Головуючого судді суддів Корсака В.А., Данилової М.В., Швеця В.О. розглянувши матеріали касаційної скарги Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 02.02.2017 у справі № 918/1007/16 Господарського суду Рівненської області за позовом Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 до Приватного акціонерного товариства "Рівнерибгосп" про усунення перешкод в користуванні майном шляхом встановлення земельного сервітуту

в судовому засіданні взяли участь представники :

- позивачане з'явився - відповідачане з'явився

У вересні 2016 року Фізична особа-підприємець ОСОБА_4 звернувся до Господарського суду Рівненської області з позовною заявою до Приватного акціонерного товариства "Рівнерибгосп", в якій просила суд усунути перешкоди для позивача у користуванні будівлею складу та земельною ділянкою 0, 25 га., що розташовані всередині виробничої бази ПАТ "Рівнерибгосп" по АДРЕСА_1, шляхом встановлення на користь Фізичної особи-підприємцю ОСОБА_4 земельного сервітуту - права безоплатного та безперешкодного проходу та проїзду ним та іншим особам до належної йому будівлі та земельної ділянки по наявному шляху на земельній ділянці, володільцем якої є ПАТ "Рівнерибгосп".

Позов мотивовано наявністю перешкод у користуванні належним позивачу майном та необхідністю встановлення сервітуту.

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 15.11.2016 у даній справі (суддя Торчинюк В.Г.) в задоволенні позову відмовлено та припинено провадження у справі в частині позовних вимог щодо усунення перешкод для Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 у користуванні будівлею складу (позначеного на плані літерою А-1, загальною площею 538,1 кв.м.) та земельною ділянкою 0, 25 га. (розташованої під складом, позначеного на плані літерою А-1, загальною площею 538,1 кв.м.), що розташовані всередині виробничої бази ПАТ "Рівнерибгосп" по АДРЕСА_1, шляхом встановлення на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 земельного сервітуту - права безоплатного та безперешкодного проходу та проїзду ним та іншим особам до належної йому будівлі та земельної ділянки по наявному шляху на земельній ділянці, володільцем якої є ПАТ "Рівнерибгосп".

Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 02.02.2017 (головуючий Олексюк Г.Є., судді: Гудак А.В., Грязнов А.В.) вказане рішення суду скасовано в частині припинення провадження у справі та в цій частині прийнято нове рішення про відмову у позові. В іншій частині судове рішення залишено без змін.

Не погоджуючись із зазначеними судовими рішеннями, Фізична особа-підприємець ОСОБА_4 звернулась до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову у повному обсязі.

У відзиві на касаційну скаргу Приватне акціонерне товариство "Рівнерибгосп" заперечує проти доводів скаржника і вважає подану позивачем касаційну такою, що не підлягає задоволенню.

Перевіривши доводи касаційної скарги, юридичну оцінку встановлених фактичних обставин, проаналізувавши правильність застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

У справі, яка переглядається, господарські суди встановили, що 04 січня 2002 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Савіт", як продавцем, та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4, як покупцем, було укладено договір продажу майна підприємства іншим юридичним особам (підприємцям), за умовами якого, продавець продає, а покупець купує таке майно: млин діючий, загорожа, ворота, електрообладнання, е/шит, естакада-підйомник гідравлічний.

В пунктах 2, 3, 5 цього договору сторони узгодили, що млин та електрообладнання знаходяться в приміщенні зернопереробного цеха (складу) та є невід'ємною його частиною. Загорожа є металевою сіткою, прикріпленою на металевих стовпчиках, що забетоновані у фундамент під загорожу. Загорожа встановлена по межі земельної ділянки, площею 0, 025 га., на якій розміщені будівля цеха та естакада-підйомник гідравлічний. Земельна ділянка, на який розміщений цех (склад) та естакада-підйомник, перебуває у продавця на праві постійного користування із цільовим призначенням, для обслуговування зернопереробного цеха. Земельна ділянка розміщена всередині території ВАТ "Рівнерибгосп", що по АДРЕСА_1.

На виконання умов договору купівлі-продажу, 04 січня 2002 року Фізична особа-підприємець ОСОБА_4 оплатив для Товариства з обмеженою відповідальністю "Савіт" 57 000 грн., що стверджується видатковим касовим ордером від 04 січня 2002 року (а.с. 12). Ця угода підписана уповноваженими представниками сторін та скріплена їх печатками.

