Позовні вимоги прокурор, посилаючись на норми Цивільного кодексу України (435-15) (далі - ЦК України (435-15) ), Земельного кодексу України (2768-14) (далі - ЗК України (2768-14) ), Житлового кодексу УРСР (5464-10) (далі - ЖК УРСР), Закону України "Про кооперацію" (1087-15) , Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" (963-15) , Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (280/97-ВР) , Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 30.04.1985 № 186 (186-85-п) (далі - Примірний статут) та окремі роз'яснення пленумів Верховного та Вищого господарського судів України обґрунтовував тим, що спірне рішення Харківської міської ради (далі - Рада), яким Кооперативу надано у власність земельну ділянку для будівництва та експлуатації житлової забудови, є незаконним, прийнятим із порушенням вимог ст. 41 ЗК України, ст. ст. 133, 135, 137 ЖК УРСР і Примірного статуту, оскільки цей кооператив не мав права на безоплатне отримання земельної ділянки з огляду на його правовий статус, мету та підстави створення. Здійснення Кооперативом подальшого відчуження третій особі за договором купівлі-продажу зазначеної земельної ділянки і зміна її цільового призначення свідчать про відсутність наміру реалізації основної мети житлово-будівельного кооперативу - житлового будівництва для поліпшення житлових умов його членів. Кооператив незаконно безоплатно набув цю земельну ділянку, що виключає можливість подальшої передачі на законних підставах права власності третім особам.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 10.09.2015 (суддя Денисюк Т.С.), залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 31.05.2016 та постановою Вищого господарського суду України від 17.08.2016, в задоволенні позову відмовлено.

Вказані судові рішення були мотивовані тим, що оскарження порядку створення та діяльності Кооперативу не є предметом цього позову. Кооператив діє на підставі Статуту, прийнятого відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) , ЦК України (435-15) , ЖК УРСР (5464-10) , на підставі Закону України "Про кооперацію" (1087-15) , державну реєстрацію юридичної особи було проведено в установленому законом порядку. Крім того, оспорюване рішення органу місцевого самоврядування - ненормативний акт, що застосовується одноразово, з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів. Скасування такого рішення не породжує наслідків для власника чи орендаря земельної ділянки, оскільки у таких осіб виникло право власності або володіння земельною ділянкою і це право ґрунтується на правовстановлюючих документах.

Постановою Верховного Суду України від 19.04.2017 заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України рішення Господарського суду Харківської області від 10.09.2015, постанови Харківського апеляційного господарського суду від 31.05.2016 та постанови Вищого господарського суду України від 17.08.2016 у даній справ задоволено частково. Судові рішення скасовано, а справу передано на розгляд до Харківського апеляційного господарського суду.

У своїй постанові Верховний Суд України дійшов висновку, що суд касаційної інстанції допустив неоднакове й неправильне застосування норм матеріального права, а тому судові рішення підлягають скасуванню із направленням справи до Харківського апеляційного господарського суду. Вказав на те, що:

- аналіз норм чинного законодавства дає підстави для висновку, що безоплатне надання у власність ЖБК земельних ділянок зумовлено необхідністю забезпечити громадян, які потребують поліпшення житлових умов, жилими приміщеннями у будинках створеного ними ЖБК;

- при вирішенні відповідною радою питання про надання житлово-будівельним (житловим) кооперативам безоплатно земельної ділянки має враховуватися мета створення такого кооперативу, зокрема потреба засновників та членів кооперативу у поліпшенні житлових умов та їх перебування на квартирному обліку, порядок організації кооперативу відповідно до ЖК УРСР (5464-10) та Примірного статуту;

- ЖБК є спеціальним суб'єктом права відповідно до положень статті 41 ЗК;

- висновок суду касаційної інстанції у справі, яка розглядається, щодо обраного прокурором способу захисту не відповідає висновку Верховного Суду України у справі № 3-553гс15, згідно з яким самостійний позов про визнання незаконними та скасування рішень органів місцевого самоврядування про передачу земельних ділянок не виконує функції захисту прав особи, оскільки не впливає на права та обов'язки сторін таких правовідносин (у зв'язку з тим, що дія цих ненормативних актів вичерпується фактом їх виконання), що однак не виключає можливості оскарження зазначених актів у комплексному поєднанні із вимогами про визнання недійсними правовстановлюючих документів, виданих на підставі цих оскаржуваних актів;

- рішення органу місцевого самоврядування у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта, вичерпує свою дію після його реалізації, а вимоги про визнання такого рішення незаконним повинні розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло речове право. У такому випадку вимога про визнання рішення незаконним розглядається як спосіб захисту порушеного цивільного права за п. 10 ч. 2 статті 16 ЦК України і повинна пред'являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства;

- відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод слід оцінювати три критерії на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу. Принцип "пропорційності" передбачає дотримання справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання (постанова Верховного Суду України у справі № 6-2510цс15).

