розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника прокурора Рівненської області на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 29.03.2017 року у справі № 906/1243/16 за позовом керівника Коростенської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Коростенської міської ради до приватного підприємства "МАХІМА СОМР" та Відділу освіти виконавчого комітету Коростенської міської ради, третя особа: Коростенська загальноосвітня школа I-III ступенів № 2 Житомирської області про визнання недійсним договору оренди об'єкту нерухомості, звільнення та повернення нежитлового приміщення,

У грудні 2016 року прокурор звернувся до господарського суду Житомирської області в інтересах держави в особі Коростенської міської ради з позовом до відповідачів про визнання недійсним на майбутнє договору оренди об'єкту нерухомості, іншого комунального майна від 22.08.2007 року, укладеного між ними, а також про зобов'язання ПП "МАХІМА СОМР" звільнити та повернути передане в оренду за цим договором частину нежитлового приміщення площею 41,5 м-2 вартістю 71 176 грн., що розташоване за адресою: м. Коростень, вул. 1-го Травня, 2, Коростенській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів № 2 та балансоутримувачу Відділу освіти виконавчого комітету Коростенської міської ради, згідно з актом приймання-передачі.

Позовні вимоги обгрунтовано суперечністю договору оренди вимогам закону, оскільки спірне нежитлове приміщення було передано в оренду під школу з підготовки водіїв автотранспортних засобів, тобто для використання об'єкта оренди за цільовим призначенням, не пов'язаним з навчально-виховним процесом.

Рішенням господарського суду Житомирської області від 13.02.2017 року (суддя Машевська О.П.) в позові відмовлено.

Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 29.03.2017 року (судді: Дужич С.П., Саврій В.А., Мамченко Ю.А.) зазначене рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У касаційній скарзі заступник прокурора вважає, що судами попередніх інстанцій порушено і неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права, і тому просить прийняті ними рішення скасувати, та позов задовольнити.

У відзиві на касаційну скаргу відповідач Відділ освіти виконавчого комітету Коростенської міської ради вважає, що постанова апеляційного господарського суду у справі є законною та просить залишити її без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Відзиви на касаційну скаргу від інших сторін та третьої особи до суду не надходили.

Заслухавши пояснення прокурора, дослідивши доводи касаційної скарги та відзиви на неї, перевіривши матеріали справи та прийняті в ній судові рішення, суд касаційної інстанції вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, що 22.08.2007 року, на підставі рішення виконавчого комітету Коростенської міської ради № 562, між Відділом освіти виконкому Коростенської міської ради (орендодавець), та ПП "МАХІМА СОМР" (орендар), було укладено договір оренди об'єкту нерухомості, іншого комунального майна, відповідно до умов якого орендарю передано в строкове платне користування окреме індивідуально визначене майно - нежитлове напівпідвальне приміщення, загальною площею 41,5 м-2 в цокольному поверсі корпусу №1 будівлі Коростенської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 2 по вул. 1 Травня, 2 у м. Коростені для використання під школу з підготовки водіїв автотранспортних засобів.

Договір оренди укладено на строк з 01 вересня 2007 року по 31 серпня 2010 року з можливістю продовження його дії.

01.09.2007 року за актом прийняття-передачі об'єкту оренди (комунального майна), складеним двосторонньою комісією, орендодавець передав орендарю вказане приміщення в придатному для використання стані.

08.04.2009 року між Відділом освіти виконкому Коростенської міської ради, як орендодавцем, та ПП "МАХІМА СОМР", як орендарем, було укладено Додатковий договір до Договору оренди, яким змінено розмір орендної плати. (а.с.27)

18 вересня 2013 року було укладено додаткову угоду до договору оренди, якою змінено вартість об'єкта оренди, умови продовження дії договору, розмір орендної плати.

26.08.2016 року між Відділом освіти виконкому Коростенської міської ради та ПП "МАХІМА СОМР" укладено додаткову угоду до договору оренди, якою змінено вартість об'єкта оренди, продовжено строк дії договору до 2 років 11 місяців з 01 серпня 2016 року по 30 червня 2019 року, узгоджено розмір орендної плати.

З 16.06.2007 року, згідно з випискою з ЄДР юридичних осіб-підприємців та громадських формувань, основним видом економічної діяльності ПП "МАХІМА СОМР" за КВЕД-2010 (секція 85.53) є діяльність шкіл із підготовки водіїв транспортних засобів.

