Прокурор звернувся до господарського суду з вимогами до Тростянецької міської ради та Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 про скасувати рішення другої сесії сьомого скликання Тростянецької міської ради № 387 від 10.12.2015 року "Про надання фізичній особі-підприємцю ОСОБА_4 дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки по АДРЕСА_1, на яку поширюється право сервітуту"; визнання недійсним договору про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення малої архітектурної форми від 10.12.2015 року, укладений між відповідачами; зобов'язати відповідача-2 повернути територіальній громаді м. Тростянець в особі Тростянецької міської ради земельну ділянку площею 60 кв.м. по АДРЕСА_1, яка була передана на підставі договору про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення малої архітектурної форми від 10.12.2015 року, у стані, що існував до надання її у користування, шляхом підписання акту прийому-передачі; стягнути з відповідачів на користь Прокуратури Сумської області витрати по сплаті судового збору в сумі 4350,00 грн.

Рішенням Господарського суду Сумської області від 10.01.2017 (судді Левченко П.І., Соп'яненко О.Ю., Жерьобкіна Є.А.) в задоволенні позову відмовлено.

Господарський суд дійшов висновку, що чинне законодавство не містить обов'язку виключної передачі в оренду земельних ділянок комунальної власності, а передбачає також інші способи землекористування, зокрема статтею 99 Земельного кодексу України передбачено можливість встановлення сервітуту для розміщення тимчасових споруд (малих архітектурних форм) і Тростянецька міська рада прийняла рішення від 10.12.2015 року № 387 "Про надання ФОП ОСОБА_4 дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки по АДРЕСА_1 на яку поширюється право сервітуту" у межах повноважень, визначених Законом, та у спосіб передбачений чинним законодавством та регламентом Тростянецької міської ради 7 скликання, тому оспорювані прокурором рішення та договір відповідають вимогам чинного законодавства України, що діяло на час прийняття першим відповідачем рішення від 10.12.2015 року № 387 та на час укладення сторонами (відповідачами) договору про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення малої архітектурної форми від 10.12.2015 року, а відтак в задоволенні позовних вимог у даній справі має бути відмовлено повністю, у зв'язку з безпідставністю, необґрунтованістю та неправомірністю позовних вимог прокурора.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 18.04.2017 (судді: Істоміна О.А., Барбашова С.В., Білецька А.М.) рішення Господарського суду Сумської області від 10.01.2017 скасовано та прийнято нове рішення.

Позов задовольнити.

Скасувати рішення 2-ї сесії 7-го скликання Тростянецької міської ради № 387 від 10.12.2015 "Про надання фізичній особі-підприємцю ОСОБА_4 дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки по АДРЕСА_1, на яку поширюється право сервітуту".

Визнати недійсним договір про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення малої архітектурної форми від 10.12.2015, укладений між Тростянецькою міською радою та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4.

Зобов'язати Фізичну особу-підприємця ОСОБА_4 повернути територіальній громаді м. Тростянець в особі Тростянецької міської ради земельну ділянку площею 60 кв.м. по АДРЕСА_1, яка була передана на підставі договору про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення малої архітектурної форми від 10.12.2015, у стані, що існував до надання її у користування, шляхом підписання акту прийому-передачі.

Апеляційний господарський суд не погодився з висновками місцевого господарського суду з тих мотивів, що правовідносини земельного сервітуту виникають між власниками (володільцями) сусідніх земельних ділянок, а саме між власником земельної ділянки, яка має бути обтяжена сервітутом, тобто, між особою, яка зобов'язана надати свою земельну ділянку в обмежене користування, і особою, яка вимагає встановлення сервітуту для обслуговування своєї земельної ділянки (іншого нерухомого майна) і якій належить право на встановлення земельного сервітуту. ФОП ОСОБА_4 на момент укладення договору про встановлення особистого строкового сервітуту не була ані власником, ані землекористувачем сусідньої земельної ділянки, чи об'єктів нерухомості прохід, до яких неможливий без використання суміжної (сусідньої) земельної ділянки, а тому не є суб'єктом, який має право вимагати встановлення сервітуту.

Тростянецької міської ради (міська рада) та фізична особа-підприємець ОСОБА_4 (ФОП ОСОБА_4.) звернулися до Вищого господарського суду України з касаційними скаргами в яких просять постанову апеляційного господарського суду скасувати з підстав порушення норм матеріального та процесуального права, рішення господарського суду першої інстанції залишити без зміни.