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 03.07.2017 (колегія суддів: Гетьман Р.А., Россолов В.В., Ільїн О.В.) рішення Господарського суду Харківської області від 10.09.2015 залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції визнав позовні вимоги прокурора доведеними у повному обсязі з підстав, заявлених прокурором у позовній заяві. Разом з тим, встановивши наявність порушеного права, судом апеляційної інстанції було відмовлено у задоволенні позову через пропуск прокурором строку позовної давності, про застосування якої було заявлено Радою.

Заступник прокурора Харківської області звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, у якій просить постанову Харківського апеляційного господарського суду від 03.07.2017 і рішення Господарського суду Харківської області від 10.09.2015 скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову. Викладені у касаційній скарзі вимоги прокурор обґрунтовує посиланням на обставини справи, положення ст. ст. 256- 257, 261, 267 ЦК України, ст. 41 ЗК України, ст. ст. 133, 135, 137 ЖК УРСР та ст. ст. 4, 4-7, 29, 32-34, 43 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) (далі - ГПК України (1798-12) ), зазначаючи про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права щодо позовної давності.

Рада також звернулась до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Харківського апеляційного господарського суду від 03.07.2017 та залишити в силі рішення Господарського суду Харківської області від 10.09.2015. Викладені у касаційній скарзі вимоги Рада обґрунтовує тим, що передача Кооперативу земельної ділянки відбувалась із дотриманням вимог діючого станом на 24.06.2009 законодавства, а саме Закону України "Про кооперацію" (1087-15) , Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" (755-15) . Вважає, що норми ЖК УРСР (5464-10) та Примірного статуту не підлягають до застосування у спірних правовідносинах, оскільки вони суперечать іншим нормативно-правовим актам, зокрема, Закону України "Про кооперацію" (1087-15) . Посилається на окремі висновки наукових установ щодо чинності ЖК УРСР (5464-10) .

Рада скористалась правом, наданим ст. - 111-2 ГПК України та надіслала до Вищого господарського суду України відзив на касаційну скаргу прокурора, у якому просить залишити її без задоволення, постанову Харківського апеляційного господарського суду від 03.07.2017 скасувати та залишити в силі рішення Господарського суду Харківської області від 10.09.2015.

Інші особи, які беруть участь у справі, не скористались правом, наданим ст. - 111-2 ГПК України, та відзиви на касаційні скарги прокурора та Ради до Вищого господарського суду України не надіслали, що не перешкоджає касаційному перегляду судового акту, який оскаржується.

Розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи, перевіривши правильність юридичної оцінки встановлених фактичних обставини справи, застосування господарськими судами першої та другої інстанцій норм матеріального та процесуального права при прийнятті рішення та постанови, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що касаційні скарги прокурора і Ради не підлягають задоволенню, враховуючи наступне.

Місцевим та апеляційним господарськими судами на підставі матеріалів справи встановлено, що:

- пунктом 18 додатку 1 до рішення Ради від 24.06.2009 № 136/09 "Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для розміщення об'єктів містобудування" Кооперативу було надано у власність земельну ділянку за рахунок земель житлової та громадської забудови площею 1,0527 га, у межах договору оренди землі від 26.10.2007 № 340767100151, для будівництва та подальшої експлуатації житлової забудови, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (кадастровий НОМЕР_2). Кооперативу також передано функції замовника на будівництво житлової забудови на зазначеній земельній ділянці;

- на підставі вказаного рішення Кооперативу видано державний акт на право власності на спірну земельну ділянку серії НОМЕР_1 від 31.12.2009. Державну реєстрацію права власності Кооперативом було здійснено 13.11.2013;

- за договором купівлі-продажу від 13.11.2013 № 3937 Кооператив відчужив земельну ділянку ОСОБА_3 В подальшому ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 13.11.2013 № 393 відчужив земельну ділянку Підприємству;

- 05.02.2014 Підприємству було видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно (земельну ділянку) №17388382;

- 05.02.2014 до реєстру прав власності на нерухоме майно внесено зміни щодо спірної земельної ділянки, а саме: цільове призначення "для будівництва та експлуатації житлової забудови" змінено на "землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення; для будівництва та подальшої експлуатації автозаправного комплексу".

