розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника прокурора Харківської області на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 09.03.2017 року у справі № 922/2686/15 за позовом прокурора Жовтневого району міста Харкова в інтересах держави в особі Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, Управління освіти адміністрації Жовтневого району Харківської міської ради до фізичної особи-підприємця ОСОБА_5, Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 54 Харківської міської ради Харківської області про визнання недійсним договору та повернення орендованого майна,

У квітні 2015 року прокурор звернувся до господарського суду Харківської області в інтересах держави в особі Управління освіти адміністрації Жовтневого району Харківської міської ради та Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради з позовом до відповідачів про визнання недійсними договору оренди нежитлового приміщення (будівлі) від 30.07.2002 року № 724, укладеного між ними, та додаткових угод до нього від 01.01.2012 року, а також про зобов'язання ФОП ОСОБА_5 звільнити та повернути нежитлове приміщення, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1.

Позовні вимоги обгрунтовано суперечністю договору оренди та додаткових угод до нього вимогам закону, оскільки спірне нежитлове приміщення було передано в оренду під магазин, тобто для використання об'єкта оренди за цільовим призначенням, не пов'язаним з навчально-виховним процесом.

До початку розгляду справи судом першої інстанції прокурор уточнив позовні вимоги та, зокрема, просив зобов'язати фізичну особу-підприємця ОСОБА_5 звільнити та повернути до Управління освіти адміністрації Жовтневого району Харківської міської ради нежитлове приміщення вартістю 155070 грн., розташоване за адресою: АДРЕСА_1 згідно з договором оренди нежитлового приміщення (будівлі) від 30.07.2002 року № 724, укладеним між Харківською загальноосвітньою школою І-ІІІ ступенів № 54 Харківської міської ради Харківської області та ФОП ОСОБА_5

Справа розглядалася господарськими судами неодноразово.

Постановою Вищого господарського суду України від 10.02.2016 року попередні судові рішення про задоволення позову було скасовано, а справа передавалася на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням господарського суду Харківської області від 27.04.2016 року в позові відмовлено.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 21.07.2016 року зазначене рішення господарського суду першої інстанції залишено без змін.

Постановою Вищого господарського суду України від 16.10.2016 року зазначені судові рішення скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

За наслідками нового розгляду справи рішенням господарського суду Харківської області від 22.11.2016 року (судді: Пономаренко Т.О., Калантай М.В., Жельне С.Ч.) в позові відмовлено.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 09.03.2017 року (судді: Ільїн О.В., Слободін М.М., Хачатрян В.С.) зазначене рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У касаційній скарзі заступник прокурора вважає, що судами попередніх інстанцій порушено і неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права, і тому просить прийняті ними рішення скасувати, та позов задовольнити.

У відзиві на касаційну скаргу позивач Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради вважає, що судові рішення у справі є законними та просить залишити її без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

У відзиві на касаційну скаргу відповідач ФОП ОСОБА_5 вважає, що судові рішення у справі є законними та просить залишити їх без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

Відзиви на касаційну скаргу від інших сторін до суду не надходили.

Заслухавши пояснення прокурора та представника відповідача ФОП ОСОБА_5, дослідивши доводи касаційної скарги та відзивів на неї, перевіривши матеріали справи та прийняті в ній судові рішення, суд касаційної інстанції вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, що 30.07.2002 року між державним комунальним закладом освіти середньою загальноосвітньою школою І-ІІІ ступенів № 54 Жовтневого району (орендодавець) та ФОП ОСОБА_5 (орендар) було укладено договір оренди нежитлового приміщення (будівлі) № 724, предметом якого є нежитлове приміщення (будівля) - загальною площею 109,68 кв.м., розташоване за адресою: АДРЕСА_1.

Відповідно до п. 3.1. договору вартість нежитлового приміщення (будівлі) визначається відповідно до висновків експерта про вартість нежитлового приміщення і станом на 11.07.2002 року складає 50 200 грн.

Згідно з п. 4.4. договору орендар зобов'язується використовувати орендоване нежитлове приміщення (будівлю) під магазин у відповідності з його призначенням та умовами цього договору.

30.07.2002 року за актом прийому-передачі орендодавцем передано орендарю нежитлове приміщення (будівля) - загальною площею 109,68 кв.м., розташоване за адресою: АДРЕСА_1.

Додатковою угодою від 01.01.2012 року орендодавцем за договором було визначено Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради у зв'язку з передачею об'єкта оренди на баланс Управління освіти адміністрації Жовтневого району Харківської міської ради на підставі рішення виконавчого комітету Харківської міської ради від 16.02.2011 року № 87 "Про передачу майна в оперативне управління управлінню освіти Жовтневого району Харківської міської ради", розпорядження управління комунального майна та приватизації від 16.02.2011 року № 248 "Про внесення змін в договори передачі майна в оперативне управління № 597 від 21.08.2985 року з Харківською загальноосвітньою школою І-ІІІ ступенів № 54 Харківської міської ради Харківської області та № 604 від 29.08.1986 року з Управлінням освіти адміністрації Жовтневого району Харківської міської ради".

