за участю представників: позивача - Білецької В.В. дов. № 060-3481 від 15 травня 2017 року, ПАТ "Дельта Банк" - Шпак Т.Г. дог. про надання правової допомоги № 4 від 5 липня 2017 року, посв. № 4256 від 26 серпня 2010 року, свід. № 4256 від 26 серпня 2010 року, Національного банку України - Омельчука В.О. дов. № 18-0009/75433 від 8 вересня 2016 року, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб - Башарова В.Є. дог. від 3 липня 2017 року,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві касаційну скаргу ТОВ "Кавицький" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 28 березня 2017 року у справі Господарського суду міста Києва за позовом Департаменту культури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) до ПАТ "Дельта Банк", ТОВ "Кавицький" та ПАТ "Омега Банк", треті особи - Національний банк України та Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, про визнання договору недійсним,

У вересні 2016 року Департамент культури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - позивач) звернувся до ПАТ "Дельта Банк" (далі - відповідач-1) та ТОВ "Кавицький" (далі - відповідач-2) з позовом про визнання недійсним іпотечного договору, укладеного між ПАТ "Сведбанк" та відповідачем-2 13 травня 2010 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тверською І.В. за реєстровим № 550 з усіма змінами до нього.

Позовні вимоги обгрунтовані порушенням порядку визначення вартості предмета іпотеки та відсутністю погодження органу охорони культурної спадщини на укладення спірного іпотечного договору.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 14 грудня 2016 року у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 28 березня 2017 року апеляційну скаргу ТОВ "Кавицький" залишено без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 14 грудня 2016 року без змін.

У касаційній скарзі ТОВ "Кавицький" просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 14 грудня 2016 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 28 березня 2017 року, прийняти нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі.

Посилається на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм ст. ст. 6, 33 ч. 1 ст. 37 Закону України "Про іпотеку", ст. ст. 18, 19, 20 Закону України "Про охорону культурної спадщини", ст. ст. 203, 215 Цивільного кодексу України.

Зазначає, що за своєю суттю іпотека є правом на чуже майно і внаслідок встановлення такого права власник може примусово бути позбавлений права на таке майно у випадку невиконання боржником зобов'язання, забезпеченого іпотекою, у зв'язку з чим висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність необхідності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини укладення іпотечного договору щодо цього майна не відповідає дійсності та законодавству України.

Посилається на те, що судами не залучено до участі у справі осіб, на права, обов'язки та законні інтереси яких матиме вплив прийняте у справі рішення, оскільки згідно умов кредитних договорів, вимоги за якими забезпечуються оспорюваним іпотечним договором, позичальниками є ОСОБА_9 та ОСОБА_10

Вказує на те, що відчуження, в тому числі передача майна в іпотеку, належить до правомочностей власника щодо розпорядження майном, передбачених ч. 1 ст. 18 Закону України "Про охорону культурної спадщини". Погодження (згода) відповідного органу охорони культурної спадщини на відчуження об'єктів культурної спадщини, що є пам'ятками, повинно розглядатися як обмеження правомочності розпоряджатися, про яке йдеться у ч. 1 ст. 6 Закону України "Про іпотеку".

Вважає, що для передачі в іпотеку пам'яток культурної спадщини є необхідним отримання погодження (згоди) відповідного органу, тобто, укладення іпотечного договору, предметом якого є культурні цінності, пам'ятки культурної спадщини тощо можливо після отримання відповідного дозволу органу охорони культурної спадщини, а недотримання цієї вимоги є підставою для визнання договору іпотеки недійсним.

Зазначає, що будівля, до якої віднесено предмет іпотеки, є пам'яткою історичного та культурного значення починаючи ще з 1970 року, а згідно п. 3 Перехідних положень Закону України "Про охорону культурної спадщини" (1805-14) об'єкти, включені до списків (переліків) пам'яток історії та культури відповідно до Закону Української РСР "Про охорону і використання пам'яток історії та культури" (3600-09) , визнаються пам'ятками відповідно до цього Закону, тобто, предмет іпотеки був віднесений до пам'яток України задовго до укладення іпотечного договору, що спростовує висновки судів про відсутність необхідності проведення оцінки предмета іпотеки з урахуванням Методики грошової оцінки пам'яток, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України № 1447 від 26 вересня 2002 року (1447-2002-п) (далі - Методика).

Стверджує, що відсутність належної оцінки предмета іпотеки є окремою самостійною підставою для визнання недійсним іпотечного договору.

Вказує, що у відповідності до п. п. 2, 3 Методики проведення оцінки пам'ятки культурної спадщини при передачі її в заставу є обов'язковим.

