Звернувшись у суд з даним позовом, Публічне акціонерне товариство "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Львівська залізниця" (далі - позивач) просило визнати незаконним пункт 1 рішення Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради (далі-відповідач) від 28.11.1995 № 375 та поновити строк на звернення до суду, оскільки він пропущений з поважних причин.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірний пункт рішення відповідача не відповідає вимогам статті 31 Земельного кодексу України (у редакції від 13.03.1992), оскільки будівельно-монтажний трест, який діяв у складі позивача до 28.12.1999 і був землекористувачем спірної земельної ділянки, згоди на її вилучення не давав та відповідач приймаючи спірне рішення вийшов за межі своїх повноважень, що є порушенням вимог статті 10 Земельного кодексу України (у редакції від 13.03.1992), оскільки таке рішення повинно було прийматися Івано-Франківською міською радою народних депутатів, що є підставою для визнання його незаконним в судовому порядку.

Рішенням Господарського суду Івано-Франківської області від 15.02.2017 (суддя Шіляк М.А.), в позові відмовлено.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 30.05.2017 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Якімець Г.Г., судді Бойко С.М., Бонк Т.Б.), вказане рішення суду скасоване та прийнято нове, яким позов задоволено, визнано незаконним пункт 1 рішення відповідача від 28.11.1995 № 375, вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

У касаційній скарзі відповідач просить скасувати вище вказану постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм процесуального права. В обґрунтування своїх доводів відповідач посилався на те, що 08.04.1998 Товариство з обмеженою відповідальністю "Спільне українсько-німецьке підприємство "Станім" (далі-третя особа) отримало державний акт на право постійного користування земельною ділянкою, про що позивач повідомлявся листом від 30.07.1998 № 48, тому він був обізнаний про можливе порушення свого права і мав можливість звернутися до суду за його захистом. При цьому відповідач вказує на те, що на час прийняття відповідачем спірного рішення, позивач не оформив право користування земельною ділянкою, а тому його згода на її вилучення була не потрібною. Крім того, відповідач зазначає про те, що суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки рішенню Арбітражного суду Івано-Франківської області у справі від 28.08.2001 № 7/214 та рішенням відповідача від 03.12.1997 № 388, від 24.03.1998 № 129, а також щодо строку звернення позивача до суду, який було пропущено, що підтверджується договором купівлі-продажу будівельних матеріалів від 11.11.2002.

Учасники судового процесу належним чином повідомлялися про день, час і місце розгляду касаційної скарги, однак не використали наданого законом процесуального права на участь своїх представників у судовому засіданні, що не перешкоджає розгляду касаційної скарги.

Переглянувши у касаційному порядку оскаржену постанову, колегія суддів Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду, беручи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, пунктом 1 рішення відповідача від 28.11.1995 №375 вилучено земельну ділянку площею 2000 кв.м, на якій розташований будівельно-монтажний поїзд №766 по вул. Привокзальній у Львівської залізниці (Івано-Франківське відділення) згідно з актом інвентаризації земель Львівської залізниці Міністерства транспорту України в межах міста Івано-Франківська Івано-Франківської міської ради.

