визнання недійсним пункту 1 рішення Київської міської ради від 28.02.2013 № 89/9146 (ra0089023-13) ; визнання недійсним та скасування п.219 додатку до рішення Київської міської ради від 28.02.2013 № 89/9146 (ra0089023-13)

за участю представників сторін:

від позивача:

Банах О.Л., дов. б/н від 26.07.2017,

від відповідача:

Глобенко Л.В., дов. № 225-КМР-2181 від 20.06.2017

Рішенням Господарського суду міста Києва від 07.09.2016 у справі № 910/6381/16 відмовлено у задоволені позовних вимог у зв'язку із пропуском строку позовної давності.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 01.12.2016 у справі № 910/6381/16 вищезазначене судове рішення місцевого господарського суду скасовано та прийнято нове рішення, яким позовні вимоги задоволені частково. Визнано недійсним пункт 1 рішення Київської міської ради від 28.02.2013 № 89/9146 (ra0089023-13) "Про внесення змін до договорів оренди земельних ділянок у частині приведення розміру річної орендної плати у відповідність до положень ст. 288 Податкового кодексу України" в частині, що стосується ПАТ "Київметал". В іншій частині позовних вимог - відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Відповідач, Київська міська рада, з прийнятою постановою апеляційної інстанції не погодився та звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою разом з клопотанням про відновлення пропущеного процесуального строку на її подання, в якій просить її скасувати, а рішення місцевого господарського суду - залишити без змін.

Обґрунтовуючи підстави звернення до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, скаржник посилається на порушення господарським судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 14.07.2017 задоволено клопотання скаржника про поновлення строку на подання касаційної скарги, відновлено строк на її подання, зазначена касаційна скарга прийнята до провадження та призначена до розгляду.

У письмовому відзиві на касаційну скаргу позивач просив оскаржувану постанову апеляційної інстанції залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

В призначеному судовому засіданні касаційної інстанції 01.08.2017 представник відповідача підтримав вимоги касаційної скарги, представник позивача заперечував проти її задоволення.

Перевіривши правильність застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, проаналізувавши доводи викладені в касаційній скарзі, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги Київської міської ради.

Як було встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, 25.08.1999 між Закритим акціонерним товариством "Київметал", правонаступником якого після зміни організаційно-правової форми відповідно до Закону України "Про акціонерні товариства" (514-17) є Публічне акціонерне товариство "Київметал", та Київською міською радою укладений договір на право тимчасового довгострокового користування землею, відповідно до умов якого Київська міська рада на підставі свого рішення від 18.02.1999 № 141/242 (ra_141023-99) надала позивачу в тимчасове довгострокове користування строком на 24 роки земельну ділянку загальною площею 13,7119 га для експлуатації та обслуговування адміністративно-побутових корпусів та складської бази на просп. Визволителів, 5 у Дніпровському р-ні м. Києві. Договір укладено в простій письмовій формі та зареєстровано у книзі реєстрації договорів на право тимчасового користування землею за № 66-5-00032.

Пунктом 2.1 договору встановлено, що плата за землю вноситься відповідачем згідно Закону України "Про плату за землю" (2535-12) у вигляді земельного податку у розмірі одного відсотку від грошової оцінки земельної ділянки.

28.02.2013 Київська міська рада прийняла рішення № 89/9146 (ra0089023-13) "Про внесення змін до договорів оренди земельних ділянок у частині приведення розміру річної орендної плати у відповідність до положень статті 288 Податкового кодексу України", пунктом 1 якого вирішила внести зміни до договорів оренди земельних ділянок згідно з додатком до цього рішення, встановивши річну орендну плату у розмірі 3% від нормативної грошової оцінки земельних ділянок.

У пункті 219 Додатку до зазначеного рішення у переліку договорів оренди земельних ділянок, до яких мали бути внесені зміни, міститься договір від 25.08.1999 за № 66-5-00032, укладений з позивачем.

