розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу приватно-орендної агрофірми "Україна" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 17.05.2017 року у справі № 911/128/17 за позовом державного сільськогосподарського підприємства "Головний селекційний центр України" до приватно-орендної агрофірми "Україна" про визнання недійсною заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог,

У грудні 2016 року позивач звернувся до господарського суду Київської області з позовною заявою про визнання недійсної заяви відповідача про зарахування зустрічних однорідних вимог.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірна заява від 04.11.2016 року не містить всіх обов'язкових умов, встановлених ст. 601 ЦК України, для вчинення дій щодо зарахування зустрічних вимог. Крім того, в частині зобов'язань позивача перед відповідачем, які включені до заяви, сплив строк позовної давності, що за ст. 602 ЦК України виключає зарахування таких вимог, а тому з огляду на приписи ст.ст. 215 та 203 ЦК України заява підлягає визнанню недійсною.

Рішенням господарського суду Київської області від 21.03.2017 року (суддя Щоткін О.В.) позов задоволено повністю, визнано недійсною заяву відповідача про зарахування зустрічних однорідних вимог від 04.11.2016 року.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 17.05.2017 року (судді: Чорногуз М.Г., Агрикова О.В, Жук Г.А.) рішення господарського суду Київської області від 21.03.2017 року залишено без змін.

У касаційній скарзі відповідач вважає, що судами попередніх інстанцій порушено і неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права, і тому просить прийняті ними судові рішення скасувати, у задоволені позову відмовити.

У відзиві на касаційну скаргу позивач вважає, що судові рішення у справі є законними та просить залишити їх без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, перевіривши матеріали справи і прийняті в ній судові рішення, суд касаційної інстанції вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач звернувся до позивача з вимогою № 0006 від 03.02.2016 року, у якій зазначив, що ним було переховано кошти на банківський рахунок позивача на підставі договору від 05.04.2016 року згідно з: рахунком № 152 від 28.04.2010 року на суму 26 181,74 грн.; рахунком № 155 від 05.05.2010 року на суму 788,98 грн.; рахунком № 180 від 25.05.2010 року на суму 18 419,22 грн.; рахунком № 199 від 04.06.2010 року на суму 2656,33 грн.; рахунками №№ 210, 211 від 16.06.2010 року на суму 572,00 грн.; рахунком № 228 від 29.06.2010 року на суму 2251,93 грн.; рахунком № 229 від 30.06.2010 року на суму 1 115,50 грн.; рахунком № 343 від 05.07.2010 року на суму 700,00 грн., а також попередню оплату згідно з договором від 05.04.2010 року на суми 2 679,50 грн., 30 000,00 грн., 1 184,95 грн., 5 700,00 грн., 6 575,00 грн. Всього перераховано позивачу грошових коштів на суму 98 825,15 грн. та відповідач вимагав повернути вказані кошти. (а.с. 46-47).

11 лютого 2016 року, не погодившись з Вимогою № 0006, позивач направив на адресу відповідача відповідь від 11.02.2016 року № 26, у якій зазначив про безпідставність такої претензії, з огляду на відсутність доказів заборгованості, а також сплив строку позовної давності щодо зазначених вимог (а.с. 48, 49-50).

08 листопада 2016 року на адресу позивача від відповідача надійшла Вимога від 31.10.2016 року № 97 про повернення грошових коштів у сумі 74650,94 грн., які були перераховані відповідачем на банківський рахунок позивача на підставі договору № 56/2010 від 24.11.2010 року, що підтверджується платіжним дорученням від 29.04.2013 року у сумі 23 379,00 грн., платіжним дорученням від 29.05.2013 року у сумі 15 781,44 грн., касовим ордером від 04.07.2013 року у сумі 10 000,00 грн., касовим ордером від 05.07.2013 року у сумі 5 615, 00 грн., касовим ордером від 21.08.2013 року у сумі 10 000,00 грн., касовим ордером від 22.08.2013 року у сумі 4 940,90 грн., касовим ордером від 20.09.2013 року у сумі 4 934,60 грн. (а.с. 51).

