Рішенням господарського суду міста Києва від 20.06.2017, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 12.09.2017 у справі № 910/3757/17, позовні вимоги задоволені частково. Стягнуто з Приватного акціонерного товариства "Інфузія" на користь Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" 1481877,23 грн. - основний борг, 101809,38 грн. - 3% річних, 1127611,06 грн. - інфляційні втрати. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. В іншій частині позовних вимог - відмовлено.

Відповідач, Приватне акціонерне товариство "Інфузія", з прийнятими судовими актами попередніх інстанцій не погодився та звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Обґрунтовуючи підстави звернення до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, скаржник посилається на порушення господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 24.10.2017 зазначена касаційна скарга прийнята до провадження та призначена до розгляду.

Ухвалою від 07.11.2017 Вищий господарський суд України відклав розгляд касаційної скарги.

Розпорядженням керівника апарату Вищого господарського суду України від 09.11.2017 № 08.03-04/5530 у зв'язку з запланованою відпусткою судді Рогач Л.І., призначено проведення автоматичної зміни складу колегії суддів у справі № 910/3757/17, відповідно до якого визначено склад колегії суддів: головуючий суддя - Алєєва І.В. (доповідач), судді - Дроботова Т.Б., Мачульський Г.М.

Розпорядженням керівника апарату Вищого господарського суду України від 10.11.2017 №08.03-04/5589 у зв'язку з запланованою відпусткою суддів Дроботової Т.Б. та Мачульського Г.М., призначено проведення автоматичної зміни складу колегії суддів у справі № 910/3757/17, відповідно до якого визначено склад колегії суддів: головуючий суддя - Алєєва І.В. (доповідач), судді - Кравчук Г.А., Яценко О.В.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 14.11.2017 відкладено розгляд касаційної скарги.

У письмовому відзиві на касаційну скаргу позивач просив оскаржувані судові акти залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

В призначеному судовому засіданні касаційної інстанції 21.11.2017 представник відповідача підтримав вимоги касаційної скарги, представник позивача - заперечував проти її задоволення. Третя особа уповноваженого представника не направила. Явка не визнавалась обов'язковою.

Перевіривши правильність застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, проаналізувавши доводи касаційної скарги, Вищий господарський суд України дійшов висновку, що касаційна скарга Приватного акціонерного товариства "Інфузія" підлягає частковому задоволенню.

Як було встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, 05.10.2011 між Публічним акціонерним товариством "Райффайзен Банк Аваль" (фактор (банк)) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Юнік Фарма" (клієнт) укладений договір про факторингове фінансування з регресом №017/42-0-1/138, відповідно до умов якого фактор (банк) зобов'язався здійснювати факторингове фінансування клієнта на умовах факторингу з регресом. Право вимоги є відступленим клієнтом факторові (банку) з моменту підписання сторонами додаткової угоди до даного договору, яка укладається в порядку, визначеному розділом 2 даного договору.

Відповідно до п. 1.3. договору внаслідок відступлення права вимоги фактор (банк) замінює клієнта як кредитора боржника, у зв'язку з чим до фактора (банку) переходять відповідні права кредитора за контрактом, включаючи права на отримання вартості товарів, робіт, послуг, отримання підтверджуючих документів, неустойок та інших платежів за контрактом. Однак, фактор (банк) не набуває будь-яких обов'язків клієнта за контрактом щодо поставки товарів, робіт, послуг та інших обов'язків, що випливають з такої поставки.

Відступлення прав вимоги шляхом укладення додаткової угоди клієнт зобов'язаний попередньо надати фактору (банку) відповідну заявку (за формою, визначеною фактором) разом з наступними документами: копію контракту, укладеного з боржником; інформацію про боржника за формою згідно з договором; оригінал стандартного повідомлення боржника за контрактом за формою, визначеною договором, з доказами його отримання боржником; документи щодо повноважень посадових осіб клієнта, що підписуватимуть додаткову угоду; документи, що підтверджують зміни у правовому, фінансовому статусі клієнта порівняно із станом, що існував на дату укладення договору, або відсутність таких змін; інші документи та інформацію щодо правового статусу, фінансового стану клієнта, додаткового забезпечення, тощо, відповідно до вимог фактора. Фактор має право в будь-який час самостійно визначити документи та інформацію, їх форму та порядок надання, які є необхідними для прийняття фактором рішення про можливість придбання прав вимоги до конкретного боржника та умови укладення додаткової угоди. Встановлені фактором вимоги є обов'язковими для клієнта (п. 2.2 договору).

Також господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що між сторонами укладено ряд додаткових угод: №017/42-0-1/138/1 від 01.11.2011, №017/42-0-1/138/2 від 01.02.2012, №017/42-0-1/138/3 від 10.04.2012, №017/42-0-1/138/4 від 29.08.2012, №017/42-0-1/138/5 від 20.09.2012, №017/42-0-1/138/6 від 14.03.2013.

Статтею 627 ЦК України встановлено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно з ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України).

