Заступник керівника Харківської місцевої прокуратури № 2 Харківської області в інтересах держави в особі Харківської міської ради та Комунального підприємства "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" звернувся до господарського суду Харківської області з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 про стягнення 183168,63 грн, з яких: 176583,03 грн. збитків, та 6585,60 грн. за виконані топографічні роботи. Позов мотивовано тим, що відповідач використовує земельну ділянку під належним йому об'єктом нерухомості, розташованим за адресою АДРЕСА_1, без укладення відповідного договору оренди землі та не сплачує орендну плату та обґрунтовано вимогами статей 12, 83, 116, 122, 124- 126, 152, 156, 157 Земельного кодексу України, статей 16, 22, 1166 Цивільного кодексу України, Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (280/97-ВР) .

Відповідач проти задоволення позову заперечував, зазначаючи, зокрема, що він сплачував вартість користування земельною ділянкою як є платник земельного податку та сплатив земельний податок за 2013-2016 роки; також відповідач подав до господарського суду заяву про застування позовної давності у спірних відносинах.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 24.04.2017 (суддя Калантай М.В.) (з урахуванням ухвали про виправлення описки) позов задоволено частково, стягнуто з фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 на користь Харківської міської ради збитки у розмірі 158729,87 грн.; стягнуто з фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 на користь Прокуратури Харківської області 2380,95 грн. судового збору, в іншій частині позову відмовлено.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 12.07.2017 (судді: Шутенко І.А. - головуючий, Плахов О.В., Камишева Л.М.) перевірене судове рішення залишено без змін.

Не погоджуючись з висновками судів попередніх інстанцій, фізична особа-підприємець ОСОБА_4 подав до Вищого господарського суду України касаційну скаргу, в якій просить рішення та постанову у справі скасувати, прийняти нове рішення, яким у позові відмовити. Касаційну скаргу вмотивовано доводами про неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, зокрема, статей 22, 1166 Цивільного кодексу України, статей 152, 156, 157 Земельного кодексу України, статей 147, 288 Податкового кодексу України, Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам та Методики визначення розмірів шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок, використанням земельних ділянок не за цільовим призначенням, зняття ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) без спеціального дозволу; заявник зазначив, що розмір збитків, заявлених до стягнення є необґрунтованим, оскільки його визначення відбулося не на підставі Порядку та Методики; зазначав про помилкове посилання судом апеляційної інстанції на приписи статей 1212- 1214 Цивільного кодексу України, оскільки з вказаних правових підстав позов не заявлявся. В доповненнях до касаційної скарги скаржник зазначив про неврахування судами попередніх інстанцій положень статті 206 Земельного кодексу України, 14.1.147 Податкового кодексу України (2755-17) та, як наслідок, безпідставне відхилення доводів відповідача щодо сплати останнім земельного податку та неврахування сплачених сум при визначенні розміру заподіяних збитків.

Комунальне підприємство "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" надало заперечення на касаційну скаргу та просило судові рішення у справі залишити без змін як законні та обґрунтовані.

Харківська міська рада надала відзив на касаційну скаргу, в якому проти задоволення касаційної скарги заперечила, зазначивши, що із часу виникнення права на нерухоме майно у відповідача виник обов'язок укласти договір оренди на спірну земельну ділянку, який відповідачем не виконано, а отже без законних підстав зберіг у себе майно - кошти за оренду землі, відтак суд вірно застосував положення статей 1212- 1214 Цивільного кодексу України.

В судовому засіданні представники Харківської міської ради та Генеральної прокуратури України проти задоволення касаційної скарги заперечували, просили судові рішення у справі залишити без змін.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників Генеральної прокуратури України та сторін, присутніх у судовому засіданні, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судовому рішенні, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Відповідно до статті - 111-7 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати чи вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду або відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Суди попередніх інстанцій встановили, що рішенням Господарського суду Харківської області від 08.10.2008 у справі № 50/154-08 визнано за фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 право власності на нежитлову будівлю літ "Б-3" № 1-16 (далі за текстом - Нежитлова будівля), яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 552,7кв.м у АДРЕСА_1 розташована на земельній ділянці загальною площею 0,0229 га (що підтверджується топографічною зйомкою земельної ділянки, яка виконана 14.12.2016 КП "Харківське Міське БТІ").

Відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо об'єкта нерухомого майна від 14.03.2017 № 82287858 речові права відповідача на земельну ділянку по АДРЕСА_1 не зареєстровані, відповідач, набувши право власності на об'єкт нерухомості, не оформив право користування земельною ділянкою.

З технічного звіту топографічного знімання, виконаного КП "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" на замовлення Харківської місцевої прокуратури № 2, вбачається, що фактична площа земельної ділянки під вказаною вище нежитловою будівлею відповідача складає 0,0229 га.