Зазначає, що з умов іпотечного договору не випливає, що при проведенні оцінки було дотримано порядок, визначений у Методиці, а також, що в ціні предмета іпотеки враховані історичність, архітектурна, культурна цінність пам'ятки.

Посилається на відсутність підстав для застосування строків позовної давності та вважає, що перебіг строку позовної давності розпочався для позивача 7 вересня 2016 року.

У поясненнях по суті касаційної скарги Національний банк України зазначає, що у відповідності до вимог ст. ст. 3, 18 Закону України "Про охорону культурної спадщини" власник об'єкта культурної спадщини може реалізувати своє суб'єктивне право на таке майно як шляхом його відчуження, так і передачі у володіння, користування чи управління іншій юридичній чи фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини.

При вирішенні питання звернення стягнення на зазначене майно у разі порушення боржниками зобов'язань за кредитними договорами той факт, що предмет іпотеки є об'єктом культурної спадщини, має бути врахований з огляду на положення ст. 20 Закону України "Про охорону культурної спадщини".

Вказує, що сам по собі факт відсутності погодження органу охорони культурної спадщини на передачу об'єкта культурної спадщини в іпотеку не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання спірного іпотечного договору недійсним.

Зазначає, що порушення прав позивача укладенням спірного договору не відбулось, а рішення у даній справі не може відновити права та охоронювані законом інтереси позивача.

У відзиві на касаційну скаргу ПАТ "Дельта Банк" зазначає, що на виконання ч. 1 ст. 575 Цивільного кодексу України, п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про іпотеку", укладенням договору іпотеки не здійснюється посягання на право власності, володіння та користування об'єктом іпотеки, це є вид забезпечення виконання зобов'язань. При цьому у випадку невиконання боржником зобов'язань у банку як кредитора та іпотекодержателя виникне право на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки, але вже з урахуванням особливостей, передбачених ст. ст. 18, 20 Закону України "Про охорону культурної спадщини", Охоронного договору № 2660 від 27 липня 2011 року та п. 5 договору про внесення змін № 2 до іпотечного договору.

Вказує, що на виконання ч. 1 ст. 575 Цивільного кодексу України, п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про іпотеку", ст. ст. 18, 20 Закону України "Про охорону культурної спадщини" банк не був зобов'язаний отримувати попередню згоду охоронного органу на заміну іпотекодержателя у зобов'язанні.

Стверджує, що оскільки майно, яке є предметом іпотеки, залишається у володінні і користуванні іпотекодавця - власника архітектурної пам'ятки, погодження відповідного органу охорони культурної спадщини не потрібно, а сам по собі факт відсутності такого погодження не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання договору недійсним.

У письмових поясненнях на касаційну скаргу Фонд гарантування вкладів фізичних осіб зазначає, що факт відсутності погодження передачі в іпотеку архітектурної пам'ятки не є безумовною підставою визнання недійсним договору іпотеки.

Зазначає, що передача в іпотеку пам'ятки архітектури місцевого значення, що залишається у користуванні власника, не потребує погодження органу охорони культурної спадщини.

Вказує, що позивачем не обгрунтовано, які його права та інтереси порушені укладенням сторонами спірного договору та не зазначено, яким чином визнання недійсним такого договору сприятиме їх відновленню.

Посилається на те, що визнання недійсним спірного договору може вплинути на права та інтереси кредиторів банку.

Стверджує, що позивачем не доведено обставин, з якими положенням ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України пов'язується можливість визнання спірного іпотечного договору недійсним.

Представник ТОВ "Омега Банк" у судове засідання не з'явився, про причини неявки суд не повідомив.

Представник ТОВ "Кавицький" у судове засідання повторно не з'явився, надав клопотання про відкладення розгляду справи, яке відхиляється судом касаційної інстанції з урахуванням того, що явка представників сторін у судове засідання не визнавалась обов'язковою, а розгляд справи вже відкладався, зокрема, за клопотанням представника відповідача-2.

Враховуючи, що про час та місце розгляду касаційної скарги ТОВ "Кавицький" та ПАТ "Омега Банк" повідомлені належним чином, суд вважає за можливе розглянути справу за їх відсутності.

Заслухавши пояснення представників позивача, ПАТ "Дельта Банк", Національного банку України та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, обговоривши доводи касаційної скарги та вивчивши матеріали справи, суд вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що рішенням виконавчого комітету Київської міської ради депутатів трудящих № 159 від 27 січня 1970 року "Про взяття під державну охорону пам'ятників археології, історії і мистецтва" та затвердження списків пам'ятників загальносоюзного, республіканського та місцевого значення" вирішено взяти під державну охорону пам'ятники археології, історії і мистецтва згідно додатків № 1, № 2 і № 3.

