Фізична особа - підприємець ОСОБА_4 звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Малі Будівельні Технології" та Фізичної особи - підприємця ОСОБА_6 про визнання недійсним укладеного між відповідачами договору відповідального зберігання з правом користування та реалізації № 03-03-16 від 03.03.2016.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 27.03.2017 (суддя Гуляк Г.І.) позов задоволено.

Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 12.07.2017 (колегія суддів у складі: Гладишевої Т.Я., Головея В.М., Савицького Я.Ф.) рішення суду першої інстанції скасовано, у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, Фізична особа - підприємець ОСОБА_4 звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить її скасувати та залишити без змін рішення суду першої інстанції.

Учасники судового процесу згідно з приписами ст. - 111-4 ГПК України були належним чином повідомлені про день, час і місце розгляду касаційної скарги, однак відповідач-2 не скористався передбаченим законом правом на участь у розгляді справи касаційною інстанцією.

Заслухавши пояснення представників позивача та відповідача-1, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши згідно з ч. 1 ст. - 111-7 ГПК України наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, 03.03.2016 між ТОВ "Малі Будівельні Технології" (замовник) та Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_6 (виконавець) укладено договір відповідального зберігання з правом користування та реалізації № 03-03-16 (далі - Договір), за умовами якого замовник передає, а виконавець приймає на відповідальне зберігання з правом користування та реалізації майно (матеріали, речі) відповідно до переліку, що визначений в акті прийому-передачі, який є невід'ємною частиною цього договору.

Договір набирає чинності з моменту підписання його сторонами і діє до 03.03.2018 (п. 6.1 Договору). Строк, на який передається майно на відповідальне зберігання, відповідає строку дії договору (п. 1.4 Договору).

Замовник передає майно виконавцю згідно з актом прийому-передачі, який є невід'ємною частиною цього договору. У кожному новому випадку передачі майна підписується акт прийому-передачі (п. 1.2 Договору).

У п. 1.3 Договору передбачено, що вартість майна, переданого на зберігання, становить 4567500,00 грн.

Відповідно до п.п. 3.1, 3.2 Договору замовник зобов'язаний, зокрема, надати виконавцю майно в момент підписання акту прийому-передачі та має право у будь-який час вимагати у виконавця повністю або частково майно, яке знаходиться на зберіганні; передача майна відбувається шляхом підписання акта одержання майна замовником.

Згідно з п. 4.1 Договору виконавець несе відповідальність за збереження і цілісність майна з моменту передачі на зберігання згідно порядку, передбаченого договором. У випадку реалізації всього майна, яке зберігається, або його частини, виконавець повинен своєчасно повідомити замовника.

На виконання Договору 03.03.2016 сторонами складено акт приймання-передачі № 1 за Договором про те, що виконавець прийняв, а замовник передав майно - 121800 кг оціночною вартістю 4567500,00 грн.

Також 03.03.2016 між відповідачами складено та підписано акт одержання майна замовником № 1 за Договором про те, що на виконання п.п. 1.1, 1.2 Договору виконавець передав, а замовник прийняв майно, передане ним раніше виконавцю, а саме: речі, які були у використанні, у кількості 121800 кг оціночною вартістю 4567500,00 грн.

У подальшому 15.03.2016 сторонами укладена Додаткова угода № 1 до Договору, якою доповнено Договір: пунктом 1.5 про те, що замовник є власником майна, переданого виконавцю на зберігання, у кількості 121800 кг й вартістю 4567500,00 грн.; пунктом 1.6 про те, що після підписання акта приймання-передачі, відповідно до п. 1.2 Договору, майно зберігатиметься на складі замовника за адресою: АДРЕСА_1, а виконавець зобов'язується здійснити за власний рахунок заходи з вивезення майна у строк до 11.03.2016; та пунктом 1.7 про те, що під речами у даному договорі слід розуміти одяг і взуття, які були у використанні. Дана додаткова угода вступає в силу з моменту її підписання сторонами і є невід'ємною частиною Договору.

Крім того, 01.03.2016 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Економ-Схід" (постачальник) та ФОП ОСОБА_4 (покупець) укладено договір поставки № 103, на виконання якого позивачем, за його доводами, отримано від постачальника за відповідними видатковими та товарно-транспортними накладними товар (одяг і взуття, які були у використанні) у загальній кількості 116300 кг.

Також ФОП ОСОБА_4 визнано потерпілим у кримінальному провадженні № 12016040630001113, відповідно до витягу з якого 06.04.2016 до Єдиного реєстру судових розслідувань були внесені відомості про те, що невстановлена особа 05.04.2016 близько 10 год. 00 хв. по АДРЕСА_2 шахрайським шляхом заволоділа майном ОСОБА_4

Згідно з ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 12.05.2016 у справі № 202/2884/16-к, яка постановлена в межах здійснення досудового розслідування кримінального провадження № 12016040630001113, зобов'язано начальника СВ АНД ВП ДВП ГУНП в Дніпропетровській області повернути власнику ОСОБА_4 вилучене з магазинів згідно з протоколом обшуку від 28.04.2016 майно, зокрема, одяг та взуття, що були у вжитку 100150,00 кг.

Разом з тим відповідно до ухвали Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 31.05.2016 у справі № 202/3421/16-к, яка постановлена в межах досудового розслідування кримінального провадження № 12016040630001113, зобов'язано прокурора Дніпропетровської місцевої прокуратури № 1 Дніпропетровської області Бєлова М.С. повернути ОСОБА_6 майно, документи та матеріальні цінності, як були вилучені під час обшуку 28.04.2016 у кримінальному провадженні № 12016040630001113, зокрема, 99825 кг вживаного одягу та взуття.

