головуючого Мачульського Г.М. (доповідач), суддів Коробенка Г.П., Кравчука Г.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державного підприємства "Ізмаїльський морський торговельний порт" на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 22.11.2016 за скаргою Державного підприємства "Ізмаїльський морський торговельний порт" на дії 1. Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області 2. Управління Державної казначейської служби України у місті Одесі у справі № 916/376/15-г Господарського суду Одеської області за позовом Державного підприємства "Ізмаїльський морський торговельний порт" до Державної установи "Державна інспекція з карантину рослин по Одеській області" третя особа Державна служба України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області про стягнення суми

за участю - позивача: Машник К.В. (довіреність від 01.02.2016),

У грудні 2015 року Державне підприємство "Ізмаїльський морський торговельний порт" (далі - стягувач) звернулося до суду зі скаргою на дії Управління Державної казначейської служби у місті Одесі (далі - Казначейство), згідно якої просило визнати незаконними дії Казначейства, що полягають у відмові виконання рішення Господарського суду Одеської області від 08.04.2015 у справі № 916/376/15-г та у поверненні без виконання наказів Господарського суду Одеської області від 27.04.2015 у цій же справі (далі - наказів), та зобов'язати Головне управління Державної казначейської служби в Одеській області та Казначейство прийняти до виконання накази Господарського суду Одеської області від 27.04.2015 у справі № 916/376/15-г та безспірно списати з Державної установи "Державна інспекція з карантину рослин по Одеській області" (далі - боржник) на свою користь 45 676,85 грн. заборгованості.

Скарга мотивована тим, що Казначейство безпідставно повернуло без виконання накази, чим порушило права стягувача, оскільки чинним законодавством покладено обов'язок на органи казначейства примусово виконати рішення суду щодо стягнення коштів з державної (бюджетної) установи.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Останньою ухвалою Господарського суду Одеської області від 06.10.2016 (суддя Степанова Л.В.) скарга стягувача задоволена повністю.

Оскарженою постановою Одеського апеляційного господарського суду від 22.11.2016 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Філінюк І.Г., судді Лавриненко Л.В., Пироговський В.Т.) вказану ухвалу суду скасовано, у задоволенні скарги стягувача відмовлено.

У касаційній скарзі стягувач просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та направити справу на новий розгляд до цього ж суду, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильне застосування і порушення норм матеріального права.

Учасники судового процесу відповідно до приписів статті 111-4 Господарського процесуального кодексу України належним чином повідомлялися про день, час і місце розгляду касаційної скарги, однак боржник, третя особа, та особи, дії яких оскаржуються не використали наданого законом процесуального права на участь своїх представників у судовому засіданні, що не перешкоджає розгляду касаційної скарги.

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення, колегія суддів Вищого господарського суду України, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням Господарського суду Одеської області від 08.04.2015 у справі № 916/376/15-г, стягнуто з боржника на користь стягувача 42 631,85 грн. заборгованості, зобов'язано ліквідаційну комісію з припинення боржника включити до проміжного ліквідаційного балансу вказану суму заборгованості перед стягувачем, вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

На виконання вищевказаного рішення Господарським судом Одеської області 27.04.2015 видано відповідні накази.

10.07.2015 головним державним виконавцем відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області, за результатом розгляду звернення стягувача, винесено постанови ВП № 48074956, № 48075140 про відмову у відкритті виконавчого провадження, оскільки згідно Закону України "Про виконавче провадження" (1404-19) рішення про стягнення коштів з державних органів виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.

Стягувач листом від 21.08.2015 № 03-07/33/241 надіслав для виконання накази до Головного управління Державної казначейської служби в Одеській області, яке скерувало їх за належністю до Казначейства.

Листом від 04.09.2015 № 13-35/181-2656 Казначейство повернуло накази стягувачу, оскільки боржник не значиться в мережі установ та організацій, що отримують фінансування з державного та місцевого бюджетів в 2015 році та його рахунки у Казначействі закриті.

05.11.2015 стягувач повторно звернувся до Казначейства із заявою щодо виконання наказів, але листом від 13.11.2015 № 06-13/615-3567 Казначейство повернуло її, так як накази не підлягають виконанню органом Казначейства.

