергетику" (575/97-ВР) у редакції чинній на момент укладення спірного договору ("споживач - суб'єкт господарської діяльності, що використовує енергію для власних потреб на підставі договору про її продаж та купівлю").

З огляду на вищевикладене, колегія суддів Касаційного господарського суду погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що укладений між відповідачами Договір переведення боргу суперечить приписам ст. ст. 15-1 Закону України "Про електроенергетику", 26 Закону України "Про електроенергетику" (575/97-ВР) у редакції чинній на момент укладення спірного договору п.1 Положення про порядок проведення розрахунків за електричну енергію та п.6.3 Правил користування електричною енергією у редакції чинній на момент укладення спірного договору, що є підставою для визнання його недійсним.

Обґрунтованим є висновок суду апеляційної інстанції про те, що відповідно до змісту Закону України "Про електроенергетику" (575/97-ВР) у редакції чинній на момент укладення спірного договору встановлений ним порядок розрахунків за закуплену на оптовому ринку електричну енергію спрямований на забезпечення стабільного фінансового стану електроенергетики, відповідальності суб'єктів електроенергетики та споживачів за порушення цього порядку, надійного (безперебійного) постачання споживачам електричної енергії і енергетичної безпеки як складових економічних основ держави України, у чому безперечно є інтерес держави і суспільства.

Отже, порушення відповідачами встановленого Законом України "Про електроенергетику" (575/97-ВР) у редакції чинній на момент укладення спірного договору і Правилами користування електричною енергією порядку розрахунків за поставлену електричну енергію не відповідає інтересам держави і суспільства щодо забезпечення стабільного фінансового стану електроенергетики і відповідальності суб'єктів електроенергетики та споживачів за порушення цього порядку, забезпечення надійного (безперебійного) постачання споживачам електричної енергії і енергетичної безпеки України.

В ч.3 ст. 228 Цивільного кодексу України встановлено, що у разі недодержання вимог щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним.

Згідно з ч.1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Необхідною умовою для визнання господарського договору недійсним як такого, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства (ч.1 ст. 207 Господарського кодексу України), є наявність наміру хоча б у однієї з сторін щодо настання відповідних наслідків. Для прийняття рішення зі спору необхідно встановлювати, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення господарського договору, якою із сторін і в якій мірі виконано зобов'язання, а також наявність наміру у кожної із сторін.

Таким чином, завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета вчинення спірного правочину щодо переведення боргу і його наслідки полягали у тому, щоб обійти встановлений Законом України "Про електроенергетику" (575/97-ВР) у редакції чинній на момент укладення спірного договору і Правилами користування електричною енергією у редакції чинній на момент укладення спірного договору порядок оплати поставленої електричної енергії, оплатити її без використання передбаченого цим порядком рахунку із спеціальним режимом використання енергопостачальника і тим самим уникнути перерахування коштів із такого поточного рахунку за відповідним алгоритмом оптового ринку електричної енергії, що призведе до неотримання іншими учасниками оптового ринку електричної енергії України своїх частин від цієї суми коштів згідно з алгоритмом.

Наявність таких намірів у відповідачів є очевидним, оскільки вони усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність переведення боргу в спірних правовідносинах і суперечність його мети інтересам держави і суспільства та прагнули настання вищевказаних протиправних наслідків.

Доводи відповідачів у касаційних скаргах відносно того, що порядок розрахунків за поставлену електричну енергію не було змінено, не можуть бути прийняті до уваги, оскільки судом не встановлено обставин, які б засвідчували, що умови спірного договору визначають обов'язок нового боржника вносити грошові кошти на рахунок зі спеціальним режимом використання. Натомість умови спірного правочину встановлюють зобов'язання сторін здійснювати розрахунки за договором в безготівковій формі шляхом зарахування коштів на поточні рахунки сторін (п.3.1). Окрім того, відносини між третьої особою на стороні відповідачів та новим боржником, що виникли з укладення спірного договору, не регулюються Договором енергопостачання та приписами ст.ст. 15-1, 26 Закону України "Про електроенергетику" у редакції чинній на момент укладення спірного договору та п.6.3 Правил користування електричною енергією у редакції чинній на момент укладення спірного договору, а отже на останнього, враховуючи приписи ст. 19 Конституції України, не покладаються і нормативно визначені обов'язки на проведення розрахунків з енергопостачальною організацією у визначений законодавством спосіб.

При цьому, за відсутності як нормативного, так і договірного обов'язку нового боржника на виконання спірного зобов'язання в порядку ст. ст. 15-1, 26 Закону України "Про електроенергетику" у редакції чинній на момент укладення спірного договору та п.6.3 Правил користування електричною енергією у редакції чинній на момент укладення спірного договору, доводи про те, що зазначений порядок буде дотриманий в майбутньому, є лише нічим не обґрунтованими твердженнями, які, до того ж, спростовуються змістом умов спірного Договору переведення боргу, що погоджені його сторонами, а отже такі посилання не спростовують доводи позивача про те, що спірні правовідносини порушують інтереси держави, оскільки нівелюють законодавчо визначені механізми та заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу.

В ст. 7 Господарського процесуального кодексу України визначено, що правосуддя в господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності, підпорядкування, місцезнаходження, місця створення та реєстрації, законодавства, відповідно до якого створена юридична особа, та інших обставин; рівності всіх фізичних осіб незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак; рівності фізичних та юридичних осіб незалежно від будь-яких ознак чи обставин.

Дана норма кореспондується зі ст. 46 Господарського процесуального кодексу України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.

Зазначені положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки.

Відповідно до ст. 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Принцип змагальності тісно пов'язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з'ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони). Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів.

Відповідно до статей 74, 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками справи, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Таким чином, доводи заявника касаційної скарги про порушення норм процесуального права та неправильне застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права під час прийняття оскаржуваного процесуального документу не знайшли свого підтвердження, у зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування законного та обґрунтованого судового рішення колегія суддів Касаційного господарського суду України не вбачає.