Також Індустріальним районним судом м. Дніпропетровська у справі № 202/5496/16-к розглянута скарга ТОВ "Малі Будівельні Технології" на постанову прокурора Дніпропетровської місцевої прокуратури №1 Дніпропетровської області Матяша А.Ю. від 10.08.2016 про відмову у визнанні ТОВ "Малі Будівельні Технології" потерпілим у кримінальному провадженні № 12016040630001113

З ухвал суду Індустріального районного суду м. Дніпропетровська у справах № 202/2884/16-к, № 202/2955/16-к, № 202/2956/16-к, №202/3287/16-к, № 202/3349/16-к, № 201/12298/16-к, № 205/5882/16-ц, апеляційних скарг у справах № 202/2884/16-к, № 202/3421/16-к вбачається, що майно, вилучене у ОСОБА_6 у ході обшуку складу за адресою: АДРЕСА_3, від 28.04.2016 у кримінальному провадженні № 12016040630001113 за ч. 4 ст. 190 КК України, (одяг та взуття, що були у вжитку вагою 99825 кг) у подальшому повернуто ОСОБА_4 на підставі ухвали Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 12.05.2016 у справі № 202/2884/16-к.

Вказане майно (одяг та взуття, що були у вжитку вагою 99825 кг) було предметом розгляду у справах № 202/2955/16-к, № 202/3421/16-к, № 205/5882/16-ц, а також у третейській справі, за результатами розгляду якої прийнято рішення третейського суду від 16.06.2016, скасоване відповідно до ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 18.10.2016 та постанови Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 26.01.2017 у справі № 904/8306/16.

Звертаючись з позовом у даній справі, Фізична особа - підприємець ОСОБА_4 заявив вимоги про визнання Договору недійсним як такого, що є фіктивним.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Зокрема, згідно зі ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.

Визнання правочину недійсним є одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів, передбачених ч. 2 ст. 16 ЦК України, яка у ч. 1 закріплює, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Господарський кодекс України (436-15) у ч.ч. 1, 2 ст. 20 ГК України також передбачає, що держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів; кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

У силу ч. 1 ст. 1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Пленум Верховного Суду України у постанові від 06.11.2009 за № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) роз'яснив, що відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Тобто при вирішенні позову про визнання недійсним правочину підлягають застосуванню загальні приписи ст.ст. 3, 15, 16 ЦК України та ст. 1 ГПК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного, невизнаного чи оспореного права і охоронюваного законом інтересу. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушено цивільне право (законний інтерес) особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право (законний інтерес) порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Фізична особа - підприємець ОСОБА_4 не є стороною Договору. В обґрунтування порушення його прав Договором позивач зазначив, що право власності на товар, який є предметом Договору, належить саме йому на підставі договору поставки № 103 від 01.03.2016, а не ТОВ "Малі Будівельні Технології", а відтак Договір порушує права позивача безперешкодно розпоряджатися своїм майном.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що між певним колом осіб, зокрема, між сторонами у даній справі існує спір щодо майна, щодо зберігання якого укладеного спірний Договір. Відтак, за висновком суду, позивач має обґрунтовані майнові претензії на спірне майно та є заінтересованою особою, яка заперечує дійсність Договору на підставах, встановлених законом, і має право звернутися до суду із даним позовом про визнання Договору недійсним.

Однак, дослідивши матеріали справи, суд апеляційної інстанцій встановив відсутність доказів, що майно, яке є предметом оспорюваного Договору, належить саме позивачу на праві власності, оскільки дане майно не має індивідуально визначених ознак, які б свідчили, що саме вказаний підприємець є його власником.

Наявність у матеріалах справи вищезгаданого договору поставки № 103 від 01.03.2016, укладеного між ТОВ "Економ-Схід" та ФОП ОСОБА_4, та відповідних видаткових та товарно-транспортних накладних свідчить про придбання останнім одягу та взуття, які були у використанні, однак допустимих, належних та достатніх доказів того, що саме це майно є предметом оспорюваного Договору, позивачем не надано.

Також судом апеляційної інстанції відхилено посилання позивача на ухвали у справах № 202/2884/16-к, № 202/2955/16-к, № 202/2956/16-к, зокрема, ухвалу Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 12.05.2016 у справі № 202/2884/16-к як на докази належності йому майна, що є предметом Договору, адже наведені ухвали не мають преюдиціального значення відповідно до положень ст. 35 ГПК України. А доказів винесення вироку у кримінальному провадженні № 12016040630001113, який відповідно до ч. 4 ст. 35 ГПК України міг би мати преюдиціальне значення, позивачем не надано.

Отже, зважаючи на те, що позивачем не доведено наявності у нього права власності на майно, передане на зберігання за оспорюваним Договором, на яке він посилається як на підставу позову, тобто позивачем не доведено порушення його прав спірним Договором, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог у справі.

Звертаючись з касаційною скаргою, позивач не довів порушення або неправильного застосування судом апеляційної інстанції певних норм матеріального чи процесуального права щодо обставин, встановлених ним під час розгляду справи. Доводи скаржника по суті зводяться до переоцінки судом касаційної інстанції наданих сторонами доказів та встановлення інших обставин, ніж встановлені судом апеляційної інстанції, що не входить до визначених ст. - 111-7 ГПК України меж перегляду справи в касаційній інстанції.

Перевіривши у відповідності до ч. 2 ст. - 111-5 ГПК України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у судових рішеннях попередніх інстанцій, колегія суддів дійшла висновку, що судом апеляційної інстанції в порядку ст.ст. 43, 101, 103 ГПК України всебічно, повно і об'єктивно розглянуто всі обставини справи в їх сукупності, досліджено подані сторонами в обґрунтування своїх вимог і заперечень докази, належним чином проаналізовано права та обов'язки сторін, враховано положення ст.ст. 32, 33, 34, 35 ГПК України.