За приписами статей 13, 14 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією.

Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Як встановлено положеннями статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень.

За приписами статті 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України (254к/96-ВР) , цим та іншими законами.

Статтею 12 ЗК України передбачено, що до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема, розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; організація землеустрою.

Вищенаведене дозволяє дійти висновку про те, що реалізуючи надані Конституцією та законодавством України повноваження у галузі земельних відносин орган місцевого самоврядування зобов'язаний діяти виключно в інтересах її територіальної громади, не порушуючи при цьому баланс інтересів держави, територіальної громади та окремих громадян.

З встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи вбачається, що спірна земельна ділянка до прийняття рішення Ради від 24.06.2009 № 136/09 перебувала у власності територіальної громади міста Харкова та була безоплатно передана у власність Кооперативу на підставі положень ст. 41 ЗК України.

Відповідно до ст. 41 ЗК України житлово-будівельним (житловим) та гаражно-будівельним кооперативам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування земельні ділянки для житлового і гаражного будівництва передаються безоплатно у власність або надаються в оренду у розмірі, який встановлюється відповідно до затвердженої містобудівної документації. Житлово-будівельні (житлові) та гаражно-будівельні кооперативи можуть набувати земельні ділянки у власність за цивільно-правовими угодами.

Наведеною нормою передбачено можливість безоплатної передачі земельних ділянок у власність юридичної особи для здійснення житлового будівництва за умови, що така особа створена як житлово-будівельний кооператив, а тому при вирішенні питання щодо безоплатного надання земельної ділянки в порядку, визначеному наведеною нормою, слід в обов'язковому порядку враховувати мету створення відповідного кооперативу, яка має відповідати встановленим вимогам до порядку створення такого кооперативу. (Аналогічна правова позиція щодо необхідності вивчення міською радою мети створення, порядку організації та діяльності кооперативу викладена у постанові Верховного Суду України № 21-195а14 від 17.06.2014, а також підтверджено Верховним Судом України в постанові від 19.04.2017 за результатами розгляду судових рішень у даній справі.)

Відповідно до ст. 94 ГК України кооперативи як добровільні об'єднання громадян з метою спільного вирішення ними економічних, соціально-побутових та інших питань можуть створюватися у різних галузях (виробничі, споживчі, житлові тощо).

Статтею 6 Закону України "Про кооперацію" встановлено, що кооператив є первинною ланкою системи кооперації і створюється внаслідок об'єднання фізичних та/або юридичних осіб на основі членства для спільної господарської та іншої діяльності з метою поліпшення свого економічного стану. Відповідно до завдань та характеру діяльності кооперативи поділяються на такі типи: виробничі, обслуговуючі та споживчі. За напрямами діяльності кооперативи можуть бути житлово-будівельними, садово-городніми, гаражними, торговельно-закупівельними, транспортними, освітніми, туристичними, медичними тощо. Кооператив є юридичною особою, має самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням.

Згідно зі статтею 133 ЖК УРСР громадяни, які потребують поліпшення житлових умов, вправі вступити до житлово-будівельного кооперативу і одержати в ньому квартиру.

В силу вимог частини першої статті 134 ЖК УРСР на облік бажаючих вступити до житлово-будівельного кооперативу беруться громадяни, які постійно проживають у даному населеному пункті і потребують поліпшення житлових умов.

За приписами статті 137 ЖК УРСР житлово-будівельні кооперативи організовуються при виконавчих комітетах місцевих Рад народних депутатів, при підприємствах, установах і організаціях. Порядок організації та діяльності житлово-будівельних кооперативів установлюється законодавством Союзу РСР, Житловим кодексом УРСР (5464-10) , Примірним статутом житлово-будівельного кооперативу та іншими актами законодавства України. Житлово-будівельний кооператив діє на основі статуту, прийнятого відповідно до Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу загальними зборами громадян, які вступають до організовуваного кооперативу, і зареєстрованого в установленому порядку.

Відповідно до пункту 1 Примірного статуту встановлено, що житлово-будівельний кооператив організовується з метою забезпечення житлом членів кооперативу і членів їх сімей шляхом будівництва багатоквартирного жилого будинку (будинків), а у випадках, передбачених законодавством, - одно - і двоквартирних жилих будинків садибного типу або багатоквартирного блокованого жилого будинку (будинків) з надвірними будівлями за власні кошти кооперативу за допомогою банківського кредиту, а також для наступної експлуатації та управління цим будинком (будинками).