Додатком № 3 до рішення міськвиконкому до списку пам'ятників археології, історії і мистецтва місцевого значення віднесено, зокрема, меморіальний будинок, в якому в 1951 - 1960 жив ОСОБА_11, АДРЕСА_1.

Рішенням виконавчого комітету Київської міської ради депутатів трудящих № 840 від 21 серпня 1975 року "Про проведення паспортизації пам'ятників археології, історії і мистецтва в м. Києві" вирішено взяти на облік і під державну охорону пам'ятники та пам'ятні місця згідно додатку № 1, зокрема, меморіальний будинок, де у 1950 - 1970 жив терапевт, професор, заслужений діяч науки УРСР ОСОБА_12, АДРЕСА_2.

Рішенням виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів № 1804 від 22 листопада 1982 року "Про затвердження переліку пам'яток містобудування та архітектури місцевого значення у м. Києві", згідно з додатком до якого увійшов, зокрема, за охоронним № пам'ятника 62, Пасаж, 15, 1914 спорудження пам'ятника.

15 квітня 2004 року між Головним управлінням культури, мистецтв та охорони культурної спадщини Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (управління) та ТОВ спільне виробничо-комерційне підприємство "Вечірній Київ" (користувач) укладено Охоронний договір на пам'ятку культурної спадщини за адресою: АДРЕСА_3 № 891, відповідно до якого користувач прийняв на себе зобов'язання щодо охорони пам'ятки історії (рішення Київського міськвиконкому від 27 січня 1970 року № 159 і рішення Київського міськвиконкому від 21 серпня 1975 року № 840) та архітектури місцевого значення (охор. № 62, рішення Київського міськвиконкому від 22 листопада 1982 року № 18040 за адресою: АДРЕСА_3 (поштова адреса пам'ятки на час взяття її на державний облік: АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1).

13 травня 2010 року між ПАТ "Сведбанк" (іпотекодержатель) та ТОВ "КАВИЦЬКИЙ" (іпотекодавець), яке є правонаступником ТОВ Спільного виробничо-комерційного підприємства "Вечірній Київ", укладено іпотечний договір, посвідчений нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тверською І.В. за реєстровим № 550, за умовами якого в забезпечення виконання основного зобов'язання іпотекодавець передав в іпотеку іпотекодержателю належне йому на праві власності майно: нежилі приміщення з № 1 по № 49 (групи приміщень № 187 (в літ. А) Магазин з продажу непродовольчих товарів загальною площею 846,90 кв.м., які знаходяться за адресою: АДРЕСА_3.

Виконання зобов'язання на підставі ч. 1 ст. 546 Цивільного кодексу України може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Відповідно до п. 2.1 іпотечного договору предмет іпотеки належить іпотекодавцю на підставі свідоцтва про право власності, виданого Головним управлінням комунальної власності м. Києва від 11 жовтня 2006 року серія НОМЕР_1 на підставі наказу № 1490-В від 11 жовтня 2006 року та зареєстрованого в Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна в реєстровій книзі за реєстровим № 3121-П/1383-П. Право власності на предмет іпотеки підтверджується довідкою-характеристикою Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна № 1456059 від 18 лютого 2010 року.

Положеннями п. 2.2 іпотечного договору сторони погодили, що загальна балансова вартість предмета іпотеки згідно довідки-характеристики Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна № 1456059 від 18 лютого 2010 року становить 98217143 гривень 94 коп.

Договір згідно п. 16 набирає чинності з моменту його підписання сторонами та нотаріального посвідчення.

Договором про внесення змін № 2 від 19 серпня 2011 року до іпотечного договору від 13 травня 2010 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тверською І.В. за реєстровим № 1946, внесено зміни до преамбули, п. 1, п. п. 2.1, 2.2, 3.2, 9.4, 10.3, абзацу п.11, а також доповнено іпотечний договір п. п. 22, 23, 24 в наступній редакції: п. 22. Будинок, приміщення якого є предметом іпотеки, внесено до Державного реєстру нерухомих пам'яток України як пам'ятку історії, архітектури та містобудування місцевого значення (охорон. № 62-Кв, наказ Міністерства культури і туризму України від 15 вересня 2010 року № 706/0/16-10). п. 23. Використання предмету іпотеку можливе виключно у відповідності до всіх вимог охоронного договору від 27 липня 2011 року № 2660, укладеного між Головним управлінням та власником приміщень - ТОВ "КАВИЦЬКИЙ". п. 24. У разі можливого переходу права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя, останній має попередньо повідомити про це Головне управління (згідно ст. 18 Закону України "Про охорону культурної спадщини" відчуження можливе тільки за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини - Головного управління). При цьому Головне управління має право привілеєвої купівлі приміщень пам'ятки (ст. 20 Закону України "Про охорону культурної спадщини").

