розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 на постанову Київського апеляційного господарського суду від 08.06.2017 року у справі № 925/237/17 за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 до товариства з обмеженою відповідальністю "СОИЛ" про визнання права власності та зобов'язання вчинити дії,

У березні 2017 року позивач звернувся до господарського суду Черкаської області із позовною заявою, в якій просив: 1) визнати право власності на магазини загальною площею 431,75 кв. м, теплогенераторну за ОСОБА_4 (позивачем), розташовані за адресою: АДРЕСА_1 та позначені в плані під літ. М - І, (в проекті генерального плану ринку як ряд 12, місце 21, 22); 2) зобов'язати реєстраційну службу скасувати державну реєстрацію даних об'єктів за ТОВ "СОИЛ" та зареєструвати право власності на два магазини загальною площею 431,75 кв. м та теплогенераторну, що розташовані на плані під літ. М - І за ОСОБА_4

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що він є власником вказаних магазинів, оскільки здійснював їх фактичне будівництво у 2004-2007 роках та за виконані ним роботи відповідач не розрахувався, тому позивач стверджує, що відповідно до пункту 2.1. договору підряду від 03.11.2005 року та статті 376 ЦК УРСР, що була чинною на момент укладення цього договору, він є власником цих магазинів до моменту розрахунку з ним за виконані роботи.

Рішенням господарського суду Черкаської області від 21.04.2017 року (суддя Пащенко А.Д.) у задоволенні позову відмовлено повністю.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 08.06.2017 року (судді Отрюх Б.В., Тищенко А.І., Михальська Ю.Б.) зазначене рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У касаційній скарзі позивач вважає, що судами попередніх інстанцій порушено норми матеріального та процесуального права, і тому просить прийняті ними судові рішення скасувати, справу направити на новий розгляд.

Відзив на касаційну скаргу від відповідача до суду не надходив.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи та прийняті в ній судові рішення, суд касаційної інстанції вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, що рішенням Черкаської міської ради від 27.01.1998 року відповідачу було видано Державний акт на право користування земельною ділянкою площею 4,34 га строком на 49 років для розміщення автомобільного ринку між вул. Якубовського та вул. Ярославська у м. Черкаси.

Рішенням господарського суду Черкаської області від 24.06.2010 року у справі № 16/1098, яке набрало законної сили, було повністю задоволено позов ТОВ "СОИЛ" та визнано за ним право власності на самочинно збудоване майно, розташоване за адресою АДРЕСА_1, у складі багатьох об'єктів, серед яких і магазини, теплогенераторна (літ. М - І), на які позивач просить визнати право власності.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 21.12.2016 року в справі № 16/1098 припинено апеляційне провадження за апеляційною скаргою ФОП ОСОБА_4 на зазначене рішення суду першої інстанції в зв'язку з відсутністю правового зв'язку між скаржником та сторонами у справі, оскільки вказаним рішенням не порушувалося питання про його права та обов'язки.

З наявної в матеріалах справи Інформаційної довідки від 15.03.2017 року вбачається, що нежитлові будівлі, які розташовані за адресою: Черкаська область, АДРЕСА_1, серед яких магазини, теплогенераторна (літ. М - І), належать на праві приватної власності ТОВ "СОИЛ" (відповідачу), адреса місцезнаходження якого також АДРЕСА_1. Згідно з відомостями про права власності рішення про державну реєстрацію прийняте 28.12.2012 року на підставі рішень Соснівського районного суду міста Черкаси та господарського суду Черкаської області.

Предметом даного судового розгляду є вимоги позивача про визнання за ним права власності на спірні приміщення та зобов'язання реєстраційну службу скасувати державну реєстрацію даних об'єктів за відповідачем та зареєструвати право власності на спірні приміщення за ним.

Відмова у задоволені позовної вимоги судами попередніх інстанцій мотивована необґрунтованістю заявлених позовних вимог та неправильно обраним позивачем способом захисту.

Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

За змістом наведеної норми права позов про визнання права власності на майно подається власником тоді, коли в інших осіб виникають сумніви щодо належності йому цього майна, коли створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності через наявність таких сумнівів чи внаслідок втрати правовстановлюючих документів.

Передумовою для застосування статті 392 ЦК України є відсутність іншого, окрім зазначеного, шляху для відновлення порушеного права.

Застосування позову про визнання права власності можливе лише за умови, що особи, які не визнають, заперечують та/або оспорюють право власності, не перебувають із власником у зобов'язальних відносинах.

Права, у тому числі право власності осіб, які перебувають у зобов'язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов'язального права.

Такий правовий висновок наведений і в постанові Верховного Суду України від 23.12.2014 року у справі № 5011-74/9393-2012.

У справі, що розглядається, судами встановлено, що спір щодо права власності на нерухоме майно виник між позивачем та відповідачем як сторонами договору підряду.

Частиною 2 статті 328 ЦК України визначено, що право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

З досліджених попередніми судовими інстанціями матеріалів справи вбачається, що станом на момент розгляду даної справи право власності на нерухоме майно, що розміщене в АДРЕСА_1, зокрема, і на магазини, теплогенераторна (літ. М-1), зареєстроване за відповідачем на підставі рішення господарського суду Черкаської області від 24.06.2010 року у справі № 16/1098, яке набрало законної сили.

Таким чином, судами встановлено, що саме відповідач у даній справі є власником спірного нерухомого майна, на яке позивач просив визнати за ним право власності.

Разом з тим, заявляючи позов про визнання права власності на нерухоме майно та посилаючись на норми матеріального права, які регулюють право власності в цілому, позивач не навів з яких саме правових підстав такий позов було подано.

Відтак, за правильним висновком судів обох інстанцій, за заявленими позовними вимогами не спростовано право власності відповідача та не доведено правових підстав набуття позивачем права власності на спірне нерухоме майно.

Ст. 33 ГПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Отже, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, дійшов правильного висновку про недоведеність правових підстав для визнання за позивачем права власності на нерухоме майно та обгрунтовано відмовив у позові.

Доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів.

За таких обставин, прийняті у справі судові рішення відповідають матеріалам справи та вимогам закону, і тому вони підлягають залишенню без змін, а касаційна скарга - без задоволення.

Керуючись ст.ст. - 111-5, - 111-7, - 111-9, - 111-11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

Касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 08.06.2017 року - без змін.