Вищий господарський суд у складі колегії суддів: головуючого судді Євсікова О.О., суддів Кролевець О.А., Плюшка І.А., розглянувши касаційну скаргу заступника прокурора Харківської області на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 25.01.2017 (головуючий суддя Тихий П.В., судді Гетьман Р.А., Россолов В.В.) та на рішення Господарського суду Харківської області від 30.11.2016 у справі № 922/3313/16 Господарського суду Харківської області за позовом керівника Харківської місцевої прокуратури № 4 в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області до Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Державний заклад освіти Центра професійно-технічної освіти № 2 м. Харкова, про визнання недійсним договору та повернення майна, за участю представників прокуратури Краснонож О.М., відповідача ОСОБА_6, третьої особи не з'явились,

Рішенням Господарського суду Харківської області від 30.11.2016 у справі № 922/3313/16, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 25.01.2017, відмовлено у задоволенні позову про визнання недійсним договору оренди державного майна від 04.06.2010 № 4629-Н, укладеного між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Харківській області та Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_4, додаткових угод до цього договору № 1 від 30.03.2015, № 2 від 30.03.2015, № 3 від 06.05.2016 та зобов'язання відповідача звільнити та повернути державне індивідуально визначене майно - нежитлові приміщення на другому поверсі двоповерхової будівлі (навчально-виробничої майстерні, інф № 1031002), загальною площею 90,8 кв. м, розміщені за адресою: АДРЕСА_1, Регіональному відділенню Фонду державного майна України по Харківській області.

Не погоджуючись із зазначеними рішенням та постановою, заступник прокурора Харківської області звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення місцевого суду та постанову апеляційного суду скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

Вимоги та доводи касаційної скарги мотивовані тим, що судами попередніх інстанцій було неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також порушено норми матеріального та процесуального права, зокрема, ст. 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", ст. 63 Закону України "Про освіту", ст. 267 Цивільного кодексу України. Доводи касаційної скарги зводяться до того, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про сплив строку позовної давності за даним позовом.

Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 111-4 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги, проте в судове засідання представники третьої особи не з'явились. Зважаючи на те, що явку представників сторін не було визнано обов'язковою, а також на достатність матеріалів справи для прийняття рішення, колегія суддів, беручи до уваги встановлені ст. 111-8 ГПК України строки розгляду касаційних скарг, дійшла висновку про можливість розглянути справу за відсутності вказаних представників.

Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, заслухавши пояснення представників учасників судового процесу, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 04.06.2010 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Харківській області (орендодавець) та фізичною-особою підприємцем ОСОБА_4 (орендар) було укладено договір оренди № 4629-Н.

Відповідно до п. п. 1.1, 1.2 договору орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування державне окреме індивідуально визначене майно - нежитлові приміщення на другому поверсі двоповерхової будівлі (навчально-виробничі майстерні, інвентарний № 1031002, далі - майно), загальною площею 90,80 кв. м за адресою: АДРЕСА_1, що перебуває на балансі ДЗО Центр професійно-технічної освіти № 2 м. Харків (далі - балансоутримувач). Майно передається в оренду з метою розміщення цеху з пошиття взуття (інше використання нерухомого майна).

Відповідно до акта приймання-передачі орендованого майна, складеного 04.06.2010, в оренду передано вказане індивідуально визначене майно, яке згідно з висновком балансоутримувача № 210 від 01.06.2010 потребує поточного ремонту.

Згідно з п. 10.1 договір укладено строком на 2 роки 11 місяців, що діє з 04.06.2010 до 04.05.2013.

В подальшому строк дії договору було продовжено. Зокрема, додатковою угодою № 2 від 30.03.2015 внесено зміни до п. 10.1 договору, викладено його у наступній редакції: "Цей договір продовжено на 2 роки 11 місяців, тобто до 04.04.2016 року"; додатковою угодою № 3 від 06.05.2016 внесено зміни до п. 10.1 договору, викладено його у наступній редакції: "Цей договір продовжено на один рік, тобто до 04.04.2017 року".