Договором про внесення змін № 3 від 24 липня 2013 року до іпотечного договору від 13 травня 2010 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тверською І.В. за реєстровим № 566, сторони виклали преамбулу в наступній редакції: "Сторона 1: Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" (іпотекодержатель), Сторона 2: Товариство з обмеженою відповідальністю "КАВИЦЬКИЙ" (іпотекодавець)", а також внесли зміни до п. п. 1, 9.4, 10.3, 11, 12.3.2 договору.

Договорами про внесення змін № 4 від 6 лютого 2014 року № 5 від 13 квітня 2014 року та № 6 від 1 серпня 2014 року до іпотечного договору від 13 травня 2010 року іпотекодавець підтвердив ознайомлення з умовами основного зобов'язання та додаткових договорів до нього.

Обгрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказував на те, що будинок за адресою: АДРЕСА_3, який є предметом іпотеки, прибутковий і конторський, будинок страхової компанії "Росія", наказом Міністерства культури і туризму України № 706/0/16-10 від 15 вересня 2010 року занесений до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, як пам'ятка архітектури, містобудування та історії місцевого значення, охоронний № 62-Кв, охороняється Законом України "Про охорону культурної спадщини" (1805-14) , а згоди на укладення іпотечного договору від 13 травня 2010 року від імені органу охорони культурної спадщини не було надано, охоронний договір не укладено, відтак ТОВ "КАВИЦЬКИЙ" не мало повноважень та необхідного обсягу прав для розпорядження предметом іпотеки, зокрема, щодо передачі майна в іпотеку, що свідчить про недійсність спірного іпотечного договору.

Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків згідно п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України є, зокрема, договори та інші правочини.

Правочин згідно ст. 204 Цивільного кодексу України є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

За приписами ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст. 203 Цивільного кодексу України загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину визначено: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Правочин може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених законом.

Так, загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої-третьої, п'ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235, 1057-1 ЦК України, абзацу другого частини шостої статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", частини другої статті 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", частини другої статті 15 Закону України "Про оренду землі", статті 12 Закону України "Про іпотеку", частини другої статті 29 Закону України "Про страхування", статті 78 Закону України "Про банки і банківську діяльність", статті 7-1 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" тощо.

Таким чином, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Водночас, необхідно з урахуванням приписів ст. 215 Цивільного кодексу України та ст. 207 Господарського кодексу України розмежовувати види недійсності правочинів, а саме: нікчемні правочини, недійсність яких встановлена законом (наприклад, ч. 1 ст. 220, ч. 2 ст. 228 Цивільного кодексу України, ч. 2 ст. 207 Господарського кодексу України), і оспорювані, які можуть бути визнані недійсними лише в судовому порядку за позовом однієї з сторін, іншої заінтересованої особи, прокурора.

Відповідно до ст. 207 Господарського кодексу України недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків.

Судами встановлено, що предмет іпотечного договору від 13 травня 2010 року, а саме, нежилі приміщення з № 1 по № 49 (групи приміщень № 187 (в літ. А) Магазин з продажу непродовольчих товарів загальною площею 846,90 кв.м. за адресою: АДРЕСА_3, є пам'яткою архітектури місцевого значення, яка включена до реєстру пам'яток архітектури місцевого значення на підставі рішення виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів № 1804 від 22 листопада 1982 року "Про затвердження переліку пам'яток містобудування та архітектури місцевого значення у м. Києві", належить на праві власності ТОВ "КАВИЦЬКИЙ" (іпотекодавцю) згідно свідоцтва про право власності, виданого Головним управлінням комунальної власності м. Києва від 11 жовтня 2006 року, серія НОМЕР_1 на підставі наказу № 1490-В від 11 жовтня 2006 року та зареєстрованого в Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна в реєстровій книзі за реєстровим № 3121-П/1383-П.

Зміст права власності у суб'єктивному значенні згідно ч. 1 ст. 317 Цивільного кодексу України охоплює правомочності власника щодо володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до ст. 319 Цивільного кодексу України в редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Власність зобов'язує. Особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цінності встановлюються законом.

Правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об'єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь регулюються положеннями Закону України "Про охорону культурної спадщини" (1805-14) .