Додатковою угодою від 01.01.2012 року договір оренди від 30.07.2002 року № 724/2002 було викладено в новій редакції, за якою орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування нерухоме майно загальною площею 109,68 кв.м, далі "Майно", яке належить до комунальної власності територіальної громади м. Харкова, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, та знаходиться на балансі Управління освіти адміністрації Жовтневого району Харківської міської ради (балансоутримувач).

При цьому в пункті 1.2. визначено, що майно передається в оренду з метою використання: магазин продовольчих товарів (крім товарів підакцизної групи).

01.01.2012 року було підписано акти прийому-передачі нежитлового приміщення щодо повернення ФОП ОСОБА_5 Управлінню освіти адміністрації Жовтневого району Харківської міської ради спірного нежитлового приміщення, а також про приймання ФОП ОСОБА_5 вказаного приміщення від Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради у орендне користування.

Крім того, відповідно до Додаткової угоди б/н до договору оренди від 30.07.2002 року № 724, укладеної між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (орендодавець) та ФОП ОСОБА_5 (орендар), було внесено зміни до пунктів 1.1., 3.1., 3.2. та п. 10.1. Додаткової угоди від 01.01.2012 року до договору оренди від 30.07.2002 року № 724.

Так, за умовами пунктів 1.1., 3.1., 10.1. Додаткової угоди б/н до договору оренди від 30.07.2002 року № 724 орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування нерухоме майно загальною площею 105,10 кв.м., яке належить до комунальної власності територіальної громади м. Харкова, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 та знаходиться на балансі Управління освіти адміністрації Жовтневого району Харківської міської ради. Строк дії договору пролонговано до 28.01.2017 року.

Предметом даного судового розгляду є вимоги про визнання недійсними договору оренди та додаткових угод до нього, у зв'язку з суперечністю вимогам закону, оскільки спірне нежитлове приміщення було передано в оренду для використання за цільовим призначенням, не пов'язаним з навчально-виховним процесом, а також про зобов'язання орендаря звільнити та повернути Управлінню освіти зазначене нежитлове приміщення.

Висновок судів попередніх інстанцій про відмову в позові обгрунтовано недоведеністю обставин суперечності спірного договору оренди нежитлового приміщення та додаткових угод до нього вимогам законодавства України, чинного час укладення правочину, оскільки в них відсутня заборона надавати індивідуально визначене майно навчального закладу в оренду, а також з огляду на відсутність порушення укладенням спірного договору навчального процесу.

Відповідно до ст. - 111-12 Господарського процесуального кодексу України вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої інстанції під час судового розгляду справи.

Проте, суди попередніх інстанцій в порушення зазначеної норми процесуального права не виконали вказівок, що містяться в постановах Вищого господарського суду України від 10.02.2016 року та від 16.10.2016 року.

Передаючи справу на новий розгляд суд касаційної інстанції неодноразово зауважував на тому, що при новому розгляді справи необхідно, з огляду на вимоги законодавства про освіту, яке було чинним на момент вчинення спірного правочину, з'ясувати, зокрема, чи відноситься спірний об'єкт до об'єктів освіти.

Однак, судами так і не було з'ясовано та не зроблено вичерпних висновків щодо того, чи належить спірний об'єкт оренди до об'єктів освіти.

Натомість судами лише наведено норми законодавства та хронологію укладання додаткових угод до договору оренди від 30.07.2002 року із зазначенням повноважень Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (орендодавця спірного майна з 01.01.2012 року), на підставі чого зроблено висновок про те, що вказаний договір оренди та додаткові угоди до нього укладено особами, до кола повноважень яких входить право на укладення відповідних договорів. Втім судами не наведено, яким чином такі висновки стосуються питання щодо віднесення чи не віднесення спірного об'єкта оренди до об'єктів освіти.

У той же час, відповідно до абз. 5 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції на момент укладення додаткової угоди від 01.01.2012 року до договору оренди) не можуть бути об'єктами оренди, зокрема, об'єкти державної власності, що мають загальнодержавне значення і не підлягають приватизації відповідно до частини другої статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна".

Згідно з положеннями ч. 2 ст. 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" приватизації не підлягають об'єкти, що мають загальнодержавне значення, а також казенні підприємства; загальнодержавне значення мають, зокрема, об'єкти освіти, фізичної культури, спорту і науки, що фінансуються з державного бюджету.

Відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону України "Про освіту" навчальні заклади, що засновані на загальнодержавній або комунальній власності, мають статус державного навчального закладу.

