за участю представників: позивача - Спінова С. А. дов. від 20.07.2016 року, Авдєєва М. П. дов № 04/109 від 26.04.2017 року, відповідачів: Верховної Ради України - Романюка Т. В., дов. № 825 від 26.12.2016 року, Кабінету Міністрів України - Артеменко Є. І. дов № 935/9.1/22-17 від 31.01.2017,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві касаційну скаргу Комунального підприємства "Водно-інформаційний центр" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 22 лютого 2017 року у справі Господарського суду міста Києва за позовом Комунального підприємства "Водно-інформаційний центр" до Держави Україна в особі: Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди,

У липні 2016 року Комунальне підприємство "Водно-інформаційний центр" (далі - позивач) звернулось до Держави Україна в особі: Верховної Ради України (далі - відповідач 1), Кабінету Міністрів України (далі - відповідач 2), Державної казначейської служби України (далі - відповідач 3) з позовом про стягнення з держави України шляхом списання грошових коштів з рахунків Державної казначейської служби України на користь позивача шкоди в розмірі 107771 гривень 11 коп.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що у зв'язку з прийняттям Верховною Радою України Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (4452-17) припинено право власності позивача на грошові кошти, що знаходяться на рахунку у ПАТ "Комерційний банк "Хрещатик", який віднесено до категорії неплатоспроможних.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11 липня 2016 року позовну заяву повернуто заявнику без розгляду.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 9 серпня 2016 року апеляційну скаргу Комунального підприємства "Водно-інформаційний центр" залишено без задоволення, ухвалу Господарського суду міста Києва від 11 липня 2016 року залишено без змін.

Постановою Вищого господарського суду України від 19 жовтня 2016 року касаційну скаргу Комунального підприємства "Водно-інформаційний центр" задоволено, скасовано постанову Київського апеляційного господарського суду від 9 серпня 2016 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 11 липня 2016 року. Справу передано на розгляд до Господарського суду міста Києва.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 30 листопада 2016 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 22 лютого 2017 року апеляційну скаргу Комунального підприємства "Водно-інформаційний центр" залишено без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 30 листопада 2016 року - без змін.

У касаційній скарзі Комунальне підприємство "Водно-інформаційний центр" просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 30 листопада 2016 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 22 лютого 2017 року, прийняти нове рішення, яким стягнути з держави України шляхом списання грошових коштів з рахунків Державної казначейської служби України на користь позивача завданої шкоди в розмірі 107771 гривні 11 коп.

Посилається на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм ст. 41 Конституції України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. ст. 316, 317, 319, 321, 1170 Цивільного кодексу України, ст. 2 Закону України "Про судоустрій та статус суддів", ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини", ст. 4 Господарського процесуального кодексу України.

Стверджує, що у зв'язку з прийняттям Верховною Радою України Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (4452-17) , ст. ст. 36, 50 якого фактично обмежено право власника у разі введення тимчасової адміністрації банку користуватися та розпоряджатися своєю власністю всупереч нормам Конституції України (254к/96-ВР) та Цивільного кодексу України (435-15) .

Вважає, що суд не вирішив спір на засадах верховенства права, не забезпечив кожному право на справедливий суд та вирішив спір упереджено, враховуючи тільки інтереси держави.

Представники відповідача 3 у судове засідання не з'явились.

Враховуючи, що про час та місце розгляду касаційної скарги учасники судового процесу повідомлені належним чином, суд вважає за можливе розглянути справу за відсутності представників відповідача 3.

Заслухавши пояснення представників позивача, відповідача 1, відповідача 2, обговоривши доводи касаційної скарги та вивчивши матеріали справи, суд вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що 1 квітня 2016 року Комунальне підприємство "Водно-інформаційний центр" на підставі договору на здійснення розрахунково-касового обслуговування № 2604800018057 від 29 серпня 2005 року подало на виконання ПАТ "Комерційний банк "Хрещатик" платіжні доручення № 135 на суму 37600 гривень (з призначенням платежу - ЄСВ22, зарплата за березень 2016), № 136 на суму 28200 гривень (з призначенням платежу - ПДФО, зарплата за березень 2016), № 137 на суму 1700 гривень (з призначенням платежу - військовий збір, зарплата за березень 2016), № 138 на суму 40000 гривень (з призначенням платежу - ПДВ за березень 2016).

Подані платіжні доручення не були виконані банком у встановлений строк.

5 квітня 2016 року на підставі постанови Правління Національного банку України № 234 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Хрещатик" до категорії неплатоспроможних" виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення № 463 від 5 квітня 2016 року "Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ "КБ "Хрещатик" та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку".

Підставою звернення з даним позовом позивач зазначає те, що 23 лютого 2012 року Верховною Радою України прийнято Закон України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (4452-17) , відповідно до ст. 2 якого вкладом вважаються поточні рахунки, пунктом 1 ч. 5 ст. 36 встановлено заборону виконувати платіжні доручення з часу запровадження тимчасової адміністрації банку, згідно ч. 2 ст. 50 грошові кошти позивача передаються до ліквідаційної маси банку.