Звертаючись з позовом, прокурор зазначав, що відповідач не сплачує орендну плату за користування земельною ділянкою, а відтак бюджету міста Харкова відповідачем завдано збитків у вигляді недоотриманої орендної плати, яка за період з 01.10.2013 по 30.09.2016 склала 176583,03 грн. Також у позові прокурор просив стягнути на користь другого позивача 6585,60 грн. за виконані топографічні роботи, які було проведено з метою визначення фактичної площі земельної ділянки.

Задовольняючи частково позовні вимоги, місцевий господарський суд дійшов висновку, що користування відповідачем спірною земельною ділянкою без правовстановлюючих документів позбавило міську раду, як власника землі, права отримувати дохід у вигляді орендної плати, відтак, встановив наявність у ради права на відшкодування таких збитків. При цьому суд зазначив, що відповідач мав сплачувати плату за спірну земельну ділянку саме у формі орендної плати, а не земельного податку, тому сплата ним земельного податку не може вважатися належним виконанням ним свого обов'язку як землекористувача. Разом з тим, суд врахував, що вимоги про стягнення збитків за період з 01.10.2013 до 08.02.2014 є такими, що заявлені з пропуском строку позовної давності, а тому в їх задоволенні має бути відмовлено.

Крім того, місцевий господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача на користь другого позивача 6585,60 грн. за виконані топографічні роботи, оскільки замовником цих робіт є Харківська місцева прокуратура № 2, а не відповідач; відповідач не брав на себе будь-яких зобов'язань перед другим позивачем щодо оплати вказаних робіт; прокурор не довів причинно-наслідковий зв'язок між діями відповідача та проведенням топографічного знімання зайнятої відповідачем земельної ділянки.

Переглядаючи справу в повному обсязі відповідно до приписів статті 101 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції з вказаними висновками погодився та зазначив, що права власності або права постійного користування на спірну земельну ділянку відповідачем не оформлені, відповідач не є суб'єктом плати за землю у формі земельного податку і єдиною можливою формою здійснення плати за землю як землекористувача є орендна плата відповідно до статті 14 Податкового кодексу України; з часу виникнення права власності на нерухоме майно у відповідача виник обов'язок укласти та зареєструвати договір оренди на спірну земельну ділянку, однак, зазначеного обов'язку відповідач не виконав, а, отже, зберіг у себе майно - кошти, які він мав сплатити за оренду земельної ділянки.

Судова колегія зазначає, що у справі, що розглядається, відповідач, набувши право власності на об'єкти нерухомості, розташовані на спірній земельній ділянці, належним чином не оформив правовідносин щодо користування земельною ділянкою.

Відповідно до статті 206 Земельного кодексу України використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

У справі, яка розглядається, Харківська міська рада, звертаючись до суду з відповідним позовом, як на матеріально-правову підставу своїх вимог послалася на недоотримані бюджетом міста Харкова кошти у вигляді орендної плати, посилаючись на приписи статті 22 Цивільного кодексу України.

Разом з тим, за змістом пункту 4 частини третьої статті 1212 Цивільного кодексу України положення глави 83 цього Кодексу застосовується також до вимог про відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи, враховуючи, що предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

На відміну від зобов'язань, які виникають із завдання шкоди, для відшкодування шкоди за пунктом 4 частини третьої статті 1212 Цивільного кодексу України вина не має значення, оскільки важливий сам факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.

У відповідності до статті 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

За приписами статті 1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Згідно зі статтею 224 Господарського кодексу України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого було порушено. З урахуванням положень частини другої статті 224 Господарського кодексу України, під збитками розуміються витрати, зроблені управленою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управлена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

З огляду на загальні положення наведених вище норм для застосування такої міри відповідальності, як стягнення майнової шкоди (збитків), потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, збитків, причинного зв'язку між протиправною поведінкою заподіювача шкоди та збитками, вини. При цьому для стягнення збитків у вигляді неодержаних доходів (упущеної вигоди) також необхідним є встановлення заходів, вжитих стороною для одержання такої вигоди. За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає. На позивача покладається обов'язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяними збитками. В свою чергу, відповідач повинен довести, що в його діях відсутня вина у заподіянні збитків.

Відповідно до частини першої статті 3 Земельного кодексу України, земельні відносини регулюються Конституцією України (254к/96-ВР) , цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Відповідно до статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Приписами статті 116 Земельного кодексу України встановлено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

За статтею 80 Земельного кодексу України суб'єктами права власності на землю є громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування - на землі комунальної власності; держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади - на землі державної власності.

За змістом статей 122, 123, 124 Земельного Кодексу України селищні міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу шляхом укладення договору оренду земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Відповідно до статті 152 Земельного кодексу України землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків, а пунктом "д" статті 156 Земельного кодексу України передбачено відшкодування власникам землі та іншим землекористувачам збитків, заподіяних внаслідок неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки.

За змістом статті 157 Земельного кодексу України відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам здійснюють органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи, які використовують земельні ділянки, а також органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи, діяльність яких обмежує права власників і землекористувачів або погіршує якість земель, розташованих у зоні їх впливу, в тому числі внаслідок хімічного і радіоактивного забруднення території, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами і стічними водами. Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пункту 3 Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року № 284 (284-93-п) , відшкодуванню підлягають збитки власників землі та землекористувачів, у тому числі орендарів, включаючи і неодержані доходи, якщо вони обґрунтовані.

