Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючий суддя: судді:

Алєєва І.В. (доповідач), Дроботова Т.Б., Рогач Л.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу

Фірми "Т.М.М." - товариства з обмеженою відповідальністю

на постанову

Київського апеляційного господарського суду від 13.03.2017

у справі

№ 910/30534/15 Господарського суду міста Києва

за позовом

Фірми "Т.М.М." - товариства з обмеженою відповідальністю

до Київської міської ради

про розірвання договору оренди земельної ділянки,

за участю представників сторін:

від позивача:

Саєнко Ю.М., дов. б/н від 17.10.2016;

від відповідача:

Безносик А.О., дов. № 225-КМР-2457 від 10.07.2017

Позивач, Фірма "Т.М.М." - товариство з обмеженою відповідальністю, звернувся до господарського суду міста Києва з позовною заявою до Київської міської ради про розірвання договору оренди земельної ділянки від 12.08.2003.

Справа розглядалась господарськими судами неодноразово.

Рішенням господарського суду міста Києва від 18.01.2017, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 13.03.2017 у справі № 910/30534/15, відмовлено у задоволенні позовних вимог.

Позивач, Фірма "Т.М.М." - товариство з обмеженою відповідальністю, з прийнятими судовими актами попередніх інстанцій не погодився та звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Обґрунтовуючи підстави звернення до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, скаржник посилається на порушення господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 26.06.2017 зазначена касаційна скарга прийнята до провадження та призначена до розгляду.

В призначеному судовому засіданні касаційної інстанції 11.07.2017 представник позивача підтримав вимоги касаційної скарги, представник відповідача - заперечував проти її задоволення.

Перевіривши правильність застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, проаналізувавши доводи касаційної скарги, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги Фірми "Т.М.М." - товариства з обмеженою відповідальністю.

Як було встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, 12.08.2003 між Київською міською радою (орендодавець) та Фірмою "Т.М.М." - товариством з обмеженою відповідальністю (орендар), на підставі рішення Київської міської ради від 27.03.2003 № 332-4/492 (ra32-4023-03) , укладений договір оренди земельної ділянки, відповідно до умов якого орендодавець передає, а орендар приймає в довгострокову оренду на 25 років земельну ділянку площею 3236 кв.м. для будівництва, експлуатації та обслуговування житлового будинку з гостьовою автостоянкою та об'єктами соціально-культурного побуту на перетині вулиць Жмеринської та Петра Чаадаєва у Святошинському районі м. Києва в межах, які перенесені в натуру (на місцевість) і зазначені на плані, що є невід'ємною частиною цього договору.

У зв'язку із внесенням Законом України від 14.05.2015 № 417-VIII "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" (417-19) змін до ст. 42 ЗК України позивач звертався до відповідача з заявою про розірвання договору оренди земельної ділянки, проте отримав відповідь про відмову від розірвання договору, що і стало підставою для звернення до суду з даною позовною заявою.

Згідно з ст.ст. 526, 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами, а зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ч. 1 ст. 652 ЦК України у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.

Згідно з ч. 2 ст. 652 ЦК України якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов: 1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане; 2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися; 3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору; 4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.

Зі змісту вказаної норми вбачається, що укладаючи договір сторони розраховують на його належне виконання і досягнення поставлених ним цілей. Проте, в ході виконання договору можуть виявлятися обставини, які не могли бути враховані сторонами при укладенні договору, але істотно впливають на інтереси однієї чи обох сторін. При укладенні договору та визначені його умов сторони повинні розумно оцінювати ті обставини, при яких він буде виконуватися.

Вимагаючи розірвання договору на цій підставі, позивач з урахуванням положень процесуального законодавства щодо обов'язку доказування повинен довести, зокрема, впевненість сторін у момент укладення договору в тому, що така зміна обставин не настане.

Чинне законодавство пов'язує можливість розірвання договору не з наявністю істотної зміни обставин, а з наявністю одночасно чотирьох умов, визначених ч. 2 ст. 652 ЦК України, при істотній зміні обставин.

Переглядаючи справу в повному обсязі за приписами ст. 101 ГПК України, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність існування юридичних фактів і обставин, які б відповідали вимогам ч. 2 ст. 652 ЦК України для дострокового розірвання договору, оскільки будівництво та введення в експлуатацію будинку не є такою обставиною.

Крім того, позивачем не було надано попереднім судовим інстанціям доказів щодо передачі об'єднання співвласників багатоквартирного будинку примірника технічної та іншої передбаченої законодавством документації на будинок, а також документа, на підставі якого багатоквартирний будинок прийнято в експлуатацію, технічного паспорта і планів інженерних мереж.

Також судова колегія касаційної інстанції зазначає, що оскільки при укладенні договору сторони є вільними у визначенні його умов, за якими договір укладався для будівництва, експлуатації та обслуговування житлового будинку з гостьовою автостоянкою та об'єктами соціально-культурного побуту строком на 25 років, а отже при належному виконанні його умов позивач передбачав набуття в подальшому третіми особами прав співвласників багатоквартирного будинку, враховуючи, що ст. 42 ЗК України навіть в попередній редакції передбачала, що порядок використання земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначається співвласниками, об'єднанню яких земельна ділянка могла передаватися згідно ч. 2 ст. 42 ЗК України, зміна зазначеної норми із встановленням приписів про можливість безоплатного передання у власність або в постійне користування співвласникам багатоквартирного будинку земельної ділянки, не свідчить, що для позивача істотно змінились обставини.

Беручи до уваги вищевикладене, місцевий господарський суд, з яким погодилась апеляційна інстанція, дійшов вірного та обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

В силу приписів ст. - 111-7 ГПК України, касаційна інстанція не має права сама встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові місцевого чи апеляційного господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Таким чином, у касаційної інстанції відсутні процесуальні повноваження щодо переоцінки фактичних обставин справи, встановлених під час розгляду справи місцевим господарським судом та під час здійснення апеляційного провадження.

Щодо викладених в касаційній скарзі інших доводів, то вони вже були обґрунтовано спростовані судом апеляційної інстанції, і колегія суддів касаційної інстанції погоджується з викладеними в оскаржуваній постанові мотивами відхилення доводів скаржника, у зв'язку з чим підстави для скасування постанови Київського апеляційного господарського суду від 13.03.2017 у справі № 910/30534/15 відсутні.

Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9-111-12, Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Вищий господарський суд України, -

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 13.03.2017 у справі № 910/30534/15 - залишити без змін, а касаційну скаргу Фірми "Т.М.М." - товариства з обмеженою відповідальністю - без задоволення.