Вказана земельна ділянка перебувала в користуванні Львівської залізниці в особі її структурних підрозділів на підставі рішень виконавчого комітету Станіславської міської ради депутатів трудящих №647 від 28.11.1947, №109/2 від 22.03.1948, №279/4 від 07.08.1953 та №7/1 від 17.01.1955.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки позивач не оформив в установленому законом порядку право користування земельною ділянкою, тому його згода на її вилучення не вимагалась, оскільки він не був її користувачем. Даний висновок суд зробив посилаючись на рішення Господарського суду Івано-Франківської області у справі № 18/35, у якій встановлено, що позивач не подав документів на підтвердження його права користування земельною ділянкою. Відхиляючи заяви відповідача та третьої особи про застосування наслідків спливу строку позовної давності, суд вказав на те, що порушення прав або охоронюваних законом інтересів позивача не встановлено, тому підстави для їх задоволення відсутні.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи нове про задоволення позову, апеляційний суд свій висновок мотивував тим, що земельна ділянка належить до земель залізничного транспорту, тому відповідач не мав права приймати рішення про її вилучення без згоди позивача, оскільки вона перебувала у його користуванні на підставі відповідних рішень виконавчого комітету Станіславської міської ради депутатів трудящих. Відтак спірним пунктом рішення відповідача порушено право позивача на користування земельною ділянкою, яке підлягає захисту в судовому порядку. Також суд визнав необґрунтованими посилання позивача про те, що відповідач вийшов за межі наданих йому повноважень, оскільки такі повноваження були йому надані ухвалою Івано-Франківської міської ради народних депутатів ХХІ скликання від 16.02.1994. При цьому суд апеляційної інстанції визнав поважними причини пропуску позивачем строку позовної давності, оскільки порушене право позивача захищене не було в установленому законом порядку.

Підстави для скасування постанови суду апеляційної інстанції відсутні виходячи із наступного.

Частиною першою статті 11 Закону України "Про транспорт" (в редакції з 10.11.1994) землями транспорту визнаються землі, надані в користування підприємствам і організаціям транспорту згідно із Земельним кодексом України (2768-14) , для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту, вдосконалення і розвитку об'єктів транспорту.

Статтею 23 наведеного Закону встановлено, що до земель залізничного транспорту належать землі, надані в користування під залізничне полотно та його облаштування, станції з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації; захисні і укріплюючі насадження, службові, культурно-побутові приміщення та інші споруди, необхідні для забезпечення роботи залізничного транспорту (ч.1). До складу земель залізничного транспорту входять землі, що прилягають до залізничного полотна, є смугою відведення залізниць і надаються їм у користування відповідно до чинного законодавства (ч.2).

Згідно частини першої статті 69 Земельного кодексу України (в редакції від 05.05.1993) землями транспорту, зв'язку та іншого призначення визнаються землі, надані в користування підприємствам і організаціям залізничного, автомобільного, морського, внутрішнього водного, повітряного та трубопровідного транспорту, а також підприємствам і організаціям, що здійснюють експлуатацію ліній електропередачі та зв'язку.

Частиною 3 статті 4 наведеного Кодексу встановлено, що землі, що перебувають у державній власності, можуть передаватися в колективну або приватну власність і надаватися у користування, у тому числі в оренду, за винятком випадків, передбачених законодавством України і Республіки Крим.

Разом з тим, положеннями частини 4 цієї статті визначено, що не можуть передаватись у колективну та приватну власність, зокрема, землі транспорту.

Згідно статті 44 вказаного Кодексу порушені права власників земельних ділянок і землекористувачів підлягають поновленню (ч.1). Поновлення прав власників земельних ділянок і землекористувачів здійснюється Радами народних депутатів відповідно до їх компетенції, судом, арбітражним судом або третейським судом (ч.2).

Судом апеляційної інстанції встановлено, що на момент прийняття відповідачем спірного пункту рішення, земельна ділянка належала до земель залізничного транспорту та перебувала у користуванні позивача на підставі відповідних рішень виконавчого комітету Станіславської міської ради депутатів трудящих.

Встановивши правовий статус та належність земельної ділянки, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що відповідач не мав права її вилучати на користь третьої особи, відтак визнав, що право позивача є порушеним та підлягає поновленню в судовому порядку.

Суд касаційної інстанції погоджується із такими висновками апеляційного суду, оскільки із встановлених ним обставин справи вбачається, що земельна ділянка була вилучена спірним рішенням відповідача в порушення вказаних вище вимог земельного законодавства, які були чинними на час прийняття відповідачем спірного пункту рішення.

При цьому апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що наявність чи відсутність у позивача документів, які посвідчують право на користування земельною ділянкою, не змінює її правового статусу, який ґрунтується на визначеному законом юридичному факті належності до земель залізничного транспорту.

