Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого:

Удовиченка О.С.

суддів:

Куровського С.В., Поліщука В.Ю.

розглянувши касаційну скаргу

Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4

на постанову

Донецького апеляційного господарського суду від 03.07.2017

у справі

№ 908/472/17 господарського суду Запорізької області

за позовом

Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4

до

Державного підприємства "Бердянське автоаграрне підприємство"

про

стягнення 36 000, 00 грн.

В судове засідання представники не з'явились

У березні 2017 року фізична особа-підприємець ОСОБА_4 звернувся до господарського суду Запорізької області з позовом до Державного підприємства "Бердянське агроторгове підприємство" про стягнення коштів набутих за недійсним правочином у розмірі 36 000,00 грн. В обґрунтування позовних вимог посилався на ст. 1212 ЦК України.

Рішенням господарського суду Запорізької області від 13.04.2017 (суддя Федорова О.В.) позовні вимоги фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 до Державного підприємства "Бердянське агроторгове підприємство" про стягнення 36 000,00 грн. задоволено; стягнуто з Державного підприємства "Бердянське агроторгове підприємство" на користь фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 кошти, набуті за недійсним правочином, в сумі 36 000,00 грн. (та витрати на сплату судового збору в сумі 1600,00 грн.

Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 03.07.2017 (колегія суддів: Чернота Л.Ф., Стойка О.В., Марченко О.А.) рішення господарського суду Запорізької області від 13.04.2017 скасовано; у задоволенні позову фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 до Державного підприємства "Бердянське агроторгове підприємство" про стягнення коштів, набутих за недійсним правочином в сумі 36000,00 грн. відмовлено; розподілено судові витрати.

Постанова суду апеляційної інстанції обґрунтована тим, що договірні зобов'язання сторін за договором зберігання з правом користування №1 від 01.10.2013 припинились з моменту набрання чинності судовим рішенням і цей правочин, не породив правових наслідків. В той же час набуття позивачем майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов'язання не вважається безпідставним, у зв'язку з чим вимоги позивача обгрунтовані ст. 1212 ЦК України є безпідставними.

Фізична особа-підприємець ОСОБА_4 звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Донецького апеляційного господарського суду від 03.07.2017, рішення господарського суду Запорізької області від 13.04.2017 залишити в силі. При цьому заявник посилається на невірне застосування судом апеляційної інстанції норм ст. 1212, ст. 216 ЦК України.

Судова колегія, розглянувши наявні матеріали справи, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Частиною 3 цієї статті передбачено, що положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином; витребування майна власником із чужого незаконного володіння; повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

За змістом статті 1212 ЦК України умовами виникнення зобов'язання є набуття майна однією особою, відповідна втрата майна іншою особою та відсутність достатньої правової підстави для цього.

Відповідно до ст.ст. 33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог.

Як вбачається з матеріалів справи, 01.10.2013 між Державним підприємством "Бердянське агроторгове підприємство" (власник) та Приватним підприємцем ОСОБА_4 (зберігач) укладено договір зберігання з правом користування №1, відповідно до якого, в порядку та на умовах, визначених цим договором, за актом прийому-передачі, який є невід'ємною частиною цього договору, власник передає, а зберігач приймає на зберігання "майно", яке розташовано за адресою: АДРЕСА_1.(а.с.11). Договором передбачалось, що майно передається на зберігання за актом прийому-передачі, в якому зазначається найменування, кількість та загальна вартість майна, що передається на зберігання. Зберігач має право користуватися майном. Плата за користування майном становить 12000 грн. з ПДВ за місяць.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що за користування майном згідно договору зберігання фізична особа-підприємець ОСОБА_4 сплатив на користь ДП "Бердянське агроторгове підприємство" 36000,00 грн. - за 3 місяці користування майном з жовтня по грудень 2013 року.

Зазначений договір зберігання з правом користування №1 від 01.10.2013 визнано недійсним з моменту укладення рішенням господарського суду Запорізької області від 07.10.2015 у справі №908/2552/15-г, яке залишено без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 16.12.2015, та набрало законної сили.

Предметом позовних вимог є вимога про стягнення з відповідача на користь позивача коштів, набутих за недійсним правочином у розмірі 36000,00 грн. Підставою позовних вимог є факт визнання договору зберігання з правом користування від 01.10.2013 недійсним та застосування наслідків недійсності правочину, встановлених, ст. 216 ЦК України, 1212 ЦК України (435-15) .

Суд першої інстанції, посилаючись на ст.ст. 216, 1212 ЦК України виходив з того, що укладений між позивачем та відповідачем правочин (договір зберігання з правом користування №1 від 01.10.2013) не породив правових наслідків з моменту його укладання, оскільки був визнаний судом недійсним, тому кошти в сумі 36000,00 грн. були безпідставно сплачені позивачем на виконання цього правочину, отже підлягають поверненню.

Суд апеляційної інстанції, посилаючись на ч. 3 ст. 207 ГК України, ст. 216 ЦК України, відмовляючи у задоволенні позовних вимог виходив з того, що договірні зобов'язання сторін за договором зберігання з правом користування №1 від 01.10.2013 припинилися з моменту набрання чинності судовим рішенням. Враховуючи, що позивачем здійснювалося фактичне користування майном, підстави для проведення між сторонами двосторонньої реституції, а саме повернення позивачу сплаченого за недійсним правочином, відсутні.

Колегія погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, виходячи з наступного.

Згідно з частиною першою статті 236 ЦК правочин, визнаний судом недійсним, вважається таким із моменту його вчинення.

Відповідно до ст. 216 ЦК України встановлено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Разом із тим ч.3 ст. 207 ГК передбачено, що виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

Таким чином, фактичне користування майном на підставі визнаного недійсним договору унеможливлює, у разі його недійсності, проведення між сторонами двосторонньої реституції, тому такий договір визнається судом недійсним і зобов'язання за цим договором припиняються на майбутнє.

Отже, суд апеляційної інстанції, встановивши обставини фактичного користування майном за правочином, визнаним у подальшому недійсним, дійшов обґрунтованого висновку, що вимоги позивача про стягнення з відповідача суми коштів у розмірі 36000,00 грн., сплачених відповідачу в якості оплати за користування майном, задоволенню не підлягають.

Доводи заявника касаційної скарги щодо невірного застосування судом апеляційної інстанції ст. 216 ЦК України спростовуються вищевикладеним.

Відповідно до ч.1 ст.- 111-10 ГПК України підставами для скасування або зміни рішення місцевого чи апеляційного господарського суду або постанови апеляційного господарського суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

Постанова Донецького апеляційного господарського суду від 03.07.2017 є законною та обґрунтованою, підстави для її скасування відсутні.

Керуючись статтями - 111-5, - 111-7, - 111-9 - 111-11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Постанову Донецького апеляційного господарського суду від 03.07.2017 у справі №908/472/17 залишити без змін.