У квітні 2016 року товариство з обмеженою відповідальністю "Трентор" звернулось до господарського суду Львівської області з позовом до приватної агрофірми "Дністер" (за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - приватного акціонерного товариства "Будівельна компанія "Комфортбуд") про стягнення 546 076 грн. вартості втраченого орендованого майна.

Рішенням господарського суду Львівської області від 11.07.2016, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 04.10.2016, позов задоволено повністю. Стягнуто з відповідача на користь позивача 546 076 грн. вартості втраченого орендованого майна.

Постановою Вищого господарського суду України від 24.11.2016 рішення господарського суду Львівської області від 11.07.2016 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 04.10.2016 скасовано, а справу направлено на новий розгляд до господарського суду Львівської області.

В обґрунтування своєї позиції суд касаційної інстанції зазначив, що обставина відсутності у відповідача присудженого позивачеві майна в натурі, та як наслідок засвідчення факту неможливості виконання боржником обов'язку з передачі майна, Законом України "Про виконавче провадження" (1404-19) визначена наявністю, зокрема, постанови державного виконавця про повернення виконавчого документа без виконання. Водночас обмежившись посиланням на умови договору оренди спецтехніки від 21.10.2013 № 21-10/13, якими погоджено відповідальність орендаря за втрату орендованого майна, судами попередніх інстанцій не було враховано, що своє право на судовий захист, у зв'язку із неповерненням відповідачем орендованого майна, позивач вже реалізував шляхом задоволення господарським судом Львівської області позову відповідача у справі № 914/3574/14 про зобов'язання відповідача повернути спірне майно.

За результатами нового розгляду справи рішенням господарського суду Львівської області від 14.02.2017, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 04.04.2017, позов задоволено повністю. Стягнуто з відповідача на користь позивача 546 076 грн. вартості втраченого орендованого майна.

Не погоджуючись з прийнятими судовими рішеннями, відповідач звернувся з касаційною скаргою до Вищого господарського суду України, в якій просить їх скасувати і прийняти нове - про відмову у задоволенні позову.

В обґрунтування заявлених вимог скаржник посилається на порушення та неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права.

До Вищого господарського суду України надійшло клопотання відповідача про відкладення розгляду справи у зв'язку з неможливістю забезпечити явку свого представника та необхідністю подання додаткових письмових доказів. Враховуючи відсутність доказів на підтвердження викладених у клопотанні обставин, та беручи до уваги, що ухвалою Вищого господарського суду України від 31.07.2017 про прийняття касаційної скарги до провадження явка представників сторін обов'язковою не визнавалась, додаткові документи від сторін не витребовувались, а також з урахуванням особливостей розгляду скарги судом касаційної інстанції, передбачених ст. - 111-7 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів вважає, що неявка відповідача не перешкоджає розгляду справи за наявними матеріалами відповідно до ст. - 111-5 Господарського процесуального кодексу України, у зв'язку з чим заявлене клопотання про відкладення розгляду справи задоволенню не підлягає.

Переглянувши в касаційному порядку оскаржені судові рішення колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, між приватним акціонерним товариством "Будівельна компанія "Комфортбуд" (поклажодавцем) та товариством з обмеженою відповідальністю "Трентор" (зберігачем) 08.07.2013 укладено договір відповідального зберігання № 1, за умовами якого поклажодавець передає, а зберігач приймає за актом приймання-передачі на відповідальне зберігання майно: КАМАЗ 65201-012, реєстраційний номер: АА6313НС.

Додатковою угодою № 1 від 11.09.2013 до договору доповнено п. 1.5, відповідно до якого поклажодавець надає згоду зберігачу протягом строку зберігання майна надавати майно в оренду іншим суб'єктам господарювання.

В подальшому між товариством з обмеженою відповідальністю "Трентор" (орендодавцем) та приватною агрофірмою "Дністер" (орендарем) 21.10.2013 укладено договір № 21-10/13 оренди спецтехніки, за умовами якого п. 1.1 якого орендодавець передає, а орендар бере в тимчасове користування (оренду) автомобіль марки КАМАЗ 65201-012, реєстраційний номер: АА6313НС. Факт передачі відповідачу зазначеного транспортного засобу в оренду підтверджується актом приймання-передачі від 21.10.2013.