В силу положень частини шостої статті 137 ЖК УРСР та абз. 2 п. 4 Примірного статуту рішення зборів про організацію кооперативу, список громадян, які вступають до кооперативу, і членів їх сімей, що виявили бажання оселитися в будинку кооперативу, затверджуються виконавчим комітетом місцевої Ради народних депутатів.

Згідно з вимогами пункту 3 Примірного статуту число громадян, які вступають до організовуваного кооперативу, повинно відповідати кількості квартир у жилому будинку (будинках) кооперативу, запланованому до будівництва.

Судом апеляційної інстанції на підставі матеріалів справи було з'ясовано, що:

- згідно з п. 1 та п.п. 3.1 п. 3 Статуту Кооперативу у всіх редакціях, останній є обслуговуючим кооперативом, організованим із метою забезпечення житлом (будівництва житла) членів кооперативу та членів їх сімей шляхом будівництва багатоквартирного жилого будинку (будинків), або одно- чи багатоквартирних жилих будинків садибного типу, або багатоквартирного житлового будинку (будинків) з надвірними будівлями за власні кошти кооперативу, або із залученням банківських кредитів, чи/або позик, а також для наступної експлуатації та управлінням цим будинком (будинками);

- на момент прийняття оскаржуваного рішення Ради членами Кооперативу були лише три особи - ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 При цьому, всупереч положенням статей 133, 134 ЖК УРСР відсутні будь-які відомості про перебування цих осіб а обліку потребуючих поліпшення житлових умов;

- у Статуті Кооперативу не було передбачено кількості квартир у житловому будинку, запланованому до будівництва, що суперечило меті його створення;

- після отримання земельної ділянки, без реалізації мети її отримання, Кооперативом було оплатно відчужено земельну ділянку на користь третіх осіб.

Таким чином, як вірно наголошено судом апеляційної інстанції, Кооператив було створено всупереч приписам ст. 133, 135, 137 ЖУ УРСР та Примірного статуту, які по відношенню до Законів України "Про кооперацію" (1087-15) та "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" (755-15) є спеціальними нормативно-правовими актами та підлягають застосуванню у даній справі.

Доказів дотримання Кооперативом положень наведених норм під час його створення матеріали справи не містять.

Оскільки матеріалами справи підтверджуються доводи прокурора про те, що порядок організації та діяльності Кооперативу не відповідають меті його створення, а тому Радою, при прийнятті оскаржуваного (в частині) рішення, недотримано вимог ст. 41 ЗК України, ЖК УРСР (5464-10) та Примірного статуту, що у відповідності до положень ч. 1 ст. 21 ЦК України є підставою для визнання його недійсним.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду України від 17.06.2014 у справі № 21-195а14. Також, відповідне підтверджено Верховним Судом України в постанові від 19.04.2017 за результатами розгляду судових рішень у даній справі.

За встановлення обставин незаконності безоплатного набуття Кооперативом спірної земельної ділянки, виключається можливість подальшої передачі її на законних підставах третім особам, у зв'язку із чим похідні позовні вимоги прокурора щодо: скасування виданого на виконання незаконного рішення Ради державного акту на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 від 31.12.2009, свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 05.02.2014 № 7388382, визнання недійсним запису щодо подальшої державної реєстрації права власності на цю земельну ділянку та зобов'язання повернути її законному власнику також підлягають задоволенню.

Таким чином колегія суддів Вищого господарського суду України вважає висновки суду апеляційної інстанції в цій частині правомірними, обґрунтованими та такими, що здійсненні із правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.

Разом з тим, з матеріалів справи вбачається, що Радою було заявлено клопотання про застосування наслідків спливу строку позовної давності за позовними вимогами прокурора.

Прокурор, заперечуючи проти даної заяви відповідача вказує, що про порушення законодавства йому стало відомо у 2015 році під час проведення відповідної перевірки та вивчення додержання вимог законодавства щодо законності передачі у власність земельної ділянки.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" (475/97-ВР) , яка набрала чинності для України 11.09.1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський Суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п. 1 ст. 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасниць Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (п. 570 рішення від 20.09.2011 за заявою № 14902/04 у справі ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; п. 51 рішення від 22.10.1996 за заявами № 22083/93, № 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

У ЦК України (435-15) позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК України).

Відповідно до положень ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Частиною 1 ст. 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

З вищевказаних правових приписів вбачається, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушено, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатись до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права.

При цьому, норма ч. 1 ст. 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб'єктивних прав, відтак обов'язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.