Також встановлено, що 04 січня 2002 року на підставі договір купівлі-продажу Товариство з обмеженою відповідальністю "Савіт" продало ОСОБА_4 приміщення складу, позначеного на плані літерою А-1, загальною площею 538,1 кв.м., що знаходиться в АДРЕСА_1.

Позов про усунення перешкод в користуванні майном шляхом встановлення земельного сервітуту мотивовано тим, що відповідач створює позивачу перешкоди у користуванні належним останньому на праві власності майном (будівлею та земельною ділянкою), що знаходиться за вищевказаною адресою.

Відмовляючи у позові суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено факт чинення відповідачем перешкод в користуванні належним для ФОП ОСОБА_4 майном та земельною ділянкою та не надано доказів та правових підстав на право земельного сервітуту (права безоплатного та безперешкодного проходу та проїзду). Припиняючи провадження у справі в частині позовних вимог на підставі ч. 1 ст. 80 ГПК України, суд першої інстанції вказав,що договір купівлі-продажу будівлі складу (позначеного на плані літерою А-1, загальною площею 538,1 кв.м.) та земельної ділянки 0, 25 га. між Товариством з обмеженою відповідальністю "Савіт" та ОСОБА_4 був укладений між юридичною та фізичною особами. Оскільки ФОП ОСОБА_4, як на підставу і предмет позову вказує майно, яке належить фізичній особі ОСОБА_4, спір в частині усунення перешкод в користуванні будівлею складу та земельною ділянкою 0, 25 га. (розташованої під складом, що розташовані всередині виробничої бази ПАТ "Рівнерибгосп" шляхом встановлення на його користь земельного сервітуту - права безоплатного та безперешкодного проходу та проїзду ним та іншим особам до належних йому будівлі та земельної ділянки по наявному шляху на земельній ділянці, володільцем якої є ПАТ "Рівнерибгосп" підлягає припиненню, оскільки не підлягає вирішенню в господарських судах України.

Постанова апеляційного господарського суду, якою скасовано зазначене рішення суду в частині припинення провадження у справі, мотивована тим, що місцевий суд не врахував те, що майно було придбане позивачем з метою здійснення підприємницької діяльності.

Колегія вважає висновки суду апеляційної інстанції достатньо обґрунтованими, враховуючи наступне.

Так, ч.1 ст. 128 Господарського кодексу України ( надалі ГК - України) громадянин визнається суб"єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу. Саме у господарських відносинах фізичні особи - підприємці приймають участь перш за все як підприємці, а не як фізичні особи, та лише на підставі їх реєстрації і внесення відомостей про них до Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб- підприємців.

Фізична особа - підприємець в цивільно-господарських відносинах є різностороннім учасником. Принципи здійснення ним підприємницької діяльності роблять його подібним до юридичних осіб, тоді як в приватних відносинах, незважаючи на будь - які зміни в його статусі, він залишається бути громадянином - фізичною особою.

Вбачається, що на підставі правила, встановленого у ст. 51 Цивільного кодексу України ( надалі - ЦК України (435-15) ), до фізичних-осіб підприємців слід застосовувати норми спеціального (господарського) законодавства, якщо предметом регулювання безпосередньо є їх підприємницька діяльність.

ОСОБА_4 зареєстрований як фізична особа - підприємець відповідно до вимог чинного законодавства та здійснює діяльність відповідно до основного виду своєї діяльності ( свідоцтво про державну реєстрацію ФОП ОСОБА_4 дата реєстрації - 09.09.1999)

Крім того, згідно ст. 325 ЦК України суб"актами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь - якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати.

При цьому, власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом ( частина перша статті 320 Цивільного кодексу України).

Відповідно до статті 42 ГК України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання ( підприємцями).

Між тим, суб'єктами господарювання визнаються, зокрема, громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які зареєстровані відповідно до закону як підприємці, та здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію ( сукупність господарських прав та обов'язків ), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством ( ст. 55 ГК України).

Враховуючи наведене, колегія суддів констатує, що чинне законодавство не виділяє такого суб'єкта права власності як фізична особа - підприємець та не містить норм щодо права власності фізичної особи - підприємця. Законодавство лише встановлює, що фізична особа - підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

Отже, суб'єктом права власності визнається саме фізична особа, яка може бути власником будь-якого майна, крім майна, що не може перебувати у власність фізичної особи. При цьому, правовий статус фізичної особи - підприємця не впливає на правовий режим майна, що перебуває у його власності.