Наведені обставини стали підставою для подання стягувачем до суду скарги у порядку статті 121-2 ГПК України.

Задовольняючи скаргу стягувача суд першої інстанції виходив з того, що боржник є діючою установою, відтак у Казначейства та Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області були відсутні правові підстави для повернення наказів стягувачу. При цьому суд відзначив, що органами казначейства не вжито заходів щодо виконання рішення суду.

Апеляційний суд скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та приймаючи нове рішення про відмову у задоволенні скарги, свою постанову мотивував тим, що скарга в частині зобов'язання Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області щодо виконання наказів не підлягає задоволенню, оскільки згідно даних Єдиного державного реєстру розпорядників бюджетних коштів та одержувачів бюджетних коштів, боржник зареєстрований у Казначействі. При цьому суд вказав на те, що боржник не має договору на розрахункове-касове обслуговування з Головним управлінням Державної казначейської служби України в Одеській області, а також рахунків, з яких можливо здійснити безспірне списання коштів, та дане управління не повертало без виконання накази стягувачу, відтак не може бути суб'єктом оскарження. В частині відмови у задоволенні скарги щодо зобов'язання Казначейства виконати накази, апеляційний суд виходив з того, що за інформацією Казначейства боржник не значиться в мережі установ та організацій, що отримують фінансування з державного та місцевого бюджетів, його рахунки у Казначействі закриті, договір на розрахункове-касове обслуговування у 2015 році не укладався, отже проведення безспірного списання коштів є неможливим.

Між тим, оскаржувана постанова суду підлягає скасуванню виходячи із наступного.

За загальними вимогами норм процесуального права, передбаченими статтями 32- 34, 43, 82, 84 Господарського процесуального кодексу України, обов'язковим є встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позову.

Відповідно до приписів статті 111-12 Господарського процесуального кодексу України вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.

Скасовуючи попередні судові рішення, що були прийняті в цій справі, та передаючи справу на новий розгляд суд касаційної інстанції вказував, що суди не визначили, яким іншим територіальним органом казначейства або взагалі іншими органами, установами, організаціями чи посадовими особами, підлягає виконанню виконавчий документ цій справі.

Між тим, ці обставини судом апеляційної інстанції не досліджено, отже висновки цього суду є передчасними, а тому незаконними.

Разом з тим, суд апеляційної інстанції погодився з тим, що Казначейство повертаючи стягувачу накази правомірно послалося на частину першу пункту 9 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 № 845 (845-2011-п) , згідно якого орган казначейства повертає виконавчий документ стягувачу коли виконавчий документ не підлягає виконанню органом казначейства.

Втім згідно пункту 3 наведеного Порядку рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами казначейства у порядку черговості надходження таких документів (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів - з попереднім інформуванням Мінфіну, про стягнення коштів боржників - у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій).

Отже оскільки відповідно до встановлених судом обставин боржник є державним органом, який фінансується з державного бюджету, висновки апеляційного суду про те, що подані стягувачем накази не підлягають виконанню органом казначейства, є помилковими.

При цьому згідно пп. 1 п. 9 вказаного Порядку перелік тих чи інших обставин, що можуть бути підставою повернення виконавчого документу стягувачу, не є вичерпним, але інші випадки мають бути передбачені законом, а підстави, наведені у цій нормі, підлягають лише обмеженому (вузькому), а не розширеному тлумаченню, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією (254к/96-ВР) та законами України.

Разом з тим з викладеного вбачається, що інші підстави мають бути чітко встановлені будь-якою правовою нормою, однак суд апеляційної інстанції у своїй постанові не навів норму, яка б дозволяла органу Казначейства не виконувати остаточне рішення та повернути виконавчий документ, якщо у боржника - державної установи внаслідок його злиття з іншою державною установою відсутні рахунки в органах Казначейства.

За вказаних обставин апеляційний суд неповно з'ясував обставини справи щодо дійсних прав і обов'язків учасників процесу, а отже не у повній мірі реалізував повноваження апеляційної інстанції що, в силу положень частини 2-ї статті 111-5 та статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України, та згідно вимог, викладених у касаційній скарзі щодо направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції за наслідками скасування постанови останнього, є підставою для скасування постанови з направленням справи на новий розгляд до цього суду для виконання приписів статті 101 вказаного кодексу.