Міська рада доводить, що прокурор в порушення ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" не повідомив її про наявність підстав для представництва з питань, які є предметом судового розгляду, не обгрунтував відсутність органу державної влади чи місцевого самоврядування з питань, що є предметом позову; в спірному випадку відсутній державний інтерес щодо земельної ділянки в межах населеного пункту, так як відповідні земельні ділянки є власністю територіальної громади (комунальною власністю).

Міська рада вважає, що нормою ст. 99 Земельного кодексу України передбачено право встановлення сервітуту для встановлення тимчасової споруди (ТС).

ФОП ОСОБА_4 вважає, що прокурор звернувся до суду з позовом за відсутності інтересу держави в спірному випадку.

Норми ст.ст. 99, 100 Земельного кодексу України передбачають можливість виникнення сервітуту для розміщення ТС, встановлення такого сервітуту може вимагати крім землевласників та користувачів також інша особа.

Прокурор у відзиві проти доводів касаційних скарг заперечив з мотивів, викладених в оскаржуваній постанові апеляційного господарського суду, просить у задоволенні скарг відмовити, а постанову апеляційного господарського суду залишити без зміни.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 31.07.2017 у складі колегії: головуючий, суддя - Яценко О.В., судді - Бакуліна С.В., Ходаківська І.П. касаційні скарги Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 та Тростянецької міської ради прийняті до провадження, справа призначена до розгляду у судовому засіданні на 17.08.2017.

Учасників судового процесу відповідно до статті - 111-4 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

Колегія суддів Вищого господарського суду України, переглянувши у касаційному порядку судові акти, на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши застосування судом першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Судом встановлено наступні обставини.

10.12.2015 на 2 сесії 7-го скликання Тростянецькою міською радою було прийнято рішення № 387 "Про надання ФОП ОСОБА_4 дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки по АДРЕСА_1, на яку поширюється право сервітуту".

Відповідно до зазначеного рішення ФОП ОСОБА_4 було надано дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки по АДРЕСА_1, на яку поширюється право сервітуту, площею 60 кв.м. для розміщення та обслуговування тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності.

Пунктом 3 зазначеного рішення сесії зобов'язано ФОП ОСОБА_4 у десятиденний термін з моменту його прийняття укласти договір особистого строкового сервітуту на земельну ділянку по АДРЕСА_1 площею 60 кв.м. для розміщення та обслуговування тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності строком на 10 років.

На виконання вказаного рішення сесії Тростянецької міської ради 10.12.2015 між відповідачами було укладено договір про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення малої архітектурної форми на строк 10 років.

Предметом договору є особистий строковий сервітут, встановлений ФОП ОСОБА_4 на територію АДРЕСА_1, на якій буде використовуватись для провадження підприємницької діяльності малих архітектурних форм площею 60 кв.м.

Згідно пункту 3.1 договору, нормативно-грошова оцінка земельної ділянки на 2015 рік становить 33487,20 грн. відповідно до витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки № 1696/03-06 від 03.12.2015, виданого Відділом Держгеокадастру в Тростянецькому районі Сумської області.

Річний розмір плати за цим договором на 2015 рік становить 1004,62 коп. (3 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки (території сервітуту).

Згідно пункту 3.2 договору, визначення розміру плати на кожен наступний календарний рік здійснюється "сервітуарієм" самостійно на підставі даних витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки на відповідний календарний рік.

Відповідно до статті 395 Цивільного кодексу України сервітут є речовим правом на чуже майно, яке полягає у обмеженому користуванні чужим майном для задоволення потреб, які не можуть бути задоволені іншим шляхом.

Статтею 98 Земельного кодексу України встановлено, що право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими.

Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею (ч.3 ст. 98 Земельного кодексу України).

Відповідно до частини 1 статті 401 Цивільного кодексу України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Частиною 1 статті 404 Цивільного кодексу України встановлено, що право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо.

Таким чином, суд апеляційної інстанції зазначає, що правовідносини земельного сервітуту виникають між власниками (володільцями) сусідніх земельних ділянок, а саме між власником земельної ділянки, яка має бути обтяжена сервітутом, тобто, між особою, яка зобов'язана надати свою земельну ділянку в обмежене користування, і особою, яка вимагає встановлення сервітуту для обслуговування своєї земельної ділянки (іншого нерухомого майна) і якій належить право на встановлення земельного сервітуту.