Оскільки після закінчення строку дії договору оренди відповідач не повернув орендоване майно орендодавцю, позивач звернувся до суду з відповідним позовом про повернення майна.

Рішенням господарського суду Львівської області від 16.04.2015 у справі № 914/3574/14, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 17.02.2016, зобов'язано відповідача повернути позивачу автомобіль марки КАМАЗ, модель 65201-012 (2008 року випуску, реєстраційний номер: АА6313НС, номер кузова: ХТС 65201081152286), шляхом передачі його за актом приймання-передавання (у місці, визначеному позивачем).

На виконання зазначеного рішення 29.02.2016 господарським судом Львівської області видано відповідний наказ.

Старшим державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Миколаївського районного управління юстиції 15.03.2016 відкрито виконавче провадження № 50463499 з виконання зазначеного наказу та надано боржнику час для добровільного виконання рішення суду до 22.03.2016.

Листом від 23.03.2016 позивач повідомив державного виконавця, що літом 2014 року спірний автомобіль був вилучений представниками товариства з обмеженою відповідальністю "Українська металургійна компанія" шляхом обману.

Постановою старшого державного виконавця від 02.06.2016 спірний транспортний засіб було оголошено в розшук.

В подальшому старшим державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Миколаївського районного управління юстиції 31.01.2017 у виконавчому провадженні № 50463499 прийнято постанову про повернення виконавчого документа стягувачу.

Посилаючись на те, що відповідачем було втрачено одержане в оренду майно і єдиним можливим варіантом захисту свого права є стягнення вартості такого майна, позивач звернувся з даним позовом до суду. При цьому вартість втраченого майна позивач визначив у розмірі 546 076 грн. відповідно до звіту про незалежну оцінку вартості колісного транспортного засобу станом на 31.03.2016, складеного суб'єктом оціночної діяльності - приватним підприємством "Реверо".

Задовольняючи позовні вимоги, місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що факт неможливості повернення спірного орендованого майна через відсутність його у боржника підтверджується постановою державного виконавця від 31.01.2017 про повернення виконавчого документа стягувачу, а тому позивач правомірно заявив позов про стягнення вартості втраченого орендованого майна.

Колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 115 Господарського процесуального кодексу України рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України і виконуються у порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження" (1404-19) .

Статтею 47 Закону України "Про виконавче провадження" в редакції, чинній на момент вчинення виконавчих дій, встановлено підстави для повернення виконавчого документа стягувачу, зокрема, якщо у боржника відсутнє визначене виконавчим документом майно, яке він за виконавчим документом має передати стягувачу, або майно, на яке необхідно звернути стягнення з метою погашення заборгованості (крім коштів), а здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними.

Судами обох інстанцій встановлено, що в ході виконання рішення господарського суду Львівської області від 16.04.2015 у справі № 914/3574/14 державним виконавцем з'ясовано, що у боржника відсутнє визначене виконавчим документом майно, яке він повинен передати стягувачу в натурі, у зв'язку з чим 31.01.2017 прийнято постанову про повернення виконавчого документа стягувачу.

Відповідно до ч. 1 ст. 121 Господарського процесуального кодексу України при наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, за заявою сторони, державного виконавця, прокурора або за своєю ініціативою господарський суд, який видав виконавчий документ, у десятиденний строк розглядає це питання у судовому засіданні з викликом сторін, прокурора і у виняткових випадках, залежно від обставин справи, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, ухвали, постанови, змінити спосіб та порядок їх виконання.