Відповідно до п.14 Постанова Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 3 від 01.03.2013 р. " Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ" (v0003740-13) спір фізичної особи, яка має статус суб'єкта підприємницької діяльності, у цивільно-правових, житлових чи інших правовідносинах, що не має ознак господарського та не пов'язаний з господарською діяльністю, підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Наприклад, вирішуючи належність спору про визнання договору купівлі-продажу нерухомого майна недійсним до цивільної чи господарської юрисдикції, у разі виникнення такого спору між господарським товариством і фізичною особою, яка є приватним підприємцем, суду належить з урахуванням змісту договору та інших правовстановлюючих документів з'ясувати, з використанням якого правового статусу при укладенні такого договору діяла фізична особа: як фізична особа чи як фізична особа - підприємець, а також врахувати, які саме правовідносини між сторонами виникли

Так, ФОП ОСОБА_4, як на предмет позову вказує майно, яке належить фізичній особі ОСОБА_4, разом з тим, колегія суддів оцінює, що зазначене майно було набуте апелянтом саме з метою здійснення підприємницької діяльності, а не для побутових потреб. Зазначене випливає і з аналізу договорів,укладених позивачем 04 січня 2002 року . Так, з договору купівлі-продажу,укладеного між ФОП ОСОБА_4 та ТзОВ "Савіт" вбачається, що млин та електрообладнання знаходяться в приміщенні зернопереробного цеха (складу) та є невід'ємною його частиною,а тому апеляційний суд вважає, що склад, позначений на плані літерою А-1, загальною площею 538,1 кв.м., придбаний позивачем для здійснення саме підприємницької діяльності .

Отже, висновки суду першої інстанції про те, що спір в частині усунення перешкод в користуванні будівлею складу (позначеного на плані літерою А-1, загальною площею 538,1 кв.м.) та земельною ділянкою 0, 25 га. (розташованої під складом, позначеного на плані літерою А-1, загальною площею 538,1 кв.м.), що розташовані всередині виробничої бази ПАТ "Рівнерибгосп" по АДРЕСА_1, шляхом встановлення на користь ФОП ОСОБА_4 земельного сервітуту - права безоплатного та безперешкодного проходу та проїзду ним та іншим особам до належних йому будівлі та земельної ділянки по наявному шляху на земельній ділянці, володільцем якої є ПАТ "Рівнерибгосп" підлягають припиненню є помилковими.

Таким чином, колегія погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про наявність підстав для скасування рішення місцевого суду в цій частині.

Щодо позовних вимог в частині встановлення на користь позивача земельного сервітуту, слід зазначити наступне.

Судами встановлено, що у 2006 році відповідач повідомив позивача листом № 163 про необхідність укладення договору земельного сервітуту, на використання ФОП ОСОБА_4 земельної ділянки ПАТ "Рівнерибгосп" (а.с. 21).

01 травня 2006 року між позивачем та відповідачем був укладений договір про встановлення земельного сервітуту № 01/05 (а.с. 22 - 23), пунктом 2.1 якого сторони погодили, що надається можливість, для позивача, обмеженого користування земельною ділянкою: - прохід та проїзд до доріг загального користування через частину Земельної ділянки, вказаної у схемі, яка викладена в додатку 1 до цього договору; здійснювати ремонт та брати участь в утримуванні проїзду до доріг загального користування через частину Земельної ділянки, вказану на схемі; - проведення через Земельну ділянку до суміжних земельних ділянок ліній зв'язку та електропостачання.

Оплата становила 180 грн. на місяць, термін дії договору встановлений до 31 грудня 2007 року, включно (пункти 4.1. та 5.1. договору про встановлення земельного сервітуту).

Аналогічний договір про встановлення земельного сервітуту був укладений 01 січня 2008 року № 01/05, в якому була збільшена плата за земельний сервітут до 300 грн. на місяць та встановлений строк договору до 31 грудня 2008 року, включно (пункти 4.1 та 5.1. договору).

З зазначених договорів суд вбачає, що у період з 2006 по 2008 рік між сторонами був врегульований спір, щодо встановлення сервітуту в добровільному порядку, що стверджується зазначеними договорами та підтвердили сторони під час розгляду справи як в суді першої інстанції так і під час апеляційного перегляду справи.

Також судами встановлено, що 10 грудня 2011 року позивач подав заяву до РВВС УМВС України у Рівненській області про вчинення кримінального правопорушення (а.с. 25 - 29).

Крім того, в матеріалах справи наявний ряд листів МВС України УМВС України в Рівненській області та постанов про відмову в порушенні кримінальної справи за відсутністю складу злочину (а.с. 30, 31, 35, 36, 39, 41, 42, 43, 44), скарги позивача на постанови МВС України УМВС України в Рівненській області та листи відповіді на скарги Прокуратури Рівненського району, яким вищезазначені постанови скасовувалися та направлялися на додаткові перевірки (а.с. 32, 33, 34, 37, 38,).