14 листопада 2016 року позивач надіслав на адресу відповідача відповідь № 207 від 11.11.2016 року на вимогу № 97, у якій зазначив про її безпідставність, з огляду на відсутність доказів заборгованості, відсутність документів щодо вказаних операцій на підприємстві позивача, а також сплив строку позовної давності щодо зазначених вимог (а.с. 52, 53-54).

19 жовтня 2016 року постановою Верховного Суду України у справі №18/122-12/2 скасовано постанови Київського апеляційного господарського суду від 04.04.2016 року та Вищого господарського суду України від 15.06.2016 року та залишено в силі рішення господарського суду Київської області від 26.01.2016 року, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог Приватно-орендної агрофірми "Україна" до Державного сільськогосподарського підприємства "Головний селекційний центр України" про стягнення заборгованості за укладеним між сторонами договором комісії. Крім того, Верховний Суд України, здійснивши розподіл судових витрат, присудив стягнути з Приватно-орендної агрофірми "Україна" на користь Державного сільськогосподарського підприємства "Головний селекційний центр України" 172 260,00 грн. витрат зі сплати судового збору за подання касаційної скарги та за подання заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України (а.с. 39-45).

04 листопада 2016 року відповідач, відповідно до ст. 601 ЦК України, направив на адресу позивача заяву про зарахування зустрічних однорідних вимог, оскільки на думку першого, відповідач є боржником позивача за рішенням у справі № 18/122-12/2 на суму 172 260,00 грн., а позивач є боржником відповідача з повернення коштів, які були перераховані останнім за договорами № 16 від 05.04.2010 року про спільний обробіток земельної ділянки (за рахунками за період з 28.04.2010 року по 06.07.2010 року та щодо попередньої оплати, перерахованої у період з 30.07.2010 року по 17.08.2010 року у загальній сумі 98825,15 грн.) згідно з вимогою № 0006 від 03.02.2016 року (на суму 102233,54 грн.) та за договором № 56/2010 від 24.11.2010 року про надання послуг з утримання великої рогатої худоби на суму 183 583,48 грн. згідно з вимогою № 97 від 31.10.2016 року на суму 74650,94 грн. щодо коштів перерахованих у період з 29.04.2013 року по 20.09.2013 року, а також відповідно до наказу господарського суду Київської області щодо примусового виконання рішення у справі № 911/615/15 від 29.12.2015 року на суму 6699 грн. Вказана заява отримана позивачем 15.11.2016 року, про що свідчить відповідна відмітка (а.с. 55-56).

Позивач зазначає, що вимоги № 0006 та № 97 ним не визнані та не задоволені, документи, на які посилається відповідач датовані з квітня по серпень 2010 року, а відтак строк позовної давності минув, у зв'язку з чим з урахуванням ст. 602 ЦК України, зарахування зустрічних вимог не є можливим.

Предметом судового розгляду є позовна вимога про визнання недійсним одностороннього правочину про зарахування однорідних вимог, а саме заяви про зарахування однорідних вимог.

Рішенням суду першої інстанції позовні вимоги задоволені з огляду на те, що визначена в заяві про зарахування сума боргу не є безспірною, а тому, на думку суду першої інстанції, не може бути предметом зарахування за наявності незгоди на такі дії іншої сторони, оскільки у такому випадку неможливо обґрунтовано стверджувати, що строк виконання зобов'язання настав чи вказані вимоги дійсно є зустрічними, зокрема, чи є позивач боржником щодо всіх сум зазначених в заяві.

Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, зазначив про те, що обов'язок відповідача сплатити на користь позивача 172260,00 грн. виник із судового рішення, яке підлягає виконанню у встановленому законодавством порядку. Зарахування зустрічних однорідних вимог є формою припинення зобов'язань шляхом вчинення спрямованих на це дій (у формі договору чи одностороннього правочину). Поряд з цим, заміна стягувача на стадії виконавчого провадження шляхом вчинення цивільно-правового одностороннього правочину чинним законодавством не передбачена.

Такі висновки судів попередніх інстанцій суд касаційної інстанції вважає помилковими з огляду на таке

За частиною 3 ст. 203 ГК України передбачено припинення господарського зобов'язання, зокрема, зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. Для зарахування достатньо заяви однієї сторони.

