У березні 2016 року Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк" (далі - ПАТ "УкрСиббанк") звернулось до господарського суду Житомирської області з позовом до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 (далі - ФОП ОСОБА_4.) про стягнення заборгованості за кредитним договором № 11130378000 від 20.03.2007 (в системі обліку банку договір № 11130378001) за кредитом та процентами у розмірі 40 402,96 швейцарських франка та пені у розмірі 66 254,46 грн.

Рішенням господарського суду Житомирської області від 13.02.2017 у справі № 906/282/16 (суддя Кудряшова Ю.В.) у задоволенні позову ПАТ "УкрСиббанк" відмовлено.

Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 20.04.2017 (колегія суддів у складі: Саврій В.А. - головуючого, Дужич С.П., Мамченко Ю.А.) рішення господарського суду Житомирської області від 13.02.2017 у справі № 906/282/16 залишено без змін.

Не погоджуючись із рішенням господарського суду Житомирської області від 13.02.2017 та постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 20.04.2017 у справі № 906/282/16, ПАТ "УкрСиббанк" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить суд скасувати зазначені судові акти і передати справу на новий розгляд до господарського суду Житомирської області.

В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що оскаржувані рішення та постанова прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 09.10.2017 колегією суддів у складі: Демидової А.М. - головуючого (доповідач у справі), Владимиренко С.В., Шевчук С.Р. прийнято зазначену касаційну скаргу ПАТ "УкрСиббанк" до касаційного провадження та призначено її розгляд у судовому засіданні на 17.10.2017 о 09 год. 30 хв.

Учасники судового процесу, згідно з приписами ст. - 111-4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України (1798-12) ), були належним чином повідомлені про день, час і місце розгляду касаційної скарги, однак відповідач передбаченим законом правом на участь у розгляді скарги касаційною інстанцією не скористався.

Заслухавши представника позивача, дослідивши матеріали справи, оцінивши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як встановили господарські суди попередніх інстанцій, між Акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк" (позивач) та ФОП ОСОБА_4 укладено кредитний договір № 11130378000 від 20.03.2007 (далі - Кредитний договір), відповідно до якого Банк зобов'язався надати Позичальнику, а Позичальник зобов'язався прийняти, належним чином використовувати і повернути Банку кредит (грошові кошти) в іноземній валюті в сумі 96 600 швейцарських франків у порядку та на умовах, зазначених у Договорі. Вказана сума кредиту дорівнює еквіваленту 391 795 грн. за курсом Національного банку України на день укладання Договору.

Згідно з положеннями п.п. 2, 4.1 додаткової угоди № 6 від 29.11.2011 до Кредитного договору, з 29.11.2011 відповідач зобов'язався повертати кредит та сплачувати проценти шляхом сплати ануїтетних платежів у розмірі 862,69 шв. франків 25-го числа кожного місяця та повернути кредит у повному обсязі не пізніше 21.03.2019, якщо тільки не буде застосований інший термін повернення кредиту.

У п. 1 додаткової угоди № 6 від 29.11.2011 до Кредитного договору сторони погодили, що для ідентифікації Договору можуть застосовуватись як номер Договору, зазначений при його укладенні, а саме № 11130378000, так і реєстраційний номер Договору в системі обліку Банку, а саме № 11130378001.

Згідно з п. 1.5 Кредитного договору кредит надається шляхом зарахування Банком коштів на поточний рахунок Позичальника № НОМЕР_2 у Банку, для подальшого використання за цільовим призначенням.

За користування кредитними коштами відповідач зобов'язався сплатити проценти у розмірі 8,99% річних, з 24.09.2010 - в розмірі 9,49% річних, з 29.11.2011 - в розмірі 10,49% річних, а за користування кредитними коштами понад встановлений Договором строк - у подвійному розмірі (п. 1.3 Кредитного договору, п.п. 1, 2 додаткової угоди № 5, п. 3 додаткової угоди № 6).

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України (ч. 1 ст. 1048 ЦК України).

Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно зі ст.ст. 525, 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться; одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться (ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України).

Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (ч. 1 ст. 530 ЦК України).