Державне управління у сфері охорони культурної спадщини покладається на Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважені органи охорони культурної спадщини. До спеціально уповноважених органів охорони культурної спадщини належать: центральні органи виконавчої влади, які забезпечують формування та реалізують державну політику у сфері охорони культурної спадщини; орган виконавчої влади Автономної Республіки Крим; обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації; виконавчий орган сільської, селищної, міської ради згідно із ч. 1 ст. 3 Закону України "Про охорону культурної спадщини".

Відповідно до п. 16 ч. 1 ст. 6 Закону України "Про охорону культурної спадщини" до повноважень органу виконавчої влади Автономної Республіки Крим, органів охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій відповідно до їхньої компетенції належить: погодження відчуження або передачі пам'яток місцевого значення їхніми власниками чи уповноваженими ними органами іншим особам у володіння, користування або управління.

За ч. 1 ст. 17 Закону України "Про охорону культурної спадщини" пам'ятка, крім пам'ятки археології, може перебувати у державній, комунальній або приватній власності.

За приписами ст. 18 Закону України "Про охорону культурної спадщини" об'єкти культурної спадщини, що є пам'ятками (за винятком пам'яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини.

Таким чином, власник об'єкта культурної спадщини може реалізувати своє суб'єктивне право на таке майно (за винятком пам'яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) як шляхом його відчуження, так і шляхом передачі його у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини.

Судами встановлено, що ТОВ "КАВИЦЬКИЙ", як власник нерухомого майна, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, реалізував своє право на цей об'єкт шляхом передачі його в іпотеку в забезпечення всіх вимог ПАТ "Сведбанк" із кредитних договорів, укладених між банком і позичальниками.

Разом з цим, виходячи із правового визначення поняття іпотеки, наведеного в Законі України "Про іпотеку" (898-15) , іпотека є вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні та користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у встановленому цим Законом порядку.

За змістом ст. 9 Закону України "Про іпотеку" іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватися предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом.

З огляду на зазначені загальні положення спеціального Закону та характер правовідносин сторін за договором іпотеки, який включає в себе домовленість іпотекодержателя та іпотекодавця щодо встановлення, зміни, припинення іпотечних прав та обов'язків, можна дійти висновку, що, оскільки майно, яке є предметом іпотеки, залишається у володінні і користуванні іпотекодавця - власника архітектурної пам'ятки сам по собі факт відсутності такого погодження не є безумовною підставою для визнання договору недійсним.

Натомість, при вирішенні питання звернення стягнення на зазначене майно у разі порушення боржниками зобов'язань за кредитними договорами той факт, що предмет іпотеки є об'єктом культурної спадщини, має бути враховано з огляду на положення ст. 20 Закону України "Про охорону культурної спадщини", якими передбачено право привілеєвої купівлі пам'ятки місцевого значення відповідним органом охорони культурної спадщини. При цьому, нереалізація цим органом такого права з урахуванням дотримання передбаченої законом процедури повідомлення останнього не є підставою для заборони відчуження об'єкта культурної спадщини.

Так, положеннями чинного законодавства встановлено заборону відчуження пам'яток культурної спадщини, які перебувають у державній власності. В той же час відчуження об'єктів культурної спадщини, що перебувають в інших формах власності, можливе лише за умови погодження відповідного органу охорони культурної спадщини.

З огляду на викладене, місцевим та апеляційним господарськими судами мотивовано відхилено доводи позивача та відповідача-2 щодо необхідності отримання згоди органу охорони культурної спадщини на передачу об'єкта культурної спадщини в іпотеку, оскільки сам по собі факт відсутності такого погодження відповідного органу не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання іпотечного договору від 13 травня 2010 року недійсним з урахуванням виконання у подальшому відповідних вимог закону.

Водночас, п. 9.9 іпотечного договору сторони погодили, що іпотекодавець зобов'язувався в строк не пізніше 4 календарних місяців з дати підписання цього Договору надати іпотекодержателю наступні документи: дозвіл Головного управління охорони пам'ятників історії, культури та історичного середовища м. Києва на передачу нежитлових приміщень в іпотеку АТ "Сведбанк", Охоронний договір на використання предмета іпотеки.

Договором про внесення змін № 1 від 29 жовтня 2010 року до іпотечного договору від 13 травня 2010 року, посвідченим нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тверською І.В. за реєстровим № 2073, сторони домовились внести зміни до п. 9.9 договору та викласти його в наступній редакції: "Іпотекодавець зобов'язується в строк не більше ніж 7 календарних місяців з дати підписання цього договору надати іпотекодержателю наступні документи: дозвіл Головного управління охорони пам'ятників історії, культури та історичного середовища м. Києва на передачу нежитлових приміщень в іпотеку АТ "Сведбанк", Охоронний договір на використання предмету іпотеки".