Позивач в заяві (додаткові обґрунтування позову) від 01.11.2016 уточнив, що він просить суд встановити земельний сервітут на безоплатній основі, у зв'язку з тим, що відповідач чинить йому перешкоди у користуванні майном (а.с. 97-98). Про встановлення земельного сервітуту позивач підтвердив у судовому засіданні апеляційного господарського суду,а перешкоди,які чинить йому відповідач і про які він вказував під час розгляду справи-це причина, через яку він звернувся з даним позовом до суду для врегулювання зазначених відносин.

Статтями 15, 16 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання і інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства та має право звернутися до суду за їх захистом.

Згідно частини 1 статті 317 ЦК України власникові належить право володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Статтею 391 ЦК України встановлено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Як вбачається з матеріалів справи суд вбачає, що земельна ділянка площею 0,25 га., на якій розташоване майно, що належить позивачу, зареєстрована за ТОВ "Савіт" .Зазначене стверджується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою (а.с. 20).

В свою чергу, суд апеляційної інстанції враховує, що будівля, яка є об'єктом права власності Позивача, придбана на підставі договору купівлі-продажу у ТзОВ "Савіт", якому належало і право постійного користування земельною ділянкою площею 0,25га, на якій ця будівля розташована та складає із нею один майновий комплекс.

Крім того, відповідно до ст. 120 ЗК України якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об"єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Частиною 1 ст. 377 ЦК України встановлено, що до особа, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Крім того, ч.3 ст. 7 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що до особи, якій перейшло право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій земельній ділянці, також переходить право оренди на цю земельну ділянку. Договором, який передбачає набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, припиняється договір оренди земельної ділянки в частині оренди попереднім орендарем земельної ділянки, на якій розташований такий житловий будинок, будівля або споруда.

Таким чином, у зв'язку із переходом права власності на об'єкти нерухомості відбувається перехід до набувача тих прав на відповідну земельну ділянку, на яких вона належала відчужувачу - права власності або права користування.

Аналогічна правова позиція наведена у постанові Верховного Суду України від 12.10.2016 у справі №6 -2225цс16.

Як встановлено господарськими судами, апелянт є фактичним користувачем зазначеної земельної ділянки, а матеріали справи не містять доказів переоформлення земельної ділянки земельною ділянкою площею 0,25га на ФОП ОСОБА_4

В свою чергу, матеріали справи містять договір оренди земельної ділянки від 26.12.2007, згідно якого вся земельна ділянка (площею 162.9081 га) перебуває у користуванні ПАТ "Рівнерибгосп" строком на 49 років ( а.с.88-93, додаток схема а.с.94).

Судом апеляційної інстанції враховано, що матеріали справи не містять доказів, які б вказували на межі земельних ділянок, з яких можливо встановити де межі земельної ділянки позивача, а де межі відповідача і чи існує інший шлях для користування земельною ділянкою та майном позивача.

Між тим, колегія суддів досліджуючи дані правовідносини саме в площинні законодавства України, котре направлено на врегулювання відносин з приводу встановлення сервітуту, зауважує, що згідно частини 1 статті 401 Цивільного кодексу України та статті 100 Земельного кодексу України: сервітут може належати конкретно визначеній особі (особистий сервітут) для задоволення її потреб, які іншим чином не можуть бути задоволені; сервітуарієм за особистим сервітутом є певна особа, інтересам якої служить обслуговуюча річ ( земельна ділянка); права, які випливають з особистого сервітуту, належать тільки цій конкретно визначеній особі та не можуть бути передані сервітуарієм іншій особі; спеціальне правило стосовно такого об'єкта особистого сервітуту, як земельна ділянка, а саме те, що земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки.

За змістом статті 98 Земельного кодексу України право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками)

Отже, ініціатором встановлення земельного сервітуту може бути власник або користувач земельної ділянки, що потребує використання суміжної (сусідньої) земельної ділянки, щоб усунути недоліки своєї ділянки, обумовлені місцем розташування або природним станом.

Він повинен звернутися до власника (користувача) суміжної ділянки за дозволом на обмежене постійне або тимчасове користування цією ділянкою в рамках конкретного земельного сервітуту.

Відповідно до статті 402 Цивільного кодексу України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. Договір про встановлення земельного сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.

