Товариство з обмеженою відповідальністю "О.М.С." звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київреклама" про визнання недійсним з моменту укладення договору №1111/13 на право тимчасового користування місцем(-ями) для розміщення рекламного(-их) засобу(-ів), що перебуває(-ють) у комунальній власності територіальної громади м. Києва, укладеного 07.08.2013 між сторонами у справі.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 30.03.2017 (суддя Лиськов М.О.), яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 26.07.2017 (колегія суддів у складі: Смірнової Л.Г., Руденко М.А., Пономаренка Є.Ю.), у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з вказаними судовими рішеннями, ТОВ "О.М.С." звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову.

Комунальне підприємство виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київреклама" у своєму відзиві проти вимог касаційної скарги заперечило, посилаючись на їх безпідставність.

Учасники судового процесу згідно з приписами ст. - 111-4 ГПК України були належним чином повідомлені про день, час і місце розгляду касаційної скарги, однак не скористались передбаченим законом правом на участь у розгляді справи касаційною інстанцією.

Обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши згідно з ч. 1 ст. - 111-7 ГПК України наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судовому рішенні, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, виходячи з наступного.

Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, 07.08.2013 між Комунальним підприємством виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київреклама" та Товариством з обмеженою відповідальністю "О.М.С." укладено Договір № 1111/13 на право тимчасового користування місцем(-ями) для розміщення рекламного(-их) засобу(-ів), що перебувають у комунальній власності територіальної громади м. Києва (далі - Договір), за умовами якого на підставі відповідного наказу дозвільного органу про встановлення пріоритету на місце(-я) для розміщення рекламного(-их) засобу(-ів), дозволу(-ів) на розміщення зовнішньої реклами на певний строк та у певному місці, наданого(-их) на підставі розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) розповсюджувачеві надається право тимчасового користування місцем(-ями) для розміщення, рекламного(-их) засобу(-ів), що перебуває(-ють) у комунальній власності територіальної громади м. Києва, його районів або повноваження щодо розпорядження яким(-и) здійснюють органи місцевого самоврядування м. Києва, за умов повного дотримання розповсюджувачем цього Договору та Порядку розміщення реклами в місті Києві, затвердженого рішенням Київської міської ради від 22.09.2011 № 37/6253 (ra_037023-11) з наступними змінами та доповненнями, а розповсюджувач - користуватися наданим йому правом тимчасового користування, своєчасно та згідно з умовами цього договору перераховувати плату за право тимчасового користування виключно на поточний рахунок підприємства, належним чином, своєчасно та у повному обсязі виконувати свої обов'язки за цим договором та не зловживати наданими розповсюджувачу правами.

Згідно з п. 3.1 Договору адресні програми на пріоритет - це перелік місць для розміщення рекламних засобів, на які розповсюджувачем встановлено пріоритет. Адресна програма на пріоритет має відображати перелік місць для розміщення рекламних засобів, на які встановлено пріоритет, дату та строк дії пріоритету, відомості про плату за право тимчасового користування місцями для розміщення рекламних засобів за місяць.

Відповідно до адресних програм на пріоритети №№ 1, 2, 3 до Договору за ТОВ "О.М.С." як розповсюджувачем зовнішньої реклами установлено пріоритет на місця розташування рекламних засобів - конструкцій на даху будинку (будівлі) за адресою: Святошинський район, проспект Перемоги, 136, визначено строки дії пріоритету та розмір плати за місяць.

ТОВ "О.М.С." звернулось до господарського суду з позовом у даній справі про визнання недійсним Договору у зв'язку з тим, що після укладення Договору йому стало відомо, що вказаний будинок (нежитлові приміщення) за адресою: м. Київ, Святошинський район, проспект Перемоги, 136, не належить до комунальної власності територіальної громади м. Києва, а є приватною власністю окремих фізичних та юридичних осіб, у тому числі й позивача, що підтверджується свідоцтвами про право власності, договорами дарування та іншими документами. Позивач вважає, що оскільки власниками вищевказаних нежитлових приміщень, на даху яких розміщені рекламні конструкції, є він та інші юридичні та фізичні особи, а не територіальна громада м. Києва, договір має бути визнано недійсним. За доводами позивача, ввівши його в оману щодо перебування у комунальній власності місць розміщення рекламних засобів, відповідач порушив приписи законодавства: п. 32 Типових правил розміщення зовнішньої реклами, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2003 № 2067 (2067-2003-п) , п. 3.1.1 Порядку розміщення реклами в м. Києві, затвердженого Рішенням Київської міської ради 22.09.2011 № 37/6253 (ra_037023-11) .