27 липня 2011 року між Головним управлінням охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (органом охорони) та ТОВ "КАВИЦЬКИЙ" (власником) укладено Охоронний договір на пам'ятку культурної спадщин за адресою: АДРЕСА_3 № 2660, за умовами якого власник прийняв на себе зобов'язання щодо охорони пам'ятки історії, архітектури та містобудування місцевого значення (охоронний № 62-Кв, наказ Міністерства культури і туризму України від 15 вересня 2010 року № 706/0/16-10) за адресою: АДРЕСА_3 (поштова адреса пам'ятки на час взяття її на державний облік: АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1).

Термін дії даного Охоронного договору на підставі п. 2 встановлено на період володіння приміщеннями пам'ятки.

За умовами п. 3 Охоронного договору у разі зміни в установленому порядку власника, новий власник зобов'язаний укласти з органом охорони новий охоронний договір.

Згідно із п. 5.2 Охоронного договору власник зобов'язувався здійснювати продаж, передачу у володіння, користування чи управління вказаної частини пам'ятки іншій юридичній чи фізичній особі тільки після письмової згоди органу охорони.

Листом № 3891 від 4 серпня 2011 року Головне управління охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) повідомило ТОВ "КАВИЦЬКИЙ" про те, що не заперечує проти передачі у заставу (іпотеку) АТ "Сведбанк" нежитлових приміщень загальною площею 846,9 кв.м. у будинку по АДРЕСА_3 літ. А у Печерському районі м. Києва пам'ятки відповідно до законодавства у сфері охорони культурної спадщини за умови внесення у договір застави (іпотеки) відповідних пунктів, у випадку невнесення в договір застави вказаних умов погодження надання у заставу вказаних нежитлових приміщень пам'ятки культурної спадщини є недійсним.

Київським науково-методичним центром по охороні, реставрації та використанню пам'яток історії, культури і заповідних території надано позитивний експертний висновок щодо утримання та використання пам'ятки культурної спадщини (застава приміщень) № 3801 від 4 серпня 2011 року, а саме приміщень загальною площею 846,9 кв.м. у будинку по АДРЕСА_3 літ. А у Печерському районі м. Києва.

Відповідно до листа № 2882 (И-2013) від 30 січня 2013 року Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна Київської міської державної адміністрації, номер будинку за адресою АДРЕСА_4 дробовим, оскільки будинковолодіння розташоване на розі з АДРЕСА_1, а тому Бюро підтвердило, що адреса АДРЕСА_4 та АДРЕСА_3 відноситься до одного об'єкта нерухомого майна.

За наведених обставин, на підставі ст. ст. 6, 627 Цивільного кодексу України сторони у добровільному порядку згідно умов іпотечного договору від 13 травня 2010 року погодили необхідність отримання ТОВ "КАВИЦЬКИЙ" дозволу Головного управління охорони пам'ятників історії, культури та історичного середовища м. Києва на передачу нежитлових приміщень в іпотеку АТ "Сведбанк" й укладення Охоронного договору на використання предмету іпотеки, які були виконані іпотекодавцем в повному обсязі, що, як встановлено судами, підтверджується відповідними доказами, яким надано правову оцінку.

Враховуючи викладене, місцевим та апеляційним господарськими судами мотивовано відхилено доводи позивача та відповідача-2 щодо відсутності дозволу Головного управління охорони пам'ятників історії, культури та історичного середовища м. Києва на передачу нежитлових приміщень в іпотеку АТ "Сведбанк" й неукладення Охоронного договору на використання предмету іпотеки.

Відповідно до ст. 19 Закону України "Про охорону культурної спадщини" кожна пам'ятка має майнову цінність, що обчислюється у грошовій одиниці України. Пам'ятки підлягають грошовій оцінці за нормативами і методиками, які затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Методика грошової оцінки пам'яток, затверджена постановою Кабінету Міністрів України № 1447 від 26 вересня 2002 року (1447-2002-п) (далі - Методика), визначає процедури проведення грошової оцінки пам'яток археології, історії, монументального мистецтва, архітектури та містобудування, садово-паркового мистецтва, ландшафтних пам'яток національного та місцевого значення, занесених до Державного реєстру нерухомих пам'яток України.

Згідно із п. п. 2, 3 Методики вартість пам'ятки - це вартість, визначена в процесі проведення незалежної оцінки на певну дату з урахуванням історичної, архітектурної, художньої, наукової та іншої цінності. Дія цієї Методики поширюється на випадки проведення суб'єктами оціночної діяльності грошової оцінки пам'яток та щойно виявлених об'єктів культурної спадщини до вирішення питання про занесення їх до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, а саме: відчуження; передачі у володіння, користування, управління; передачі в оренду; переоцінки основних фондів для цілей бухгалтерського обліку; передачі в заставу; передачі до статутного фонду господарського товариства; страхування; інші випадки, передбачені законодавством.