Частиною першою статті 601 ЦК України встановлено, що зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги.

Зарахування зустрічних однорідних вимог як односторонній правочин, є волевиявленням суб'єкта правочину, спрямованим на настання певних правових наслідків у межах двосторонніх правовідносин. Зарахування зустрічних однорідних вимог є способом припинення одночасно двох зобов'язань, в одному з яких одна сторона є кредитором, а інша - боржником, а в другому - навпаки (боржник у першому зобов'язанні є кредитором у другому).

Вимоги, які можуть підлягати зарахуванню, мають відповідати таким умовам:

1) бути зустрічними (кредитор за одним зобов'язанням є боржником за іншим, а боржник за першим зобов'язанням є кредитором за другим);

2) бути однорідними (зараховуватися можуть вимоги про передачу речей одного роду, у зв'язку з чим зарахування як спосіб припинення зазвичай застосовується до зобов'язань по передачі родових речей, зокрема грошей). Правило про однорідність вимог розповсюджується на їх правову природу, але не стосується підстави виникнення такої вимоги. Отже, допускається зарахування однорідних вимог, які випливають із різних підстав (різних договорів тощо);

3) строк виконання щодо таких вимог настав, не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги.

Зарахуванням можуть бути припинені зобов'язання на будь-якій стадії їх існування, навіть після порушення виконавчого провадження щодо виконання одного із зустрічних зобов'язань. Добровільне виконання зобов'язання на стадії виконавчого провадження допускається і шляхом проведення зарахування однорідних зустрічних вимог (постанова Верховного Суду України від 01.11.2005 року № 15/154).

Виконання судових рішень, згідно із ст. 1 Закону України "Про виконавче провадження", здійснюється на підставах та у спосіб, визначених цим законом та іншими законами та нормативно-правовими актами. Зазначений закон не містить заборони щодо можливості виконання судового рішення шляхом проведення зарахування зустрічних вимог. Добровільне виконання може здійснюватись у будь-який передбачений чинним законодавством спосіб, або у спосіб, що не суперечить вимогам чинного законодавства.

Стаття 602 ЦК України, якою передбачені випадки недопустимості зарахування зустрічних вимог, також не містить обмежень щодо такого зарахування на стадії виконання судових рішень.

Такої правової позиції дотримується ВСУ у постанові від 09.12.2008 року у справі № 37/638.

Частина 2 статті 601 зазначає, що зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сторін. Це означає, що заяви однієї сторони достатньо для проведення зарахування. Саме таким чином сформульовані положення Господарського кодексу (436-15) щодо припинення зарахуванням господарських зобов'язань (ч. 3 ст. 203 ГКУ). Тобто, зарахування зустрічних однорідних вимог, про яке заявлено однією зі сторін у зобов'язанні, не пов'язується із прийняттям такого зарахування іншою стороною.

За вимогами ч. 1 ст. 203 ЦК України та ч.ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Втім, при розгляді справи суди попередніх інстанцій не врахували наведене та не з'ясували наявності чи відсутності умов, встановлених ст. 601 ЦК України, та обставин, встановлених ст. 602 ЦК України, за яких зарахування зустрічних однорідних вимог не допускається та не встановили обставин, з якими закон пов'язує визнання правочинів недійсними.

Отже, господарські суди першої та апеляційної інстанцій не встановили дійсних обставин спору, які мають суттєве значення для правильного вирішення спору у справі, не дослідили повно і всебічно спірні правовідносини між сторонами, не надали вказаним правовідносинам належної правової оцінки, та дійшли передчасного висновку про задоволення позову.

За таких обставин, прийняті судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими, і тому вони підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати наведене і вирішити спір з дотриманням вимог закону.

З огляду наведеного та керуючись ст.ст. - 111-5, - 111-7, - 111-9 - 111-12 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

Касаційну скаргу приватно-орендної агрофірми "Україна" задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 17.05.2017 року та рішення господарського суду Київської області від 21.03.2017 року скасувати, і справу № 911/128/17 передати на новий розгляд до суду першої інстанції в іншому складі.