Відповідно до ст. 1077 ЦК України, ст. 350 ГК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор, банк) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Частиною 1 ст. 1078 ЦК України визначено, що предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).

Згідно з ст. 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Вирішуючи спір у даній справі господарські суди попередніх інстанцій виходили з преюдиційних фактів встановлених в рішенні Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 13.08.2015 у справі №285/1462/15-ц щодо загального розміру заборгованості.

Відповідно до ч. 3 ст. 35 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Наведеною нормою ГПК України (1798-12) встановлені преюдиційні обставини, тобто ті обставини, що встановлені в судовому рішенні, яке набрало законної сили. Зазначені преюдиційні обставини є підставами для звільнення від доказування.

Звільнення від доказування з підстав встановлення преюдиційних обставин в іншому судовому рішенні, передбачене ч. 3 ст. 35 ГПК України слід розуміти так, що учасники судового процесу не зобов'язані повторно доказувати ті обставини, які були встановлені чинним судовим рішенням в іншій адміністративній, цивільній або господарській справі, якщо в цій справі брали участь особи, щодо яких відповідні обставини встановлені.

Тобто, за змістом ч. 3 ст. 35 ГПК України учасники процесу звільнені від надання доказів на підтвердження обставин, які встановлені судом при розгляді іншої адміністративної, цивільної чи господарської справи. Натомість такі учасники мають право посилатися на зміст судового рішення у відповідних справах, що набрало законної сили, в якому відповідні обставини зазначені як установлені.

Водночас, передбачене ч. 3 ст. 35 ГПК України звільнення від доказування не має абсолютного характеру і не може сприйматися судами як неможливість спростування під час судового розгляду обставин, які зазначені в іншому судовому рішенні. Суди не повинні сприймати як обов'язкові висновки щодо фактичних обставин справи, наведені у чинних судових рішеннях за інших адміністративних, цивільних чи господарських справ.

Для спростування преюдиційних обставин, передбачених ч. 3 ст. 35 ГПК, учасник судового процесу, який ці обставини заперечує, повинен подати суду належні та допустимі докази. Ці докази повинні бути оцінені судом, що розглядає справу в загальному порядку.

Якщо суд дійде висновку про те, що обставини у справі, що розглядається, є інакшими, ніж установлені під час розгляду іншої адміністративної, цивільної чи господарської справи, то справу належить вирішити відповідно до тих обставин, які встановлені безпосередньо судом, який розглядає справу.

Таким чином, суд під час розгляду конкретної справи на підставі встановлених ним обставин (у тому числі з урахуванням преюдиційних обставин) повинен самостійно кваліфікувати спірні правовідносини та дійти власних висновків щодо спору із застосуванням необхідних матеріально-правових норм.

Приписами ст. 4-3 ГПК України визначено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності.

У ч.ч. 2, 3 ст. 22 ГПК України закріплено право сторін брати участь в господарських засіданнях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, заявляти клопотання, давати усні та письмові пояснення господарському суду тощо.

Відповідно до приписів ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведеності їх переконливості. Згідно зі статтею 34 цього ж Кодексу, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно зі ст. 17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. За змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі "Хаджинастасиу проти Греції" національні суди повинні зазначати з достатньою ясністю підстави, на яких ґрунтується їх рішення, що, серед іншого, дає стороні можливість ефективно скористатися наявним у неї правом на апеляцію; у рішеннях Європейського суду з прав людини у справах "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України" зазначено, що ще одним завданням вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції.

Проте, при встановлені фактичних обставин справи, господарськими судами попередніх інстанцій вищевикладеного враховано не було.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 32- 34, 43, 82, 84 ГПК України, визначено обов'язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Не в повному обсязі встановлені судами обставини не дають можливості дійти однозначного висновку про наявність/відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог, тобто, спір вирішено при недостатньому дослідженні фактичних обставин справи, які мають суттєве значення для вирішення спору, та ненаданні цим обставинам відповідної правової оцінки.

Відповідно до пунктів 1, 2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 №6 "Про судове рішення" (v0006600-12) рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарські суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог ст. 4-2 ГПК України щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

При цьому, дослідження всіх наявних в матеріали справи доказів в їх сукупності з наданими сторонами поясненнями, має істотне значення для вирішення спору у цій справі та є підґрунтям для подальших висновків щодо наявності або відсутності підстав для задоволення позовних вимог.

Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази (ч. 2 ст. - 111-7 ГПК України).

Відповідно до п. 3 ст. - 111-9 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд.

За таких обставин, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а судові акти попередніх інстанцій - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до місцевого господарського суду.

При новому розгляді справи суду необхідно врахувати викладене, вжити всі передбачені законом заходи для всебічного, повного і об'єктивного встановлення обставин справи, перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, дати їм належну юридичну оцінку, і в залежності від встановлених обставин вирішити спір у відповідності з нормами чинного законодавства, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, з ухваленням законного й обґрунтованого судового рішення.