Тобто, земельний сервітут може бути встановлений лише для задоволення певних потреб, які не можуть бути задоволені іншим шляхом, ніж встановлення сервітуту.

ФОП ОСОБА_4 на момент укладення договору про встановлення особистого строкового сервітуту не була ані власником, ані землекористувачем сусідньої земельної ділянки, чи об'єктів нерухомості прохід, до яких неможливий без використання суміжної (сусідньої) земельної ділянки, а тому не є суб'єктом, який має право вимагати встановлення сервітуту.

Обов'язковою умовою для встановлення сервітуту є умова щодо неможливості задоволення потреби осіб у інший (ніж встановлення сервітуту) спосіб.

Відомості про те, що ФОП ОСОБА_4 не має змоги задовольнити свої інтереси іншим способом, ніж розмістити тимчасові споруди саме на спірній земельній ділянці відсутні.

Отже, касаційна інстанція погоджується з висновком, що потреби у розміщенні другим відповідачем тимчасової споруди на спірній земельній ділянці не було.

Пунктами 1-4 рішення Тростянецької міської ради № 387 від 10.12.2015 передбачено, що земельна ділянка ФОП ОСОБА_4 надається для встановлення сервітуту не для усунення недоліків своєї земельної ділянки, а для розміщення та обслуговування тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, тобто здійснення господарської діяльності, що суперечить самій правовій природі сервітуту та меті його надання.

З аналізу вищенаведених норм вбачається, що підстав для визнання між сторонами прав на встановлення сервітуту не існувало, а тому, у Тростянецької міської ради не було будь-яких підстав для встановлення сервітутних відносин з ФОП ОСОБА_4 та відповідно, для прийняття рішення.

У відповідності до ст. 8 Земельного кодексу України, п. 34 ч. 1 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", рада здійснює передачу у власність або надання у користування земельних ділянок виключно відповідно та в порядку, визначеному Земельним кодексом України (2768-14) .

Підстави та порядок передачі в оренду земельних ділянок комунальної власності встановлений статтями 124, 134 Земельного кодексу України та нормами Законом України "Про оренду землі" (161-14) .

В цьому контексті касаційна інстанція зазначає, що закон не встановлює підстав для надання земельної ділянки, що перебуває в комунальній власності фізичній чи юридичній особі лише на умовах сервітуту.

Суд апеляційної інстанції дійшов вірного правового висновку, що суть правовідносин між сторонами по спірному договору, їх зміст та мета отримання земельної ділянки не відповідає такому правовому інституту, як земельний сервітут.

Зазначене свідчить про те, що договір сервітуту укладений з порушенням норм чинного земельного законодавства. Передача земельної ділянки повинна була проводитись на умовах оренди в порядку, визначеному ст. ст. 124, 134 Земельного кодексу України та згідно положень Закону України "Про оренду землі" (161-14) .

Згідно зі статтею 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5-6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів вважає, що правовий зміст спірного договору про встановлення особистого строкового сервітуту суперечить вищезазначеним положенням Цивільному кодексу України (435-15) , Земельному кодексу України (2768-14) та Закону України "Про оренду землі" (161-14) .

Згідно з частиною 1 статті 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

З вищенаведених підстав є незаконним і оспорюване рішення ІІ-ї сесії ІІV-го скликання Тростянецької міської ради № 387 від 10.12.2015 "Про надання фізичній особі-підприємцю ОСОБА_4 дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки по АДРЕСА_1, на яку поширюється право сервітуту", яке передувало укладенню спірного договору про встановлення сервітуту.

Фактично наслідком прийняття спірного рішення стало надання 2-му відповідачу спірної земельної ділянки у строкове користування без дотримання встановленої процедури та підстав.

За таких обставин, суд вважає, що оспорюване прокурором рішення було прийнято Тростянецькою міською радою із порушенням положень Цивільного кодексу України (435-15) , Земельного кодексу України (2768-14) , інших нормативно-правових актів - за відсутності відповідних правових підстав.

Відповідно до статті 406 Цивільного кодексу України визнання договору, що є підставою для встановлення сервітуту, недійсним є підставою для припинення і самого сервітуту.