Також із обставин справи, встановлених апеляційним судом, вбачається, що відповідач та третя особа до винесення місцевим господарським судом рішення заявили про застосування наслідків спливу позовної давності, а позивач при зверненні з позовом до суду просив суд визнати поважною причину пропуску позовної давності за даним позовом.

Згідно з пунктами 6, 7 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України (435-15) (у редакції від 16.01.2003) правила цього Кодексу про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

Таким чином, правила про позовну давність у даному спорі застосовуються за положеннями ЦК Української РСР (1540-06) .

Відповідно до статей 71, 75, 80 цього Кодексу загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлювався в три роки.

Підставою для відмови в позові може бути закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову.

Вказаним Кодексом визначено, що позовна давність застосовувалася судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін.

При цьому правила про позовну давність, встановлені в ЦК України (435-15) , будуть застосовуватися лише за умови, що право на пред'явлення такого позову виникло після 1 січня 2004 р., аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду України від 18 листопада 2014 р. у справі N 3-176гс14).

За приписами статті 80 ЦК Української РСР закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові, однак якщо суд, арбітраж або третейський суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові.

Оскільки позивач неодноразово звертався до судів різних юрисдикцій за захистом свого порушеного права з інших підстав та обставин, його порушене право так і не було поновлено в судовому порядку, а у даній справі позивач звернувся до суду 25.03.2016, суд касаційної інстанції погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про поважність причин пропуску позивачем строку позовної давності та наявністю підстав для захисту порушеного права позивача.

Відтак, оскільки відповідач припустився порушень наведених норм законодавства, а позивач не втратив наданого йому Законом права, враховуючи задекларовані у статті 129 Конституції України положення про верховенство права, суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що право на користування земельною ділянкою позивачем втрачено не було, а причини пропуску позивачем строку позовної давності є поважними, а тому висновки апеляційного суду про задоволення позову є правильними.

Наведеним спростовуються доводи, викладені у касаційній скарзі, щодо незаконності оскарженої постанови суду апеляційної інстанції.

Відтак, застосовуючи позовну давність дії суду першої інстанції не були спрямовані на запобігання несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому.

Заперечення відповідача про те, що третя особа 08.04.1998 отримала державний акт на право постійного користування земельною ділянкою, про що позивач повідомлявся листом від 30.07.1998 № 48, а тому він був обізнаний про можливе порушення свого права і мав можливість звернутися до суду за захистом своїх прав, є безпідставними, оскільки мають суб'єктивні судження, із них не вбачається, що позивач міг дізнатися про порушення свої прав.

Доводи відповідача про те, що на час прийняття відповідачем спірного рішення позивач не оформив право користування відведеною йому земельною ділянкою, а тому його згода на її вилучення була не потрібною, спростовуються правовою позицією Верховного Суду України, яка викладена ним у постанові від 16.09.2015 у справі № 926/943/13, що існувала на час подання позивачем позову у даній справі.

Посилання відповідача на те, що суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки рішенню Арбітражного суду Івано-Франківської області у справі від 28.08.2001 № 7/214 та рішенням відповідача від 03.12.1997 № 388, від 24.03.1998 № 129, а також щодо строку звернення до суду, який було пропущено, що, як зазначав відповідач, підтверджується договором купівлі-продажу будівельних матеріалів від 11.11.2002, відхиляються, оскільки не дають правових підстав вважати, що наведені обставини впливають на правильність прийнятого судом апеляційної інстанції рішення, а згідно частини третьої статті 300 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

За вказаних обставин оскільки фундаментальних порушень не встановлено, підстав для скасування оскарженої постанови немає.

Відповідно до приписів статті 129 частини 4, статті 315 частини 3 пункту "в" Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , судові витрати у справі належить покласти на відповідача.

Керуючись підпунктом 4 пункту 1 Розділу ХІ Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , в редакції Закону України від 03.10.2017 №2147-VІІІ, статтями 301, 308, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради залишити без задоволення, а постанову Львівського апеляційного господарського суду від 30.05.2017 у справі Господарського суду Івано-Франківської області №909/277/16, залишити без змін.