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач послався на неналежне виконання Позичальником зобов'язань щодо своєчасного повернення отриманого кредиту та сплати нарахованих процентів, у зв'язку з чим в останнього утворилась заборгованість за кредитом у розмірі 36 071,42 швейцарських франка, прострочена заборгованість за процентами у розмірі 4 631,54 швейцарських франка, пеня за несвоєчасне повернення заборгованості за кредитом у розмірі 44 246,17 грн. та пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за процентами у розмірі 22 008,29 грн., які заявлені позивачем до стягнення.

Як вказали суди попередніх інстанцій, відповідач при розгляді даної справи не заперечував факт отримання кредитних коштів за Кредитним договором у національній валюті.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, місцевий господарський суд, з яким погодився господарський суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідно до п. 5.4 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземній валютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12.11.2003 № 492 (z1172-03) , з поточного рахунку в іноземній валюті юридичних осіб-резидентів за розпорядженням власника рахунку здійснюється, в тому числі, продаж валюти уповноваженим банком відповідно до законодавства України. Проте, як вказали суди попередніх інстанцій, при розгляді справи відповідач зазначив, що будь-яких заявок (розпоряджень) щодо продажу іноземної валюти він не надавав. Водночас, документального підтвердження (оригіналу або завіреної копії розпорядження, заяви на продаж валюти, заяви на купівлю та переказ валюти), яке б свідчило, що продаж швейцарських франків та зарахування грошових коштів на гривневий рахунок було здійснено саме за розпорядженням відповідача, позивачем надано не було.

Також, суди попередніх інстанцій врахували, що ухвалою господарського суду Житомирської області від 13.07.2016 у даній справі було призначено судову економічну експертизу. Однак, судовий експерт повідомив про неможливість надання висновку, оскільки йому не було надано для дослідження ряд документів, а саме: кредитну справу за Кредитним договором з усіма додатками; первинні бухгалтерські документи (розпорядження, заяви на продаж валюти, заяви на купівлю та переказ валюти, меморіальні ордери, платіжні доручення тощо) за Кредитним договором, що підтверджують отримання ФОП ОСОБА_4 кредитних коштів (основного кредиту та додаткового кредиту); погашення кредиту та сплату Позичальником відсотків, у тому числі прострочених, за користування кредитом у розрізі кожного місяця за період з 20.03.2007 по 21.03.2016; сплату інших платежів (комісія, пеня тощо) за вказаний вище період; виписки ПАТ "УкрСиббанк" за всіма аналітичними рахунками з обліку заборгованості Позичальника за Кредитним договором (у тому числі за рахунками з обліку строкових та прострочених сум тіла кредиту, строкових та прострочених процентів, комісій, пені, штрафів, а також відповідних транзитних рахунків, за їх наявності) за період з 20.03.2007 по 21.03.2016.

Пославшись на відсутність у матеріалах справи всіх необхідних документів первинного бухгалтерського обліку, які б свідчили про реальне перерахування валюти (оригінали заявок відповідача на видачу готівки і на продаж валюти та ін.), суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що видача відповідачу кредитних коштів за Кредитним договором в іноземній валюті не підтверджена належними доказами.

У зв'язку з цим, господарські суди попередніх інстанцій дійшли висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Проте, висновки судів попередніх інстанцій про відсутність правових підстав для задоволення позову є передчасними, з огляду на таке.

Згідно з ч. 1 ст. 43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 84 ГПК України у мотивувальній частині рішення господарського суду вказуються обставини справи, встановлені господарським судом, доводи, за якими господарський суд відхилив клопотання і докази сторін.

Згідно з п. 7 ч. 2 ст. 105 ГПК України у постанові апеляційної інстанції мають бути зазначені обставини справи, встановлені апеляційною інстанцією, доводи, за якими апеляційна інстанція відхиляє ті чи інші докази.

Рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі. Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Господарським судам слід виходити з того, що рішення може ґрунтуватись лише на тих доказах, які були предметом дослідження і оцінки судом. При цьому необхідно мати на увазі, що згідно зі статтею 43 ГПК України наявні докази підлягають оцінці у їх сукупності і жодний доказ не має для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарські суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом (п.п. 1, 2, 4 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення" (v0006600-12) ).