Враховуючи, що на час віднесення предмета іпотеки (15 вересня 2010 року) - нежилих приміщень з № 1 по № 49 (групи приміщень № 187 (в літ. А) магазин з продажу непродовольчих товарів загальною площею 846,90 кв.м. за адресою: АДРЕСА_3 до Державного реєстру нерухомих пам'яток України як пам'ятки історії, архітектури та містобудування місцевого значення, вказане нерухоме майно вже перебувало в іпотеці на підставі іпотечного договору від 13 травня 2010 року, до даних правовідносин не можуть застосовуватись положення п. 3 Методики, оскільки дія її положень поширюється на випадки проведення суб'єктами оціночної діяльності грошової оцінки пам'яток та щойно виявлених об'єктів культурної спадщини до вирішення питання про занесення їх до Державного реєстру нерухомих пам'яток України.

Крім цього, Методикою на власника майна, що є пам'яткою архітектури, не покладено обов'язку здійснювати грошову оцінку цієї пам'ятки, адже такий обов'язок покладено на орган охорони культурної спадини, який приймає рішення про віднесення певних об'єктів до Державного реєстру нерухомих пам'яток України.

Разом з тим, встановлено, що при укладенні Охоронного договору на пам'ятку культурної спадщини № 2660 від 27 липня 2011 року Головне управління охорони культурної спадщини видало акт технічного стану пам'ятки № 2660 від 27 липня 2011 року, в якому детально описало всі якісні характеристики нерухомого об'єкта за адресою: АДРЕСА_3. В зв'язку з чим судами мотивовано відхилено доводи позивача та відповідача-2 щодо не проведеної оцінки пам'ятки культурної спадщини на підставі Закону України "Про охорону культурної спадщини" (1805-14) та Методики, оскільки сам по собі факт відсутність проведеної оцінки не є безумовною підставою для визнання договору недійсним, тим більше, що на момент включення спірних приміщень до Державного реєстру нерухомих пам'яток України вони вже знаходились в іпотеці.

Крім того, у відповідності до вимог ст. 628 Цивільного кодексу України становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Згідно із ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, які визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Встановлено, що, укладаючи спірний іпотечний договір від 13 травня 2010 року, сторони, ПАТ "Сведбанк" та ТОВ "Кавицький", погодили зміст та розмір основного зобов'язання, строк і порядок його виконання, опис предмета іпотеки, права і обов'язки сторін, порядок задоволення вимог іпотекодержателем, інші умови у відповідності до вимог ст. 18 Закону України "Про іпотеку".

Крім того, судами зазначено, що позивачем, у порушення вимог ст. ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, не надано судам жодних належних та допустимих доказів на підтвердження тих обставин, що спірний іпотечний договір від 13 травня 2010 року суперечить закону, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, або що особи, які вчинили цей правочин, не мали на це необхідного обсягу цивільної дієздатності, чи що волевиявлення учасників правочинів не було вільним та не відповідало їх внутрішній волі, або що правочин не було вчинено у формі, встановленій законом, чи що правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Поряд з цим, у відповідності до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Таким чином, підставами звернення до суду за захистом цивільного права є його порушення, невизнання або оспорювання.

В той же час, кожна особа згідно вимог ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Положеннями ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України визначено основні способи захисту цивільних прав та інтересів.

При цьому, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб'єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Звертаючись до господарського суду, позивач вказував в позовній заяві предмет та підстави позову, тобто, самостійно визначає, яке його право є порушеним, та в який спосіб належить здійснити судовий захист цього порушеного права.

У відповідності до ст. ст. 215 та 216 Цивільного кодексу України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією із сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Втім, наявність права на пред'явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а є лише однією з необхідних умов реалізації цього права.

Вирішуючи поданий на розгляд господарського суду спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов. Відсутність права на позов у матеріальному розумінні тягне за собою ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

При цьому, під порушенням права слід розуміти такий стан суб'єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб'єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов'язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Водночас в силу положень ст. 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується.

Отже, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача (прокурора - в разі подання ним відповідного позову).

Однак, встановлено, що позивачем не надано судам жодних належних та допустимих доказів, які б підтверджували порушення ПАТ "Дельта Банк" та ТОВ "Кавицький" прав та охоронюваних законом інтересів позивача.