З 06.11.2015 року ПП "МАХІМА СОМР" здійснює свою діяльність на підставі сертифіката про державну акредитацію закладу з підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації водіїв серії ДДАІ № 003237, виданого Міністерством внутрішніх справ України, зі строком дії до 05.11.2020 року, у якому зазначено, що місцем розташування класів, зокрема, є будинок 2 по вул. 1 Травня у м. Коростені.

Предметом даного судового розгляду є вимоги прокурора в інтересах держави про визнання недійсним договору оренди у зв'язку з суперечністю вимогам закону, оскільки спірне нежитлове приміщення було передано в оренду для використання за цільовим призначенням, не пов'язаним з навчально-виховним процесом, а також про зобов'язання орендаря звільнити та повернути навчальному закладу та балансоутримувачу зазначене нежитлове приміщення.

Висновок судів попередніх інстанцій про відмову в позові обгрунтовано недоведеністю обставин суперечності спірного договору оренди нежитлового приміщення вимогам законодавства України, чинного час укладення правочину, та використання орендованого приміщення не за призначенням, оскільки зазначене приміщення не може використовуватися Коростенською загальноосвітньою школою I-III ступенів № 2 для навчально-виховного процесу. Водночас орендоване приміщення школи може використовуватися в іншій освітній діяльності, учасниками якої є не учні, а слухачі, та навчальним закладом, який не підпадає під дію Закону України "Про загальну середню освіту" (651-14) , а саме для організації підготовки водіїв автотранспортних засобів.

Відповідно до статей 203, 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами), зокрема, вимоги про те, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Отже, у розгляді даної справи суди попередніх інстанцій мали вичерпно з'ясувати обставини, пов'язані з додержанням або недодержанням зазначеної вимоги у вчиненні спірного правочину, та надати належну оцінку відповідним доводам учасників судового процесу, чого ними зроблено не було.

Згідно з положеннями ч. 2 ст. 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" приватизації не підлягають об'єкти, що мають загальнодержавне значення, а також казенні підприємства; загальнодержавне значення мають, зокрема, об'єкти освіти, фізичної культури, спорту і науки, що фінансуються з державного бюджету.

Відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону України "Про освіту" навчальні заклади, що засновані на загальнодержавній або комунальній власності, мають статус державного навчального закладу.

Водночас ст. 61 Закону України "Про освіту" у ч.ч. 1, 4 передбачає, що фінансування державних навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти здійснюється за рахунок коштів відповідних бюджетів, коштів галузей народного господарства, державних підприємств і організацій, а також додаткових джерел фінансування. Додатковими джерелами фінансування є, зокрема, доходи від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання.

Частиною 1 ст. 63 Закону України "Про освіту" визначено, що матеріально-технічна база закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші цінності. Майно закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених чинним законодавством.

За вимогами ч. 5 ст. 63 Закону України "Про освіту" об'єкти освіти і науки, що фінансуються з бюджету, а також підрозділи, технологічно пов'язані з навчальним та науковим процесом, не підлягають приватизації, перепрофілюванню або використанню не за призначенням.

Відповідно до ч.ч. 1, 4 ст. 61 Закону України "Про освіту" фінансування державних навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти здійснюється за рахунок коштів відповідних бюджетів, коштів галузей народного господарства, державних підприємств і організацій, а також додаткових джерел фінансування. Додатковими джерелами фінансування, зокрема, визначено доходи від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання.

Проте, згідно з імперативними вимогами ч. 5 ст. 63 Закону України "Про освіту" об'єкти освіти і науки, що фінансуються з бюджету, а також підрозділи, технологічно пов'язані з навчальним та науковим процесом, не підлягають приватизації, перепрофілюванню або використанню не за призначенням.

Тому, вирішальним в аспекті неухильного дотримання вимог ч.5 ст. 63 Закону України "Про освіту" законодавець визначає обов'язкове використання об'єктів освіти і науки, що фінансуються з бюджету, за цільовим призначенням, тобто тісну пов'язаність з навчально-виховним процесом мети такого використання (в тому числі на умовах оренди).

Згідно зі ст.ст. 28, 29 Закону України "Про освіту" система освіти складається із навчальних закладів, наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти. Структура освіти включає: дошкільну освіту, загальну середню освіту, позашкільну освіту, професійно-технічну освіту, вищу освіту, післядипломну освіту та самоосвіту.