Крім того, відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (995_004) та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

За змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі "Хаджинастасиу проти Греції", національні суди повинні зазначати з достатньою ясністю підстави, на яких ґрунтується їхнє рішення, що, серед іншого, дає стороні можливість ефективно скористатися наявним у неї правом на апеляцію; у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Кузнєцов та інші проти Російської Федерації" зазначено, що ще одним завданням вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України"), і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Право на справедливий суд, передбачене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це, зокрема, і право на обґрунтоване рішення. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватися публічний контроль здійснення правосуддя (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" від 27.09.2001).

Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Суомінен проти Фінляндії" від 01.07.2003).

Згідно зі ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" кошти є грошима в національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.

Законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (стаття 192 ЦК України).

Відповідно до статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Виходячи з предмету позову, при вирішенні спору підлягало з'ясуванню питання щодо надання позивачем кредитних коштів.

Висновки судів попередніх інстанцій про необґрунтованість позовних вимог вмотивовані відсутністю у матеріалах справи належних доказів на підтвердження того, що відповідачем були отримані кредитні кошти саме в іноземній валюті.

Водночас, зі встановлених судами попередніх інстанцій обставин вбачається, що за умовами п. 1.5 Кредитного договору кредит надається шляхом зарахування Банком коштів на поточний рахунок Позичальника № НОМЕР_2 у Банку.

Таким чином, з моменту зарахування кредитних коштів на поточний рахунок Позичальника № НОМЕР_2 ці кошти є власністю останнього і, відповідно, Банк вважається таким, що виконав свої зобов'язання з надання кредиту Позичальнику. Однак, цього не було судами попередніх інстанцій при розгляді справи.

Водночас, відповідно до п.п. 4.4, 4.6, 4.7 Положення про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління Національного банку України 18.06.2003 № 254, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 08.07.2003 за № 559/7880 (z0559-03) (далі - Положення), меморіальні документи банку є первинними документами банку для здійснення безготівкових розрахунків із банками, клієнтами, списання коштів з рахунків та внутрішньобанківських операцій. Меморіальні документи застосовуються банками для здійснення і відображення в обліку операцій банку і його клієнтів за безготівковими розрахунками відповідно до нормативно-правових актів Національного банку України. До меморіальних документів (паперових або електронних), що використовуються для безготівкових розрахунків, належать розрахункові документи, зокрема, меморіальні ордери. Внутрішньобанківські операції оформляються меморіальними ордерами та іншими документами, що складаються банками відповідно до вимог нормативно-правових актів Національного банку України і внутрішніх процедур банку. Операції, що відображаються за позабалансовими рахунками, також оформляються меморіальними ордерами.

Згідно з положеннями п. 5.6 Положення виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій.

Проте всупереч вимогам ст. 43 ГПК України господарськими судами попередніх інстанцій не надано правової оцінки наданим позивачем у якості доказів виконання ним своїх зобов'язань за Кредитним договором щодо надання кредиту - виписці за особовим рахунком за 21.03.2007 (том 1 арк. справи 42), меморіальному ордеру № 0601773921 від 21.03.2007 (том 1 арк. справи 93) та довідці про рух коштів по рахунку № НОМЕР_2 з 20.03.2007 по 25.05.2016 (том 1 арк. справи 94-99).

Доводи, за якими суди попередніх інстанцій відхилили вищезазначені докази, в порушення п. 3 ч. 1 ст. 84, п. 7 ч. 2 ст. 105 ГПК України, в оскаржуваних рішенні та постанові не зазначені.

Отже, суди попередніх інстанцій припустились неправильного застосування приписів ч. 1 ст. 4-7 ГПК України (1798-12) щодо прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи та ч. 1 ст. 43 цього Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, що відповідно до ч. 1 ст. - 111-10 ГПК України є підставою для скасування прийнятих у справі судових рішень.

Враховуючи встановлені ст. - 111-7 ГПК України межі перегляду справи в касаційній інстанції, які не дають права касаційній інстанції встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені попередніми судовими інстанціями чи відхилені ними, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, оскаржувані судові акти підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи господарському суду першої інстанції необхідно взяти до уваги викладене у даній постанові, вжити всі передбачені чинним законодавством заходи для всебічного, повного та об'єктивного встановлення обставин справи, дати належну правову оцінку зібраним у справі доказам, доводам та запереченням учасників судового процесу і, в залежності від встановленого та відповідно до вимог закону, вирішити спір.