Звертаючись з даною позовною заявою позивач посилався на те, що відповідач помилково ототожнює права тимчасового довгострокового користування земельною ділянкою з правом оренди та просив на цій підставі визнати недійсним вищезазначене рішення Київська міська рада в частині договору від 25.08.1999 за № 66-5-00032, що стосується позивача.

На час укладення спірного договору суспільні відносини щодо тимчасового користування землею регулювалися Земельним кодексом України (2768-14) (в редакції, яка була чинною з 15.05.1992 по 31.12.2001), Законом України "Про оренду землі" (161-14) від 06.1.01998, Законом України "Про плату за землю" від 03.07.1992 (2535-12) .

Тобто, на момент укладення договору чинним законодавством було передбачено можливість укладення як договору про право тимчасового користування землею, так і договору оренди як особливого виду договору користування землею. Зазначені два види договорів хоч і регулювали тотожні відносини у сфері землекористування, але мали суттєві відмінності.

Господарські суди попередніх інстанцій, проаналізувавши законодавство, яке регулювало правовідносини стосовно користування земельними ділянками, дійшли обґрунтованого висновку, що право довгострокового тимчасового користування землею та право довгострокового тимчасового користування землею на умовах оренди являли собою різні види договорів, на підставі яких громадяни та юридичні особи отримували різні за змістом види прав на земельні ділянки.

При цьому Конституційний Суд України в рішенні у справі про постійне користування земельними ділянками від 22.09.2005 № 5-рп/2005 (v005p710-05) зазначив про те, що чіткого розмежування випадків, коли земельні ділянки можуть надаватися у користування для ведення селянського (фермерського) господарства, а коли - в оренду, у цьому Кодексі не здійснено. Це свідчить про те, що поряд із впровадженням приватної власності на землю громадянам, на їх вибір, забезпечувалася можливість продовжувати користуватися земельними ділянками на праві постійного (безстрокового) користування, оренди, пожиттєвого спадкового володіння або тимчасового користування. При цьому в будь-якому разі виключалась як автоматична зміна титулів права на землю, так і будь-яке обмеження права користування земельною ділянкою у зв'язку з непереоформленням правового титулу (п. 5.3 мотивувальної частини рішення).

25.10.2001 прийнято та введено у дію 01.01.2002 чинний Земельний кодекс України (2768-14) , а Земельний кодекс України (2768-14) в редакції від 13.03.1992 втратив чинність. На відміну від останнього, чинний Земельний кодекс України (2768-14) не передбачає можливості набуття та здійснення такого права на землю, як право тимчасового довгострокового користування землею, а містить положення про набуття та здійснення права оренди землі.

Водночас, пунктом 7 розділу Х "Перехідні положення" чинного Земельного кодексу України (2768-14) передбачено, що громадяни та юридичні особи, що одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки.

Оскільки договір був укладений 25.08.1999 строком на 24 роки, на момент введення у дію чинного Земельного кодексу України (2768-14) він не втратив чинність.

У зв'язку з цим позивач після введення в дію чинного Земельного кодексу України (2768-14) зберіг право тимчасового довгострокового користування землею, яке виникло на підставі укладеного із позивачем Договору.

З 01.01.2011 набрав чинності Податковий кодекс України (2755-17) та втратив чинність Закон України "Про плату за землю" (2535-12) .

Відповідно до ст. 269 Податкового кодексу України платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі. Об'єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні та земельні частки (паї), які перебувають у власності.

Згідно з підпунктом 14.1.72. пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України земельний податок - обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів.

Відповідно до положень статті 288 Податкового кодексу України підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки оформлений та зареєстрований відповідно до законодавства. Платником орендної плати є орендар земельної ділянки. Об'єктом оподаткування є земельна ділянка, надана в оренду. Розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем. Розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу не може бути меншою 3 відсотків нормативної грошової оцінки.

Отже норми статті 288 Податкового кодексу України підлягають застосуванню до земельних правовідносин, заснованих на договорі оренди.