Оспорюваний договір сервітуту, відноситься до такого виду договорів, за якими повернення сторони в первинне положення практично неможливо, тому у такій ситуації припинення дії договорів, визнаних судом недійсними, відбувається на майбутнє (стаття 236 Цивільного кодексу України)

У вирішенні питання про застосування передбачених законом наслідків недійсності правочину, який є оспорюваним (а не нікчемним), господарському суду слід виходити зі змісту позовних вимог. Якщо спір з приводу таких наслідків між сторонами відсутній, у господарського суду немає правових підстав зобов'язувати їх вчиняти дії, прямо передбачені законом, зокрема частиною 1 статті 216 Цивільного кодексу України, частиною 2 статті 208 Господарського кодексу України.

З матеріалів справи вбачається, що прокурором заявлено позовну вимогу про застосування наслідків недійсності правочину.

Відповідно до статті 216 Цивільного кодексу України по недійсній угоді кожна із сторін зобов'язана повернути другій все одержане за угодою та, враховуючи, що договір сервітуту підлягає припиненню на майбутнє і двостороння реституція за таким договором не проводиться, передана земельна ділянка, яка перебуває у фактичному користуванні другого відповідача на підставі спірного договору про встановлення сервітуту, підлягають поверненню територіальній громаді м. Тростянець Сумської області в особі Тростянецької міської ради.

Прокурором обґрунтовано належними та допустимими доказами порушення інтересів держави прийняттям оспорюваного рішення та укладанням спірного договору, оскільки саме державою здійснюється особлива охорона землі як національного багатства в силу статті 14 Конституції України, а недотримання першим та другим відповідачами встановленої статтями 124, 134 Земельного кодексу України та Законом України "Про оренду землі" (161-14) процедури передачі спірної земельної ділянки другому відповідачу у платне володіння та користування порушує ці інтереси.

Відповідно до ст. - 111-7 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

За змістом ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією (254к/96-ВР) .

Касаційна інстанція відхиляє доводи скаржників про порушення прокурором порядку представництва інтересів держави та заперечення щодо їх наявності у спірних правовідносинах, оскільки даний позов спрямований на задоволення суспільного інтересу у сфері землекористування, відновлення законності при вирішенні суспільно значимого питання передачі в оренду земельної ділянки, враховуючи, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (ст. 14 Конституції України); незаконна передача у користування спірної земельної ділянки порушує інтереси держави у сфері контролю за використанням та охороною земель, ефективного використання земельних ресурсів; дотримання у цій сфері суспільних відносин законодавства становить суспільний інтерес, тому захист такого інтересу відповідає функціям прокурора.

Доводи скаржників щодо відповідності оспорюваних рішень та договору нормам матеріального права, що регулюють спірні правовідносини не грунтуються на вірному розумінні наведених норм права, що регулюють спірні правовідносини, та відхиляються з вищенаведених мотивів.

Твердження, що відсутність державної реєстрації оспорюваного договору є перешкодою для визнання його недійсним відхиляються з наступних мотивів.

За нормою ст. 210 ЦК України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Разом з тим, державна реєстрація не є формою правочину (усна, письмова), що слідує зокрема із норм ст. 205 Цивільного кодексу України; з положень норми ст. 220 Цивільного кодексу України вбачається, що: "якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, … відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним".

Наведене діє підстави для висновку, що відсутність, зокрема державної реєстрації не розглядається як порушення форми правочину, які тягнуть визначені законом наслідки (ст.ст. 218, 220 ЦК України).

З огляду на наведені норми, касаційна інстанція вважає, що якщо договір вчинений у належній формі, всі істотні умови його сторонами погоджені, то такий договір тягне правові наслідки у відносинах між сторонами, наприклад передання речі, виконання грошових зобов'язань, тому може бути оспорений за правилами визнання правочину недійсним (ст. 215 ЦК України); до вчинення державної реєстрації правочин не породжує весь комплекс наслідків, що з цим пов'язані, зокрема "… офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав …" (ст. 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").

Посилання на відсутність підстав для задоволення вимоги про повернення земельної ділянки, оскільки розміщення тимчасової споруди не здійснювалося на підставі оспорюваного договору, а на підставі рішень виконкому та інших дозвільних документів не приймаються до уваги, оскільки зводяться до заперечення встановлених обставин (оспорюваних рішень та договору) на підставі вимог встановити інші обставини, що не входить до предмету дослідження суду касаційної інстанції з огляду на межі касаційного перегляду (ст. 111-7 ГПК України).