На думку позивача, положення ст. 2, п. 1 ч. 5 ст. 36, ч. 2 ст. 50 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" суперечить відповідним положенням Цивільного кодексу України (435-15) щодо визначення банківського вкладу та договору банківського рахунку, а внаслідок встановленої вказаним Законом заборони здійснювати задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку Комунальне підприємство "Водно-інформаційний центр" позбавлено права власності на його грошові кошти в сумі 107771 гривня 11 коп., тобто, вважає, що відповідачем-1 прийнятий Закон, який припиняє право власності власника грошових коштів, що є підставою для відшкодування шкоди на підставі ст. 1170 Цивільного кодексу України.

Згідно із ч. 1 ст. 1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Водночас, у відповідності до положень наведеної норми, позадоговірна (деліктна) відповідальність, яка є видом цивільно-правової відповідальності, настає при існуванні складу правопорушення, що включає такі елементи як: протиправність поведінки, вина заподіювача шкоди, наявність шкоди, причинно-наслідковий зв'язок між протиправною поведінкою та заподіяною шкодою. При цьому, наявність всіх вищезазначених умов є обов'язковим для прийняття судом рішення про відшкодування шкоди. Відсутність хоча б одного з цих елементів виключає відповідальність за заподіяну шкоду.

Важливим елементом доказування наявності шкоди є встановлення причинно-наслідкового зв'язку між протиправною поведінкою особи та шкодою потерпілої сторони; доведення того, що протиправна дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а шкода - наслідком такої протиправної поведінки.

При цьому, відшкодуванню підлягає лише та шкода, яка є об'єктивним наслідком (результатом) протиправної поведінки.

Відповідно до ст. 1170 Цивільного кодексу України у разі прийняття закону, що припиняє право власності на певне майно, шкода, завдана власникові такого майна, відшкодовується державою у повному обсязі.

Водночас, припинення права власності й відповідне відчуження об'єктів права власності, за змістом наведеної норми, не є за своєю природою тимчасовим обмеженням права володіти, користуватись та розпоряджатись власністю та, враховуючи приписи ч. ч. 1, 4, 5, 6 ст. 41 Конституції України та ст. ст. 317, 321 Цивільного кодексу України, за якими гарантоване право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, а право власності визнається непорушним, може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених відповідним законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 6 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до Законів України.

За ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією (254к/96-ВР) та Законами України.

23 лютого 2012 року Верховною Радою України прийнято Закон України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (4452-17) , положеннями якого, згідно ст. 1, встановлено правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.

Зазначеним Законом врегульовано правовідносини, що виникають у зв'язку із створенням та функціонуванням системи гарантування вкладів фізичних осіб, процедуру та порядок виведення неплатоспроможних банків з ринку та їх ліквідації, а метою Закону, за ч. 2 ст. 1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", є захист прав і законних інтересів вкладників банків, зміцнення довіри до банківської системи України, стимулювання залучення коштів у банківську систему України, забезпечення ефективної процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків.

З огляду на викладене, вказаний позивачем Закон не припиняє право власності, а регулює правовідносини, пов'язані із гарантуванням державою права власності фізичних осіб - вкладників банку у разі неплатоспроможності банку.

Згідно п.1 ч.1 ст. 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належить прийняття законів.

Таким чином, приймаючи Закон, з яким позивач пов'язує завдання йому шкоди, Верховна Рада України діяла в межах своїх повноважень.

Крім того, на час розгляду даної справи Закон України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (4452-17) неконституційним у встановленому законом порядку не визнано.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, позивач позбувся своєї власності, а саме, грошових коштів, внаслідок того, що боржник позивача, тобто, ПАТ КБ "Хрещатик", виявився таким, що не відповідав вимогам регулятора та, як наслідок, став неплатоспроможним.

Отже, позивач помилився, вважаючи винним у завданні йому шкоди орган законодавчої влади, а не суб'єкт господарювання, з яким він уклав цивільний договір на свій розсуд на основі вільного волевиявлення та рівності сторін.

Таким чином, у спірних правовідносинах відсутні такі елементи як протиправна поведінка держави Україна в особі визначених позивачем відповідачів, вина відповідачів та причинний зв'язок між діями Верховної Ради України з прийняття названого Закону та виникненням у позивача збитків за цивільною угодою банківського вкладу, укладеною з іншим суб'єктом господарювання.

З огляду на викладене, суд касаційної інстанції погоджується з висновками місцевого та апеляційного господарських судів про відсутність підстав для застосування такої міри відповідальності як відшкодування шкоди на підставі ст. 1170 Цивільного кодексу України.

Таким чином, позов задоволенню не підлягає як безпідставний.

Доводи заявника касаційної скарги про порушення і неправильне застосування норм процесуального та матеріального права при прийнятті оскаржуваних рішення та постанови не знайшли свого підтвердження під час касаційного перегляду.

Відповідно до ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції лише перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Оцінка та перевірка обставин справи і доказів не віднесена до повноважень касаційної інстанції.

З урахуванням мотивів, наведених у постанові суду касаційної інстанції, судові рішення попередніх інстанцій зміні чи скасуванню не підлягають.