Оскільки договір був укладений 25.08.1999, тобто після прийняття і введення у дію Закону України "Про оренду землі" (161-14) , є всі підстави вважати, що цей договір не є різновидом договору оренди землі і до нього не можуть застосовуватися як положення Закону України "Про оренду землі" від 06.10.1998 (161-14) , так і положення ст. 8 Земельного кодексу України в редакції від 13.03.1992 та ст. 288 Податкового кодексу України.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 15.03.2017 у справі № 910/26993/15.

Беручи до уваги вищевикладене, господарські суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для визнання недійсним п. 1 рішення Київської міської ради від 28.02.2013 № 89/9146 (ra0089023-13) "Про внесення змін до договорів оренди земельних ділянок у частині приведення розміру річної орендної плати у відповідність до положень ст. 288 Податкового кодексу України" в частині, що стосується Публічного акціонерного товариства "Київметал".

Разом з цим, в процесі судового розгляду даної справи Київською міською радою було заявлено клопотання про застосування строку позовної давності.

Відповідно до частин 4 та 5 ст. 267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у справі, є підставою для відмови у позові. Проте, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

При цьому, Закон не передбачає переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском строку позовної давності. Тому, дане питання віднесено до компетенції суду, який безпосередньо розглядає спір.

До висновку про поважність причин пропущення строку позовної давності можна дійти лише після дослідження усіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі. При цьому, поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред'явлення позовну неможливим або утрудненим. Не може бути підставою для захисту права за позовом, заявленому з пропущенням строку позовної давності, не пред'явлення заінтересованою особою позову навмисно або по необережності.

Якщо суд дійде висновку про те, що строк позовної давності пропущено з поважної причини, то у своєму рішенні приводить відповідні мотиви у підтвердження своїх висновків.

Апеляційним господарським судом встановлено, що строк позовної давності сплив 02.04.2016, тобто через три роки після дати опублікування оскаржуваного рішення відповідача, а з даною позовною заявою позивач звернувся до суду 06.04.2016. При цьому судом враховано, що позивачем неодноразово здійснювались дії, які свідчать про намагання подати позовну заяву в межах строку позовної давності, зокрема, 01.04.2016, яка повернута ухвалою господарського суду міста Києва від 04.04.2016 без розгляду на підставі ст. 63 ГПК України, в якій сам позивач, при викладенні обставин спору, зазначав про те, що трирічний строк позовної давності закінчується - 02.04.2016.

Отже, з огляду на те, що Закон не наводить навіть приблизного переліку поважних причин, за наявності яких може бути поновлено строк позовної давності, і покладає розв'язання цього питання безпосередньо на юрисдикційний орган - суд, який розглядає судову справу по суті заявлених вимог з врахуванням всіх обставин справи, судова колегія касаційної інстанції вважає, що оскільки апеляційний господарський суд зазначені причини з'ясував та визнав поважними причини незначного пропущення строку позовної давності, відтак підстав для скасування оскаржуваної постанови апеляційної інстанції та відмови у задоволенні позовних вимог через сплив позовної давності, не вбачається.

В силу приписів ст. - 111-7 ГПК України, касаційна інстанція не має права сама встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові місцевого чи апеляційного господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Таким чином, у касаційної інстанції відсутні процесуальні повноваження щодо переоцінки фактичних обставин справи, встановлених під час розгляду справи місцевим господарським судом та під час здійснення апеляційного провадження.

Щодо викладених в касаційній скарзі інших доводів, то вони вже були обґрунтовано спростовані судом апеляційної інстанції, і колегія суддів касаційної інстанції погоджується з викладеними в оскаржуваній постанові мотивами відхилення доводів скаржника, у зв'язку з чим підстави для скасування постанови Київського апеляційного господарського суду від 01.12.2016 у справі № 910/6381/16 відсутні.

Доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів попередніх інстанцій та зводяться передусім до переоцінки доказів у справі, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, передбачених статтями - 111-5, - 111-7 ГПК України.