У пункті 7.1.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.10.2012 № 9 "Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України" (v0009600-12) роз'яснено, що під зміною способу і порядку виконання рішення слід розуміти прийняття господарським судом нових заходів для реалізації рішення в разі неможливості його виконання у порядку і способом, раніше встановленими. Наприклад, зміна способу виконання рішення можлива шляхом видозмінення зазначеної у рішенні форми (грошової чи майнової) виконання, тобто за відсутності у боржника присудженого позивачеві майна в натурі або грошових коштів, достатніх для покриття заборгованості. Змінюючи спосіб і порядок виконання судового рішення, суд не може змінювати останнє по суті. Звернення стягнення на кошти за відсутності у боржника майна здійснюється у випадку, коли стягувачу присуджено майно, визначене родовими ознаками. За відсутності індивідуально визначеного майна, присудженого позивачу (за результатами розгляду віндикаційного позову), зміна способу виконання рішення шляхом звернення на кошти неможлива, оскільки в такому разі захист порушеного права власника майна повинен здійснюватися шляхом подання позову про стягнення збитків у вигляді вартості майна та доходів, які власник міг би одержати за весь час володіння таким майном.

Положеннями ст.ст. 179, 184 Цивільного кодексу України встановлено, що річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки. Річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними. Річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою. Річ, що має лише родові ознаки, є замінною.

Таким чином, індивідуально визначеною річчю є річ єдина у своєму роді, яка вирізняється від інших своїми неповторними ознаками та виділена із загальної маси речей даного роду, а родовими називаються речі, яким належать єдині родові ознаки і вони вимірюються числом.

Враховуючи викладене, суди обох інстанцій дійшли висновку, що спірне майно, щодо якого було заявлено позов, є індивідуально визначеним, оскільки позивачем заявлено позов саме щодо вантажного самоскида марки КАМАЗ, модель 65201-012, 2008 року випуску, реєстраційний номер АА6313НС. Зазначені характеристики вирізняють цей вантажний самоскид серед інших індивідуалізуючи його.

Згідно з ч.ч. 1 та 2 ст. 779 Цивільного кодексу України наймач зобов'язаний усунути погіршення речі, які сталися з його вини. У разі неможливості відновлення речі наймодавець має право вимагати відшкодування завданих йому збитків.

Пунктами 9.1 та 9.2 договору оренди спецтехніки сторони також передбачили, що орендар (відповідач) несе відповідальність у випадку пошкодження чи втрату (знищення) майна та зобов'язаний відшкодувати повну його вартість.

Відповідно до ст. 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: відшкодування збитків.

Згідно з ч.ч. 1, 2, 3 ст. 623 Цивільного кодексу України боржник, який порушив зобов'язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки. Розмір збитків, завданих порушенням зобов'язання, доказується кредитором. Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов'язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, - у день пред'явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення.

На підтвердження вартості автомобіля позивачем надано до матеріалів справи звіт про незалежну оцінку вартості колісного транспортного засобу - вантажного самоскиду марки КАМАЗ, модель 65201-012, 2008 року випуску, реєстраційний номер: АА6313НС, станом на 31.03.2016, складений суб'єктом оціночної діяльності - приватним підприємством "Реверо", відповідно до якого ринкова вартість об'єкта оцінки визначена у розмірі 546 076 грн.

Суди попередніх інстанцій визнали такий звіт допустимим доказом щодо вартості втраченого орендованого майна.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, дійшов обґрунтованого висновку, що вимога про стягнення вартості втраченого орендованого майна підлягає задоволенню.

Доводи скаржника про те, що звернення з позовом про стягнення вартості втраченого орендованого майна є передчасним, позаяк позивач не скористався своїм правом і процесуальною можливістю, передбаченою ст. 121 Господарського процесуального кодексу України щодо зміни способу та порядку виконання рішення суду, колегія суддів касаційної інстанції відхиляє, як помилкові. Так, як вірно встановлено судами попередніх інстанцій, спірне майно є індивідуально визначеним, що виключає в даному випадку зміну способу виконання рішення суду.

Згідно з ч. 2 ст. - 111-7 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

З огляду на викладене, колегія суддів касаційної інстанції не вбачає підстав для скасування рішень господарських судів у даній справі, оскільки в межах касаційного провадження скаржником не доведено порушення або неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, а викладені у касаційній скарзі доводи не спростовують висновків місцевого та апеляційного господарських судів, та зводяться до переоцінки встановлених судами обставин і досліджених доказів, що виходить за процесуальні межі повноважень суду касаційної інстанції.