За змістом наведених норм законодавства, під освітньою діяльністю розуміється діяльність закладів, що входять до системи освіти, з метою здобуття відповідного виду освіти і задоволення інших освітніх потреб здобувачів освіти та інших осіб, що визначаються метою освіти.

Державними санітарними правилами і нормами влаштування, утримання загальноосвітніх навчальних закладів та організації навчально-виховного процесу ДСанПін 5.5.2.008-01 (далі - Державні санітарні правила), затвердженими постановою Головного державного санітарного лікаря України від 14.08.2001 року № 63 (v0063588-01) , встановлено, що у будівлях загальноосвітніх шкіл передбачаються такі функціональні групи приміщень: класні кімнати, навчальні кабінети, лабораторії з лаборантськими, кабінети трудового навчання та профорієнтації, продовженого дня, фізкультурно-спортивні, приміщення харчоблоку, медичні, актовий зал, бібліотека, адміністративні, допоміжні приміщення - вестибюль, рекреації, гардероби, санітарні вузли з технічними приміщеннями тощо (п. 3.2).

Здача в оренду території, будівель, приміщень, обладнання підприємствам, установам, організаціям іншим юридичним та фізичним особам для використання, що не пов'язано з навчально-виховним процесом (система організації навчально-виховної, навчально-виробничої діяльності, визначеної навчальними, науковими, виховними планами (уроки, лекції, лабораторні заняття, час відпочинку між заняттями, навчальна практика, заняття з трудового, професійного навчання і професійної орієнтації, виробнича практика, робота у трудових об'єднаннях, науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, походи, екскурсії, спортивні змагання, перевезення чи переходи до місця проведення заходів тощо)), не дозволяється (п. 3.19).

Суди попередніх інстанцій встановивши, що спірне орендоване приміщення є об'єктом освіти і, відповідно до ст. 63 Закону України "Про освіту", не може використовуватися не за призначенням, а може бути передане в оренду виключно для діяльності, пов'язаної з навчально-виховним процесом, дійшли суперечливих висновків про те, що оскільки вказане приміщення розташоване на цокольному поверсі та повністю ізольоване від приміщень, де можуть знаходитися учні школи і не може використовуватися самою школою для навчально-виховного процесу, то це надає право використовувати таке приміщення під автошколу.

При цьому, судами не враховано, що невикористання школою спірного приміщення не надає права передачі цього приміщення в оренду з іншою метою, ніж пов'язаною з навчально-виховним процесом самого навчального закладу.

Разом з тим, судам необхідно було мати на увазі, що відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч. 2 ст. 121 Конституції України (в редакції, яка діяла до 30.09.2016 року) було передбачено, що одним із завдань прокуратури України є представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом. Відповідно до чинної редакції п. 3 ст. - 1311 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

15.07.2015 року набрав чинність розділ IV Закону України "Про прокуратуру" від 14.10.2014 року № 1697-VII (1697-18) , який визначає повноваження прокурора з виконання покладених на нього функцій, в тому числі, ст. 23, що встановлює підстави представництва інтересів громадянина або держави в суді. Цим Законом було внесено також зміни до ГПК України (1798-12) , зокрема до статей 2 та 29.

Відповідно до ст.ст. 2, 29 ГПК України прокурор для представництва інтересів громадянина або держави в господарському суді (незалежно від форми, в якій здійснюється представництво) повинен обґрунтувати наявність підстав для здійснення такого представництва, передбачених ч. 2 або 3 ст. 25 Закону України "Про прокуратуру". Невиконання прокурором вимог щодо надання господарському суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів громадянина або держави в господарському суді має наслідком повернення поданої ним позовної заяви (заяви, скарги) у порядку, встановленому ст. 63 цього Кодексу.

Підстави для здійснення прокурором представництва держави в суді визначені у ч. 3 та 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII.

Зокрема, у Законі України "Про прокуратуру" (1697-18) передбачено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзац перший та другий частини третьої статті 23).

