Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючий суддя: судді:

Алєєва І.В. (доповідач), Данилова М.В., Кравчук Г.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу

Михайловецької сільської ради

на постанову

Рівненського апеляційного господарського суду від 18.08.2017

у справі

№ 924/95/17 Господарського суду Хмельницької області

за позовом

Заступника керівника Старокостянтинівської місцевої прокуратури

до

1.Красилівської районної державної адміністрації, 2.Товариства з обмеженою відповідальністю "ФГ Тракт"

третя особа

Михайловецька сільська рада

про

визнання недійсним договору оренди земельних ділянок від 03.07.2007,

за участю представників сторін:

від прокуратури:

Збарих С.М.,

від відповідача 1:

не з'явився,

від відповідача 2:

Євтушенко А.С.,

від третьої особи:

не з'явився,

Рішенням господарського суду Хмельницької області від 10.05.2017 у справі № 924/95/17 позовні вимоги - задоволено. Визнано недійсним договір оренди земельних ділянок від 03.07.2007, укладений між Красилівською районною державною адміністрацією та "ФГ Тракт", правонаступником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю "ФГ Тракт". Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 18.08.2017 у справі № 924/95/17 вищезазначене судове рішення скасовано та прийнято нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог з підстав пропуску строку позовної давності.

Михайловецька сільська рада з прийнятою постановою апеляційної інстанції не погодилась та звернулась до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та залишити без змін судове рішення місцевого господарського суду.

Обґрунтовуючи підстави звернення до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, скаржник посилається на порушення господарським судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 20.11.2017 зазначена касаційна скарга прийнята до провадження та призначена до розгляду.

У письмовому відзиві на касаційну скаргу Товариство з обмеженою відповідальністю "ФГ Тракт" просило оскаржувану постанову апеляційної інстанції залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

В призначеному судовому засіданні касаційної інстанції 28.11.2017 прокурор підтримав вимоги касаційної скарги, представник Товариства з обмеженою відповідальністю "ФГ Тракт" заперечував проти її задоволення. Інші учасники судового процесу уповноважених представників не направили. Явка не визнавалась обов'язковою.

Перевіривши правильність застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, проаналізувавши доводи касаційної скарги, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги Михайловецької сільської ради.

Як було встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, предметом спору у даній справі є вимога про визнання недійсним договору оренди земельних ділянок від 03.07.2007, укладений між Красилівською районною державною адміністрацією та "ФГ Тракт", правонаступником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю "ФГ Тракт".

Звертаючись до суду з даною позовною заявою, прокурор обґрунтовував свої позовні вимоги тим, що Товариство з обмеженою відповідальністю "ФГ Тракт" використовує земельні ділянки сільськогосподарського призначення орієнтовною площею 308,8094 га, що розташовані за межами населених пунктів Михайловецької сільської ради Красилівського району, на умовах оренди без проведення їх нормативної грошової оцінки та її затвердження на сесії районної ради; що передача земельних ділянок сільськогосподарського призначення у користування на умовах оренди для ведення фермерського господарства відбулась з порушенням вимог Закону України "Про оренду землі" (161-14) та Закону України "Про оцінку земель" (1378-15) .

Задовольняючи позовні вимоги місцевий господарський суд виходив з того, що оскаржуваний договір оренди суперечить приписам ст. 123 ЗК України, ст. 50 Закону України "Про землеустрій", Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.05.2004 №677 (677-2004-п) , оскільки земельна ділянка була передана в оренду без встановлення її меж та без розроблення проекту відведення, а також не здійснювалась його державна експертиза; що визначення орендної плати у договорі без проведеної у встановленому законом порядку нормативної грошової оцінки, суперечить приписам ст. 13 Закону України "Про оцінку земель", ст. 15 Закону України "Про оренду землі". Також судом зазначено, що визначена у додатковій угоді від 05.08.2010 до договору оренди земельної ділянки від 03.07.2007, нормативна грошова оцінка не була затверджена у передбаченому законом порядку, як того вимагає ст. 23 Закону України "Про оцінку земель".