Також позивач послався на рішення Господарського суду міста Києва від 09.04.2015 у справі № 910/2699/15-г, залишене без змін за наслідками апеляційного та касаційного перегляду, яким КП "Київреклама" визнано таким, що протягом періоду з 22.09.2011 до 20.08.2014 займало монопольне (домінуюче) становище на ринку надання у тимчасове користування місць для розміщення об'єктів зовнішньої реклами у частині нарахування та отримання плати за право тимчасового користування місцями для розміщення об'єктів зовнішньої реклами на місцях, які перебувають у комунальній власності територіальної громади м. Києва, з часткою 100%, а також зловживало своїм монопольним становищем.

Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні позову, встановивши обставини належності позивачу, відповідачу та іншим особам нежилих приміщень, які знаходяться в будинку, що перебуває в комунальній власності, і обслуговування якого, в тому числі фасаду цього будинку, на якому розміщений об'єкт зовнішньої реклами позивача, здійснює відповідна комунальна служба та підприємства. З огляду на положення на п. 4.3 рішення Конституційного Суду України №4-рп/2004 від 02.03.2004 (v004p710-04) суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що перебування нежилого приміщення у приватній власності, коли весь будинок, в якому воно перебуває, знаходиться в комунальній власності, не може бути підставою для несплати за користування місцем для розміщення об'єкта зовнішньої реклами.

При цьому суди першої та апеляційної інстанцій зазначили, що Договір за своєю правовою природою є договором оренди, містить всі обов'язкові умови, передбачені для договорів оренди, тому і не може бути визнаний судом недійсним на підставі ст.ст. 203, 215 ЦК України.

Згідно з положеннями ст.ст. 180, 181 Господарського кодексу України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся).

Статтею 638 ЦК України також передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Відповідно ж до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, згідно з якими, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

З аналізу наведених норм вбачається, що ними передбачено визнання недійсним саме вчиненого правочину, тобто такого, при вчиненні якого сторони досягли згоди щодо усіх істотних умов, але не дотримались встановлених законом вимог.

Натомість встановлення господарським судом обставин, за яких правочини не вважаються вчиненими (господарські договори укладеними), є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору (п. 2.6 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" (v0011600-13) ).

Відтак висновок судів першої та апеляційної інстанцій щодо неможливості визнання недійсним Договору саме з підстав наявності в ньому усіх обов'язкових умов, передбачених для договорів оренди, суперечить приписам викладених правових норм.

Разом з тим рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі. При цьому рішення може ґрунтуватись лише на тих доказах, які були предметом дослідження і оцінки судом, наявні докази підлягають оцінці у їх сукупності і жодний доказ не має для господарського суду заздалегідь встановленої сили (п.п. 1, 4 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 за № 6 (v0006600-12) ). ГПК (1798-12) у п. 2 ч. 1 ст. 62 передбачає, що суддя відмовляє у прийнятті позовної заяви, якщо у провадженні господарського суду або іншого органу, який в межах своєї компетенції вирішує господарський спір, є справа зі спору між тими ж сторонами, про той же предмет із тих же підстав або є рішення цих органів з такого спору. Водночас у силу п. 2 ч. 1 ст. 80 ГПК України господарський суд припиняє провадження у справі, якщо є рішення господарського суду або іншого органу, який в межах своєї компетенції вирішив господарський спір між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав.

Згідно з положеннями п. 3 ч. 1 ст. 84 ГПК України у мотивувальній частині господарського суду вказуються, зокрема, доводи, за якими господарський суд відхилив клопотання і докази сторін тощо.

Залишивши поза увагою наведені приписи процесуального права, не зважаючи на наявність у матеріалах справи (а.с. 64-66 т. 1) викладеного у відзиві на позовну заяву клопотання відповідача про припинення провадження у справі у зв'язку з наявністю рішення Господарського суду міста Києва у справі № 910/11522/14 про той же предмет, між тими ж сторонами і з тих же підстав, суди першої та апеляційної інстанцій не з'ясували підстави позову в зазначеній відповідачем справі щодо їх тотожності або відмінності від підстав позову в даній справі. Заявлене відповідачем клопотання не було розглянуто судом першої інстанції.

Водночас низка викладених у позовній заяві доводів позивача також не отримали жодної правової оцінки судів першої та апеляційної інстанцій, тобто не були прийняті до уваги чи відхилені судами.

З огляду на викладене колегія суддів дійшла висновку про недотримання судами першої та апеляційної інстанцій при вирішенні спору вимог ст.ст. 4-3, 4-7, 43, 84, 105 ГПК України (1798-12) , тобто рішення і постанова не відповідають нормам матеріального і процесуального права, тому підлягають скасуванню.

Оскільки касаційна інстанція не наділена правом оцінки доказів, наданих сторонами у справі, а таке право належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій з додержанням принципу рівності сторін у процесі, справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції для встановлення на підставі відповідних доказів усіх суттєвих обставин.