Відповідно до ст. 20 Закону України "Про охорону культурної спадщини" орган виконавчої влади Автономної Республіки Крим, органи охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій та відповідний виконавчий орган сільської, селищної, міської ради мають право привілеєвої купівлі пам'ятки місцевого значення. У разі відмови від здійснення цього права чи нездійснення його протягом місяця з дня одержання повідомлення власник або уповноважений ним орган має право на продаж пам'ятки.

Таким чином, при вирішенні питання звернення стягнення на зазначене майно у разі порушення боржниками зобов'язань за кредитними договорами Департамент культури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) має право привілеєвої купівлі пам'ятки місцевого значення.

У той же час, предметом розгляду у даній справі є вимога про визнання недійсним іпотечного договору від 13 травня 2010 року з усіма змінами до нього між ПАТ "Дельта Банк" та ТОВ "Кавицький", заявлена Головним управлінням охорони пам'ятників історії, культури та історичного середовища м. Києва. Втім, останнім не доведено, яким чином визнання недійсним іпотечного договору від 13 травня 2010 року з усіма змінами до нього в зв'язку з неотриманням дозволу Головного управління охорони пам'ятників історії, культури та історичного середовища м. Києва на передачу нежитлових приміщень в іпотеку та неукладенням Охоронного договору на використання предмету іпотеки, може відновити права й охоронювані законом інтереси Департаменту культури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).

З огляду на викладене,оскільки право на звернення до господарського суду з позовом за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів закон пов'язує з наявністю суб'єктивного матеріального права та інтересу позивача, що, встановлено, не доведено позивачем у даній справі, місцевий та апеляційний господарські суди дійшли обгрунтованого висновку про відсутність визначених ст. ст. 203, 215 Цивільного кодексу України підстав, з якими пов'язується можливість визнання недійсним правочину, а тому підставно відмовили у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним іпотечного договору від 13 травня 2010 року.

Також, враховуючи, що позивачем належним чином не обгрунтовано наявність суб'єктивного права на захист якого подано позов, не доведено порушення своїх прав та охоронюваних законом інтересів у зв'язку з укладенням спірного іпотечного договору, у зв'язку з чим позовна давність не може бути застосована до спірних правоввідносин, оскільки лише порушене право підлягає відновленню, позовна давність, про застосування якої заявлено ПАТ "Дельта Банк", не може бути застосована до спірних правовідносин, оскільки, в силу ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України, позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права, на захист якого подано позов.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 26 лютого 2014 року між Національним банком України та ПАТ "Дельта Банк" укладено кредитний договір № 6, в забезпечення виконання якого передано в заставу майно, зокрема, майнові права за кредитними договорами, укладеними між АТ "Дельта банк" та його боржниками. Майнові права за кредитними договорами, які забезпечує іпотечний договір від 13 травня 2010 року перебувають у заставі Національного банку України на підставі договору застави майнових прав № 06/ЗМП від 26 лютого 2014 року.

Крім цього, встановлено, що у провадженні Господарського суду міста Києва перебуває справа № 910/20181/15 за позовом ПАТ "Дельта Банк" до ТОВ "КАВИЦЬКИЙ" про звернення стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором від 13 травня 2010 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тверською І.В., зареєстрованим за № 550, в рахунок часткового погашення боргу за кредитним договором № 599 від 30 листопада 2007 року в розмірі 3913809,03 доларів США (що за курсом НБУ станом на 27 липня 2015 року еквівалентно 86391541 гривень 82 коп.) та 89988903 гривень 27 коп.

З огляду на викладене, місцевий та апеляційний господарські суди дійшли висновку про те, що визнання недійсним спірного іпотечного договору може вплинути на права та охоронювані законом інтереси кредиторів ПАТ "Дельта Банк" та Національного банку України в межах ліквідаційної процедури АТ"Дельта Банк", оскільки порушиться баланс інтересів фізичних й юридичних осіб, а також зменшиться сума ліквідаційної маси, яка йде на погашення вимог кредиторів відповідно до черговості, визначеної Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (4452-17) .

Враховуючи викладене, місцевий та апеляційний господарські суди, повно встановивши усі істотні обставини справи, надавши їм належну правову оцінку та вірно застосувавши норми ст. 1 Господарського процесуального кодексу України, ст. ст. 6, 15, ч. 2 ст. 16, 203, 204, 215, 261, ч. 1 ст. 317, ст. ст. 319, 627, 638 Цивільного кодексу України, ч. 1 ст. 3, п. 16 ч. 1 ст. 6, ч. 1 ст. 17, ст. ст. 18, 19, 20 Закону України "Про охорону культурної спадщини", ст. ст. 1, 9 Закону України "Про іпотеку", що регулюють спірні правовідносини дійшли обгрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення заявлених позовних вимог про визнання недійсним спірного іпотечного договору.