Обґрунтовуючи свої вимоги, прокурор вказує, що передача в оренду приміщень Державного закладу освіти Центр професійно-технічної освіти № 2 м. Харків, який є об'єктом державної власності та фінансується з державного бюджету для здійснення діяльності, не пов'язаної з навчально-виховним процесом, є порушенням чинного законодавства, зокрема ст. 63 Закону України "Про освіту", ст. 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та ст. 5 Закону України "Про приватизацію державного майна", у зв'язку з чим, посилаючись на ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України та ст. 207 Господарського кодексу України, просить суд визнати недійсним договір оренди державного майна від 04.06.2010 № 4629-Н та зобов'язати відповідача звільнити та повернути майно.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, місцевий господарський суд дійшов висновку про необґрунтованість та безпідставність позовних вимог прокурора.

Проте колегія суддів не може погодитись з таким висновком суду першої інстанції з огляду на обставини, встановлені судом апеляційної інстанції.

Частиною 2 ст. 18 Закону України "Про освіту" визначено, що навчальні заклади, що засновані на загальнодержавній або комунальній власності, мають статус державного навчального закладу.

Статтею 61 Закону України "Про освіту" встановлено, що фінансування державних навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти здійснюється за рахунок коштів відповідних бюджетів, коштів галузей народного господарства, державних підприємств і організацій, а також додаткових джерел фінансування.

Додатковими джерелами фінансування є, зокрема, доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, підприємств, цехів і господарств, від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання, про що зазначено в п. 4 ст. 61 названого закону.

Відповідно до ст. 63 Закону України "Про освіту" матеріально-технічна база навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші цінності. Майно навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених чинним законодавством.

Частиною 5 ст. 63 Закону України "Про освіту" передбачено, що об'єкти освіти і науки, що фінансується з бюджету, а також підрозділи, технологічно пов'язані з навчальним та з науковим процесом, не підлягають приватизації, перепрофілюванню або використанню не за призначенням.

За приписами ч. 2 ст. 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" загальнодержавне значення мають і не підлягають приватизації об'єкти освіти.

В ч. 2 ст. 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" зазначено, що не можуть бути об'єктами оренди об'єкти державної власності, що мають загальнодержавне значення і не підлягають приватизації відповідно до частини другої статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" (крім пам'яток культурної спадщини, нерухомих об'єктів, які знаходяться на території історико-культурних заповідників), а також об'єкти, включені до переліку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, затвердженого Законом України "Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації" (847-14) .

Відповідно до договору оренди балансоутримувачем спірного майна є ДЗО Центр професійно-технічної освіти № 2.

Апеляційний судом встановлено, що орендоване за спірним договором майно використовується відповідачем для проведення підприємницької діяльності, не пов'язаної з навчально-виховним процесом, що заборонено законодавством та порушує приписи ч. 2 ст. 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та ч. 5 ст. 63 Закону України "Про освіту".

Таким чином умови договору оренди суперечать законодавству України, а саме ч. 5 ст. 63 Закону України "Про освіту", оскільки орендоване майно, що є частиною вищого навчального закладу, було надано в оренду для розміщення цеху з пошиття взуття (інше використання нерухомого майна), і ця діяльність не може розцінюватися як навчально-виховний процес, що є достатньою правовою підставою для визнання договору оренди недійсним на підставі положень ч. 3 ст. 207 Господарського кодексу України, ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України.

Разом з тим апеляційний суд, розглянувши клопотання представника відповідача про застосування строків позовної давності, заявлене місцевому суду, зазначив таке.

За приписами частини 4 статті 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

За загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України).

Таким чином початок перебугу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої особи права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Згідно з ч.ч. 1, 4 ст. 29 ГПК України прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Отже норми, встановлені ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України щодо початку перебігу позовної давності, поширюються і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Оскільки вимоги прокурора є похідними від вимог органу (позивача), який уповноважений здійснювати функції держави в спірних правовідносинах, то і перебіг строку позовної давності розпочинається з моменту, коли про порушення прав та інтересів держави дізнався саме відповідний орган державної влади, а не прокурор.