Згідно зі ст. 29 ГПК України прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що норми закону встановлені ч. 1 ст. 261 ЦК України про початок перебігу позовної давності, встановлені для особи, права або інтереси якої порушено, поширюються і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Аналогічної правової позиції дотримується і Верховний Суд України в своїй постанові від 01.07.2015 № 6-178цс15, яка була прийнята на спільному засіданні судових палат у цивільних та господарських справах.

Судом апеляційної інстанції було встановлено, що згідно з витягом з протоколу 34 сесії Харківської міської ради 5 скликання 24.06.2009 на пленарному засіданні міської ради 24.06.2009, за результатами якого Радою прийнято оспорюване рішення, був присутній прокурор міста Харкова Попович Є.М.

Крім цього, оспорюване рішення було направлено на адресу прокурора міста Харкова листом від 24.07.2009 № 08-11/1538/2-09 (та отримано останнім згідно штампу прокуратури), що свідчить про об'єктивні можливості для здійснення перевірки законності цього рішення і звернення до суду.

В абзаці 2 п. 4.1. постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування позовної давності у рішенні господарських спорів" від 29.05.2013 № 10 (v0010600-13) зазначено, що у разі коли згідно із законом позивачем у справі виступає прокурор (ч. 2 ст. 29 ГПК України), позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення або про особу, яка його допустила, довідався або мав довідатися відповідний прокурор.

При цьому, прокурором в позові не вказано, що перешкоджало йому ознайомитися зі спірним рішенням на офіційному сайті Ради та установчими документами Кооперативу в межах строку позовної давності. Вищевказане дає підстави для висновку, що прокурор міг довідатись про відповідні порушення з моменту прийняття та оприлюднення спірного рішення.

Нездійснення своєчасного прокурорського нагляду за прийнятими рішеннями органів місцевого самоврядування, що є обов'язком органів прокуратури відповідно до ст. 1 Закону України "Про прокуратуру", призводить до наслідків, визначених ч. 2 ст. 12, ч. 4 ст. 267 ЦК, оскільки держава здійснює свої права через органи державної влади.

У зв'язку із обізнаністю прокурора міста Харкова про прийняття безпосередньо за його участі 24.06.2009 оскаржуваного рішення Ради, також є обізнаними всі інші органи прокуратури, оскільки вони становлять єдину централізовану систему відповідно до ст. 6 Закону України "Про прокуратуру".

Відтак, початок перебігу строку позовної давності щодо оскарження п. 18 додатку 1 до рішення Харківської міської ради від 24.06.2009 № 136/09 "Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для розміщення об'єктів містобудування" починається саме з дати прийняття цього рішення, з огляду на що та враховуючи звернення прокурора з даним позовом лише в липні 2015 року, господарський суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованих висновків щодо пропуску прокурором строку позовної давності, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позовних вимог.

Аналогічної позиції щодо моменту початку перебігу строку позовної давності для прокурора у подібних правовідносинах дотримується Вищий господарський суд України у своїх постановах від 27.01.2016 у справі № 922/3556/15, від 02.03.2016 у справі № 922/2958/15, від 23.03.2016 у справі № 922/4329/15, від 19.04.2016 у справі № 922/3396/15 та ін.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України).

З урахуванням викладеного, колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновками апеляційного суду про необхідність відмови у задоволенні позовних вимог, однак саме у зв'язку зі спливом строків позовної давності, про наслідки застосування якої заявлено стороною у справі.

Доводи касаційних скарг прокурора та Ради наведених висновків с не спростовують та не впливають на них.

Колегією суддів Вищого господарського суду України у повному обсязі відхиляються доводи касаційної скарги Ради, оскільки вони прямо суперечать правовим позиціям Верховного Суду України, викладеним як у постанові від 17.06.2014 № 21-195а14, так і в постанові від 19.04.2017, прийнятій за результатами розгляду судових рішень у даній справі.

Крім того, не погоджуючись із постановою суду апеляційної інстанції, Рада у своїй касаційній скарзі просить залишити в силі рішення Господарського суду Харківської області від 10.09.2015. Між тим, вказане рішення вже було скасоване постановою Верховного Суду України від 19.04.2017 за результатами розгляду судових рішень у даній справі.

На підставі викладеного колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що відповідно до вимог ст. 43 ГПК України постанова Харківського апеляційного господарського суду від 03.07.2017 ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, відповідає нормам матеріального та процесуального права, а доводи касаційних скарг прокурора та Ради не спростовують висновків господарського суду другої інстанції, у зв'язку з чим підстав для її скасування не вбачається.