У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.

Зі змісту вказаної статті вбачається, що встановлення сервітуту здійснюється у правових формах, як договір, закон, заповіт або рішення суду. Цей перелік є вичерпним. Таким чином, судове рішення є окремою формою сервітуту. При цьому, підставою для такої форми сервітуту є відсутність домовленості сторін.

В пунктах 2.34 2.35. 2.36. 2.37. своєї постанови № 6 від 17.05.2011 "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин" (v0006600-11) пленум Вищого господарського суду України роз'яснив, що відповідно до частини першої статті 402 ЦК України та частини першої статті 100 ЗК України суд може винести рішення про встановлення сервітуту, умови якого визначаються судом з урахуванням обставин справи.

Згідно з частиною третьою статті 402 ЦК України спір про встановлення сервітуту вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту, у разі не досягнення домовленості про встановлення сервітуту та його умови. У зв'язку з цим господарським судам необхідно враховувати, що обов'язковою умовою звернення до суду з позовом про встановлення сервітуту є вжиття особою, яка вимагає такого встановлення, заходів щодо встановлення сервітуту за домовленістю з власником (володільцем) відповідної земельної ділянки.

Якщо особа до звернення до суду не вчиняла дій щодо встановлення сервітуту за домовленістю сторін (зокрема, не звернулася до іншої сторони з пропозицією про укладення договору про встановлення сервітуту), господарським судам слід відмовляти у задоволенні відповідних вимог у зв'язку з відсутністю у такої особи права вимагати встановлення сервітуту за рішенням суду.

Обов'язковою умовою встановлення земельного сервітуту є неможливість задоволення потреби особи, яка вимагає встановлення сервітуту, в інший спосіб.

Під час розгляду справи у спорі про встановлення земельного сервітуту господарським судам належить з'ясовувати, з яких причин позивач не може використовувати належне йому майно. Не підлягають задоволенню позовні вимоги про встановлення земельного сервітуту, якщо судом визначено, що неможливість використання майна зумовлена діями самого позивача.

У вирішенні спорів про встановлення сервітуту суд має враховувати, що обов'язок обґрунтування площі і меж чужої земельної ділянки, встановлення сервітуту на яку вимагає позивач, а також виготовлення проекту технічного (кадастрового) плану спірної земельної ділянки покладається на позивача.

У разі якщо підставою позову про встановлення земельного сервітуту є недосягнення сторонами згоди щодо окремих умов встановлення сервітуту господарський суд, встановлюючи сервітут своїм рішенням, не позбавлений права врахувати досягнуту сторонами домовленість щодо умов сервітуту.

При визначенні умов сервітуту необхідно враховувати витрати власника (володільця) земельної ділянки щодо сплати орендної плати земельного податку, утримання прибудинкової території і т. ін. в частині тієї площі, на якій встановлено земельний сервітут.

У рішенні суду про встановлення сервітуту має бути чітко зазначено для якого виду використання встановлюється земельний сервітут.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що позивачем не було дотримано зазначених положень чинного законодавства для того, щоб суд міг задовольнити його вимоги щодо встановлення земельного сервітуту.

Так, подані позивачем до суду матеріали містять лише вимогу про встановлення земельного сервітуту, при цьому відсутня технічна документація, яка необхідна для визначення меж спірної земельної ділянки, умови, на яких має відбуватися її спільне користування з відповідачем, хоча виготовлення проекту технічного (кадастрового) плану спірної земельної ділянки покладається на позивача.

Крім того, матеріали справи не містять доказів того, що позивач попередньо (до звернення з даним позовом до суду) звертався до відповідача з пропозицією про укладення договору про встановлення сервітуту. Також, позивач не довів, що він не може користуватись земельною ділянкою в інший спосіб,ніж встановлення земельного сервітуту.

Звертаючись з позовом про встановлення сервітуту,позивач належним чином не обґрунтував необхідності встановлення саме безоплатного сервітуту,враховуючи,що у відповідача земельна ділянка перебуває на праві платної та строкової оренди.

З огляду на наведене, колегія вважає, що суд апеляційної інстанції обґрунтовано відмовив у позові за відсутності передбачених чинним законодавством підстав.

Колегія вважає, що викладені у касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції та пов'язані з вирішенням питання про достовірність поданих ним доказів, які на думку касатора, в зв'язку з вибірковим підходом до їх оцінки були безпідставно відхилені судом апеляційної інстанції, про перевагу одних доказів над іншими і фактично зводяться до необхідності надання нової оцінки доказів по справі, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.