Переглядаючи справу у повному обсязі за приписами ст. 101 ГПК України апеляційним господарським судом з'ясовано, що чинним на час укладення оскаржуваного договору законодавством виготовлення проекту відведення земельної ділянки не передбачалось. Разом з цим суд апеляційної інстанції погодився з висновком місцевого господарського суду щодо порушення вимог Закону України "Про оренду землі" (161-14) договором від 03.08.2007 в частині відсутності нормативної грошової оцінки земельної ділянки на час укладення правочину та тим, що нормативна грошова оцінка не була затверджена у передбаченому законом порядку.

В процесі судового розгляду даної справи, Товариством з обмеженою відповідальністю "ФГ Тракт" заявлено клопотання про застосування строку позовної давності.

Господарський суд першої інстанції дійшов висновку про те, що строк позовної давності прокурором не пропущено, оскільки про необхідність проведення перевірки законності договору оренди від 03.07.2007 йому стало відомо після отримання заяви від 04.11.2016.

Апеляційний господарський суд з таким висновком не погодився.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п. 1 ст. 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (п. 570 рішення від 20.09.2011 за заявою № 14902/04 у справі ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; п. 51 рішення від 22.10.1996 за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно з ч. 4 та 5 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. У разі визнання судом причин пропущення позовної давності поважними, порушене право підлягає захисту.

Відповідно, вирішуючи спір, суд повинен встановити момент початку перебігу позовної давності, оскільки від нього залежить правильність обчислення позовної давності і можливість захисту порушеного права.

Згідно з ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг строку позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Разом із тим частинами 1, 2, 4 ст. 29 ГПК України встановлено, що прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду України від 01.07.2015 у справі № 6-178цс15 та від 16.09.2015 у справі № 6-68цс15, які були прийняті на спільному засіданні судових палат у цивільних та господарських справах.

Початок перебігу строку позовної давності починається не з дати здійснення прокурором перевірки оскаржуваного рішення, а з дати коли прокурору було відомо про існування оскаржуваного рішення (постанови Верховного Суду України від 27.05.2014 у справі № 3-23гс14 та від 23.12.2014 у справі № 916/2414/13).

Крім того, порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в ст. 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Апеляційним господарським судом встановлено, що прокурор своєчасно не здійснив прокурорської перевірки, як то передбачено Законом України "Про прокуратуру" та з огляду на те, що оскаржуваний договір укладений 03.07.2007, а з даною позовною заявою прокурор в інтересах держави звернувся до суду у 2017 році, дійшов обґрунтованого висновку, що останній звернувся до суду із пропуском строку позовної давності.

Отже, встановлення обставин пов'язаних зі спливом строку позовної давності свідчить про правильність застосування господарським судом апеляційної інстанції ч. 4 ст. 267 ЦК України.

В силу приписів ст. - 111-7 ГПК України, касаційна інстанція не має права сама встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові місцевого чи апеляційного господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Таким чином, у касаційної інстанції відсутні процесуальні повноваження щодо переоцінки фактичних обставин справи, встановлених під час розгляду справи місцевим господарським судом та під час здійснення апеляційного провадження.

Щодо викладених в касаційній скарзі інших доводів, то вони вже були обґрунтовано спростовані судом апеляційної інстанції, і колегія суддів касаційної інстанції погоджується з викладеними в оскаржуваній постанові мотивами відхилення доводів скаржника, у зв'язку з чим підстави для скасування постанови Рівненського апеляційного господарського суду від 18.08.2017 у справі № 924/95/17 відсутні.

Керуючись ст.ст. - 111-5, - 111-7, - 111-9 - 111-12 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -

Постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 18.08.2017 у справі №924/95/17 - залишити без змін, а касаційну скаргу Михайловецької сільської ради - без задоволення.