У п. 1 та 3 постанови "Про деякі питання участі прокурора у розгляді справ, підвідомчих господарським судам" від 23 березня 2012 року № 7 (v0007600-12) (із змінами) пленум Вищого господарського суду України роз'яснив, що право прокурора на здійснення представництва в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави виникає у випадках нездійснення або неналежного здійснення захисту інтересів органом державної влади, органом місцевого самоврядування або іншим суб'єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесено відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Інтереси держави мають чітко формулюватися й умотивовуватися прокурором. Звертаючись до суду, прокурор повинен обґрунтувати наявність підстав для здійснення представництва у порядку, передбаченому ч. 2 або 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру". Слід враховувати, що прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду із представництвом інтересів держави або громадянина, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. Зазначені обставини повинні перевірятися судом при зверненні прокурора з відповідною заявою або скаргою до суду.

Отже, після 15.07.2015 року, прокурор звертаючись до суду з позовом в інтересах держави, повинен обґрунтувати наявність підстав для здійснення представництва. Відповідно, наявність одного факту порушення інтересів держави недостатньо для здійснення представництва прокурором інтересів держави в суді. Таке право, в тому числі право подавати позов, прокурор має лише, якщо орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження.

При цьому, у випадках відсутності органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, або відсутності у такого органу повноважень щодо звернення до господарського суду, прокурор безсумнівно має право на подання позову в інтересах держави.

Якщо ж такий орган існує, то в такому разі прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, повинен обґрунтувати та довести наявність підстав для здійснення представництва. Доведення цих підстав здійснюється у загальному порядку відповідно до вимог ст.ст. 32, 33, 34 ГПК України шляхом подання належних та допустимих доказів. Зокрема, такими доказами можуть бути: докази внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань про вчинене кримінальне правопорушення на підставі ст. 367 Кримінального кодексу України (службова недбалість); вирок суду щодо службових осіб; докази накладення дисциплінарних стягнень на державних службовця, які займають посаду державної служби в органі державної влади та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, за невиконання чи неналежне виконання службових обов'язків (ст. 14 Закону України "Про державну службу", який діяв до 01.05.2016 року; глава 2 Закону України "Про державну службу" від 10.12.2015 року (889-19) 889-VIII), тощо).

Водночас, відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях відстоює позицію про можливість участі прокурора у справі тільки за наявності на це підстав. Зокрема, Європейський суд у низці справ роз'яснював, що одна лише участь ("активна" чи "пасивна") прокурора або іншої співмірної посадової особи може розглядатися як порушення п. 1 ст. 6 Конвенції (рішення у справі "Мартіні проти Франції" від 12.04.2006 року). Оскільки прокурор, висловлюючи думку з процесуального питання, займає одну зі сторін спору, його участь може створювати для сторони почуття нерівності (рішення у справі "Кресс проти Франції" від 07.06.2001 року). Підтримка прокуратурою однієї зі сторін, безумовно, може бути виправданою за належних обставин, наприклад, зокрема, коли захисту потребують державні інтереси.

Слід також відзначити нагадування Європейського суду, що принцип рівності сторін є одним із елементів більш широкого поняття справедливого судового розгляду в розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції. Останній потребує "справедливої рівноваги сторін": кожна сторона повинна мати розумну можливість надати свою позицію в умовах, які не створюють для неї суттєвих незручностей порівняно з іншою стороною (рішення у справі "Івон проти Франції" від 24.07.2003 року, рішення у справі "Нідерест-Хубер проти Швейцарії" від 18.02.1997 року).

Відтак, саме лише посилання в позовній заяві прокурора на те, що уповноважений орган не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження, не достатньо для прийняття судом цієї заяви та рішення в такому спорі по суті, оскільки за змістом абз. 2 ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді виключно після встановлення судом правових підстав для представництва.

Проте, зазначені обставини не перевірялися судами попередніх інстанцій.

Таким чином, не врахувавши наведеного, місцевий та апеляційний господарські суди припустилися неправильного застосування приписів ч. 1 ст. 4-7 ГПК України (1798-12) щодо прийняття судового рішення суддею за результатами обговорення усіх обставин справи та ч. 1 ст. 43 цього Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності.

За таких обставин, прийняті судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими, і тому вони підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати викладене і вирішити спір з дотриманням вимог закону.

З огляду наведеного та керуючись ст. ст. - 111-5, - 111-7, - 111-9 - 111-12 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

Касаційну скаргу заступника прокурора Рівненської області задовольнити частково.

Постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 29.03.2017 року та рішення господарського суду Житомирської області від 13.02.2017 року скасувати, і справу № 906/1243/16 передати на новий розгляд до суду першої інстанції в іншому складі.