Водночас ст. 61 Закону України "Про освіту" у ч.ч. 1, 4 передбачає, що фінансування державних навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти здійснюється за рахунок коштів відповідних бюджетів, коштів галузей народного господарства, державних підприємств і організацій, а також додаткових джерел фінансування. Додатковими джерелами фінансування є, зокрема, доходи від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання.

Частиною 1 ст. 63 Закону України "Про освіту" визначено, що матеріально-технічна база закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші цінності. Майно закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених чинним законодавством.

За вимогами ч. 5 ст. 63 Закону України "Про освіту" об'єкти освіти і науки, що фінансуються з бюджету, а також підрозділи, технологічно пов'язані з навчальним та науковим процесом, не підлягають приватизації, перепрофілюванню або використанню не за призначенням.

Виходячи з аналізу наведених норм матеріального права, об'єкт освіти - це не тільки навчальний заклад, а й будівлі, споруди, землі, комунікації, обладнання та інші цінності підприємств системи освіти.

Система освіти складається із закладів освіти, наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти (ст. 28 Закону України "Про освіту").

Відтак, судам слід було мати на увазі, що закон хоча й не забороняє передачу, зокрема, приміщень навчальних закладів в оренду, але містить пряму заборону використання об'єктів освіти і науки, що фінансуються з бюджету, а також підрозділів, технологічно пов'язаних з навчальним та науковим процесом, не за призначенням (ч. 5 ст. 63 Закону України "Про освіту").

Тобто закон допускаючи оренду приміщення, виключає використання орендованого приміщення не за призначенням - не для цілей, пов'язаних з наданням освітніх послуг чи навчально-виховним процесом. Тоді як судами обох інстанцій встановлено, що нежитлове приміщення стосовно якого укладено спірний договір використовується як магазин продовольчих товарів, тобто для діяльності, не пов'язаної із навчально-виховним процесом чи наданням освітніх послуг.

Таким чином, судами обох інстанцій не було спростовано доводи прокурора про суперечність спірного правочину про передачу комунального майна в оренду під магазин продовольчих товарів вимогам закону, яким встановлено пряму заборону використовувати об'єкти освіти не за призначенням.

До того ж, суди обох інстанцій знову не з'ясували предмету позову та не врахували, що в поданому позові прокурором заявлено вимоги про визнання недійсними договору оренди нежитлового приміщення (будівлі) від 30.07.2002 року № 724 та додаткових угод до нього від 01.01.2012 року, адже в матеріалах справи містяться дві додаткові угоди до договору оренди № 724 - додаткова угода від 01.01.2012 року та додаткова угода без номера і дати.

Разом з тим, судам необхідно було мати на увазі, що відповідно до положень частин другої, четвертої статті 29 ГПК у разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Строк, у межах якого пред'являється позов як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу) ЦК (435-15) визначено як позовна давність (стаття 256 ЦК).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК), перебіг якої, відповідно до частини першої статті 261 ЦК, починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Тому, як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах зазначеної особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється однаково - з моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Таким чином, положення закону про початок перебігу строку позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із позовом про захист інтересів держави, але не наділяє прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності такого клопотання з боку самої особи, в інтересах якої він звертається до суду.

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду України, зокрема: від 27 травня 2014 року у справі № 3-23гс14, від 25 березня 2015 року у справі № 3-21гс15, від 22 березня 2017 року у справі № 3-1486гс16.

Крім того, статтею 92 ЦК України визначено, що дії органу або особи, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, у відносинах із третіми особами розглядаються як дії самої юридичної особи.

Відтак, для юридичної особи як сторони правочину (договору) днем початку перебігу строку позовної давності слід вважати день вчинення правочину (укладання договору), оскільки він збігається із днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права.

Наведений правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду України від 19 серпня 2014 року у справі № 5013/492/12 та від 13 січня 2016 року у справі № 922/5094/14.

Отже, не врахувавши наведеного, місцевий та апеляційний господарські суди вкотре припустилися неправильного застосування приписів ч. 1 ст. 4-7 ГПК України щодо прийняття судового рішення суддею за результатами обговорення усіх обставин справи та ч. 1 ст. 43 цього Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності.

За таких обставин, прийняті судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими, і тому вони підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати викладене і вирішити спір з дотриманням вимог закону.

З огляду наведеного та керуючись ст. ст. - 111-5, - 111-7, - 111-9 - 111-12 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

Касаційну скаргу заступника прокурора Харківської області задовольнити частково.

Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 09.03.2017 року та рішення господарського суду Харківської області від 22.11.2016 року скасувати, і справу № 922/2686/15 передати на новий розгляд до суду першої інстанції в іншому складі.