У разі надання земельної ділянки в оренду укладається договір оренди земельної ділянки, яким за приписами частини першої статті 21 Закону України "Про оренду землі" визначається орендна плата за землю як платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.

Згідно з пунктом 288.1. статті 288 Податкового кодексу України підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки.

Отже, користування земельною ділянкою без правовстановлюючих документів позбавляє орендодавця права одержати дохід у вигляді орендної плати за землю, який він міг би отримувати, якби його право не було порушено.

Враховуючи, що установлені судами обставини свідчать про бездіяльність відповідача щодо вчинення передбачених законодавством заходів зі своєчасного оформлення права користування земельною ділянкою, на якій розташоване нерухоме майно, що належить відповідачу на праві приватної власності, та наявності причинного зв'язку між бездіяльністю відповідача та понесеними позивачем збитками у вигляді не отриманої орендної плати, висновок господарських судів попередніх інстанцій про наявність підстав для покладення на відповідача відповідальності у вигляді відшкодування збитків визнається колегією суддів правомірним.

Посилання суду апеляційної інстанції на приписи статей 1212- 1214 Цивільного кодексу України цих висновків не змінюють, оскільки ці положення також передбачають правові підстави для відшкодування користувачем земельної ділянки завданої шкоди, навіть незалежно від його вини.

Водночас, розмір збитків при використанні земель без оформлення правовстановлюючого документа, що посвідчує право оренди (користування) земельної ділянки, дорівнює сумі, яка могла б надійти до місцевого бюджету в разі, якщо б зазначений договір був укладений між орендодавцем та орендарем та нараховується на підставі даних нормативної грошової оцінки земельної ділянки.

За змістом статті 14 Податкового кодексу України плата за землю - обов'язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності; орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов'язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Справляння плати за землю, в тому числі й орендної плати, здійснюється відповідно до положень розділу ХIII Податкового кодексу України (2755-17) .

Згідно з положеннями чинного законодавства обов'язок зі сплати плати за землю як загальнодержавного податку може бути покладений виключно на наступних осіб: у формі земельного податку - на власників та постійних користувачів земельних ділянок; у формі орендної плати за землі державної та комунальної власності - на орендарів відповідних земельних ділянок державної та комунальної власності за умови укладення та реєстрації відповідних договорів оренди землі; покладення на особу обов'язку здійснювати плату за землю у формі земельного податку та орендної плату за одну і ту саму земельну ділянку одночасно чинним законодавством не передбачено.

Однак, суди попередніх інстанцій наведеного не врахували, обмежившись посиланням на те, що єдиною можливою формою здійснення плати за землю для відповідача як землекористувача є орендна плата, розрахунок розміру фактичних збитків, заподіяних бюджету, не дослідили, помилкового не взявши до уваги доводи відповідача щодо здійснення ним платежів зі сплати на землю у формі земельного податку.

Всупереч приписам статей - 4-2, 43, 84, 105 Господарського процесуального кодексу України, господарські суди не надали оцінки доводам та доказам, наведеним відповідачем, не з'ясувавши, чи відповідає заявлена до стягнення сума неодержаного доходу тому доходу, який міг би одержати власник землі, землекористувач, у тому числі орендар, із земельної ділянки при оформленні права користування і який він не одержав через неправомірні дії відповідача, також не дослідивши докази, за якими відповідач здійснює сплату земельного податку.

Таким чином, місцевий та апеляційний господарські суди припустилися неправильного застосування приписів статті 43 Господарського процесуального кодексу України стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, що відповідно до частини першої статті 111-10 цього Кодексу є підставою для скасування судових рішень у справі в частині стягнення збитків у розмірі 158729,17 грн. В решті рішення та постанову щодо відмови у задоволенні позовних вимог слід залишити без змін.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Перевіривши у відповідності до частини другої статті - 111-5 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у постанові апеляційного господарського суду, колегія суддів дійшла висновків про те, що суди попередніх інстанцій, розглядаючи справу, не розглянули всебічно, повно та об'єктивно в судовому процесі всі обставини справи в їх сукупності; не дослідили належним чином розміру збитків, завданих відповідачем.

Як наслідок, прийняті апеляційним та місцевим судами рішення та постанова у відповідній частині не відповідають приписам статей 84 та 105 Господарського процесуального кодексу України вимогам щодо законності та обґрунтованості судового рішення. Враховуючи, що суди припустилися порушень норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, з огляду на межі повноважень касаційної інстанції, визначені статтею - 111-7 Господарського процесуального кодексу України, рішення та постанову у даній справі слід скасувати в частині задоволення позовних вимог щодо стягнення перерахованої судами суми збитків, справу в цій частині направити на новий розгляд до місцевого господарського суду.