Тому в даному випадку необхідно з'ясувати, з якого моменту Регіональне відділення Фонду державного майна України по Харківській області дізналось про порушення його прав та інтересів.

Як вбачається з матеріалів справи, спірний договір оренди № 4629-Н, який прокурор просить визнати недійсним, укладений 04.06.2016,.

Факт обізнаності Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області щодо надання орендарю в строкове платне користування державного окремого індивідуально визначеного майна не заперечувався прокурором.

Посилання прокурора на те, що про оскаржуваний договір оренди та додаткові угоди до нього йому стало відомо лише в середині 2016 року в ході здійснення заходів представницького характеру щодо захисту інтересів держави в особі позивача у сфері використання приміщень ДЗО ЦПТО № 2 колегія суддів вважає необґрунтованими з огляду на таке.

Верховний Суд України на засіданнях Судової палати у цивільних справах за № 6-267цс16 від 10.06.2016, № 6-178цс 15 від 01.07.15, № 6-2469цс16 від 16.11.2016 висловив таку правову позицію.

Пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом. Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п. 1 ст. 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (п. 51 рішення від 22.10.96 р. за заявами № 22083/93, № 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; п. 570 рішення від 20.09.11 р. за заявою у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").

Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в ст. 261 ЦК, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Тобто суд повинен враховувати, що вимоги прокурора є похідними від вимог органу, який має повноваження щодо розпорядження спірним майном, тому перебіг строку позовної давності розпочинається з моменту, коли про порушення прав та інтересів держави дізнався відповідний орган державної влади, а не прокурор.

Для правильного застосування ч. 1 ст. 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини такого порушення.

У випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушено, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Статтею 36-1 Закону України "Про прокуратуру" та частиною другою статті 45 ЦПК України передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо. Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені у статті 46 ЦПК України. Згідно з частиною першою статті 46 ЦПК України органи та інші особи, які відповідно до статті 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду. Прокурор, який бере участь у справі, має обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди. Таким чином положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Враховуючи наведену правову позицію Верховного Суду України, колегія суддів зазначає, що прокурором не наведено поважних причин пропуску строків позовної давності та не обґрунтовано підстав, що заважали вчасно звернутись до суду за захистом порушених прав та інтересів.

Зважаючи на те, що прокурор звернувся до господарського суду після спливу позовної давності, про застосування якої відповідачем заявлено до прийняття рішення у справі, прокурором не доведено, а матеріалами справи не підтверджено поважності причин пропуску позовної давності, колегія суддів погоджується з судом апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог у зв'язку зі спливом позовної давності.

Відповідно до ст. 111-5 ГПК України касаційна інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні або постанові господарського суду.

Згідно зі ст. 111-7 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Зважаючи на обмеженість процесуальних дій касаційної інстанції, пов'язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням, колегія суддів відхиляє всі інші доводи скаржника, які фактично зводяться до переоцінки доказів та необхідності додаткового встановлення обставин справи, а також ґрунтуються на довільному тлумаченні чинного законодавства.

Відповідно до ст. 111-9 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

На думку колегії суддів, висновок місцевого та апеляційного судів про відсутність правових підстав для задоволення заявлених позовних вимог є законним, обґрунтованим, відповідає нормам чинного законодавства, фактичним обставинам справи і наявним у ній матеріалам, а доводи касаційної скарги його не спростовують.

З огляду на викладене, підстав для зміни або скасування постановлених у справі рішення місцевого суду та постанови апеляційної інстанції не вбачається.

Керуючись ст.ст. 85, 111-5, 111-7, 111-9, 111-11 Господарського процесуального кодексу України, суд

Касаційну скаргу заступника прокурора Харківської області залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Харківської області від 30.11.2016 та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 25.01.2017 у справі № 922/3313/16 - без змін.